Шляхи поширення латинської мови на території України від початку нашої ери до ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ШЛЯХИ ПОШИРЕННЯ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВІД ПОЧАТКУ НАШОЇ ЕРИ ДО ХVІІІ СТ.

мова латинський територія український

Воловик Л.О., ст. викл.

(Національний університет водного

господарства та природокористування, м. Рівне)

У статті розповідається про спільне індоєвропейське походження латинської та української мов, про поширення вживання латинської мови на території України і запозичення латинізмів у І-ХVІІ ст. н. е.

The article deals with the mutual Indo-European origin of Latin and Ukrainian and the spreading of Latin on the territory of Ukraine and with the Latin borrowings in the Ist-XVIIth c. of our era.

Свого часу британський історик і археолог Гордон Чайлд, автор книги «Арійці», задався питанням, чому Європа, яка вступила в перегони на 1500 років пізніше Месопотамії і Єгипту, обігнала цих піонерів у справі цивілізації людства на ціле тисячоліття? Чому цивілізації нашого континенту продовжували успішно розвиватися, у той час як цивілізації Давнього Сходу знаходились у стані стагнації або взагалі прийшли у занепад? Цей стрімкий розвиток Чайлд пов'язує з виникненням і розвитком індоєвропейської (арійської) мови. Він прийшов до висновку, що мова є більш тонким і чутливим критерієм розвитку цивілізації, ніж певний набір матеріальних свідчень. [1:22].

Більшість мов Європи, Америки та Індії в теперішній час відносяться до індоєвропейської сім'ї мов. Очевидно, всі вони походять від однієї спільної мови - предка (чи групи діалектів), які порівняльна філологія може реконструювати з великим ступенем точності.

На цій предковічній мові повинен був розмовляти певний народ. Носіїв цієї мови називають аріями (індоєвропейцями). Вони повинні були володіти духовною єдністю, яка знайшла відображення в їх мові, яку вони заповіли своїм нащадкам. Індоєвропейські мови та їх передбачуваний предок були виключно тонкими і гнучкими інструментами для висловлення думок. Г. Уайльд приходить до висновку, що арії, очевидно, мали надзвичайні розумові здібності, оскільки створили високу духовну і матеріальну культуру. Також, перші світові релігії буддизм і зороастрізм були створені аріями і проповідувалися на арійських мовах. [1:12, 13].

Потенційні можливості мови аріїв були призначені не тільки для інтелектуальних занять. Поезія, в якій певна метрична система поєднується з благозвучними словами, є виключно індоєвропейським винаходом. [1:14].

Прамова, від якої походять індоєвропейські мови, не залишила після себе слідів у письмових документах, її можна тільки приблизно реконструювати за допомогою порівняльних матеріалів. Філологи нараховують сьогодні одинадцять груп мов, які походять від єдиного арійського кореня, кожна група, в свою чергу, включає в себе велику кількість мов, крім того, кожна з цих мов ділиться на кілька діалектів.

Італійська група - латинська, мови осків і умбрів фіксуються біля 400 р. до н. е. Їх сучасними нащадками є італійська, французька, іспанська та інші мови. [1:14, 15].

Латинська мова має довгу історію. Вона була живою мовою найвищої цивілізації, яка зробила колосальний вплив на подальше існування європейських країн, а якщо взяти до уваги розселення європейських народів, то і на історію майже всього світу. Завдяки успіхам римських легіонів, які завойовували території, що належали варварським племенам, і заселенню цих територій римлянами, отримала розповсюдження єдина латинська мова. Це була не та літературна мова, якою писали Лівій або Таціт, а та, що лунала у військовому таборі або на ринку. Ця простонародна - вульгарна, як її називають, латина, колись була зрозумілою всім, хто нею розмовляв на величезних просторах від Чорного моря до Атлантики. [1:19].

На територіях, завойованих Римом, латинська мова була також єдиною писемною мовою. Британський історик С. Пігот підкреслює, що цьому періоду (останні століття до н. е. - початок нашої ери) властива так звана «умовна грамотність», коли вміння писати обмежене, тобто їм володіють лише деякі особи і застосовується воно переважно латиною, зрідка грецькою мовою. С. Пігот підтримує думку деяких вчених, які підкреслювали, що «ті, хто отримував достатню освіту, щоб знати алфавіт, володіли деяким знанням латини, а ті, хто не володів, взагалі не писали». [2:20].

Можна припустити, що найбільше грамотних людей було серед вчених, воїнів і торговців, заняття яких вимагало вміння читати, писати і рахувати. Взагалі ж світ варварських народів початку І тисячоліття н. е. був світом неграмотних людей. [2:53].

