Слово "доля" в мові Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Слово доля в мові Тараса Шевченка

А.М. Поповський

Сила слова Кобзаря та його семантико-стилістичні особливості привертають неослабну увагу дослідників до пошуків тих творчих чинників митця, які розкривають його високохудожні прийоми обробки народної мови.

Постановка проблеми. Слово в Шевченка - не проста форма, а складна організація, невичерпна за своїми потенціальними властивостями. Воно може не тільки подвоювати чи потроювати свою семантику, свої стилістичні якості, воно може варіювати всіма барвами, яких вимагає від нього поетичний задум. Найпростіше в мовній практиці Шевченка є водночас найскладнішим. Його творчий геній розкриває слова до самого дна. І тому поет складає гімн слову, що “пламенем взялось” і “людям серце розтопило” [1, с. 132].

Тарас Григорович Шевченко сприймав слова з глибинних покладів живої народної мови в їхній своєрідній значущості. І вони стали великою силою в організації його власних мовних багатств. Саме вони були одним із засобів, які вселили в його поетичну мову народний “дух” без надмірностей та зайвого етнографізму. Адже функціональна вага їх у тому, що вони називають реалії в їхніх основних, найбільш загальних ознаках і водночас можуть ще й відбивати дрібніші, відтінкові ознаки, також істотні й важливі для характеристики певних явищ, особливо для художнього їх зображення, а іноді й для осмислення цілого поетичного контексту. Вони допомагають формувати загальний стиль поетичного контексту, поетичну манеру, колорит художнього твору. У поезіях Т. Шевченка самобутні слова допомогли йому влучно зобразити життєвий уклад народу, суспільні відносини, народне думання епохи. Вони забезпечили якості його поетичної мови, яка відіграла основоположну роль в організації літературно-національної норми української мови. І все це навіть інтуїтивно сприймає уважний читач, фіксує у своїй свідомості, задовольняє свої пізнавальні домагання [3, с. 34].

Кобзар добирав з живої народної мови те, що найбільше відповідало його духовному єству, всебічному відтворенню в художній формі життя українського народу і в багатьох моментах життя інших народів. Мовні засоби Шевченко збагатив новою лексикою, спільною для української мови в широкому, не обмеженому тим чи тим діалектом, ужитку, значно розширив словниковий запас і його семантичний потенціал у становленні й подальшому розвиткові нової української літературної мови.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Лексичний склад мови Шевченка вивчали й досліджували науковці багатьох поколінь, починаючи вже з кінця XIX ст. Всі вони акцентують на тому, що, ввібравши скарби живої української мови, фольклору, народного красномовства, Т. Г. Шевченко творчо синтезував їх і довів до гармонії змісту і виразу в словесно-художній творчості.

Чимало мовознавців привертають увагу до полісемії найбільш уживаних у мові Шевченка слів. Яскравим прикладом є розвідки відомого шевченкознавця професора Василя Семеновича Ващенка, який має вагомий науковий набуток, а саме: «Слово Дніпро в поезії Шевченка», «Народнопоетичний образ Дунаю в поезії Шевченка», «Старокнижні слова (амінь, Бог, Господь, чин, милосердіє і под.) у мові творів Шевченка», «Слово мати у поетичних творах Тараса Шевченка», «Слово Бог у мові Т. Г. Шевченка», «Слово Україна в мові Т. Г. Шевченка», «Слово люди у мові Т. Г. Шевченка», «Мова Тараса Шевченка», «Словник мови Шевченка» тощо.

Визначення не вивчених напрямів дослідження. Не менш змістовне наповненім має й слово доля у творчій практиці Кобзаря. До того, ця лексема залишилася поза увагою дослідників. Тож цілком закономірно постає питання ґрунтовного опрацювання його лексико-семантичних (стилістичних) функцій у поетичній спадщині Шевченка. Питання про те, як часто вживається і якого смислового та художнього наповнення набуло це слово, - все це має велике значення для вивчення творчої лабораторії геніального поета. Таке питання поставлене не з простої цікавості, а закономірно спонукає до вияснення якості досліджуваного слова, його функції в поетичному контексті.

