Прагмафілософія Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прагмафілософія Тараса Шевченка

Ярослав Голобородько,

доктор філологічних наук, професор

м. Херсон

Шевченкова поезія за своєю фонічною сутністю є цілковито мегасимфонічним художньо-мистецьким явищем. У ній відчутна і простежується рельєфна «голосова» основа, що надає його творам потужного, пронизливого й акцентовано експресивного звучання. Ця «голосова» основа репрезентується інтонаційною різноманітністю й лекси- ко-синтаксичною колоритністю мовлення персонажів, які у монологічній чи діалогічній формі ведуть мову про фактаж та колізії власного життєпростору, реф- лексують над подіями і процесами, що їх виокремлюють як семантично вагомі для розуміння паністоричних і сучасно-актуальних тенденцій буття, ретранслюють характер спрямованості своїх цінностей - соціоетичних, інтелектуальних, світоглядних, філо-софських. Розроблена «голосова» партитура властива й поемі «Відьма», що відома в двох редакціях - 1847 і пізнішій - 1858 років. Другу редакцію Шевченко вважав досконалішою, тому саме їй у цій розвідці приділятиметься пріоритетна увага.

Поема «Відьма» структурована низкою «голосо-вих» партій, що, власне, і виформовують її. Одна з них належить наратору, який чергує форми свого текстового оприявлення і виступає то в іпостасі я-оповідача, то в ролі розповідача. Персоналія наратора, який обирає активну мовленнєву тактику і спочатку виступає в іпостасі я-оповідача, уводиться у текст із першими рядками, що дає змогу початок поеми витримати в під-креслено особистісно-емоційних тонах: «Молюся, знову уповаю, /1 знову сльози виливаю,/1 думу тяжкую мою/Німим стінам передаю» (2, 265). Інтонація підви-щеної експресивності, виражена «голосом» я-оповіда- ча, виконує функцію зав'язки-інтриги, позаяк передує фабульному розвиткові подій у текстових реаліях. фонічний шевченко голосовий звучання

Поступово у «голосовій» поведінці я-оповідача від-буваються інтонаційно-настроєві зміни. Емоційні регістри починають бриніти притишеніше, натомість посилюється мелос рефлексійної стилістики із прита-манним йому зосередженням на поетиці думки. Наприкінці вступного слова я-оповідача активується й оприявнюється лексичний ряд абстрагованого ґатунку - «люде добрі», «все добро», «недоля», «рай», «воля», що є вкрай важливим для викладу аксюлогічної моделі наратора. Це дозволяє йому застосувати концептуаль-ний підхід до розв'язання проблеми людської долі/ недолі: «безталання невсипуще», над яким розмірковує у своєму слові наратор, може бути врятоване, одухотворене, повернуте до повнокровного не лише індивідуального, але й соціумного існування, якщо спо-відуватиме у повсякденному й повсякчасному житті концепцію «всетворящої любові».

Вступне слово наратора, в якому він постає в іпостасі я- оповідача, має масштабне звучання і цілком програмовий характер. Від емоційності в розумінні життєвих зіткнень, перипетій наратор переходить до пошуку концептуальних рішень, що дали б змогу подо-лати драматизм цих самих перипетій і зіткнень, і таким рішенням стає характер ставлення до навколишнього простору, що вимірюється категорією діяльної, активнотворчої любові. Вступне слово наратора виконує функції знакового прологу в контексті подій та колізій, зображених у поемі, а концептуальна формула «всетворящої любові» викладена з перспективою її розгортання в художніх реаліях тексту.

Починаючи з рядків «Коло осеннього Миколи,/ Обідрані, трохи не голі,/ Бендерським шляхом уночі/ Ішли цигане» (2, 265), характер наративу трансформу-ється. «Голосову» партію я-наратора, налаштовану на емоційний лад і конвертовану в узагальнювальну сти-лістику, змінює переважно зображувальна фактура. Я-наратор іще з'являтиметься в текстових реаліях, проте це носитиме епізодичний, ситуативний характер. Наратор перебирає на себе функції розповідача і починає викладати власне історію, що перебуває у зоровому фокусі цього твору, - історію однієї жіночої долі, поданої в гранично загостреному інтонаційному оформленні й семантичному звучанні.