Праслов'яни, які жили на території України, спочатку, безперечно, познайомились з грецьким письмом, яке було прийнято в Греції і грецьких колоніях. Підтримуючи паритетні торговельні зв'язки з причорноморськими греками і знайомлячись з їх життям, праслов'яни мали можливість пересвідчитись у доцільності і зручності фіксації різних відомостей і повідомлень. [3:140].

Писемність серед праслов'янських племен розвивається пізніше, в часи розквіту черняхівської культури ІІ-ІV ст. н. е. Насамперед, побутувало і удосконалювалося вищезгадане місцеве піктографічне письмо типу «черт і різів», яке використовувалося як календарні, родові й особисті знаки та знаки для лічби і ворожіння. Крім того, через купців і ремісників Північного Причорномор'я та римських провінцій через римські монети з латинськими написами до черняхівських племен проникало грецьке й латинське вокалізоване літерно-звукове письмо, про що свідчать археологічні дані. Наприклад, на уламку ліпленого посуду з поселення Ріпнів ІІ на Львівщині простежується накреслене на ще сирій глині латинськими літерами слово «Lado». На будештському могильнику в Молдові знайдено кістяну коробочку для голок з накресленими літерами t і s. Римська цифра ІV чітко проглядається на зразку черняхівського посуду з могильника у Косаново.

Черняхівська культура охоплювала велику кількість різноетнічних племен, у зв'язку з чим виникла необхідність наддіалектної мови для міжплемінного спілкування, тобто мови черняхівської народності. Міжплемінними мовами тут могли бути провінційна латинська, широко розповсюджена в Дакії, і грецька, що здавна була більш-менш знайома населенню Північного Причорномор'я. У світлі цього використання черняхівськими племенами, зокрема, слов'янами, грецького і латинського письма було цілком логічним і закономірним. [3:141].

Розповсюдження латинської мови на українських територіях розпочалося в ІІ ст. н. е., коли римляни завоювали Дакію. Черняхівську культуру називають культурою римських впливів, оскільки її зародження співпадає у часі з захопленням римлянами великих областей на північ від Дунаю, де була утворена провінція Дакія. На території Волині, Поділля, Подніпров'я віднайдено численні знахідки:римські монети, скляні келихи, золоті медальйони римського імператора Траяна.

Російський історик В. Щербаков пов'язує появу цих скарбів не з розвитком торгівлі, а скоріше з фактом масового переселення на ці землі фракійців з територій, підвладних Риму, тобто з найближчих провінцій:Дакії, Фракії, Мезії. Він стверджує, що саме масове переселення з цих територій, яке розпочалося ще в І ст. н. е., зумовило розвиток господарства у ІІ ст. н. е. в регіоні черняхівської культури. Щербаков вважає причиною переселення подвійний прес, який відчувало населення Фракії, Мезії та Дакії:римський гніт і нашестя варварів. Серед фракійців було багато колишніх римських легіонерів, які служили в римській армії, захищаючи північні і східні кордони Риму на Дунайському лімесі. Вони вели війну з варварами, самі залишаючись варварами в очах римлян. Жителі римських провінцій переселялися у черняхівський регіон цілими племенами, поселеннями і округами. [4:68]. Переселенці забирали з собою всі цінності, гроші та господарський інвентар. Майже одночасно сюди приходять готи. Скарби, які віднайдені на території регіону Черняхівської культури, були сховані саме під час нашестя готів.

Переселенці з римських провінцій, особливо, колишні легіонери, принесли з собою латинську мову у регіон черняхівської культури. [4:65].

І. С. Винокур вважає, що черняхівська культура, пам'ятки якої займають величезні обшири, не могла належати якомусь одному етносу. Ні слов'яни, ні фракійці, ні германці, виходячи з демографічної ситуації, не могли б покрити таку величезну територію. Черняхівські старожитності, що сформувалися під впливом провінційної римської культури, належали різним етнічним групам, в тому числі і слов'янам, причому вплив римської культури мав нівелюючий характер (так звана «римська вуаль»). [5:24, 25].

В той же час на території розселення черняхівських племен жили предки слов'ян, які розмовляли праслов'янською мовою. Праслов'янська, а пізніше українська мова, як і латинська, належать до індоєвропейської мовної сім'ї. На думку більшості вчених саме Україна, зокрема її південь, є й батьківщиною індоєвропейської мови. І. П. Ющук, автор сучасної книги «Українська мова», наводить слова російського лінгвіста Ф. Філіна, який підсумував висновки багатьох мовознавців:«Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм». [6:22].

Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема, з латинською, впадає у вічі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї.

І. Ющук підкреслює, що найстійкішою є фонетика. Мова може зникнути, але її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. Фонетична система української мови, якість її звуків близькі до латинської, а також до іспанської та італійської - її найближчих спадкоємиць. Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень і граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. Збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставляння. [6:22, 23].

Щодо лексики, то вона дуже нестійка:слова можуть запозичуватися і змінюватись у великій кількості. Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями:mater (мати), pater (батько), frater (брат), soror (сестра), unus (один), duo (два), tres (три), decem (десять) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими:«тато» і «мама» мають майже однозвучні латинські відповідники tata і mamma. Слово nana «хліб» (застаріле) споріднене з латинським дитячим словом papa (pappa), що означає їжу - у ньому по-дитячому повторено перший склад слова panis «хліб». Baвa «ранка, болить» своїм звучанням і значенням близьке до латинського vapulare «бути побитим, забитися»; куку «дивися, шукай» має той самий склад, що й у латинських словах occultare «ховатися», oculus «око». Українське дитяче кака «бридке, погане» одного походження з латинськими cacare «випорожнюватися».[6:25].

Потужний пласт подібних в латинській і українській мовах слів свідчить, що ця схожість змісту (смислу) і зовнішньої форми не є випадковістю, а має історичні корені:

est - є, stat - стоїть, sedet - сидить, dat - дає, vertit - вертить, oculus - око, nasus - ніс, iuvenes - юний, novus - новий, vetus - ветхий, mortuus - мертвий, suit - шиє, noх - ніч, sol - сонце, sal - сіль, ros - роса, somnus - сон, musca - муха, ignis - вогонь, prunum - прунька (слива - подільський діалект), stalla - стайня, popa (помічник жерця при жертвоприношенні) - піп, arena (пісок, пісчаний берег) - рінь (мілина), turma (натовп, група) - турма (натовп, багато людей - діалект.), scrinium - скриня, turbare - турбувати, тривожити, agnus - ягня тощо. Ці та інші латинські слова, подібні до українських, не є запозиченням. Їх існування у цих двох мовах є свідченням належності до найдавнішої індоєвропейської мови, яка сформувалася на території сучасної України. Пізніше зі збільшенням кількості населення величезна кількість племен, що мали свої мовні особливості, розселилися на території Європи і Малої Азії. Індоєвропейська праєдність розпалась не пізніше ІV тис. до н. е., хоча це могло трапитися і раніше - у V тис. до н. е. [7:41].

Латинська мова, якою розмовляло населення Апенінського півострова, а пізніше і населення на територіях, завойованих Римом, мала три періоди своєї історії: архаїчний - від письмових свідчень до кінця ІІ ст. до н. е.; класичний:І ст. до н. е. - ІІ ст. н. е. (від часу життя оратора і політичного діяча Цицерона до смерті історика Тацита). Цей період включає в себе «золотий» і «срібний» віки римської літератури. Тоді ж вироблялися норми літературної латинської мови, поряд з якими існувала і розвивалася усна, розмовна мова, яку, власне, і принесли римські легіонери і переселенці з римських провінцій на територію України у І-ІІ ст. н. е. Пізній період - період від ІІІ ст. н. е. до VІІ ст., тобто великий відрізок важкого для держави часу - часу кризи Римської імперії, її поділу на Західну і Східну, утворення варварських королівств. [8:7].

Протягом ІІ-ІV ст. н. е. за умов виходу римських володінь в райони нижніх течій Дністра і Дніпра етноси, що належали до черняхівської культури поступово приєдналися до загальної системи пізньоантичної цивілізації в її провінційно-римському виявленні. Однак низка пов'язаних між собою факторів (криза пізньоантичного суспільства, демографічні процеси, масові міграції) привели до загибелі Західної Римської імперії. Після гунської та аварської навал слов'яни лісостепу на певний час значно скорочують безпосередні зв'язки з світом постантично-християнського Середземномор'я. [7:332]. Однак культурно-мовні контакти, що інтенсивно розвивалися в 1-ій половині І тисячоліття залишили глибокі сліди у духовній культурі та мові слов'янського населення Середнього Подністров'я і Південного Побужжя, які простежуються і в наступні століття.

У VІІ ст. внаслідок процесу консолідації слов'ян з огляду на загрозу з боку тюркомовних народів утворюється ранньополітичне об'єднання Руська земля, котре поступово трансформувалося в Давньоруську державу - Київську Русь.

