Мовна картина світу як внутрішній аспект культури

Символічне вираження природного світу можливе лише в мові. Ось чому сучасна філософія так тяжіє до лінгвістичних концепцій і зрештою - до семіотики.

Зрозуміло, що культура сприймається як певний інформаційний простір, і тут доречно пригадати концепції O. Шпенглера, М. Бердяєва, О. Лосєва, К. Леві-Стросса, P. Барта, Ю. Лотмана.

Усі позначені концепції досить своєрідні, але водночас вони сходяться в низці загальних точок, а саме: культура може сприйматися як певний смисловий і символічний простір, у якому має місце продукована особистістю інформація, обмін цією інформацією, а також виникнення певних комунікативних полів. З іншого боку, культура завжди є деякою символічно-знаковою реальністю, у якій виникають, функціонують і продукують взаємно один одного визначені смисли та значення.

Якщо виводити концепцію культури до проблеми картини світу, то ми можемо сказати, що картина світу багато в чому є, перш за все, символічною та інформаційною реальністю. Картина світу стає формою й принципом цієї реальності, цього інформаційного простору.

Тут ми потрапляємо до сфери, де мова починає виконувати подвійну функцію. З одного боку, вона обґрунтовує культуру, з другого - функціонує в картині світу. І культура, і картина світу повідомляються через мовну реальність. Сама мовна реальність стає простором, у якому функціонують символи й знаки культури, позначаючи й підсумовуючи себе в картині світу.

Найбільш виразне сприйняття картини світу як мовної реальності спостерігаємо в структуралізмі. При цьому мається на увазі як французький структуралізм в особі одного з найбільш видатних його представників Р. Барта, так і структуралістсько-семіотична концепція Ю. Лотмана. І в першому, і в другому випадках картина світу виступає не просто як мовна реальність, а як деяким чином упорядковане інформаційне середовище, тобто певна сукупність смислових інформаційних кодів культури.

Якщо звернутися до французького структуралізму, і в першу чергу до концепції згаданого Р. Барта, то ми можемо виділити тут два періоди його філософської творчості.

У першому періоді Барт розглядає мову як певне інформаційне середовище свідомості, яке символізує. Тобто в цьому разі Барт продовжує кантіанську традицію активності свідомості, що символізує, і стягує згадану активність до деяких інформаційних полів. Мова, за Бартом, це смислова реальність, у якій ті або ті значення й сенси культури оформляються у вигляді соціально значущих інформаційних кодів. Мова "є колективним договором, якому індивід повинен повністю і беззастережно підкорятися, якщо він хоче бути учасником комунікацій" [1].

Проте, у пізнішому, так званому психоаналітичному або несвідомому періоді своєї творчості, Барт убачає в мові, а звідси й у продукованій за допомогою мови картині світу, у першу чергу примат несвідомого. "Мова - це не та сфера, де людина бере на себе соціальні зобов'язання, це лише рефлекс, що не відає вибору, нероздільна власність усіх людей" [2, с. 53].

Згідно з цією позицією Барта, мова спирається на певну сферу несвідомого, яке обґрунтовує власне значення, що сходить протягом соціалізації людини до рівня більш раціонального і що проявляє себе як норми й сенси самої культури. Не важко відмітити в цій ситуації схожість позицій Барта з концепцією Юнга про архетипи й колективне позасвідоме. "...Знаки зазнають заворожливого впливу домовних або надмовних сфер" [Там само, с. 316]. Тут, безперечно, можна сказати, що у своїх зрілих проявах Барт, так само як і французький структуралізм у цілому, спирається на психоаналіз і має виражену спорідненість з основними психоаналітичними позиціями.

Зазначимо водночас, що будь-яка мовна картина світу, так само як і будь-яка символічна реальність, на нашу думку, дійсно має в основі архетипи. І ось тут, і саме тому, неможливо звести картину світу до суто раціонального світоглядного єства. Картина світу тут дійсно має в основі колективне позасвідоме, і поза архетипом картину світу, яку продукує конкретна особистість, не можна ні зрозуміти, ні інтерпретувати.

Якщо звернутися конкретніше до концепції Лотмана, то вчений, на відміну від Барта, не акцентує позасвідоме, а, навпаки, вважає, що культура й картина світу, що функціонує в ній, спирається на певні інформаційні коди. Мова, відмічає Лотман, "використовується не як повідомлення, а як код, коли вона не додає нам яких-небудь нових відомостей до тих, що вже є. і переводить уже наявні повідомлення в нову систему значень" [6, с. 85]. За Лотманом, саме можливість мови продукувати інформаційні коди забезпечує перетворення ентропії на інформаційне, тобто впорядковане й цілісне середовище.