У структурному фрагменті, що викладається «голо-сом» розповідача чи, точніше, наратора-розповідача, ключовим моментом виступає зустріч тих суб'єктів тексту, що складають композиційну основу поеми, - зустріч циган і жінки-майже-привида. Змальовуючи сцену цієї зустрічі, наратор-розповідач вдається до майже містичного прийому - пісні, що начебто прима-рилася циганам, цим безтурботним мандрівникам степу й життя: «Цигане слухають, сміються./ «І де ті люде тут возьмуться?/ Оце, мабуть, із-за Дністра, / Бо тут все степ... Мара! Мара!» (2, 266). Наратор тонко відчув і зобразив ледь не інфернальний характер сцени цієї зустрічі й розвинув, посилив його наступними реаліями: «Цигане крикнули, схопились. /А перед ними опинилось/ Те, що співало. Жаль і страх!/ В свитині латаній дрожала/ Якась людина» (2, 266). Так наратором-розповідачем у фабульний простір уводиться персоналія, що стає ключовою в концептуально-семантичних акцентах поеми, - жінка-примара, яка шукає своїх дітей. Невдовзі вона не лише стає провід-ною фігурою наративу - її персоналія рухає розвоєм композиційних і смислових реалій усього наративу. Надалі зорові інтенції зосереджуватимуться на життє-вих колізіях, пов'язаних із цією жінкою, всі текстові події обертатимуться навколо вісі її долі, у цій жіночій поставі розвиватиметься і втілюватиметься концепція «всетворящої любові», що становить філософське під-грунтя поеми «Відьма».

Мовна партія розповідача (наратора-розповідача), що зводить разом таких важливих учасників поетичної дії, як «вольниє» цигани і жінка-видіння, завершується черговою «голосовою» трансформацією: наратор знову звертається до іпостасі я-оповідача, для того щоб, ведучи мову про з'яву химерно-примарної жінки, наголосити на своєму кревному зв'язку з нею, на духовній органіці, спільній для них обох, на узагальню- вальному характері й звучанні цієї жіночої постави: «Що ж се таке? Се не мара. / Моя се мати і сестра./ Моя се відьма, щоб ви знали» (2, 266). Перемикання «голосової» партії дає змогу підсилити звучання емо-ційно-довірливих інтонацій наприкінці цього наратив- ного фрагменту, скоротити дистанцію між фактурою тексту і наратором, підкреслити його присутність у тек-сті. У процесі цього перемикання наратор, що знову вдається до ролі я-оповідача, уперше вживає форму «відьма», якою надалі у структурно-текстових реаліях позначається жінка-достеменне-видиво. У цій формі- позначці вгадується широкий спектр інтонацій - спів-чуття, іронії, суму, болю, розпачу, що стосуються головної персоналії поеми.

Одразу після короткої репліки я-оповідача активно вводяться «голоси» нових фігурантів тексту - циган і «відьми». Наративна партитура, розписана у форматі «цигане/ циган» - «відьма», лише за формою є діалогом. За своєю суттю ця партитура становить собою монолог, оскільки уведення мовного суб'єкту «цигане/ циган» є радше композиційним прийомом, що підтримує «голосову» партію жінки-«відьми». Текстовий фрагмент, заснований на взаємодії цих «голосів», складає структурно-композиційну серцевину поеми й належить до найбільш розлогих та подієво насичених у ній. Розпочинається діалогічний монолог гранично короткою реплікою мовця «цигане»: «А відкіля ти, молодице?» (2, 266), яка фактично слугує запрошенням до розповіді, й завершується експресивним, ледь не екзальтованим вигуком «відьми»: «Чи я найду моїх діток, / Чи так і загину?» (2, 275).

Співрозмовниками жінки-зайди у Шевченковому тексті виступають то «цигане», то «циган». Суттєвої різ-ниці між ними на лексично-стильовому рівні немає, що дає підстави об'єднати їх у одну «голосову» партію. Мовець «цигане/ циган» послуговується лаконічними реченнями, чіткими фразами. У їхній структурі виділя-ються дієслівні форми, емоційні ознаки висловлювань притлумлені, виразно простежується чоловічий стиль ведення розмови. Змістом своїх речень і фраз він під-тримує, спрямовує, заохочує, спонукає до діалогічного монологу. Цього мовець «цигане/ циган» досягає через форму запитальних речень на кшталт: «Де ж ти була, що заблудила?» (2, 267), «Чому не ляжеш, не спочинеш?» (2, 269), «... Що дальш буде?/ Розказуй дальше» (2, 273). Він виконує функцію учасника кому-нікативної ситуації, що переважно слухає та сприймає і цим самим створює передумови для органічного роз-витку текстових реалій. У його лексиці зустрічаються просторічні елементи, що надають безпосередності й колоритності його мовленню. «Голос» мовного суб'єкта «цигане/ циган» - цього символу людей безмежного простору і життя-буття, не переобтяженого житей-ськими проблемами, стражданнями і болем, - відтінює драматичну фоніку монологічної розповіді «відьми», яка викладає свою історію.