Виклад і обгрунтування дослідження. Для характеристики обраного об'єкта дослідження скористаємося реєстровими відомостями лексикографічних праць. Так, наприклад, в «Етимологічному словнику української мови» з'ясовано широкий діапазон семантики цього слова:

доля1 «частина, талан», долька «(анат.), мигдалик; [ділянка поля ЛЧерк]», дольник «вид тонічного вірша», [безділля, бездільний], безддлець, бездолля, бездольний, безддльник, здольник, здольщина, знедолений, знедолити, [неддлець\ «бездолець» Ж, недоля; - р. бр. доля, др. доль, п. dola, ч. dola (з рос.), ст. dole, слц. dol'a, схв. ст. \<дол(а)]; - псл. *dolja «частина», пов'язане з deliti «ділити»; - споріднене з лит. dalis «частина», [dalia] «тс; доля, щастя», dalyti «ділити», лтс. dala, [dalis] «частина», дінд. dalam «тс.; шматок, половина», dalati «тріскається, розривається», снн. tol, tolle «гілка, дюйм», свн. zol, zolle «колода, клеп, дюйм» (з *d!no-), лат. dolare «обробляти, обтісувати»; до семантики («частина» > «доля») пор. р. удел «доля», участь «тс.».

[доля2] (бот.) «молодило, Sempervivum globiferum»; - пов'язане з долямотивація назви не зовсім ясна; назва могла бути зумовлена народним уявленням про те, що рослина приносить щастя (порівняти іншу назву цієї рослини молодило) -- Див. ще доля1 [5; с. 107].

Тлумачний словник української мови в одинадцяти томах розкриває значення цього слова так: Доля, -і, жін. 1. Хід подій, збіг обставин, напрям життєвого шляху, що ніби не залежить від бажання, волі людини. Як бачите, доля закинула мене аж у Крим (Коцюбинський); Тільки глибоко десь, на дні дівочого серця, ятриться біль, що не знає вона отакого тихого людського щастя, що обікрадена злою долею її щира і вірна любов (Цюпа); У порівнянні: Коли ж мене на півдорозі стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний (Леся Українка); 11 Умови життя; життєвий шлях і те, що на ньому виникає: Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась: мов сирота вона тиняється сама (Глібов); Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, - Так його доля (Шевченко); // Бажане, щасливе життя: Нема щастя, нема долі, лиш врода сама...{Леся Українка); Прокіп Савич одним із перших порушив звичаї свого містечка і пішов шукати долі не на морі, а в степах, на суходолі (Дмитренко) [10, с. 360].

А в новому сучасному тлумачному словнику української мови значення слова доля подається значно вужче: Доля - і, жін. рід. 1. Хід подій, збіг обставин, напрям життєвого шляху, що ніби не залежить від бажання, волі людини. Лиха доля. 2. Стан, у якому перебуває або перебуватиме що-небудь; майбутнє чогось. Доля нового телеканалу [11, с. 170].

У філософському словнику це слово витлумачено як «усталена незмінність подій і вчинків, сукупність всього явного, яке впливає і не може не впливати на буття людини, народу тощо. Греки гіпостазували долю і персоніфікували її у вигляді Мойри, Тюхе, Ате, Адрастеї Ананке, Хеймармене, Атропоса тощо. Ця вища сила може розумітися у вигляді природи і її закономірності або у вигляді божества. Шопенгауер говорить про видиму умисність у долі індивіда. Ніцше проповідує любов до долі (amor fati). Для ранньої античності буття людини органічно визначене його «долею» в полісному звичаї (доля як «доля» - таким є значення слова «мойра»). Християнство замінює розуміння долі розумінням божественного пророцтва.

Друге джерело: у міфології, в ірраціоналістичних філософських системах, а також у звичайному пізнанні недосяжна усталена незмінність подій і вчинків людини. Недарма люди, які вірили в долю, завжди намагалися «вгадати» її в кожній окремій ситуації, але не пізнати її; у ній принципово нічого пізнавати [15, с. 663].

