Складносурядні речення з розділовими сполучниками

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Факультет української філології та літературної творчості

імені Андрія Малишка

Кафедра української мови

Курсова робота

З сучасної української літратурної мови

Складносурядні речення з розділовими сполучниками

Бондаренко Дарії Олегівни

Київ - 2017



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СИНТАКСИС ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА

1.1 Розвиток синтаксису в українській мовознавчій науці

1.2 Речення як предмет синтаксису

РОЗДІЛ 2. РОЗДІЛ ІІ ГРАМАТИЧНА СТРУКТУРА І ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ЄДНАЛЬНИМИ СПОЛУЧНИКАМИ (на матеріалах прози і поезії)

2.1 Особливості функціонування складносурядного речення

2.2 Структурно-семантичні особливості розділових складносурядних речень

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальнісь. Мова-- це передусім система систем різних мовних одиниць - звуків і фонем, морфем, лексем, словоформ, словосполучень і речень, кожну з яких вивчає певна галузь мовознавства - фонетика, лексикологія, фразеологія, морфеміка, морфологія, синтаксис. “Синтез різних вимірів функціонування мовних одиниць, - зазначає Н.Л.Іваницька, - найпослідовніше пізнається в синтаксичних структурах, що відображають складні стосунки між реаліями позамовної дійсності” [17].

Як відомо, специфіка мовомислення найповніше виявляє себе у синтаксичній організації текстів, оскільки, з одного боку, у створенні синтаксичних одиниць беруть участь усі мовні засоби нижчих рівнів, з другого - саме синтаксичні одиниці - речення - служать для формування і вираження думки, саме в них знаходять вияв прагнення і почуття, комунікативна функція мовлення здійснюється саме через посередництво синтаксичних конструкцій, які є носіями ментального простору індивіда, а тому синтаксис виступає щодо змісту головним організуючим і впорядковуючим фактором.

Синтаксис завершує вивчення мовних одиниць найвищого рангу - тих, які безпосередньо беруть участь у спілкуванні людей, - речень, фраз, надфразних єдностей, тексту. Саме в синтаксисі ми спостерігаємо тісний зв'язок мови з мисленням людини (мова є засобом формування, вираження і повідомлення думки, різних почуттів), мови і мовлення (“живого життя мови”). Саме в синтаксисі знаходять свій вияв усі функції мови - комунікативна, номінативна, гносеологічна (пізнавальна), волюнтативна, естетична та ін.

Граматика, що складається з двох частин (морфології і синтаксису), вивчає закони, закономірності, правила побудови речень та одиниць тексту і є результатом великої й тривалої роботи людського мислення по впорядкуванню цих граматичних законів у певну систему.

Кожен народ витворив не лише словниковий склад мови, а й граматику, національну за формою, за законами сполучення слів і побудови речень. Тому синтаксис і вивчає, як підкреслюється в “Курсі сучасної української літературної мови” за ред. акад. Л.А.Булаховського, - “загальні і характеристичні для даної національної мови особливості зв'язків між словами і типи об'єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки” [5, с. 4].

Синтаксис української літературної мови - це багате надбання загальнонародної української культури. У різноманітних формах висловлення, що склались у чітку закономірну систему, він “відтворює історичні скарби мислення, переживань і почуттів, а отже, й мовні взаємини всіх поколінь українського народу. В цьому полягає внесок українського синтаксису в скарбницю загальнослов'янської та світової культури мовлення”[20, с. 3].

Питання вивчення особливостей граматичної структури і функціонування складносурядних речень з розділовими сполучниками залишається відкритою в науковому плані.

Отож, тема курсової роботи «Склдносурядні речення з розділовими сполучниками» є актуальною і тому потребує ґрунтовного висвітлення.

Мета: встановлення особливостей граматичної структури і функціонування складносурядних речень з розділовими сполучниками.

Завдання:

· охарактеризувати синтаксис як розділ мовознавчої науки;

· обґрунтовати доцільність виділення окремого виду складносурядних речень з розділовими сполучниками;

· з'ясувати особливості граматичної структури і функціонування складносурядних речень з розділовими сполучниками (на матеріалах прози і поезії).

Об'єкт і предмет дослідження: Складносурядні речення з розділовими сполучниками.

Метод дослідження : описовий.

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури.



РОЗДІЛ 1. СИНТАКСИС ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА

1.1 Розвиток синтаксису в українській мовознавчій науці

Термін синтаксис походить від гр. слова syntaxis, що в перекладі означає “побудова”, “поєднання”, “сполучення”, “порядок”, “складання”, “впорядкування”. Попри те, що як зазначив Д.Овсянико-Куликовський: “Наука про мову, лінгвістика, є одним зі славних творінь… ХІХ ст. ” [23], уперше слово “синтаксис” було вжито ще у ІІІ ст. до н. е. грецькими філософами. Як розділ граматики синтаксис постав у працях Олександрійських (давньогрецьких) філософів Аристарха та його учня Діонісія Фракійського. Правда, деякі сучасні мовознавці вважають основоположником синтаксичної науки Аполлонія Дискола (ІІ ст. н. е.) та його сина Геродіана.

