Особливості засобів звучності української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

Курсова робота

Особливості засобів звучності української мови

Дуднік Катерина Олегівна

м. Мелітополь - 2018 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ МОВИ І ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ

1.1 Коли ж виникла українська мова?

1.2 Загальні закономірності становлення національної мови

РОЗДІЛ 2. ФОНЕТИКА

2.1 Характеристика звуків

2.2 Артикуляція голосних звуків

2.3 Артикуляція ненаголошених голосних

2.4 Тривалість артикуляції наголошених і ненаголошених

2.5 Артикуляція приголосних звуків

2.6 Наголос

2.7 Класифікація звуків

2.8 Просодичні засоби української мови



ВСТУП

Українці вважаються народом із наймилозвучнішою мовою, і, здається, ніхто вже не сумнівається у цьому, хоч судити про це менше всього можуть самі носії української мови, так як мова є їхнім повсякденним явищем, а не об'єктом спостереження. Але про приємність та красу звучання української мови є більш ніж достатньо писемних і усних свідчень, до них ми можемо віднести відомих, і звичайних іномовців, фахівців, і видатних діячів, а з їхніх слів і українців.

Те, як звучить іноземна мова може заінтригувати, поставити багато питань, завести у глухий кут або навіть викликати культурний шок. В Україні полюбляють говорити, що українська мова стоїть на другому місці за мелодійністю після італійської. Але мені стало цікаво, що думають іноземці і люди різних верств суспільства про українську мову? Мені випала нагода цього року взяти участь у національній конференції «Career Talks: навички для успіху», де я зустріла, на диво багато іноземців, чия думка про мову мене дуже зацікавила і гості України радо поділилися своїми враженнями.

Португалія. Карлос, бухгалтер:

«В українській мові багато шиплячих звуків та вона все одно звучить на подив м'яко. Ця мова мені схожа на суміш спецій. Як ніби поєдналась іспанська і португальська - така ж м'якість, як в іспанській та шипіння, як у португальській. Можливо, через це українцям і легко вчити португальську.»

США. Раян, фінансист:

«Для мене українська мова звучить м'яко, наївно і по-дитячому. Чуючи її опиняюсь у дитинстві, згадую як їздив у гості до бабаусі з дідусем, в Україну. Інтуїтивно я розумію багато слів, адже ця мова у мене в крові.»

Індія. Аміт, судент:

«Мені здається, емоційно і пристрасно звучить все, що не скажете українською. А пісні наші звісно ж, схожі, але танцюємо краще ми. На слух мова дуже приємна.».

Південна Корея. Мун, ресторатор:

«З усіма вашими «ля» і «ня» українська мова звучить схоже на китайську - тільки шиплячу, як стара запис грамплатівки.»

Польща. Петро, психолог:

«Українська для мене звучить дуже близько. Так, як якщо б з польської забрали кілька звуків, таких як «цо» і «пш», і поміняли їх на гортанні. Звучить дуже весело, як суміш польської, білоруської та російської.»

Туреччина. Джума, програміст:

«Для мене українська мова звучить дуже м'яко. Коли чуєш одних і тих же людей, які розмовляють українською і російською, то здається, що говорячи українською, вони добріші.»

Пакистан. Миріам, спортсмен:

«Мен дуже подобається, коли жінки розмовлять українською, ось саме жінки, чомусь мені ця мова здається більш ніжною і жіночною. Хоч і значення слів української мови лишилося загадкою для мене, мені завжди здавалося, що українці говорять щось надзвичайно хороше. Українська ніби якась добра і м'яка. »

Слова цих людей породили в мені бажання зрозуміти чому ж саме такою за звучністю є наша мова. Не дарма ж про неї так говорять?

Актуальність даної роботи полягає у дослідженні особливостей засобів української мови, проблем сучасного суспільства і мови.

Об'єктом дослідження є сучасна українськалітературна мова та її звучність.

Предметом дослідження її особливостей засобів звучності сучасної української літературної мои

Мета дослідження полягає у вивченні структури ономастичного простору та особливостей функціонування антропонімів у романі-фентезі "Thе Truth" з циклу «Discworld» Террі Пратчетта.

Завдання дослідження:

* розглянути роль мови у супільстві;

* дослідити звукову структуру сучасної української літературної мови;

* з'ясувати та проаналізувати в чому полягають особливості звучності української мови.

Методи дослідження - критичний аналіз мовознавчих джерел, лінгвостилістичний аналіз тексту оригінального роману, порівняльний аналіз, кількісний метод.

