Мова як засіб консолідації української нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди

Реферат

на тему: "Мова як засіб консолідації української нації"

Зуєв Руслан Сергійович

Викладач: Ткач Ольга Вікторівна

Харків-2020

Аналізується роль мови в самоідентифікації українських громадян. Розглядається питання співвідношення понять "мова", "нація" та "етнос".

Незважаючи на універсалізацію суспільних процесів, вплив етнічного чинника на сучасне життя дедалі зростає. Етнічні світи досить активно виявляють своє буття, у результаті чого розпадаються поліетнічні імперії, союзи різних держав. Їх руйнація супроводжується небувалими за розмірами і наслідками процесами наці державотворення та посилення самоідентифікації численних народів. У суспільній свідомості на зміну популярним у 50 - 60-х рр. ХХ ст. концепціям "космополітичної нації", "всесвітнього суверенітету", "всесвітнього уряду", "етнічної конвергенції" тощо, які, орієнтуючись на наднаціональне, заперечували об'єктивне етнічне розмаїття світу, починає панувати думка про те, що етнічні особливості самі по собі вже є благом. Поява на мапі "нових" націй загалом сприймається позитивно, що сприяє поступовому подоланню застарілого бачення національної ситуації у світі. мова самоідентифікація етнос

Національне пробудження в Україні, спричинене розбудовою в ній суверенної держави, стало поштовхом до кардинальних духовних, зокрема мовних, змін у суспільстві та означило низку проблем. Вирішення цих проблем вбачається в утвердженні української національної ідеї, яка б консолідувала всіх громадян держави.

Етномовні проблеми належать до одних із найпріоритетніших напрямів рефлексування з боку лінгвістів, філософів, істориків, соціологів, етнологів принаймні від ХІХ ст., оскільки історія розвитку сучасного світу, за висловом відомого етнолога Е. Сміта, це "історія виникнення, занепаду, росту і згасання націй і націоналізму" З того часу написано безліч праць, сформульовано сотні теорій, дано тисячу визначень. Однак наше дослідження, на відміну від попередніх, має на меті віднайдення закономірностей взаємодії національного та мовного, що дасть можливість змоделювати сучасну державну ідентичність українського народу, який шукаєсвоє місце в багатоетнічному й полінаціональному світі.

Перш ніж перейти до вкрай складного та важливого питання - визначення місця і ролі мови у формуванні української самоідентифікації, - слід розкрити суть таких ключових понять: "етнос", "нація", "самоідентифікація", "мова", "державна мовна політика". Синонімічні терміни "етнос" і "нація" перекладаються з грецької та латини як "народ". Перші наукові спроби осмислення мови і нації, а водночас і формулювання методологічних підстав їх вивчення, припадають на кінець ХVІІІ ст. З того часу внаслідок розвитку самих цих явищ неодноразово змінювалися й дискурси щодо їх осягнення, і підходи. Слово "нація" неодноразово переживало "семантичні трансформації".