Аполлоній Дискол вперше присвятив синтаксису окрему працю про зв'язки слів та їхні форми у реченні. Стоїки підійшли до синтаксису з позицій логіки, класифікуючи речення як різновиди судження. І саме з цього періоду намітився один з наукових напрямів - логіко-граматичний, який успішно розвивається і на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки.

До кінця ХІХ ст. у мовознавстві не було чіткого розрізнення між суто синтаксичними, логічними та психологічними поняттями. Поряд з терміном “синтаксис” українські мовознавці вживали термін синтакса (ж. р., аналогічно до інших галузей мовознавства - фонетика, лексикологія, фразеологія, граматика, морфологія і т. ін.) та “складня”. Зокрема, термін “синтакса” вживає Ю.Шерех (Шевельов) у своєму “Нарисі сучасної української літературної мови”, що з'явився у Мюнхені в 1951 р. одночасно з академічним “Курсом сучасної української літературної мови” в Києві (у двох томах) за ред. акад. Л.А. Булаховського, де вжито термін синтаксис.

Українська назва-відповідник грецькому синтаксис - складня ,яку вперше вжив український мовознавець О.Огоновський. Цим терміном послуговувався також І.Огієнко, який назвав український синтаксис - “українську складню” - “царицею мовознавчих наук”. Він називав синтаксис і “душею науки про мову”, бо лише вона, на його думку, “єдина показує правдиве життя мови” і “саме наука про речення повинна стати першою наукою для вивчення рідної мови” [24].

Однак традиційно українські мовознавці надають перевагу інтернаціональному термінові синтаксис. Термін цей багатозначний. Зокрема, він вживається у двох основних значеннях:

1) засоби і способи поєднання слів, словосполучень і речень, граматичний лад мови, граматична будова, що склалася упродовж історичних періодів і на сучасному етапі розвитку становить розвинену і гнучку систему різних засобів відображення дійсності;

2) це друга частина граматики, розділ мовознавства, що вивчає синтаксичну будову (синтаксичний лад) мови.

Морфологія і синтаксис як дві складові частини граматики мають свої окремі предмети дослідження. Синтаксис є одним із найскладніших і найцікавіших розділів мовознавчої науки. Вивчення його вимагає ґрунтовної обізнаності зі здобутками сучасного мовознавства та багатої лінгвістичної спадщини вітчизняних і зарубіжних вчених. Очевидно, має рацію відомий синтаксист П.С.Дудик, що “і дотепер синтаксис залишається найменш дослідженою галуззю україністики - науки про українську мову. Мабуть, це найбільше пояснюється складністю синтаксичної проблематики. Більшість принципово важливих тем синтаксису й досі витлумачується неоднозначно або й суперечливо” [11].

Синтаксис спрямований на розгляд системи синтаксичних одиниць у їх ієрархічних взаємозв'язках і відношеннях. А отже, питання про предмет синтаксису прямо пов'язане з питанням про ієрархію синтаксичних одиниць. Це питання є центральним, фундаментальним і по-різному тлумачиться мовознавцями.

Наукові засади дослідження граматичного ладу української мови заклав О.Потебня. За умов царської заборони української мови він зумів у порівняльному загальнослов'янському аспекті глибоко дослідити кожне її явище у чотиритомній праці “Из записок по русской грамматике”.

У ранніх граматиках української мови І. Ужевича (Граматика словенская. 1643 р. - побачила світ у Києві в 1970 р.), Я.Головацького (“Граматика руского языка”. - Львів, 1849), М. Осадці (“Граматика руского языка”. - Львів, 1864), О.Огоновського (“Граматика руского языка для шкфлъ середнихъ”. - Львів, 1889) розроблялося вчення про синтаксичну будову мови.

Я. Головацький називає синтаксис “словосочинением” або “синтаксою”. На його думку, “словосочинение (синтакса) подає правила, як сполучати слова у мові належить”. “Словосочинение учить, - писав М.Осадця, - після яких правил слова в бесіді сочиняються, щоб виразити мисль”. Наслідуючи свого вчителя Франца Міклошича, автора порівняльної граматики слов'янських мов, Осадця розглядає і значення “словесних рядів і словесних форм”[25].

О.Огоновський використовує поруч із латинським терміном синтаксис український відповідник складня. “Складня” (syntaxis) учить, як з поодиноких слів складається речення для вираження мислі і як речення з собою в більшу цілість сполучаються” [25].