Іншими словами, виходить, що ентропія як властивість фізичного світу долається в соціумі за допомогою семіотичних та інформаційних можливостей і потенцій культури. Культура об'єднує стихійні природні явища в певну цілісність, яка, у свою чергу, позначає себе в інформаційно-семіотичних полях культури. Культура ж як середовище, що продукує людина, з одного боку, і що продукує людину, з другого боку, рівною мірою дозволяє людині створити інформаційне середовище, у якому вона оперує знаками, символами й сенсами.

Тобто, на думку Лотмана, виникає певна соціокультурна організація, у якій відтворюється, з'являється, наростає, але, у всякому разі, поводиться впорядковано, та або та інформація [5, с. 296]. Природно, що підхід Лотмана, швидше за все, може бути віднесений саме до інформаційних концепцій культури, коли культуру розглядають як простір соціально значущої інформації.

Проте, тут ми змушені підкреслити, що такий підхід навряд чи вичерпує все смислове поле культури, хоча дає багаті можливості для освітлення одного з найважливіших векторів або аспектів культури, а саме - простору символічної і мовної реальності.

Необхідно зазначити, що картина світу, яка складається в культурі, має певну зустрічну векторність. З одного боку, ця картина світу продукована культурою і є зовнішнім началом по відношенню до індивіда, вона вселяє йому цілу низку норм, настанов, традицій - усього того, у чому цей індивід живе й співіснує з іншими.

З другого боку, є внутрішній бік картини світу, який, поза сумнівом, несе на собі відбиток уже не індивіда, узятого абстрактно, а певної особистості, яка втручається в цю картину світу та будує її. У точці зіткнення зовнішнього й внутрішнього картини світу й виникає той особливий стан, який замінює собою пізнання, тобто стан розуміння, про що ми детальніше говоритимемо окремо. Зазначимо, що виникає не просто розуміння, а саме процедура смислотворення, тому що лише зовнішня спрямованість картини світу не призводить до виявлення особистісного сенсу.

Саме в точці зіткнення боків картини світу сенс спалахує, символи й знаки культури знаходять особистісний простір, і лише тоді ми можемо говорити, що взаємодія символічних і знакових реальностей, які продукує культура, призводить до особистісного сенсу. Тобто сенс - це завжди результат привласнення й освоєння символічної знакової реальності. Культура не може бути нейтральним середовищем по відношенню до особистості, й особистісне начало культури, тобто сам факт свідомості, яка спрямована до буття культури як онтологічної реальності, є джерелом породження сенсу.

Якщо звернутися до французького і російського структуралізму більш узагальнено й розглянути їх з позицій наростання концепцій уже в бік пізніших філософських міркувань, а саме в бік постмодерністських інтерпретацій, то ми змушені відмітити, що вже в Барта з'являються ті ключові поняття, які дозволяють синтезувати воєдино проблему культури як мовної реальності, картини світу як внутрішнього аспекту культури як мовної реальності і, власне кажучи, їх сумарного складника. Пізній Барт розрізняє два рівні культури як символічної реальності і її породжень. Це текст і твір. Про це слід говорити детальніше хоч би у зв'язку з принциповою значущістю згаданих понять для сучасної філософії.

Під текстом Барт розуміє мовну діяльність, тобто свого роду роботу свідомості, або ж, цитуючи Барта, "поліметодологічних операцій" [4]. Отже, текст - це певний універсальний феномен, у якому сумовано всяку смислоціннісну людську діяльність. "Текст невичерпний... цілком символічний... і базується не на розумінні, а на метонімії; у виробленні асоціацій, взаємозчеплень, перенесень знаходить собі вихід символічна енергія; без такого виходу людина б померла" [3, с. 417 - 418]. Тому текст стає ідеальною категорією не лише в Барта, але й у подальшій філософії, наприклад у Дерріда, Леотара, Бодріяра та інших, уже зараз класиків постмодернізму.

Проте нас у цьому випадку цікавить не лише універсальний масштаб, який завдяки Барту додається проблемі тексту, нас цікавить той аспект цієї проблеми, у якому текст виникає як, власне кажучи, єдиний презентант культури. Бо за текстом немає нічого, окрім нього самого. Текст є абсолютною реальністю, до якої зводяться всі потенції культури, уся символічна активність як окремого індивіда, так і соціуму в цілому.

Звідси випливає висновок, що текст інтерпретується як універсум культури і, власне кажучи, онтологія культури. Додання тексту онтологічної значущості, по суті, перекреслює в достатньому сенсі всі попередні концепції культури, які згадувалися нами раніше.