Наукова новизна роботи полягає у…

Теоретичне значення - узагальнення наукових даних про антропонімічний склад англійської мови та особливості використання антропонімів у романі Террі Пратчетта “The truth”.

Практична цінність - результати дослідження можуть бути використані на уроках української мови в загальноосвітній школі, в гуртковій, факультативній роботі та під час вивчення спецкурсів з філологічного аналізу художнього тексту.



РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ МОВИ І ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ

1.1 Коли ж виникла українська мова?

Праця польського мовознавця викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського "Древность малороссийского языка” дуже допомогла у виясненні породження української мови, нині багато хто покликається на неї. Опублікована вона в Одесі у 1880 р., а в наш час передрукована в часописі "Індо-Європа” і в перекладі українською мовою -- в "Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що "малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів.

Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох сучасних шукачів прадавніх коренів української мови у глибинах тисячоліть до н. е. вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки й газети і т. п. Проте національна мова -- це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах.

Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала ствроукраїнська писемна мова (ХІІІ -- ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства.

Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про древність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.

Отже, дослідити походження української мови -- це насамперед з`ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.

Загальновідомо, що сучасна українська етномовна територія діллиться на три великі діалектні масиви-наріччя: північне, південно-західне, південно-східне. На думку багатьох дослідників, воно виникло лише в ХVІ --ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся і особливо з Волині та Поділля, які почали з`являтися на Середній Наддніпрянщині з ХІІІ -- ХІV ст. До того сучасні пвденно-східні українські землі були диким полем. Мова ж стародавніх полян і їхніх нащадків, а також пізніші київсько-переяславські говірки мали виразну північну (поліську) діалектну основу (щоправда, деякі дослідники вважають ці говірки не пов`язаними з північними, а самостійними, через що й усе південно-східне наріччя вважають не новоутворенням, а стародавнім, хоч для цього на наш погляд, не має достатніх підстав).

Таким чином, можна сказати ще конкретніше: щоб дослідити походження української мови, слід з`ясувати місце і час утворення північного та південно-західного українського наріччя.

Коли ж починається їхня історія?

Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні надійні й опробовані методи наукових досліджень далекого минулого, що дали позитивні й незаперечні результати. Зокрема, в жодного авторитетного славіста нашої планети не викликає сумнівів існування в минулому давнього спільнослов`янського (праслов`янського) періоду, під час якого праслов`янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття "праслов`янська мова”. Усе це збігається зі свідченням про слов`ян стародавніх істориків і політичних діячів: Геродота (V ст. до н. е.), Птолемея (ІІ ст. до н. е.), Плінія, Таціта (І ст. н. е.), готського історика Іордана (VІ ст. н. е.) та ін., з археологічних досліджень наших і зарубіжних спеціалістів.

Отже, слід завжди пам`ятати, що українська мова -- це одна із багатьох слов`янських мов, а українці -- частина слов`янського світу. Слов`яни ж разом із багатьма іншими народами -- індоєвропейці.

Історичними, археологічними, лінгвістичними матеріалами доведено, що спільнослов`янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праспільнослов`янської етномовної спільності у VІ--VІІ ст. почалося формування східнослов`янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського, білоруського народів. З цього часу намітилися і тенденції формування окремих східнослов`янських мов. За припущенням учених, східнослов`янські племена, поряд із етнічними розходженнями, відрізнялися також і своїми діалектами. Разом із тим, ціла низка фонетичних, граматичних, лексичних особливостей була спільною для всіх діалектів. Саме такі мовні риси й створювали особливий східнослов`янський діалектний тип. Але вже в цей час протоукраїнська мовна територія була неоднорідна і виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V--VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву "Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський. У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов'янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини -- це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні -- частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об'єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу.

Повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.

Термін "давньоруська мова” має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов'янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була спарвді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.

Не всі дослідники з цим погоджуються. Традиційне твердження про Київську Русь як колиску трьох східнослов'янських народів не має під собою реального наукового грунту, -- його слід відкинути як ідеологічну вигадку.

У пам'ятках другої половини XI ст. вже засвідчено чимало українських діалектних особливостей (зокрема, перехыд вибухового g у фрикативний h, злиття голосного ы, і у специфічний український звук и, зближення ненаголошених е--и у вимові типу сеило, веисна, веиликий, перехід "ятя” в і тощо).

Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики.

Як відомо, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові: перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч), розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий), пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький), асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, -- їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю)тощо.

Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь.

Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних говорах -- протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах -- лише в кінці ХІІІ ст.

Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами -- балтами та фінно-уграми.

1.2 Загальні закономірності становлення національної мови

Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова -- продукт тривалого історичного розвитку народу.

У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.

За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, віддалених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, розмовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці.

Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії наприкінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх -- 845. У Нігерії -- понад 100 мов, у Конго -- близько 800. У сучасному Дагестані майже кожен аул має власну мову.

Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, -- і називає їх уже більше 60.

Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості -- то чи це не залишки прадавніх племінних мов?

Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби -- мало впорядковані, словниковий запас -- невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови. Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов.

Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схрестилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову -- і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову дакам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.

Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХШ--XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями). Подібних прикладів історія знає чимало.

Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.

Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.

Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI--VII ст. н. є. Проте навряд чи з таким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, шо їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов -- російської, білоруської та інших слов'янських.



РОЗДІЛ 2. ФОНЕТИКА

2.1 Характеристика звуків

Що ми називаємо фонетикою?

З грецької фонетика означає “належний до звуків”, “звуковий”. Фонетика є одним із розділів мовознавства, в ньому вивчається звукова складова мови.

Від інших звуків звук мови відрізяється тим, що є носієм найменшої одиниці мови, тобто-фонеми, яка має структурне значення, і тим, що у свідомості носіїв відображений як такий звукотип, який має певний набір анатомо-фізичних, акустичних і психо-фізіологічних і психофізичних ознак. Набір цих ознак набуває закріплюється у свідомості, набуває соціального статусу як орфоепічна норма.

Мовний звук є явищем фізичним, яке виникає за допомогою коливання повітря, у результаті дії рухів пружного твердого тіла.

Як що ж дивитися з погляду фізичного, точніше акустичного звуки мови можна характеризувати частотою. Тривалістю, амплітудою, і спектром коливання.

Що називаємо частотою коливань?

Частота коливань -- це кількість коливань струменя повітря за одиницю часу. Одне коливання за секунду називають герцом(Гц). Та людське вухоздатне вловитичастоти від 5 до 20 000 герц.

Амплітуда коливань?

Розмахом повітряної хвилі називають амплітуду коливань.

Якими бувають звуки за тривалістю у часі?

Звісно ж звуки бувають довгими і короткими.

Якщо об'єктивно розглядати явище звуку -- рух часток пружного газоподібного, рідкого чи твердого середовища у вигляді хвилі; з другого боку -- явище суб'єктивне, яке сприймається людиною. Oтже, звук мoжна сприймати як фiзичне i психофiзичне явище-- i перше, і друге є рeзультaтом слухового сприймання.

З психoфізичного погляду, звуки мови характеризуються силою (інтенсивністю), висотою, тембром і т. д.

У психофiзичному планi однією із найважливіших характеристик звука є тембр. В основі сприймання звука лежить сприймання тембру, а висота є більш широкою ознакоюм вимірів. Тембр визначається спектром звука і характером його змін у часі. Для збереження тембру важливо не стільки зберегти величину того чи іншого параметра, скільки забезпечити збереження взаємозв'язку між різними параметрами. Тембр як цi лісна характеристика звука має найбільш виражену й усвідомлювану мовцями диференційну властивість, за допомогою якої люди легко розрізняють навіть однакові за артикуляцією звуки. За тембром вирізняють звуки: світлі, темні, блискучі, матові (світлові характеристики); м'які, гострі, сухі, шорсткі (дотикові характеристики); повні, порожні, широкі, масивні (просторово-об'ємні характеристики) і т. д. Ці вербально виражені характеристики звуків мають значення для регулювання поведінки й діяльності людини в акустичному середовищі, яке постійно її оточує. Наприклад, слухач може вимкнути приймач тільки через те, що передача супроводжується неприємними для нього звуками. Необхідно зважати й на той факт, що існує зв'язок між тембральними характеристиками звуків і змістом матеріалу. Цей зв'язок випливає, зокрема, з емоційного досвіду сприймачів. Отже, емоційно-звукове вираження тієї чи іншої теми соціологізоване: траурні звуки там, де горе, світлі -- де йдеться, наприклад, про чистоту почуттів тощо.

Сприймання тембру пов'язане також із так званим «опредмечуванням» слухового образу, тобто уявленням про джерело звука. Отже, тембр, як і інтонація, відіграє важливу роль у виконанні звуками когнітивної функції. Звуки мови не тільки забезпечують комунікацію, а й через тембр та інтонацію створюють уявлення про особистість мовця, про його стан, характер, темперамент, вік та інші якості. Поряд із когнітивною акустичні характеристики звука часто виконують і комунікативну функцію. Так, інтонація, тембр, гучність самі вже виражають зміст висловлюваного.