На початку ХХ ст. граматичній розробці української мови прислужилися С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер, В.Сімович, які заклали основи наукового опису і термінологію українського синтаксису. У 20-30-х роках ХХ ст. важливий внесок в українську синтаксичну науку зробили такі мовознавці, як Є.Тимченко, С.Смеречинський, О.Синявський, О.Курило та ін. На жаль, їхні праці у кінці 30-х рр. потрапили до спецфондів, а їх автори зазнали переслідувань і фізичного знищення.

Синтаксис української мови особливо активно почав розвиватися у 70 - 80-х рр. ХХ ст., очолюваний відділом теоретичної граматики української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, а з 90-х рр. Інституту української мови НАН України. До фундаментальних належать праці О.С. Мельничука, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, В.М. Русанівського, С.Я. Єрмоленко, П.С. Дудика, І.І. Слинька, Н.Л. Іваницької, А.П. Загнітка та ін. із семантико-синтаксичного та функціонального синтаксису. У науці останнім часом синтаксичні одиниці розглядаються не лише на формально-граматичному рівні, а й на семантико-синтаксичному та функціонально-комунікативному.

1.2 Речення як предмет синтаксису

Центральним питанням синтаксису є питання не лише про систему синтаксичних одиниць та ієрархічні відношення між ними, але й їхні комплексні формально-граматичні, семантичні, функціональні й комунікативні характеристики. “Уявлення про граматичний лад української мови може бути повним тільки за умови послідовного розгляду функціональних особливостей категорійних форм”, - справедливо зауважує А.П.Загнітко [13]. Функціональна специфіка граматичних одиниць простежується в системі мови і мовлення.

Традиційні методики сучасних досліджень поєднуються з новітніми підходами до вивчення синтаксичних одиниць, такими, як: функціонально-комунікативні, функціонально-когнітивні, функціонально-семантичні, функціонально-прагматичні і под.

Наукові орієнтації при вивченні синтаксису:

· синтаксичні одиниці - не застиглі величини, вони постійно перебувають у динаміці: у синтаксисі яскраво проявляється творчий аспект мови;

· синтаксичні одиниці зумовлюються комунікативними потребами спілкування, ситуацією спілкування;

· зв'язок синтаксичних одиниць (речень) з когнітивними, естетичними і прагматичними завданнями, що йдуть від автора - творця конкретного висловлення.

Однак питання про предмет синтаксису було й залишається проблемним. Історії цього питання у свій час присвятив окрему працю професор І.І. Слинько [29]. Питання про синтаксичні одиниці як про об'єкти синтаксичного вивчення - одвічне питання синтаксису - ще з античних часів уявлялося дилемою: речення чи словосполучення.

І.К. Кучеренко у статті “Об'єкт і предмет синтаксису” розрізняє поняття “предмет” і “об'єкт” синтаксису. Під предметом вивчення він розуміє “особливий аспект пізнання об'єкта”. Об'єктом синтаксису, на його думку, є речення, а предметом - сполучення слів у реченні. Синтаксис учений визначає як “розділ граматики, що вивчає правила сполучення слів між собою при утворенні комунікативних одиниць, типових для даної мови” [22]. Підкреслюючи важливість вивчення сполучення слів, І.К. Кучеренко не згідний з тим, що словосполучення є самостійною синтаксичною одиницею.

Оригінальний погляд на предмет синтаксису викладено О.С. Мельничуком , який вважає, що речення є основною одиницею мовлення, і тому “не становить прямого об'єкта синтаксису як розділу граматики. Воно є об'єктом загального вчення про речення - розділу мовознавства, який ще тільки починає створюватися”. Синтаксис повинен вивчати, на думку О.С. Мельничука, лише синтаксичну сторону речення, а отже “безпосереднім об'єктом синтаксису є лише синтаксична сторона загальної структури речення” [20]. Словосполучення як компонент внутрішньої граматичної структури речення може вивчатися в окремому розділі граматичного вчення про речення.

У більшості сучасних граматичних праць названо дві синтаксичні одиниці, що є об'єктом синтаксису, - словосполучення і речення. Проте все більшого поширення набуває погляд на розширену ієрархію синтаксичних одиниць, що охоплює, крім словосполучення і речення, також словоформу (елементарну синтаксичну одиницю, наділену семантико-синтаксичним та функціональним потенціалом, - синтаксему) та надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле.

Ще в “Курсі сучасної української літературної мови” за редакцією

Л.А. Булаховського йшла мова про те, що синтаксис є той розділ граматики, який вивчає зв'язки між словами і “типи об'єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки”[5]. Ученому належить і термін “надфразна єдність”. Предмет синтаксису, на його думку, становить “вивчення ознак, за якими пізнається закономірна для кожної мови сполучуваність одного з одним відповідно оформлених слів (так званих словосполучень); словосполучень, з яких створюються далі відносно закінчені відрізки думки, - речення; речень, що сполучаються одне з одним у складні речення; та ще більших смислових цілостей - надфразних єдностей, про наявність яких свідчать ті або інші спеціальні прикмети” [5, с. 8].