Уживаючись на початку свого виникнення як означення групи чужинців, це слово поступово соціалізувалося для позначення тих верств суспільства, які утворювали певну спільність не тільки за походженням, але й за інтересами. Досліджуючи історію поняття "нація", український учений Г. Касьянов зазначає, що з часом "нації" почали уособлювати угруповання представників інтелектуальних, політичних, духовних еліт за територіальною ознакою. На думку автора, термінна був соціально-психологічного навантаження, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищуючи в такий спосіб соціальний статус особи. Очевидно, що середньовічний зміст поняття "нація" надто далекий від нового або новітнього його розуміння. Щоб отримати більш широке семантичне наповнення, воно мало містити вже не тільки етнічний, мовний чи географічний контекст. У ХVІ ст. уперше відбулося кардинальне зрушення в розумінні й уживанні цього слова. Воно стало синонімом слова "народ", яке використали щодо населення Англії. Як зазначає Л. Філіпович, уперше ідентифікація терміна відбулася не лише відносно певної території, а й відносно держави та її населення. Подальші зміни принесло ХVІІ ст., коли термін постав як відповідник поняття "народ", "держава", позначаючи належність спільноти до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти. Але тільки ХVІІІ ст. стало вирішальним для сучасного розуміння нації, бо фактично лише тоді до "нації" почали включати все населення країни, незалежно від етнічного походження, яке проживало на одній території і управлялося одним урядом. Нація стала синонімом суверенності народу, незалежності держави. Подальша семантична етатизація слова привела досинонімізації "держави" і "нації", виникло поняття "нація-держава". Але в Європі, крім англо-французької, склалася й інша лінгвістична традиція у вживанні слова "нація" - німецька, яка наголос робила на його етнічно-мовно-культурних складниках. Саме ця традиція вплинула на слов'янське і центральноєвропейське розуміння нації як культурно-мовної спільноти. Наступні століття додавали й інші, часто не зовсім позитивні, значення "нації" аж до розуміння її винятковості та агресивності "думаючих кров'ю" рас (за Бісмарком). Ґрунтовно аналізуючи семантичну еволюцію слова "нація", Г. Касьянов робить висновок: слово "нація", незважаючи на абсорбцію ним певних об'єктивних характеристик (територія, реально існуючі спільноти), усе-таки здебільшого залишалося "символом, інтелектуальним знаряддям, суб'єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією". У подальшому були неодноразові спроби датикласичне визначення нації. При цьому розроблявся перелік певних обов'язкових компонентів, за наявності яких ту чи іншу спільноту можна вважати нацією.

Проте, визначаючи націю як єдність якихось якісних ознак, неможливо уникнути суб'єктивізму й есенціалізму. Шукаючи за словом одну-єдину суть, яка для кожного є своєю (суб'єктивною), важко сподіватися на об'єктивність у науці, яка перетворюється, на думку В. Лісового, на схоластичну безплідність. Докласичних інтерпретацій "нації" належать розробки німецького соціолога М. Вебера. Відомим є його вислів про націю як спільність почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі і, отже, природно прагне створити її. Розмірковування М. Вебера стали підґрунтям для подальших спроб формулювання поняття "нація" К. Каутським, О. Бауером, К. Реннером, догматично-марксистським ідеологом Й. Сталіним. Це знайшло своє усталене визначення у "Філософському енциклопедичному словнику", за яким нація - "етносоціальна спільнота, яка характеризується нерозривною єдністю(взаємодією) соціально-економічних, територіальних, природних і культурних властивостей", додаючи спільність самосвідомості і соціальній структурі. І якщо для більшості радянських учених це визначення сприймалося як досягнення абсолютної істини, то зарубіжна наука продовжувала подавати нові наукові версії національних теорій. Однією з найпопулярніших серед дослідників націй стала концепція американського історика Б. Андерсена, який націю назвав "уявленою політичною спільнотою", прагнучи пояснити цю уявність тим, що "представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і всеж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності. Уявлена спільнота - невигадана, не фальсифікована, не сфабрикована нашою свідомістю реальність. Вона існує, вона справжня. Спільноти потрібно розрізняти не за їх справжністючи несправжністю (штучністю), а за манерою (способом) уявлення", - вважав Андерсен. Даючи характеристику націям, він виявляв їх ознаки через те, якими вони уявляються, а саме обмеженими (генетично), суверенними спільнотами (солідарне братерство).