Важливою психоакустичною характеристикою звука є гучність (сила, інтенсивність). Гучність звука залежить від амплітуди коливання: чим більша амплітуда, тим звук гучніший. Існують соціальні оцінки мовця за гучністю голосу: репетує, горланить, верещить, як різаний, шепоче і т. п. Голосно говорити, якщо того не вимагають умови, вважається поганою звичкою. Занадто гучні звуки викликають утому, роздратованість, можуть приводити до неадекватної поведінки людини.

Зміна гучності звука, як і тембру, є ознакою пересування звукового об'єкта в просторі. На цю особливість слід зважати під час моделювання мовної ситуації, в якій співрозмовники віддаляються чи наближаються. Сила звука може виконувати й комунікативну функцію.

Висота звука виконує частіше когнітивну функцію: високий голос характерний для жінок, дітей, низький -- для чоловіків. За цією психофізичною ознакою сприймачі можуть давати мовцеві соціальну оцінку: гуде, пищить, дзявкає і т. д.

В основі звуків високих і низьких лежить частота: чим більша частота, тим звук вищий.

Найбільш поширеним є аналіз звуків мови в анатомофізіологічному аспекті. Артикуляція звуків, тобто участь тих чи інших мовних органів у процесі звукотворення, пов'язана з формуванням навичок вимовляти звуки так, як це прийнято членами певного соціуму. Отже, анатомофізіологічна діяльність мовного апарату має соціальний аспект і лежить в основі творення орфоепічної норми.

Від артикуляції й будови мовного апарату, власне, залежать акустичні (фізичні) й психоакустичні (психофізичні) параметри звука, які свідомо можна змінювати. Якщо мовний апарат дається людині природою і зазнає змін тільки в процесі травмування, стоматологічного чи хірургічного втручання, то артикуляція, як продукт наслідування, може довільно змінюватися мовцем із метою або внормування вимови звуків, або імітації чиїхось голосів. Таким чином, соціально-психологічні характеристики вимови, пов'язані з виробленням позитивних чи негативних оцінок сприймачем, залежать великою мірою від самого мовця.

Мовний апарат людини складається з двох частин: дихального апарату й органів артикуляції. Мовне дихання, яке забезпечується легенями, діафрагмою і всім трахеобронхіальним деревом, є одним із важливих компонентів механізму мовлення.

Струмінь видихуваного повітря з дихального апарату потрапляє в гортань, потім у порожнину глотки (фаринкс), ротову й носову порожнини. В гортані повітря проходить через щілину, утворену голосовими зв'язками. Якщо голосові зв'язки напружені й наближені одна до одної, то видихуване повітря розтуляє їх і спричиняє дрижання. Це зумовлює виникнення звукових хвиль, утворення голосу чи шуму. Звукова хвиля, проходячи через ротову й носову порожнини, треться об їхні стінки та органи, що містяться в ротовій порожнині, й моделюється, тобто певним чином змінює свої параметри. Модельована звукова хвиля і є мовним звуком.

Найактивніший орган мовного апарату -- язик, що має кінчик, тіло і корінь, а також передню, середню й задню частини спинки, які з анатомічного боку не розмежовуються, але в творенні мовних звуків відіграють важливу роль.

Окрім язика, до активних мовних органів належать: голосові зв'язки, задня частина глотки, м'яке піднебіння, язичок і губи. Інші мовні органи називаються пасивними.

Увесь цей анатомо-фізіологічний комплекс, що забезпечує процес мовлення, та ще нейрофізіологічні механізми керування артикуляторною діяльністю становлять єдину систему, названу механізмами мовлення.

Носії національної мови мають власну, відмінну від інших артикуляційну базу, тобто систему навичок вимовляти звуки ізольовано або в комплексі. Для українськомовних людей теж властива своя артикуляційна база, яка, до речі, відрізняється від російської.

Артикуляційна база формується внаслідок доведення до автоматизму роботи мовних органів, спрямованої на вимовляння звука чи звуків. Вимовляння (артикулювання) являє собою злагоджену роботу мовних механізмів. Такі артикуляції, що легко, підсвідомо, стереотипно, у відповідності з орфоепічними нормами відтворюються мовцем, і становлять артикуляційну базу людини. Про мовця, котрий не може таким чином артикулювати звуки, говорять, що він не має артикуляційної бази.

