Походження української мови

Размещено на Allbest.ru

Вступ

українська мова

Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2, 5-3 тисяч років до н. е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2, 5 тисяч років і почала розпадатись десь близько третього століття н. е. Цей процес закінчився в основному в першому столітті.

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян почалась у VI столітті, на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат, де утворився військовий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам.

На думку ж М. Грушевського: “За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV cтоліття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен”

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо за певної участі й неслов'янських племен, сформувався етнос котрий на початку ХІ століття створив державу під назвою Київська Русь.

Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

Становлення мови

Національна мова з'являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова - продукт тривалого історичного розвитку народу.

У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності. За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ше досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Племінних мов було багато.

Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами. Пліній Старший (1 ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. е.) уже більш поінформований про ці землі. Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена», - і називає їх уже більше 60.

Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, що був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості - то чи це не залишки прадавніх племінних мов?

Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби - мало впорядковані, словниковий запас - невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.

Певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов.

Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.

Є різні погляди на походження української мови. Проте навряд чи можна беззастережно погодитися з твердженням про те, що українська мова почала формуватися не раніше VI-VII ст. н. е. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явищі передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, що їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов - російської, білоруської та інших слов'янських.

Різне бачення загальної картини формування східнослов'янських мов свідчить про творчий пошук істини, особливо важливий для національно-мовної свідомості українців, чия мова в історичному минулому не раз зазнавала утисків і заборон, насильницької асиміляції в інтересах тих держав, до складу яких входила Україна.

Чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська бере свій початок із спільнослов'янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ столітті існувала “як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця”

Твердження про праруську мову - непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, - говорив Є. Тимченко. “Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська - зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було” (І. Огієнко”).

Подібно висловлюється й сучасні видатні учені. В “історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності” - пише історик-поліглот О. Пріцак.

Передісторія української мови

Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення слов'янських мов була територія, яку в більшості своїй обіймає Україна. «Те, що слов'янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», - стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов'ян», - уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, що сучасна українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть українці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, неслов'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи.

Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'янською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені племена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював слов'янську, чи точніше - прото-українську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. е. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. е. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньогрецькому географові Клавдієві Птолемею - II ст. н. е.).

Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Володимир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку князівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цього аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.

Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Галичину (або як писали книжники Червону Русь) й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939р. На решті українських земель до 1569 р. панувала Литва, яку нині ми знаємо як Білорусь. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а далі Росії.

І все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушевський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становище, і то, очевидно, лише на початку свого існування - до прийняття християнства.

Українська мова в доісторичні часи

Українська мова, належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», - підсумовує Ф. Філін висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській - кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська - від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської - її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я- вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. І тут слід відзначити, що збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII-ІІст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є. -Іст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і здебільшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, що українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. І в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев - здебільшого жіночого роду. Ше більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови.

За час приблизно 2, 5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни. Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. Наявність же в різних мовах матеріально й функціонально тотожних форм і особливо засобів вираження граматичних значень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ще в VII-VI ст. до н. е., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

І коли в VI-VIIст. н. є. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли із собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові. Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу мови попередніх жителів Балкан - іллірійців, але й тепер дуже відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а не до російської чи польської.

На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровських порогів, які наводить візантійський імператор Константин Багрянородний (905-959) у трактаті «Про управління імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи його інформатором, що вони мало шо дають для розуміння мови Київської Русі. Що ж до створеної в ЇХ ст. Велесової книги, то вона дійшла до нас у списку десь не раніше XV ст., і її мова, отже, могла бути підправлена тогочасним переписувачем чи переписувачами. У тому ж, шо письмо, а значить, і різні документи, писані тогочасною українською мовою, існували в Київській Русі ше до прийняття християнства, навряд чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика держава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо рахувати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів Аскольда, могла обходитися без письма.

Українська мова часів Київської Русі

Зрозуміло, що коли 988 р. в Україні-Руси було прийнято християнство та Володимир Великий почав набирати дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, священиків до шкіл, то навчали їх в цих школах не мови смердів, а церковнослов'янської (тодішньої староболгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. І перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші - гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою церковнослов'янською мовою, то церковнослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»).

Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи - іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у Франції - латинською, у Литві - німецькою, у Росії - французькою, в Україні (пізніше) - російською або польською, аби не «мужицькою».

На землях, завойованих київськими князями до прийняття християнства, утверджувалася ще українська, або, як її тоді називали, руська мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литовське плем'я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. Нащадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діалект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чернігівський. Ще раніше русинами були завойовані інші литовські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сформувалася білоруська народність (а в українській народній пам'яті вони так і залишилися литвинами - таку назву білорусів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лексики надзвичайно близька до української. І церковнослов'янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фонетика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-латвійські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Завоювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль - близько 1024 p., Ярославль - 1071 p., Рязань - 1095p., Владимир на Клязьмі - 1108 p., Твер - 1135 p., Москва - 1147 р. Київські посадники, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові - не тільки книжній, а й розмовній, побутовій - така велика кількість церковнослов'янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Церковнослов'янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.

З прийняттям християнства церковнослов'янська мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді, твори. З часом церковнослов'янська мова видозмінюється - нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається церковнослов'янською (староболгарською), далекою від народної. Цією мовою написано і «Повість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської (давньоруської) літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті - це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX-початку XX ст.

Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і грамотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час щось змінилося в живій, народній мові - мовне явище, яке потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати століттями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а що змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фонетиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1 000 років?

Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там проскакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.

Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, що зберігся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є і зборник Святослава 1073 р. І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чимало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох словах замість закономірної в церковнослов'янській мові букви «?» ужито букву «и» (українське і) : нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє).

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської; Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії. Походять вони з XI-XIVст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів.

Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти XI-XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки.

Новгород заснували не раніше ІХ-Х ст. Дослідження проведені російськими науковцями під проводом керівника Новгородської експедиції академіка РАН В. Л. Яніна та відомого лінгвіста А. А. Залізняка свідчать, що мова берестяних грамот ближча до стародавньої польської (лехітської) мови та відрізняється від руської мови Київської Русі. Висновком з цього є те, що джерелом заселення Новгородських земель стала слов'янська південна Балтика. Деякий час Новгород входив до складу Київської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтримував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською державою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й державною мовою була українська, яка тоді називалась руською мовою. Тільки повний розгром Новгородської республіки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація новгородців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситуацію в ньому та навколо нього. Новгородські берестяні грамоти писані церковнослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи.

У новгородських берестяних грамотах, як і в написах у Київській Софії, трапляються сплутування голосних «и» та «ы»: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; перехід «є» після шиплячих в «о»: чого, чоловікъ, жона моя, чоломь; м'який звук «ц» отъць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.

Чимало подібних українізмів трапляється також у Новгородській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовленими місцевим мовним субстратом.

Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p. : «А се чара кня[зя] Володимерова Давидовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого господаря великого кня[зя]».

Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатським списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими - за Іпатським) : из города - из града, гладъ - голодъ, єдинъ - одинъ, старець - стар?ць, хотятъ - хотять, хочете - хощете, и я - и азъ, колодязь - кладезь, престояти - перестояти і под. І навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядуваному уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городъ, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градъ; поряд із формою «гладъ» стоїть форма «голодъ», як і в Іпатському списку, де поряд із «градъ» виступає слово «горожами», а поряд із «голодъ» вживається «гладъ» тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки церковнослов'янською мовою.

Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185-1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в XV-XVI ст. під час так званого другого південнослов'янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від церковнослов'янської мови. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапляються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається церковнослов'янська форма імені «Владимиру» але один раз - «Володимиръ» (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших найдавніших пам'ятках виступає майже виключно форма «Володимиръ», «Володимеръ») ; дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників закінчення -аго (старого, великаго), а двадцятий раз проскакує -»ого»: поганого Кощея; вісім разів префікс раз-, рас- написано через -а, а дев'ятий - через -о (не під наголосом) : ростріляєві (перша особа двоїни) ; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й множини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) - -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби трубять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі.

Зовсім не церковнослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква ? читалася як і) ; уже бо братіє невеселая година въстала; уже княже туга умъ полонила; заступивъ королеви путь; подъ тии мечи харалужний; загородите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в прадіднюю славу; гримають тощо.