Проти спроб формальної дефініції виступив автор однієї з популярних модерністських теорій нації Е. Ґелнер, запропонувавши функціоналістське визначення нації. За Ґелнером, люди належать до однієї нації лише тоді, коли "вони належать до однієї культури, де культура означає систему цінностей, символів, асоціацій та способів (соціальної) поведінки й спілкування". Люди можуть вважатися представниками однієї нації тоді, коли "вони визнають, що належать до єдиної нації. Іншими словами, нації - це артефакти людських переконань, лояльностей і почуття солідарності", і, крім того, визнання одне одного членами співтовариства. Певним відкриттям для української вітчизняної науки стали праці англійського етнолога Е. Сміта, чий авторитет нинінадзвичайно високий, а вплив на розвиток досліджень з етнології -найвідчутніший. Е. Сміт визначив націю соціологічно і, відповідно до цьоговизначення, нація - найбільший в історії людський колектив. Нація - це великасуспільна група з певними законами колективно-соціальної поведінки. Е. Сміт запропонував таке визначення нації: "Нація - це велика, вертикально інтегрованаі територіально мобільна група зі спільними громадянськими правами і почуттям колективності, а також з однією чи кількома спільними характеристиками, які відрізняють її членів від подібних груп, що можуть бути їхніми союзниками чи противниками". В іншій своїй праці Е. Сміт конкретизує це узагальнене визначення нації певними спільними характеристиками: власна назва, історична територія, спільні міфи та історична пам'ять, спільна масова громадянська культура, спільна економіка і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів. Сучасна наука, не даючи універсального визначення "нації" як людської спільноти, усе-таки прагне запропонувати певний набір характерних рис, які вважаються необхідними умовами фактичної наявності нації. Він має включати в себе, як мінімум, мовні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціально-психологічні й політичні характеристики, при цьому жодна з них не може претендувати на домінантну роль у цьому переліку. Соціолог К. Келгон, пропонуючи суб'єктивістське розуміння поняття нації, так визначає цей набір рис: кордони (географічні та/чи етнічно-культурні); ідея неподільності, єдності нації; суверенність (самостійна держава); ідея ототожнення населення з нацією, індивіда з нацією; культура (мова, цінності, звичаї, вірування); спільні біологічні й успадковані риси; уявлення про історичний час і священну територію тощо.

Пошук формальних визначень нації не припиняється й до сьогодні. Розвиватимуться нації - розвиватиметься і наука про них, про що постійно нагадує Е. Сміт: "...Історія розвитку й упадку самих націй і націоналізму в сучасному світі відображається в послідовній зміні пануючих парадигм націй і націоналізму в сукупності з усіма пов'язаними з ними теоріями і моделями". На підставі тих здобутків, що зафіксовані у класичних текстах з етнонаціональних питань, і далі ведуться й вестимуться розробки, і не тільки тому що виникатимуть якісь нові, незнані досі явища або тенденції, які вже можна вловити й окреслювати як перспективу розвитку етнології, а й тому, що не всі висловлені ідеї, не всі нюанси існуючих концепцій і теорій достатньою мірою сприйняті, усвідомлені й розроблені.

Безліч праць з етнології, історії та державотворення, які досліджують феномен нації, словників, енциклопедій, різноманітних досліджень, прагнули визначити етнос, націю, дійти єдності в їх розумінні, але марно. І досі в науці панує, за висловом Г. Касьянова, хаос дефініцій. Проаналізувавши величезну кількість праць зарубіжних представників класичного модернізму та їх опонентів, Е. Сміт доходить висновку, що сучасна наука не здатна досягти навіть попередньої згоди у визначенні ключових понять". Проблеми визначень виникають через серйозні неузгодженості між основними парадигмами методологічними підходами. Крім того, існує проблема різного ціннісного ставлення до предмета дослідження, унаслідок чого ми маємо протилежні погляди на етнічні явища. Беручи до уваги всі ці проблеми, виникає питання: а чи бажана і взагалі можлива така загальна теорія, яка дозволяла б цілісно з'ясувати безліч явищ, що виникають у сфері етнічних і національних відносин, усвідомити механізми та взаємозв'язки між різними аспектами, вимірами, процесами в цій розгалуженій системі? Висновок, який робить Е. Сміт, такий: єдиний підхід нереалістичний, загальна теорія - утопія. І прогнози щодо можливості колись досягти в цій справі консенсусу досить невтішні. "Ще зовсім недавно це б розцінювалося як криза науки, а тепер, у добу постмодерну, сприймається як її сила", - пише Л. Філіпович, досліджуючи питання взаємодії нації та релігії . Звільняючи науку від оцінних функцій, нова гносеологічна парадигма встановлює і нові вимоги до характеру визначень. Вони через постійно мінливі умови функціонування явищ не можуть бути абсолютними. Будь-яке визначення, що функціонує в межах конкретних дослідницьких завдань, передусім, єопераційним і договірним.