Артикуляційні бази бувають типовими, притаманними групам людей, і нетиповими, індивідуальними. Типові артикуляційні бази поділяються на нормовані, властиві людям, котрі розмовляють літературною мовою, і ненормовані, що пов'язані з поняттями діалекту, говірки.

звучність українська мова

2.2 Артикуляція голосних звуків

Звук [а]. Неогублений (нелабіалізований). Формується за допомогою великого ротового й малого фарингального резонатора, методом відтягнення язика, в основному його задньої частини, значно назад. До того ж, язик розміщується дуже низько у ротовій порожнині.

Звук [о]. Лабіалізований. Язик розміщується дещо вище, аніж за артикуляції [а]. Тіло язика направлене більшу бік м'якої частини піднебіння. Кінець язикового тілазначно відтягненіший від нижнього ряду зубів, аніж при [а]. В діаметрі, фарингальна порожнина зростає, а ротова - зменшується. При цьому, завдяки лабіалізації, формується вільне місце поміж губами та зубами.

Звук [у]. Дуже лабіалізований. Язик займає високе положення. Язикове тіло направлене догори до м'якого піднебіння, або ж до його задньої твердої частини. Кінець язика відтягнений від переднього ряду зубів і зігнутий вниз. Вся довгота резонатора поміж губами й зубами,водночас, вужча та більша ніж при [о].

Звук [е]. Кутки губ дещо розтягнені по бокам. Язик направлений до фронтальної сторони ротової порожнини під час спільного підняття крайньої та середньої частин язика догори, це відбувається трохи нижче, ніж при артикуляції [и], [/]. Кінець язика відтягнений від нижнього ряду зубів. Основа язика значніше відсунута назад, ніж при вимові [и], [і]. Ротова порожнина схожа на таку, що використовується при вимові [а].

Звук [и]. Кутки губ виглядають розтягненіше по сторонам, ніж при вимові [е], й притиснуті до зубів. Язик знаходиться вище, ніж при вимові [е]і, водночас,дещо нижче, ніж при вимові [/]. Фронтальна частинаязика округла, всією своєю масою висунута на перед. Ротовий резонатор у фронтальній частині вузенький. Порожнина глотки є ширшою від ротової порожнини.

Звук [і]. Губи, утворють вузеньку щілину та розтягнені по сторонам набагато ширше, ніж при артикуляції [и] та [е]. Вся маса язика направлена чітко наперед, до фронтальної частини твердого піднебіння або ж до верхнього ряду зубів. Тіло язика знаходиться попереду в округлій формі. Кінець язика висить круто донизу, прямо за нижнім рядом зубів або опирається в нижні зуби. Ротова порожнеча схожа на ту, що використовується при вимові [и], але вона завуженіша у фронтальній частині.

При мовному потоці всі звуки не відокремлені між собою, їхні артикуляції співдіють, накладаються одна на одну. У мовному потоці ми відрізняємотількиокремізвукотипи, які основані на типових ознаках, що використовуються для цих звуків. Людям важко було б дійти спільної згоди, якщо їхня пам'ять не мала б звукотипів, бо справжній звуковий потік постійно є індивідуалізованим та ускладненим нестандартними параметрами. Сприйняття звуків відбувається так: звукові еталони (звукотипи) під час сприйняття «накладаються» на звуковий потік до того моменту, поки не здійсниться збіг звукотипу з певною частиною потоку. Цей збіг і говорить про сприйняття, впізнання звука.

Спільнодія звуків у мовному потоці не є хаотичною, а підкоряється певним законам. Порушення цих законів призводить до того, що слухач не здатен відокремити зі звукового потоку певний звукотип.

Розглянемо варіанти найтиповішої спільнодії згаданих вище звуків.

2.3 Артикуляція ненаголошених голосних

Прийнято вважати, що голосні звуки в ненаголошеній позиції модифікуються, редукуються якісно та кількісно, себто зменшується їхня тривалість у часі. Якщо разглядати з погляду артикуляції це пояснюється таким чином: під час скорочення свого звучання в часі, ненаголошені голосні повністю не сформовуються як звук наголошений. До того ж, на редукцію голосних впливає й той факт, що ці звуки артикулюються ненапружено, непевно.

Науковці кажуть, що особливо помітна редукція ненаголошених [е] і [и], які схильні до звуження, збільшення артикуляції.

Ненаголошений [е]. Язикове тіло здіймається дещо вище, ніж при артикуляції наголошеного [е], при чому, трохи наближається до ненаголошеного [и]. Назавершення слова ненаголошений [е] вимовляється дещо звуженіше, якщо порівнювати з наголошеним, але кінцевий ненаголошений [е] постійно відкритий (для прикладу слово «буде»).