У 988 р. при князі Володимирі на Русі було офіційно запроваджене християнство. Культура Київської Русі набуває провінційно-візантійського характеру. Запозичення величезного культурного багатства Візантії відбувалося у спрощеному варіанті. Перекладені на слов'янську мову книжки складали доступний репертуар:добірки з проповідей та сентенцій грецьких отців церкви, життя святих, тлумачні або так звані Учительні Євангелія, мандрівні християнські повісті тощо. Як зазначає Н. Яковенко, в цих творах годі шукати глибокої теології чи філософської думки. Йшлося, отже, лише про засвоєння тих крихт візантійської ученості, які через балканське мовне посередництво потрапляли на Русь. [9:76, 77].

Хоча в ХІ ст. в Київській Русі почала розповсюджуватись слов'янська писемність, загальний рівень освіченості був невеликий. Насамперед, було відсутнє прагнення присвятити своє життя здобуттю знань. Благочесній людині, згідно з тодішньою моральною настановою, достатньо було лише вміти читати.

Однією з причин такої обмеженості був мовний бар'єр.

Адже роль грецької мови у стимулюванні руського письменства була набагато меншою порівняно з аналогічною роллю латини серед християн римо-католицького світу. Слов'яномовна літургія, а також рання поява перекладної богословської літератури усували потребу знати грецьку мову. Не послуговуючись ні грецькою, ні латинською мовами, руська культура виявилася відрізаною від першовзірців - і власного візантійського, і римського, з якого виростала писемна культура молодих варварських народів «латинської» Європи. [9:78].

Літературна латинська мова була єдиною літературною мовою для всієї Західної Європи протягом всього першого тисячоліття нашої ери. Латинська мова продовжувала залишатися мовою держави, науки і школи в ранньофеодальних державах Європи. Протягом всіх середніх століть і пізніше латинська мова була мовою католицької церкви. Середні століття у Західній Європі були часом гострих міжусобиць, але разом з тим і часом відносної єдності Європи, яка відчувала себе певною цілісністю, з єдиною культурною мовою, інтернаціональною наукою. Особливо слід відзначити ХІІІ ст. - вершину середньовічної філософії. В монастирських бібліотеках визріло мистецтво філософських коментарів до текстів Святого письма, університетські диспути сформували логіку. З'явилась світська інтелігенція: лікарі, юристи, поети. На цей час припадає розквіт університетів, сама структура яких створювала умови для культивування мистецтва діалектики і наукової систематизації знань. Виключною є роль класичної латинської мови в епоху Відродження (ХІV-ХVІ ст.), коли гуманісти виявляли великий інтерес до античності і коли письменники, користуючись латиною, намагаються наслідувати античні зразки, особливо мові Цицерона. І в цей період латинська мова є важливим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування. [10:30].

З ХІV ст. значення латинської мови зростає і на давньоруських землях колишнього Галицького князівства, на території якого у 1434 р. були утворені Руське і Подільське воєводства у складі Польської держави. [9:114]. Ці землі зазнають потужних західноєвропейських впливів.

Від кінця ХІV ст. у містах цих воєводств починають створюватися латинські школи при костьолах і монастирях. При єпископських кафедрах дієцезій - у Львові, Холмі, Перемишлі, Кам'янці - виникають школи підвищеного рівня, які пізніше перетворювалися на міські освітні заклади під спільною опікою єпископа та магістратів. Озброївши вихованців знанням латини, поза якою не існувало середньовічної вченості, школи Русі відкрили юнакам двері до європейських університетів. Саме появі латинських шкіл українська культура завдячує тим, що вже наприкінці ХV - на початку ХVІ ст. стрімко зростає кількість студентів із Русі не тільки в Краківській академії, але й в університетах Праги, Падуї, Болоньї, Базеля, Лейдена тощо. Наприклад, лише в Кракові, за даними університетської метрики 1400-1500 р.р., слухачів разом з Русі і Поділля було:зі Львова - 73, Перемишля - 28, Ярослава й Сянока - по 21, Самбора - 6 тощо. Майже 80 % юнаків були синами городян - ремісників. [9:132].

Дехто з тих юнаків стає на чужині знаменитим. Найяскравішим прикладом злету міщанського сина є доля Юрія Котермака (Дрогобича /. (бл. 1450-1494), сина дрогобицького ремісника Михайла Котермака. Розпочавши навчання у Львівській кафедральній школі, він далі вчиться у Краківському університеті, де 1470 р. отримує ступінь бакалавра, з 1473 р. - магістра. Після цього він вирушає в освітню мандрівку до Болоньї, де здобуває ступінь доктора і навіть обирається на 1481-1482 рр. ректором університету. З друкарні Е. Зільбера в Римі у 1483 р. виходить книга Котермака - перший друкований твір, написаний людиною з Русі. За змістом це «прогностик» (астрологічний календар), тобто передбачення подій та природних катаклізмів. Від 1488 р. до смерті Юрій Дрогобич викладав астрономію і медицину в Краківському університеті. [9:133].