Не менш складна ситуація із розумінням і дефініціями поняття" самоідентифікація нації". Перш ніж визначити можливість самоідентифікації українського етносу, згадаємо історію його формування. Етногенез українців - це історія не лише українського народу, в якій не враховуються, а інколи протиставляються всі інші етнічні компоненти населення, що проживали на території України, а отже, були органічною частиною українського історичного процесу. Більшість дослідників розглядають етногенез українців як єдиний потік, не осмислюючи при цьому характер і специфіку внеску в його формування розвиток різних етнічних груп. Зрозуміло, що на певних історичних етапах українці мали тісні контакти з іншими етносами, що кожного разу мало певні різноманітні наслідки.

Історія українського народу не раз перетиналася з історією інших етносів, зокрема польського, російського, єврейського, кримсько-татарського, але вчені досі не мають цілісного образу українського суспільства в його історичній ретроспективі: історія України постає як конгломерат мало пов'язаних між собою етнічних спільностей. Етногенез має певні духовні виміри. Духовний чинник, що опосередковано впливає на Етно ландшафтне оточення, дає підстави говорити пронаціє твірну функцію мови, що формує етнічну свідомість, яка, у свою чергу, етнізує національний світогляд і культуру. Сформована в процесі етногенезуетнічність відчувається й усвідомлюється суб'єктом і носієм етнічності шляхом самоідентифікації. У вітчизняній науці утвердилась думка, що ідентифікація - це відчуття належності до якоїсь спільноти, у даному разі - до етнічної. У такому визначенні закладений результативний, а не процесуальний аспект самовизначення. Запровадження Й. Гердером у ХVІІІ ст. поняття належності, що з часом переросло в поняття-концепцію ідентифікації, сформувало таку пасивність терміна. Нам видається, що не можна ідентифікацію, етнічну чи мовну, обмежувати відчуттям або усвідомленням належності доетнічної або етномовної спільноти. В ідентифікації слід бачити і сам процес набуття етнічності, віднайдення себе як носія певної етнічності серед інших носіївінших етнічностей.

Звертаючись до питання щодо української ідентичності, яка має давнюісторію та традицію, на наш погляд, ця "забута" проблема після багаторічного замовчування починає досліджуватися, хоча до рівня сучасного зарубіжного теоретизування українські вчені тільки наближаються. Ініційована працями. Сміта, зокрема його "Національною ідентичністю", дискусія в українській науці лише набуває розвитку.

Західні дослідники виявили цікаві закономірності в етнічних процесах Європи, Америки, інших континентів. Вивчаючи Європу, вони побачили, щоетнічний початок наростає із Заходу на Схід, тобто посилюється ступінь "етнізації" населення, його культурно-мовна своєрідність, етнічна відокремленість, збільшується роль етнонаціонального елементу в суспільномужитті та державно-політичному устрої. Спираючись на висновки західних авторитетів, вітчизняні дослідники прагнуть переосмислити й власні реалії. Так, було зазначено, що трансформація етнічності (зміна її фаз) в Україні дещо відстає від світових стандартів. Як вважає І. Курас, це можна пояснити тими історичними умовами, в яких опинився український народ. Особливо трагічним для нього став 1917 р., у якому національне було придушено класовим, витіснено національне на периферію суспільної та індивідуальної свідомості. Пізніше, уже в радянські часи (і це відзначають більшість сучасних дослідників), за словами Ю. Бромлея, передбачалося, що метаетнічна спільність - радянський народ - стане носієм наднаціональної свідомості, чого реально невідбулося. Епоха перебудови, яка привела до спалаху національної самосвідомості та розпаду багатонаціональної держави, зняла табу на етнічні та мовнонаціональні теми. Етнічність, ставши елементом політичної боротьби, мовного відродження, культурного підйому, почала активно аналізуватися. Вітчизняні вчені зацікавилися сутністю цього феномену, формами його прояву, історією його формування, умовами, які сприяють або зміцненню, або розмиванню ідентичності, а особливо - сучасним її станом. Визначивши, що таке ідентичність, у тому числі етнічна та національна (у чому більшість науковців солідарні), дослідники заговорили й про мовну ідентичність як похідну від обох вище наведених. Плідними на цьому полі виявилися праці Л. Нагорної,М. Шульги, М. Степико, О. Штоквіша, П. Кононенка, Я. Шашкевича, М. Обушного та ін.. Зрозуміло, що проблема ідентичностімає не стільки теоретичне, скільки практичне значення. Ця тема є надто актуальною для щойно посталої незалежної держави і для країн єдиної Європи, яка піклується про збереження культурної ідентичності, своєрідності кожного народу, що увійшов у Європейський Союз, бо жодний з них не збирається втрачати національну самобутність.