У Словнику синонімів української мови засвідчено, що досліджувана лексема має чималий синонімічний ряд:

1. Доля (хід подій, напрям життєвого шляху людини, обставини її життя), талан, жереб, щастя фолък., судьба розм., фортуна роїм., планета розм., заст., планида розм., заст., уділ заст., уроч., пай заст. Ой, погляну я на поле, - Поле чистеє дріма... Гей, мій латаний талане, Доле темна та німа! (І. Франко); Є люди - слава їх лунає звуком рогу. А мій убогий пай - незвані темні дні (переклад М. Зерова).

2. Доля (надприродна сила, що нібито визначає все в житті; незалежний від людини хід подій, збіг обставин), призначення, приречення, судьба розм., мойра книжн., фатум книжн., (перев. грізний, несприятливий для людини хід подій, якого не можна уникнути); фортуна розм., (іперев. сприятлива для когось, щаслива). Прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису міста, що в ньому мені доля судила стати щільно до виробництва кінокартин (Ю. Яновський); Навіть той, хто в призначення вірить, Все ж трудитися мусить постійно (І. Франко); [Любов:] І я раз була щаслива, така щаслива... Нащо мені перебили се щастя... Ах, що я дурницю говорю? Хіба се можна перебити чи одвернути? Се фатум, се мойра! (Леся Українка) [8,1, с. 447].

Слово доля в поетичній практиці Т. Г. Шевченка - це одне із тих слів, що як активністю вживання, так і змістом створює певний тонус його поезій, уводить до них справді народні поняття. Воно є носієм тих уявлень, які властиві широким народним масам не тільки тієї епохи, а й сьогоденню українців.

У філологічних науках статистичні дані використовуються з великими обмеженнями й застереженнями. Проте було б неправильно ігнорувати статистичні показники або стати на шлях недооцінки тих висновків, які можуть виникати із статистичного обстеження певних мовних зразків. Адже в дослідженнях вони можуть бути факторами надто переконливої аргументації до багатьох положень науки. Статистичні показники щодо активного використання слів наявні і в мовній спадщині поета. Так, наприклад, слово люди вживається 391 раз, мати - 326, світ - 307, серце - 243, хата - 230, син - 210, батько - 194, брат - 159, а слово доля - 208 разів [7, т. 1-2].

Але багатство, сила і краса мови Шевченка не визначаються наведеними прикладами. «Секрети» поетичної техніки закладені в способах використання звичайної, загальнонародної лексики, тож Шевченка недарма називають вихідцем із народу, який жив із ним, творив для нього і розмовляв його мовою.

Слово доля поширене в українському фольклорі: а) к а з к а г і Іван царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! - А ти чого, Іване-царенку, плачеш? - Як же, - каже, - мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати. Чи вона мені рівня? - Бери, - каже цар, - така вже, видно, твоя доля! [12, с. 138];

б) народних думах:

То тоді ті козаки теє зачували,

Щастя й долі собі не мала...» [14, с. 214];

в) приказках та прислів'ях: Свою долю й конем не об 'їдеш; Із щастя та горя скувалася доля; Козак не без щастя, дівка не без долі; Дожидай долі, то не матимеш льолі; Не шукай долі, а волі [14, с. 797].

Проте найчастіше його вжито в українських народних піснях:

Ой у лузі та ще й при березі червона калина...

Та не дала тому козакові ні щастя, ні долі.

Та не дала тому козакові ні щастя, ні долі.

Тільки дала тому козакові та чорнії брови... [13, с. 44].

М. О. Добролюбов з цього приводу писав, що «Шевченко близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України. У Шевченка ми бачимо всі елементи української народної пісні. А в пісні й сама народність виявляється особливо виразно. Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим” [4, с. 576].

«Секрети» поетичної техніки Шевченка закладені в способах використання звичайної, загальнонародної лексики, що дає колосальні можливості малювати, живописати, зображати. У нього саме й знаходимо класичні зразки використання слова з поетичним завданням. Тут помітно виявляються дві головні лінії збагачення слова: семантичне та стилістичне поширення його. Ці два шляхи поетизації слова конкретизуються в численних прийомах, які спираються, зі свого боку, на такі підсильні форми організації та конденсації поетичної енергії: граматичні, словотворчі, фразеологічні, фонетико-евфонічні, ритмічні [6, с. 101].