Ненаголошений [и]. Має трохи обнижену артикуляцію, у результаті якої є наближення вимови ненаголошеного [и] до [є].

Ненаголошений [і]. Задня частина язика,а також частина в корені значно відсунута назад. Кутки губ трохи відтягнені назад. Ненаголошений [і] -- звук переднього ряду, дещо нижчий і більш задній від наголошеного [/], менш напружений.

Ненаголошений [а]. Якщо порівнювати з наголошеним, він має дещо вищу підняту язикову спинку та більшу просуненість її наперед. Загалом цей звук помітно не змінюється для слухового сприйняття.

Ненаголошений [о]. В порівнянні з наголошеним виникає при високо піднятій спинці язика, цепризводить до зближення з артикуляцією [у]. Це зближення можна сприйняти на слух тільки поряд із послідуючим наголошеним [у] (для прикладу слово - кожух).

Ненаголошений [у]. Цей звук утворюється більше з передньої танижньоїсторін порівнянно від наголошеного. Лабіалізація значно зменшується. Загалом різниця в артикуляції ненаголошеного й наголошеного [>] не є великою.

У таблиці, що знаходиться нижче,вказані місце й спосіб утворення наголошених і ненаголошених звуків.

2.4 Тривалість артикуляції наголошених і ненаголошених звуків

Тривалість артикуляції наголошених і ненаголошених звуків розподіляється у слові більш-менш рівномірно. Особливістю української вимови є те, що ненаголошений голосний абсолютного кінця слова має значно більшу тривалість, ніж ненаголошені всіх інших позицій.

2.5 Артикуляція приголосних звуків

Звуки [п], [б], [м]. Утворюються зімкненням нижньої губи з верхньою. Під час артикуляції [п] й [б] м'яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв'язки при творенні [п] не напружені й не дрижать. При творенні [м] м'яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини, тому цей звук має носове забарвлення. Уклад язика при творенні цих звуків залежить від наступного голосного чи приголосного.

Звуки [п'], [б'], [м']. Ступінь пом'якшення цих звуків незначний. Артикуляція така сама, як і для твердих звуків, за винятком положення куточків губ, які більш розтягнені, ніж під час вимови [п], [б], [м].

Звук [в]. Поширений в українській літературній вимові звук, що утворюється зближенням нижньої губи з верхніми зубами, між якими утворюється щілина, через котру й виходить струмінь повітря. Така артикуляція буває перед [и], [і] та [е], іноді перед [а] (напр.: вир, верх, вал, віл). Перед лабіалізованими [о] та [у] губно-зубна вимова цього звука українській літературній вимові не властива і трапляється рідко.

Звук [ў]. Дуже поширений в українській літературній вимові звук, що утворюється зближенням нижньої губи з верхньою, між якими залишається вузенька щілина для проходження струменя повітря. Губно-губна вимова цього звука характерна для всіх позицій, у яких він може стояти. При артикуляції цього звука, як і звука [в], тон переважає над шумом, тобто звук [ў] сонорний, тому він не може переходити у звук [ф] у кінці складу чи слова, на відміну від російського [в].

Звук [ф]. Утворюється, як і [в], при зближенні нижньої губи з верхніми зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Голосові зв'язки перебувають у ненапруженому стані.

Звуки [в'], [ф']. Ступінь пом'якшення незначний. Артикуляція така сама, як для твердих звуків, за винятком положення куточків губ, які більш розтягнені.

Звуки [т], [д]. Виникають унаслідок зімкнення, що утворюється між кінчиком та передньою частиною спинки язика і верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв'язки під час артикуляції [д] вібрують.

Звук [н]. Артикуляція подібна до артикуляції звуків [т], [д]. Але звук [н] має носове забарвлення і є сонорним, тобто при вимові його голос переважає над шумом.

Звуки[т'], [д'], [н']. М'які звуки в літературній вимові мають дві артикуляції: апікально-альвеолярну, коли кінчик язика підіймається вгору і разом із передньою спинкою утворює зімкнення за зубами на альвеолах, середня спинка язика підіймається вгору, намагаючись зайняти положення, характерне для [і]; дорсально-альвеолярну, яка характеризується тим, що кінчик язика лежить біля нижніх зубів, а передня частина язикової спинки утворює зімкнення з альвеолами.