Розуміючи, що етнічна ідентифікація українців дещо ускладнена внаслідок історичного розділення етносу кордонами кількох держав (польсько-литовської, московської, угорської, волосько-румунської, польської, австро-угорської тощо), деякі дослідники песимістично налаштовані щодо можливості такого самовизначення, оскільки етнічна самосвідомість українців суперечлива. З одного боку, українці нібито й відчувають свою єдність, а з іншого - включення дорізаних культур заважає їм завершити етнічну консолідацію, а відтак і усвідомити її. А знаний та відомий історик Д. Табачник взагалі вважає, що єдності, ані етнічної, ані політичної чи навіть державної, не може бути.

Відомо, що дехто й досі сприймає Україну як "неприродну" державу, українців та їх мову - як штучні явища, посилаючись при цьому на довготривалу відсутність власного етноніма. Вичерпну відповідь на сумніви таких науковців щодо самодостатності України дав Я. Дашкевич, який вважає, що "протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулась фактичного етнічного змісту поняття". Тому, підтримуючи позицію вченого, ми вважаємо, що самоідентифікація української нації може найуспішніше відбутися через мову. Оскільки мова виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві і є не тільки витвором історії суспільства, але й активним чинником цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії. Мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності. Мова - феномен етносу, народу, нації, одна з основних її ознак, оскільки значною мірою забезпечує нормальне функціонування національного організму в усіх його проявах - політичному, державному, економічному, культурному. Іншими словами, "мова народу, народності чи діаспори - то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження". Отже, глибинні знання про народ закладено передусім у його мові, зв'язній ланці поколінь, тій скарбниці, в яку народ, за визначенням Панаса Мирного, складає "своє давнє життя, свої сподівання, розум, досвід, почування".