Автор «Слова о полку Ігоревім» - якщо не воїн, то людина, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високомайстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися більшою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. І ті елементи, що виходять за межі церковнослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безперечний український характер.

Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад 200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне тисячоліття), а якщо співати по одній пісні на день потрібно витратити близько 550 років. Відразу слід зазначити, що народ як колективний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх, доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася.

Чи спиш, чи чуєш,

Господаречку,

У своїм домочку

На Новий рік, на Новий рік?

Підем орати, підем сіяти

Яру пшеницю

На Новий рік, на Новий рік.

На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але наприклад Іван Білик (відомий письменник, історик та лінгвіст), спираючь на етнографічні матеріали, наводить в своїх творах наступну версію зустрічі слов'янами різдва (Нового Року - Коляди) :

Яскравий сріблясто-золотий Плуг (сузір'я Оріона) з'являється на небі першого листопада, з'являється незадовго до опівночі й стоїть сторч. В кінці листопада Плуг виходить на небо відразу з кінцем дня, здіймається дуже високо й заходить аж над ранок, дедалі дужче й дужче схиляючись лемешем до землі, а люди з завмиранням у серці чекають, коли він нарешті зовсім упаде. Зазвичай це має статися в двадцять і п'яте грудня.

Й ось нарешті цей день настає.

Волохи-колядники визначали, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могутнього Перуна: народилось прадерево світу - Молочна Путь і в серці її - Мати-земля. До того в світі не було анічогісінько.

Цього ж дня всесилий Сварог, володар вогню небесного, батько Сонця, Місяця та Зоряниці-Зорі, який перед цим навчив був людей жити сім'ями, - скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив орати землю й кувати залізо.

Споконвіку то був день святого різдва. Різдва Світу.

На святвечір Плуг з'являвся в небі разом з першими зірками, він стояв майже над заходом і хилився лемещем, униз. Булгари, які першими прийняли християнство, жодної уяви не мали про справжнє Світове Різдво, бо церква вважала його «поганським» святом і твердила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився перед 2000-ми роками, а Різдво Світу людство відзначало багато тисячоріч до того.

Коли Золотий Плуг ось-ось мав упасти - кожен перебирався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжому дворі, а сьогодні вони були колядниками - славили Світове Різдво:

Ой, як же було ізпрежди віка

Ой, дай Бо[г].

Ой, як не було неба і землі

Ой, дай Бо'.

А тільки було синєє море

Ой, дай Бо'…

Волохи-колядники ще звечора поволошили і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небесний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.

Пане господарю!

На твоїм подвір'ї верба стояла

тонка, висока, листом широка…

Верба - це берегиня. Цебто земля з Молочною Путтю заразом.

На тій вербі трійця горіла,

три Іскри впало -

три морі стало…

Це про Сонце, Місяць і Зорю.

Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Лелю - богиню небесної води, й вона породила йому на різдво першого сина - ясноокого юнака:

Слава тобі, Леле, -

син божий народився!..

Дажбог Сварожич! А не якийсь там Христос… Через це назавтра дні почнуть довшати.

Золотий Плуг уже торкався чепігами землі - тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події лишалася якась мить. І раптом лунала пісня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий. Співав півень.

На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.

Пане господарю!

Бери Плуга Золотого

за серебляні чепіги

та йди в поле орати,

орати, жито сіяти -

Золотим Плугом орати,

святий хліб сіяти,

діток годувати,

пане господарю-у!..

Півні галасували, а люди стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.

Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:

Гей, око Лада, Леле Ладове,

Гей, око Ладове, ніч пропадає,

Бо око Лада з води виходить,

Ладове свято нам приносить.

Гей, Ладо! А ти, Перуне,

Дай дочекати Ладі Купала.

Усе тут - і особливий ритм, й імена дохристиянських божеств - старовинне.

Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває веснянка, записана на Волині:

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?

- Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки - літо відмикати,

З лівої ручейки - зиму замикати.

У цих піснях відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка -»рі»< «р?» < «рай») : туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цих пісень, як і багатьох інших, не лише наведених тут, безперечна. А мова їхня - природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім саме народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, що випадали на її долю.