Звуки [с], [з]. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка торкається іклів та різців. По жолобку скеровується повітряний струмінь, від якого виникає характерний свистячий шум. Голосові зв'язки під час артикуляції [з] дрижать.

Звуки [с'], [з']. Артикулюються подібно до відповідних твердих із тією лише різницею, що при творенні м'яких середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння.

Звуки [ц], [ ?дз ]. Маємо не поєднання двох звуків [т], [с] і [д], [з], а нерозривне злиття цих звуків. При вимові першого компонента [т] або [д] утворюється зімкнення, яке не закінчується вибухом, а плавно, без паузи переходить у щілинний елемент типу [с] або [з].

Звуки [ц'], [ ?дзґ]. Артикулюються подібно до твердих звуків. Середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння.

Звуки [ш], [ж]. Кінчик язика відтягається назад у порівнянні з артикуляцією [с], [з]. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові [с], [з]. Губи при артикуляції цих звуків висуваються наперед. Голосові зв'язки вібрують під час вимови [ж].

Звуки [ш'], [ж']. Артикуляція така сама, як і для твердих звуків, за винятком положення середньої спинки язика, піднімається до твердого піднебіння. Ступінь пом'якшення цих звуків незначний.

Звуки [ч], [?дж]. Маємо не поєднання, а злиття артикуляцій звуків [т] і [ш], [д] і [ж]. Зімкнення типу [т], [д] плавно переходить у щілинний елемент типу [ш], [ж]. Елемент зімкнення має місце не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, там, де утворюються [ш] і [ж]. Голосові зв'язки вібрують під час вимови звука [?дж].

Звуки [ч'], [?дж']. Як і всі напівм'які, творяться через підняття середньої спинки язика до твердого піднебіння. Ці звуки бувають тільки пом'якшеними.

Звук [р]. Артикулюється кінчиком язика, який загинається назад, до твердого піднебіння і торкається його краєм, вібруючи.

Звук [р']. Твориться через підняття середньої спинки язика до твердого піднебіння.

Звук [й]. Середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння, між ними утворюється щілина. Кінчик язика знаходиться біля нижніх зубів.

Звук [л]. Кінчик язика утворює зімкнення на зубах та на початку альвеол. Спинка язика в передньо-середній частині ложкоподібно ввігнута вниз. Можлива інша артикуляція: кінчик язика загинається вгору й утворює зімкнення на альвеолах або навіть за ними, задня спинка язика опускається вниз.

Звук [лґ]. Кінчик язика утворює зімкнення на альвеолах, середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння. Кінчик язика може бути пасивним, опущеним униз.

Звук [к]. Задня спинка язика підіймається до м'якого піднебіння і на рівні останніх кутніх зубів утворює з ним зімкнення. Кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Звук [к']. Артикулюється, як і твердий звук, але з підняттям середньої спинки язика.

Звук [х]. Задня спинка язика підіймається до м'якого піднебіння і утворює широку щілину за останніми кутніми зубами. Кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Звук [х']. Артикулюється, як і твердий звук, але середня спинка язика підіймається догори.

Звук [ґ]. Артикулюється так само, як звук [к], але зімкнення відбувається на рівні останніх кутніх зубів, майже там, де й при артикуляції звука [к] перед [а], наприклад, у слові кава. Під час артикуляції [ґ] голосові зв'язки працюють.

Звук [г]. Кінчик язика тримається біля нижніх зубів під час артикуляції ізольованого звука. Положення ж язика визначається наступним звуком. Губи трохи розтягнуті. Відбувається зближення задньої стінки фаринкса й кореня язика. Голосові зв'язки вібрують, струмінь повітря швидко й різко проходить через глотку.

Звук [г']. Артикулюється так само, як і твердий звук, але середня спинка язика підіймається догори.

2.6 Наголос

Українській вимові властивий слозесний динамічний, або силовий, наголос. Наголошений склад виділяється більшою силою голосу, тобто інтенсивною артикуляцією, зокрема, голосного звука. Словесним наголосом називається виділення в слові одного зі складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання. Для української вимови характерний не фіксований, а вільний, рухомий наголос. Він може падати в різних словах на будь-який склад, пересуватися з одного складу на інший при зміні слова.

Напр.: земля -- землю, книжка -- книжки. Складні й складноскорочені слова можуть мати два наголоси -- основний і побічний: автопарк, землеволодіння, агіткампанія.