«Голос» жінки-«відьми» - основний серед наратив- них партій Шевченкової поеми. Під час її монологуван- ня наратор майже не втручається в розгортання тек-стових реалій, він немовби відходить убік, чим зосереджує увагу виключно на персоналії жінки-нара- торки та колізіях її долі. У редакції поеми 1858 року не вказується ім'я «відьми», а у версії 1847 року двічі пові-домляється, як її звали, причому обидва рази у перед- фінальній частині тексту. Перший раз - у епізоді з важ-кою хворобою та передсмертними словами «пана»: «Якось трохи полегшало, / «Покличте Лукію...» - / Шепнув, та аж затрусився...» (1, 390), другий раз - у розповідній ситуації, коли після смерті «пана», після церковних служб, які вона для нього замовляла, повідомляється, що «ласкаві дівчата», що й раніше в неї нерідко гостювали, «І знов стали на досвітки / До неї ходити /, І знов стали, як матері, / Лукії годити» (1, 391). Відмова від іменної ідентифікації «відьми» у пізнішій редакції поеми зумовлена, очевидно, праг-ненням уникнути надмірної конкретизації цієї персона- лії та надати їй узагальненого звучання.

«Голосова» партитура жінки-приблуди є доволі складною. «Відьма» схильна до метафоричного і химерно-образного мовлення. Пісенно-поетичні вияви її монологу переходять у густо концентровані почуття, що мають вибуховий потенціал і межують із радикальними, напівкримінальними намірами. У її «голосі» настійливо заявляє про себе природно-біологічне начало, втілене у пориваннях, притаманних материнському інстинкту. Інтонаційно-стильовий рисунок її монологу є досить строкатим і коливається від сентиментальної ліричності до акцентованої психологічної жорсткості. Розповідь «відьми» імпульсивна, дещо хаотична, з періодичним поринанням у минувшину, інколи таке поринання відбувається без очевидної мовно- ситуаційної умотивованості, спалахи-спогади не завжди послідовні у суто хронологічному сенсі. Жінка- нараторка подає себе у підкреслено чуттєвих мовленнєвих виявах і оприявнює тип поведінки, властивий для людини з помітною внутрішньою травмованістю.

Розповідь-сповідь про власну жіночу історію «відь-ма» розпочинає з окреслення географічних кордонів, у межах яких вона розгорталася, - це ареал південних територій (Волощина, Бендери, Ясси, Туреччина) та Київщина. Прописаність геоконкретики завжди підсилює ефект достовірності наративу і додає художньої рельєфності концептуально-смисловим категоріям тексту. У центрі цієї сповіді - життєва драма жінки, яка «близнят ... привела» і була покинута «паном». Цей мотив є вельми характерним для поезії Тараса Шевченка, проте у поемі «Відьма» він загострює його звучання. Й досягає цього тим, що трагізм долі жінки- «відьми» екстраполює на її дітей: спочатку «пан»-бать- ко «Сина Йвана / Оддав якісь пані / У лакеї» (2, 274), а потім «Сина Йвана молодого/ Оддали в салдати» (2, 276-277). Донька її, Наталя, буквально слід у слід повторює жіночу долю своєї матері, що доводить роз-виток драматичної колізії до полюсів психічної аномалії та фізіологічної патології, оскільки їй, доньці, взагалі довелося пережити інцестуальний шок - батько-«пан», забравши її до себе, «З дочкою ліг спати...» (2, 273) і «Наталоньку! Дитя своє!/ Ірод нечестивий!../ Занапастив...» (2, 274). Розпачливий і зневірений «голос» жінки-нараторки, виражаючи доведені до крайності внутрішньо-емоційні стани, то супроводжує розповідь словами «Розірву!..», «Сама його/ Загризу.» (2, 275), то готовий усе вибачити, простити «пана» - цього «ката», «луципера», «луципера проклятого», як експресивно характеризується він протягом монологічної канви. Цей «голос» спроможний удаватися до стилістично різкої, емоційно гіпертрофованої лексики, як у сцені повернення «з байстрюками» до батьківської хати, коли жінка-нараторка, розповівши про це, промовляє: «..Що, цигане,/Якби таку суку/Тобі дочку. Що б зробив?» (2, 272). «Голосова» розповідь жінки-страдниці виражає внутрішній стан людини, доведеної до межі, до крайніх полюсів існування, яка усвідомлює, що в неї вже не залишилося жодних моральних імперативів і стримувальних чинників, у чому вона й зізнається: «Бо я вже й Бога не боюся/1 не соромлюся людей» (2, 270).