Семантична місткість слова в Шевченка виявляє себе вельми яскраво. Його семантичне багатство вражає читача, хоч часто прямо ним і не усвідомлюється, сприймається інтуїтивно. Словом так гнучко модифікуються всілякі відтінки переносного значення, а синонімами передано такі нюанси, що воно здається безмежним у своїх можливостях. Зберігаючи основне значення, слово майже в кожному випадку вживання вирізняється чимось новим, особливим, відмінним. Доля, потрапляючи в Шевченків контекст, змінюється, перетворюється, набуває різних смислових відтінків і посідає важливе місце у світогляді поета. Воно є носієм тих понять, на які спирається його художнє мислення, що гармоніює з народним. І саме в цьому криється та творча гармонія, яку треба мати на увазі, коли йдеться про народність Шевченкових поезій, його мови.

У цьому слові сфокусовані певні народні погляди на життєвий світ, сформовані його думи, філософія. Долю народ розуміє не тільки як здобуток матеріальних благ, а головне - духовних скарбів, творчого життя, високої моралі. Доля - єдина передумова народної гідності. Таке саме смислове навантаження цього слова характерне й поетичним зразкам Шевченка, у яких здебільшого постає як засіб персоніфікації (19 фіксацій):

Єсть на світі доля,

А долі не знають, - Ні долі, ні волі! [18, с. 57].

Прокинеться доля; козак заспіва [9,1, с. 108] тощо.

Філософське кредо Кобзаревої музи співзвучне як з особистим, так і народним:

Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Один я на світі без роду, і доля -

Стеблина - билина на чужому полі [18, с. 103].

Образ долі висвітлюється на фоні широких картин тогочасного суспільного життя. Проте найбільш болючим неспокоєм душі Шевченка була гнітюча реальність життя українського народу «на нашій не своїй землі»:

У всякого своя доля І свій шлях широкий:

Щоб загарбать із собою Взять у домовину [9,1, с. 236];

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько! [18, с. 69];

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? [18, с. 72].

Шевченкове слово збагачується тоді, коли воно спирається на навмисно дібрану, стилістично вмотивовану граматичну форму, виокремлену до того ж у незвичайну, особливу контекстуальну позицію. Тут можна вказати насамперед на те, як стилістичне використання граматичної категорії відмінка підсилює слово доля, надає йому певних якостей. Шевченко, використовуючи колоритні набутки живого народного мовлення, вживає його продуктивно в усіх відмінкових формах, крім давального та орудного. Якщо в називному відмінку воно функціонує активно з прямим значенням і виконує номінативну функцію:

Така її доля ...О боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду? [9,1; с. 4],

то в інших (знахідному, родовому) воно набуває таких семантичних особливостей, як- от:

а) пошуки кращого життя в жорстокій боротьбі за існування у своїй Батьківщині чи за її межами:

Сини мої, гайдамаки!

Пошукайте долі [9, II, с. 72];

Постривай лиш: може, брате,

На чужому полі Талану того попросиш Та тієї долі... [9,11, с. 125];

Горе моє! Горе! --

Та й пішов, торбину взявши,

За синєє море!

Шукать долі [9, II, с. 127];

б) об'єктивне ставлення до стану свого життя:

Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

А не клене долі, людей не займа [9,1; с. 81];

Чи гола, то й гола [9,1; с. 259].

в) страждання, які вкорочують віку:

Коли нема щастя, нема талану,

Не скаже хтось на сміх: "Нехай спочиває Тілько його й долі, що рано заснув" [9,1, с. 145];

г) проклинання:

Не питали б люде, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом! "Нічогоробить ",

Не сказали б на сміх... [9,1, с. 47];

А тим часом вороженьки Чинять свою долю - Кують речі недобрії [9,1, с. 24];

Людей і долю проклинать Не варт, єй-богу. Як же жити На чужині на самоті? [9,1, с. 58];

д) вимріяне людське щастя, сподівання:

Пошли ж ти їй долю, --

Бо люде чужії її засміють [9,1, с. 4];

Діждалася вдова долі,

Квіточка дитина! [9,1, с. 228];

е) тяжке безталанне кріпацьке життя в усіх його проявах: Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Та ніхто про матір на сміх не спита [9,1, с. 35];

Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. [9,1, с. 253]; є) безнадія про бажане оновлення:

Сиди ж один собі в кутку,

Не жди весни - святої долі!