Показово, що російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена - меря, мурома, мещеря, перм, печора, голядь, югра, весь та інші, які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов'янські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди церковнослов'янсько-руську (українську) мовну суміш, новою мовою створювали лише билини - імена їхніх персонажів (Ілля, Нікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.

Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену церковнослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так званих Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Руської феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» (руською) було перекладено Пересопницьку Євангелію (1556-1561). Але ця «проста мова» ще не відображала живої розмовної мови українського народу - це була суміш церковнослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.

Українська мова виникала тисячоліттями

Українська мова виникала тисячоліттями її основні елементи були започатковані ше в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше.

У VI-VII ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про шо засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення київської держави українська мова опанувала великі просторіїцентрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.

Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VII ст. до н. є. - II ст. н. є., і вторгнення готів на південь України в ІІІ-IVст., й існування могутньої ганської імперії в IV-Vст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VI-VIIIст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовжVIII-Xст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен, щось привнесли в неї старослов'янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало.

Українську мову протягом століть аж до недавнього часу принижували, переслідували, забороняли і румунські великодержавники, і польські завойовники, і російські шовіністи. Проте ніякі лихоліття не могли зруйнувати її, порушити її цілісності, стрункості.

Нині українська мова - одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові виробила чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну системи, у ній рідко трапляються винятки. Вона має багатющий запас слів, розвинену синоніміку. В 11-томному «Словнику української мови» (1970-1980) зареєстровано понад 134 тис. слів. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001) записано близько 170 тис. слів. Насправді ж уже тепер словниковий склад української мови, коли взяти до уваги й усі терміни, налічує кількасот тисяч лексем. Добре розвинені в ній функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова «Одіссея», «Декамерон» Дж. Бокаччо й «Дон-Кіхот» М. Сервантеса, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, твори Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста. Нею складено понад 200 тис. народних пісень, створено багату оригінальну художню літературу, написано тисячі наукових праць. Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б висловити українською мовою.

Ще 1834 р. російський академік І. Срезневський у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» зазначав, шо українська мова «є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного - це мова поетична, музикальна, мальовнича».

Не можна не згадати й слів відомого російського історика XIX ст. В. Ключевського, що їх цитує Н. Полонська-Василенко у своїй «історії України»: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».

Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою - поеми «Енеїда» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в становленні й утвердженні української літературної мови на народній основі належить творчості Т. Шевченка, який органічно поєднав елементи народно розмовної мови з мовностильовими засобами українського фольклору й елементами книжної церковнослов'янської мови.

Висновки

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови - українська, російська та білоруська - як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно - українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Різні гіпотези походження української мови заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

Як переконує світовий досвід, насамперед мова завжди лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту.

Мова - найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Мова - явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, й усе суспільство.

Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний, так і в зовнішній, соціальний світ людини. Завдяки цьому вона виконує визначальні особистісні і суспільні функції.

Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання - відродження української мови, держави, нації.

Література

Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). - Ужгород, 1960. - 416 с.

Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). - Ужгород, 1960. - 416 с.

Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). - Ужгород, 1960. - 416 с.

Бурячок А. Мовна ситуація в Київській Русі // Слово Просвіти. - 1995. - Листопад.

Німчук В. В. Мовознавство. К., 1998.

Наливайко С. Ця загадкова назва - Русь // Слово Просвіти. - 1998. - Ч. 7. - Липень.

Огієнко І. Історія української літературної мови: науково-популярна література/ Іван Огієнко, ; Упор., автор передмови і комент. Микола Тимошик, Ред. Надія Тимошик,. - К. : Наша культура і наука, 2004. - 434 с.

Олександр Палій. Українська мова: крапочка над нашим «і» // УНІАН, 9. 11. 2011

Русанівський В. Історія української літературної мови: Підручник для студ. вуз. / Віталій Русанівський,. - 2-е вид., доп. і перероб.. - К. : АртЕк, 2002. - 423 с.

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. К., 1996р.

Царук О. Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри. - Дніпропетровськ, 1998.

Шахматов О. О., Кримський А. Ю. Нариси історії української мови. К., 1992р.

Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. - Х. : Акта, 2002. - 1066 с.

Размещено на Allbest.ru

...