Родоначальником латиномовних поетів України, які в ХVІ ст. витворили цікаву й своєрідну культуру, став Павло Русин з Кросна. Серед них були Григорій Чуй, русин із Самбора, Георгій Тичинський, Іван Туробіній - Рутенець, Станіслав Оріховський та інші. Себастьян Кленович творить поему «Роксоланія», в якій оспівує Україну. Звернення до латинської мови ряду поетів ХVІ ст. не було простою забаганкою. Вихованці західноєвропейських університетів, вони вважають поезію явищем інтернаціональним. [11:27].

Латиномовна поезія близько 1619 р. дала цікаву історичну поему Івана Домбровського «Дніпрові Камени», а потім стала практикуватися, як шкільні вправи в Київській академії. Останнім її актом була латиномовна поезія поетів к. ХVІІІ - поч. ХІХ ст. Іринея Фальківського і Василя Довговича. [11:29].

Основна маса латинізмів приходить в українську мову саме починаючи з ХV-ХVІ ст., коли в школах України почали вивчати латинську мову. Уже в той час в українських писемних пам'ятках зафіксовано латинізми аматор, арешт, артикул, гонор, гумор, герб, календар, конституція, матеріал, окуляри, оренда, термін, фальш та ін. [6:205]. З читанням латинською мовою пов'язане цікаве дієслово «слебезувати» (читати по складах), зафіксоване в ХІХ ст. на Поділлі, яке походить від латинського syllaba (склад), яке в свою чергу запозичене з грецької мови. [12:426]. Латина часто допомагає більш економно, коротко, енергійно висловитися, ніж це можна зробити на будь-якій з європейських мов.

Латинські школи в українських містах спонукали до формування читацького попиту. У Львові та інших населених пунктах Галицької Русі з'являються перші осередки регулярної торгівлі продукцією друкарень Франкфурта, Лейпцига, Нюрнберга тощо. На місцевий книжковий ринок, тобто, до широкого читача, потрапляють твори античних авторів, теологічні та філософські трактати, книги з медицини, посібники з юриспруденції, історії, географії. [9:132].

Дослідження в області порівняльно-історичної граматики латинської та української мов свідчать, що давнє населення України перебувало у мовній єдності з предками носіїв латинської мови. До цього періоду відноситься великий пласт слів спільного походження.

На початку нашої ери (І-ІV ст.) запозичується певна кількість слів з простонародної (вульгарної) латини, що пов'язане з римськими завоюваннями. Починаючи з ХІV ст. завдяки вивченню латинської мови в школах і академіях поширюється класична латинська мова, яка широко вживається в науці, поезії, літературі, юриспруденції, дипломатії. Завдяки латинській мові Україна прилучалася до західноєвропейської цивілізації і в свою чергу відігравала важливу роль у європейській культурі як посередник між Сходом і Заходом.

Література

1. Чайлд Г. Арийцы (основатели европейской цивилизации). - М., Центрполиграф, 2005. 2. Пиготт С. Друиды. - М., Центрполиграф, 2005. 3. Півторак Г. Українці:звідки ми і наша мова. - К., «Наукова думка», 1993. 4. В. Щербаков. Века Трояновы. - «Дорогами тысячелетий». Сб. ист. очерков и статей. - М., «Молодая гвардия», 1988. 5. Винокур І. С. Давні слов'яни і германці Центральної та Південно-східної Європи. - Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету. Історичні науки. Том 14. - Кам'янець-Подільський, 2005. 6. Ющук І. П. Українська мова. - К., «Либідь», 2005. 7. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. - К., «Фенікс», 1994. 8. Каган Ю. М. Латинский язык. - М., «Канон», 2001. 9. Яковенко Н. Нариси з історії середньовічної та ранньої модерної України. К., Критика, 2005. 10. Доброхотов А. Л. Данте Алигьери, М., «Мысль», 1990. 11. Шевчук В. Дорога в тисячу років. - К., «Радянський письменник», 1990. 12. Чехівський О. О. Локальні компоненти усного мовлення подолян. - Матеріали ІХ-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам.-Под., 1995.

Размещено на Allbest.ru