Жіноча драма «відьми» ретранслює онтологічну версію, що розроблюється в різних Шевченкових творах. Її посутні конструктивні «кріплення» мають такий вигляд: людина одна в холодному, непривітному або наскрізь ворожому світі; вона є моральним одинаком, без підтримки й опори, без потужного життєвого коріння; сили їй вистачає хіба що на те, щоб не закінчити життя самогубством; тримають її на цьому світі передусім діти й кровно-родинні зобов'язання; людина народжена для болю, життя надається задля страждання, що чимдалі, тим сильніше поглиблюється; символом страждання виступає жіноча доля, яка є найдраматичнішим шляхом до святості; святість - це глибоко затамовані біль-страждання, що обертаються акценту- йованою праведністю життєповедінки.

З рядків «За селом село минали / В городи ходи-ли...» (2, 276) бере свій початок заключний «голосовий» фрагмент поеми. У ньому знову активізуються мовні функції наратора, який виступає в ролі розповідача й неквапно, розважливо додає посутніх штрихів до долі жінки-страдниці після того, як вона приєдналася до циган, стала в них знахаркою, «відьмою»-ліку- вальницею і згодом вирішує знайти-таки своїх Івана й Наталочку. Рядки «Попрощалась з циганами, / Помолилась Богу; / Та й пішла собі, небога, / На свою країну» (2, 276) з редакції 1858 року є чи не останніми, що фабульно зближують поему із редакцією 1847 року, в якій цей подієвий епізод подавався у такій вербально-синтаксичній версії: «Попрощалась з циганами, / Помолилась Богу, / Та й пішла собі додому, / На свою країну.» (1, 388). Після цих слів розповідача у більш ранній редакції поеми «Відьма» наративний погляд зосереджується на детальному зображенні лікувально-альтруїстичної місії «відьми», яка «... все по болящих / День і ніч ходила. / І всім людям помагала, / І плати не брала. /А як брала, то калікам/ Зараз оддавала» (1, 388-389), та її боголюбному і боговірному, майже ангелоподібному способі життя, поданому в підкреслено ідилічних мазках та фарбах. Містить редакція 1847 року і сцену зустрічі «пана», що перебуває на порозі смерті, із Лукією, до якої він звертається зі словами каяття: «Прости мене! прости мене!.. - / І сльози блиснули / Вперше зроду.» (1, 391). Проте наративний фрагмент поеми у редакції 1847 року, де зображуються сцени із життя «відьми» після того, як вона залишила циган, видався Шевченкові розтягнутим, недостатньо динамічним, можливо, семантично не вельми переконливим, і у пізнішій версії він кардинально скоротив його, надавши подієвим реаліям інформативної лаконічності й концептуальної ємності, акцентованості.

У заключному наративному фрагменті редакції 1858 року стисло зводяться воєдино основні фабульні лінії, пов'язані з долями «відьми»-страдниці, її дітей та «пана», й окреслюються нові грані в поворотах цих доль. При цьому посилюється звучання концепції «всетворящої любові», заявленої «голосом» я-оповіда- ча у фрагменті-пролозі. «Усетворяща любов», виражена душевними помислами і людинолюбними вчинками, всім пафосом життя людини, виступає в Тараса Шевченка альтернативою навколишньому жорсткому світові, діяльнісним шляхом людини до всеохопної гармонії із собою. Проте навіть послідовне сповідування «всетворящої любові» не означає зняття всієї гами складнощів і драматичних колізій у стосунках людської особистості з оточуючим соціумом, про що прозоро говориться в останніх рядках твору і, відповідно, штри-хах до персоналії жінки-матері-страдниці: «Люде добрі і розумні/ Добре її знали./ А все-таки покриткою / І відьмою звали» (2, 277). Відчуття епічної незнищен- ності дисгармонійного начала, представленого й утіле-ного в засадах людського існування, проходить крізь усю образну фактуру поеми і залишається до кінця не подоланим навіть життєвою практикою саможертовного, фаталістичного альтруїзму.

Партитура «голосів» поеми «Відьма» давала змогу розроблювати, як мінімум, три семантичні пласти: один - зовнішньо-подієвий, у якому зрощено побутові, родинні, етичні й соціодуховні колізії; другий - онтологічний, що містить художнє потрактування сутності та клейнодів людської долі, хоча, не виключено, що у цьому випадку насамперед малися на увазі риси-якос- ті долі по-українськи; третій - прагмафілософський, що відсинтезував концептуальний рівень обґрунтування і конкретну модель життєвої долі, що не лише про-тистоїть, але й долає жорсткий характер оточуючого світу. І, можливо, що шукання саме у царині прагмафі- лософії становить одну з найпосутніших інтелектуаль-но-естетичних ознак цього тексту.

Література

1. Шевченко ТГ Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 1: Поезія 1837 - 1847 / Перед. слово І.М.Дзюби, М.Г.Жулинського. - 784 с.

2. Шевченко ТГ. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 2: Поезія 1847 - 1861. - 784 с.

Размещено на Allbest.ru