Тобто, якщо, наприклад, у концепції Лосєва в основу культури покладено міф як можливість усеєдності й тілесності онтологічної самої культури, якщо в концепції Кассірера, хоча вона й протилежна лосєвській, культура є символічною формою, але це зовсім не виключає онтології, то в концепції Барта універсальність тексту вже не передбачає жодної іншої онтології, окрім самого тексту.

Проте, Барт вводить і ще одне фундаментальне поняття. Це поняття - твір, якому він надає іншого значення. Твір у Барта - це певний механізм для навіювання культурогенних норм. Тут теж слід внести низку уточнень. Французький структуралізм як такий пояснює не просто мовну реальність і закономірності, що в ній діють, - він пояснює, власне кажучи, процедуру функціонування соціуму й соціокультури.

У такому випадку далеко не останню роль у цьому поясненні відіграє поняття ідеологеми - тієї світоглядної настанови, передзаданої настанови, яка змушує й культуру рухатися та розвиватися в бажаному або в закономірно бажаному напрямі. Коли ми говоримо про ідеологему, ми маємо на увазі певну заданість розвитку й соціуму, і соціокультури. Згадана заданість має бути фундована у виразно виражених смислоцінностях. Ось такою виразно вираженою, ідеологічно заданою смислоцінністю, згідно з Бартом, і є твір.

Цілком зрозуміло, що твір, на відміну від тексту, є не онтологічною універсальною суттю, а штучно створеною метафорою організму, який волею того чи того автора або ж певного авторського колективу функціонує й розвивається згідно з тими чи тими нормами або настановами. ".Твір є шлейфом уявного, такого, що тягнеться за текстом" [Там само, с. 414]. Якщо текст тягнеться нескінченно, оскільки може бути доповнений, "дописаний" або підданий певній привнесеності інших переконань або інтенцій, то твір даний як завершений і цілісний, такий, що функціонує в культурі й завдає їй настанов.

Треба відмітити, що вже пізніше у філософії з'явиться й інше поняття, дуже близьке за своїм змістом і до тексту, і до твору. Це поняття "концепт", при якому художні, наукові, світоглядні, ідеологічні та інші настанови сформують певний узагальнено-цілісний стан, що дозволяє з його позицій деяким чином схопити буття, що існує у світі. Тобто концепт, по суті, буде новою цілісністю, що сполучає в собі всі рівні власного буття - від несвідомих до понадраціональних. Це, власне, буде пояснено нами дещо пізніше, а доки ми просто підіб'ємо проміжний підсумок у тому смислі, що текст і твір у результаті виллються в проблему концепту - суто проблему сучасної філософії, філософії кінця 20-го і 21-го століття.

Повертаючись до концепцій структуралізму, відмітимо, що, на відміну від Барта, Лотман не інтерпретує настільки жорстко однозначну універсальність тексту. У Лотмана культура сама по собі є онтологічним середовищем, оскільки її деяка штучність, тобто створення людиною, зовсім не означає, що за культурою не стоїть природний світ. "Просторовий образ світу, який створює культура, знаходиться ніби між людиною і зовнішньою реальністю Природи в постійному тяжінні до двох цих полюсів" [5, с. 297]. Таким чином, за Лотманом, природа в культурі дана вже як перетворена, як осмислена, раціоналізована, символічно активована й виражена за допомогою знака. Іншими словами, культура, за Лотманом, це онтологія, хоча ця онтологія й виражена в знаковій і символічній формі.

Зазначимо, що структуралістські концепції культури й, відповідно, картини світу, що функціонує в ній, зовсім не виключають й інших підходів, які є не менш значущими для проблеми, що ми осмислюємо.

Список використаних джерел

1. Барт Р. Актовая лекция, прочитанная при вступлении в должность заведующего кафедрой литературной семиологии в Колледже Франс 7 января 1977 г. [Електронний ресурс] / Р. Барт. Режим доступу: http://philosophy.ru/Librery/barthes/Lect.html

2. Барт Р. Нулевая степень письма / Р. Барт // Барт Р. Семиотика. М.: Радуга, 1983. С. 306 - 349.

3. Барт Р. От произведения к тексту / Р. Барт // Барт Р. Избр. работы: Семиотика. Поэтика / пер. с фр. ; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С. 413 - 423.

4. Барт Р. Смерть автора / Р. Барт // Барт Р. Избр. работы: Семиотика. Поэтика / пер. с фр. ; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С. 384 - 391.

5. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек - текст - семиосфера - история / Ю. М. Лотман. М.: Языки русской культуры, 1996. 464 с.

6. Лотман Ю. М. Семиотика культуры и понятие текста / Ю. М. Лотман // Лотман Ю. М. Избр. статьи по семиотике: в 3 т. Таллинн, 1992 - 1993. Т. 1: Статьи по семиотике и топологии культуры. 1992. С. 85.

Размещено на Allbest.ru