Твою надію оновить! [9, II, с. 407].

У знахідному відмінку з прийменниками за та про ця назва маловживана і здебільшого характеризує бажану вдячність чи співчуття до людської долі:

Умийся, серце, щоб пізнала Тебе, єдиную свою...

І господа б благословляла За долю добрую твою [9, II, с. ЗО];

Хто про долю, про недолю,

Як я, розпитає? [9,1, с. 127].

У родовому відмінку з прийменником без це слово вжито лише 2 рази:

Стоїть старий, похилився,

Що без долі, без родини Та без вірної дружини,

І дружини, і надії В самотині посивіє! [9, II, с. 394].

Часто простежуємо в поезіях тавтологію як художній прийом антонімії:

Тече вода в синє море,

Шука козак свою долю,

А долі немає [18, с. 42];

Вміла мати брови дати,

Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати.

А без долі біле личко - Як квітка на полі:

Рве всякий по волі [18, с. 53].

Різні форми цього слова часто ампліфіковані в поезіях, де воно набуває голубливо- пестливого значення:

Ходімо ж, доленько моя!

А слава - заповідь моя [18, с. 558].

Ця мовна одиниця стала складовим компонентом фразеологічних зрощень, єдностей, сполучень, прислів'їв, приказок, примовок, крилатих слів та висловів. Лише в «Словнику Шевченкової фрази» Катерини Сєрової (Запоріжжя, 2003) засвідчено їх 11, наприклад: Дати долю - бути щасливим: «Нащо дала вроду? Нащо брови змалювала? Дала карі очі? Ти все дала, тілько долі, Долі дать не хочеш» [7, с. 119]; Ділити долю - мати кохану дружину або чоловіка: «Ні з ким долю поділити, Ні з ким заспівати; Один, один сиротою Мусить пропадати» [7, с. 97]; Долю зневажати - проклинати своє життя: «Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає: «Бодай тобі, доле, У морі втопитись...[8, с. 173] та ін. У складі прислів'я така номінація вжита лише один раз:

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться [9,1, с. 82].

Зрідка трапляються прикладкові словосполучення на зразок доля-воля, талан-доля, щастя-доля, доля-доленька, де йдеться про втрату козацької вольності чи благовоління кращої долі:

Де поділось козачество,

Де поділась доля- воля,

Бунчуки, гетьмани? [18, с. 69];

Та щоб йому всі святії Талан-долю слали [18, с. 221].

Антиподом до слова доля є слово недоля {недоленька), яке зафіксоване 23 рази. Це вельми лихе слово, породжене живим народним мовленням, функціонує і в Шевченкових поезіях в образі тьми, пекла, ганебного явища, яке веде людину до загибелі:

Попідтинню сіромаха І днює й ночує;

Недоля жартує

Над старою головою [18, с. 75].

Обидві лексичні одиниці створюють центри певних контекстуальних одиниць, утілюючи в собі велике духовне надбання народу, вони розкривають душу, образ його мислення, заповітні мрії. Спосіб уживання їх у Шевченка показує глибоку народність його мови. Такі слова, наче лакмусові папірці, служать показником органічних якостей, властивих народному мовленню, вони - переконливе підтвердження співзвучності Шевченкової мови з народною.

У звертаннях здебільшого окличних та питальних форм слово доля використане Шевченком досить часто з метою передавання найтонших відтінків душевного стану благання, прокльону, смутку, жалю:

Молодую мою силу Багаті купили;

Навчи ж мене, моя доле,

Гуляти навчи! [9,1 с. 253];

Опинилось В пустині, в неволі...

Як же тебе не проклинать,

Лукавая доле? [9, II, с. 78];

Бодай тобі, доле,

Ні з ким полюбитись [9, II, с. 164].

Повторювальні звертання з цим фатальним номеном надають поетичним зразкам своєрідного емоційно-експресивного забарвлення:

Доле, де ти! Доле, де ти?