На думку В. Жайворонка, "не тільки людина впливає на мову, але й мова великою мірою формує особистість. У свою чергу, формування етносу без мовинеможливе, бо остання є однією з ключових ознак нації". Отже, мова - нелише самоорганізована система мовних одиниць, а, образно кажучи,"національний мовний організм, що розвивається, взаємодіючи з різнимисторонами життя етноспільноти". Тому мовний феномен як духовненадбання етносу можна розглядати в проекції його на культуру, історію, філософію, психологію, релігію, звичаї, побут, менталітет, художню творчість, етногеографію, етнопедагогіку. Пізнаючи мову етносу в усіх її проявах івзаємозв'язках, пізнаємо й духовну природу її носія - народу. Якщо взяти заоснову постулат Гегеля, що "результат становлення - це наявне буття", тоніби відстежуємо за цих реконструкцій становлення етносу в слові. Образ етносуформує не лише універсальна система знань про нього, але і його мова як"спільна духовна енергія", бо в ній постає сама дійсність, сприйнята йпозначена її творцем з огляду на його культурно-національний світогляд. Підтримуючи позицію академіка О. Потебні, ми маємо зауважити, що в мові як загальнолюдському суспільному явищі вбачаємо трихотомію: людську мову яквитвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу,індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем Причому мову, як витвір народу, сприймаємо радше образно, а ось мову яктворіння індивіда, за В. фон Гумбольдтом, можна прийняти як аксіому, оскількивона породжується індивідуально, до того ж тільки тоді, "коли кожнийпокладається на розуміння всіх, а всі виправдовують його сподівання". Отже, та чи інша національна мова, спираючись на сукупність духовної народної сили, єводночас надбанням окремого індивіда, прагматично зорієнтованого на цейколективний продукт, тобто засобом самовираження кожної конкретної людини. Як наслідок, індивідуальний акт мовлення є процесом самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює її.Проте, привласнюючи мову, мовотворець вільний у виборі засобів мовноговираження і невільний. Суб'єктивність процесу спілкування вступає при цьому увзаємодію з об'єктивною його стороною, передусім функціональноюспрямованістю мовлення. Адже вживання слова - це підпорядкування йогопевним конкретним потребам спілкування, а отже, індивідуальне слововживанняє індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсностімовні форми.

Мова як фактор формування нації відіграє і роль диференціюючої ознаки. Усвідомлення мовної однорідності колективу, а також іншомовного навколишнього оточення на перших етапах національно-державного розвитку неможне не сприяти консолідації. Важливо зазначити, що відсутність спільної мови впері од формування нації-держави уповільнює розвиток економічного ринку. Проце свого часу дуже детально писав класик марксизму-ленінізму В. Ленін. Тому єдність національно-державної мови слід розглядати не як ознаку нації, а якодин з факторів, що детермінує її становлення. Історичний досвід підтверджує,що без визнання всіма учасниками етнонаціонального процесу державної мовибудь-яка консолідація або ж інтеграція нації хоч і стає бажаною, однак насправді єнездійсненною. Наявність у світі країн, в офіційному або державному вжитку яких є дві та більше мов (наприклад, Швейцарія), - це швидше виняток, ніжправило в процесі націо- та державотворення, а отже, і в загальносоціологічномузаконі суспільного розвитку. Такий виняток може бути зумовленийособливостями становлення й розвитку цих країн, етнічною структуроюсуспільства тощо. Місце і роль державної (офіційної, міжнаціонального спілкування тощо)мови в процесі етнонаціональної консолідації добре розуміли великодержавникивсіх часів і народів, тому-то й докладали, як відомо, титанічних зусиль длявпровадження її в практику суспільного життя своїх імперій.

З огляду на вищенаведене слід визнати, що для того, щоб мова сталастрижнем самоідентифікації нації, влада повинна проводити свідому планомірну (а не стихійну) мовну політику, пам'ятаючи при цьому, що мова - засіб не лишеспілкування та згуртування, а й нерозуміння та роз'єднання. Засіб не тількизвільнення, а й утримання мовними стереотипами. Мову неможливо відокремитивід політики та владних відносин, і лише в цьому контексті вона може бутивитлумачена адекватно. Тому, перефразовуючи відомі слова Л. Костенко "Націїпомирають не від інфарктів, спочатку в них забирають мову", сліднаголосити: українській нації потрібно дати мову, щоб вона не тільки змоглазорганізуватись, а й мати власне майбутнє.

Тож, у наш час особливо важливого значення набуває узбереження національних традицій. Завдяки їм функціонує й розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, оскільки зречення своїх національних традицій, рідної мови рівнозначне з реченню своєї національності. Саме тому необхідне збереження та примноження своїх національних традицій, рідної мови. Тільки такий шлях забезпечить нормальний розвиток народу. Подальші дослідження проблеми вбачаються у висвітленні провідної ролі рідної (української) мови, встановленні сучасної національно-мовної особистості.

Джерела

1. http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2009/2009-01(1)/Evseeva.pdf

2. http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/philo/05lipkun.pdf

Размещено на Allbest.ru