2.7 Класифікація звуків

У науковій і методичній літературі прийнята така класифікація звуків:

1) за співвідношенням тону й шуму: голосні й приголосні;

2) за участю голосу: сонорні (голос переважає над шумом), дзвінкі (шум переважає над голосом), глухі (голос відсутній, є шум);

3) за участю мовних органів:

а) губ: лабіалізовані й нелабіалізовані;

б) носового резонатора: носові й неносові;

в) язика (за місцем і способом творення, за м'якістю і твердістю -- положенням середньої частини спинки язика).

Артикуляційна характеристика голосних показана на схемі (с. 14). На с. 20--21 подана таблиця артикуляційної характеристики приголосних звуків.

2.8 Просодичні засоби української мови

До просодичних засобів відносять висоту тону, силу звучання, темп, наголос, паузи, тобто ті характеристики звукового потоку, які використовуються для творення ритмічної, інтонаційної, або мелодійної, ладово-гармонійної організації мовлення.

Висота тону і сила звучання. Ритмічні коливання творять музичні тони, неритмічні -- шум. Висота тону залежить, як уже відомо, від частоти коливання струменя повітря. Зміна висоти тону під час мовлення лежить в основі створення інтонаційного малюнка фрази. Так, різні типи фраз у різних мовах мають свої особливості зміни висоти тону в процесі мовлення, тобто мають свою інтонацію.

Сила звучання регулюється переважно ситуацією мовлення і залежить від характеру, темпераменту, стану мовця.

Темп мовлення буває швидким або повільним. Він залежить від стилю мовлення -- повного, витриманого чи швидкого -- й індивідуальних особливостей мовців. Темп регулюється тривалістю голосних, наявністю пауз. Збільшення ж тривалості, налриклад приголосних, зовсім не впливає на сповільнення темпу, зоно використовується переважно як один із засобів емфази, тобто наголосу, за допомогою якого посилюється виразовість, експресивність слова.

Наголос. Про наголос уже йшлося вище. Необхідно додати, що просодичним засобом виступає більшою мірою так званий логічний наголос. Він є компонентом інтонаційної, ритмічної будови висловлювання. Причиною виникнення логічного наголосу є той факт, що будь-яке висловлювання має найважливіші щодо змісту слова, які виділяються сповільнен- ням темпу, посиленням голосу, зміною висоти голосу (тону), паузою перед і після слова. Ці способи виділення слів лежать в основі творення логічного наголосу. Як правило, наголошуються слова, що виражають нові для співбесідника поняття.

Пауза. Мовний потік членується на окремі відрізки, синтагми. Синтагматичне членування може бути-зумовлене різними факторами: комунікативними, пов'язаними з членуванням мовного потоку на відрізки, що виражають дане й нове, відоме й невідоме, визначене й невизначене тощо; логіко-психологічними, пов'язаними з вираженням емоцій, володінням мовою, орієнтацією в темі тощо. Паузи відіграють важливу роль у створенні ритму мовлення, інтонаційного малюнка висловлювання.

Інтонація як мелодичний лад мовлення визначається співвідношенням тонів. Так, наприклад, для питальних речень властиве підвищення тону в кінці речення. У даному випадку інтонація виконує розрізнювальну функцію. Структурна функція інтонації полягає у членуванні звукового потоку на частини, об'єднанні частин у ціле. Інтонація відіграє важливу роль у створенні так званої логічної перспективи висловлювання, тобто через інтонацію слухач відчуває, чи мовець закінчив розмову, думку, чи збирається її продовжувати, де головне, а де другорядне в розповіді.

Одним із важливих моментів, пов'язаних із комунікативними і виражальними можливостями інтонації, є те, що інтонаційні криві в літературній мові нормовані, а мовці повинні дотримуватися тих норм; їхня інтонація має бути адекватною мовній ситуації. Неадекватність інтонації часто веде до зміни самої ситуації. Наприклад, інтонація, що виражає нетерпіння, може перетворити ситуацію обміну думок у конфліктну ситуацію. Неадекватність інтонації ситуації мовлення може бути запрограмована мовцем із метою повернути розмову в потрібне русло.

Цікавим моментом у користуванні інтонацією є вираження підтексту. Якщо фраза вимовляється з не властивою їй і ситуації мовлення інтонацією, то слухач реагує на зміст фрази не адекватно змістові, вираженому, словами, а шукає в почутій фразі підтекст.

Кілька слів про ладово-гармонійний бік мовлення. О. Єсперсен писав, що мовлення, як і музика, має тональності: по-данському говорять майже завжди в мажорі й тільки іноді в мінорі. Безперечно, співвідношення тонів у звуковому потоці може відповідати одному з музично-гармонійних ладів.

Размещено на Allbest.ru

...