У найновіших працях із синтаксису все частіше звертається увага на систему синтаксичних одиниць. Відповідно виділяють три взаємопов'язані підрозділи:

1) синтаксис словоформ, синтаксичних зв'язків і словосполучень (малий синтаксис);

2) синтаксис простого та складного речень;

3) синтаксис тексту (актуальний синтаксис), основною цілісною одиницею якого є надфразна єдність.

Синтаксичні одиниці виділяються на основі синтаксичних зв'язків та синтаксичних відношень: 1) мінімальні (словоформи, синтаксеми, члени речення, словосполучення); 2) синтаксичні конструкції - речення, звороти (частини речень); 3)текстові поєднання речень (надфразна єдність, абзаци, текст).

Синтаксема - це мінімальна (неподільна на синтаксичні одиниці нижчого рангу) синтаксична одиниця, компонент синтаксичної структури речення. Синтаксема виступає одночасно носієм певного елементарного смислу (значення) і конструктивним компонентом більш складних побудов, наділена певним набором синтаксичних функцій. На відміну від членів речення, що визначаються на основі синтаксичних зв'язків (а отже, стосуються формально-синтаксичної структури речення), синтаксема виділяється на рівні семантико-синтаксичних відношень і позначає певні явища дійсності.

Питання про словосполучення і речення як одиниці синтаксису останнім часом доповнені відомостями про типи синтаксичних зв'язків, поняттям синтаксичної валентності, вченням про семантичну “елементарність / неелементарність” простих і складних речень. Що ж до надфразної єдності як синтаксичної одиниці, то це питання продовжує залишатися дискусійним, хоч і вдалося узагальнити деякі її граматичні та семантичні ознаки (структурної цілісності, скріпів речень, типів зв'язку тощо).

Отже, на сьогоднішньому етапі перед українською мовознавчою наукою постають важливі питання детального дослідження синтаксису, попри складність синтаксичної проблематики. Окрім того, більшість принципово важливих тем синтаксису потребують уточнення та однозначного тлумачення.

Враховуючи, що синтаксичний лад української мови - це ієрархічно організована сукупність одиниць різних рангів, синтаксис як науку можемо визначити так: це частина граматики, яка вивчає систему одиниць різних рангів - синтаксем, словосполучень, простих і складних речень, надфразних єдностей, що створюють структуру мови для її функціонування.

У свою чергу складні речення (які складаються з двох і більше предикативних частин, що утворюють змістову, структурну та інтонаційну єдність) утворюють три моделі: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові речення.



РОЗДІЛ 2. РОЗДІЛ ІІ ГРАМАТИЧНА СТРУКТУРА І ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ЄДНАЛЬНИМИ СПОЛУЧНИКАМИ (на матеріалах прози і поезії)

2.1 Особливості функціонування складносурядного речення

Розглядаючи особливості граматичної структури і функціонування складносурядних речень з розділовими сполучниками, необхідно з`ясувати основні ознаки складносурядного речення. Отже, як зазначає О.Пономарів, складне речення, предикативні частини якого синтаксично рівноправні і поєднані між собою сполучниками сурядності, називається складносурядним [27]. синтаксис складносурядний речення семантичний

Поєднують в одне ціле рівноправні частини складносурядного речення получники сурядності й виражають єднальні, зіставно-протиставні й розділові відношення. Наприклад:

- «Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом» (В. Сосюра);

- «Роки любії, дитячі, як весняні води, зникли, але гомін вод весняних не забудеться ніколи» (Леся Українка);

- «То не від сонця урожай доспів - то спів про щастя затвердів у зерні» (С. Летюк);

- «Чи то настане нічка темна, чи то веселий день шумить» (Л. Глібов). Сполучники сурядності лише поєднують предикативні частини складносурядного речення й не належать до жодної з цих частин.

При цьому структурна та змістова самостійність сурядних речень, на думку фахівців, має відносний характер. Наприклад: «Красна пташка своїм пір`ям, а людина-знанням» (прислів`я); «Козацький вітер вишмагає душу, і я у ніжність ледве добреду» (Л.Костенко).

Як бачимо, у першому прикладі в другому сурядному реченні опущений присудок, що надає цій частині характеру неповного речення. У другому прикладі сурядні речення формально незалежні, але в складносурядному реченні виразно відчутні причинно-наслідкові відношення.

У той же час прості речення, що входять до складу складносурядного, можуть бути однотипними (двоскладними, односкладними) або різнотипними (одна частина складного речення-двоскладне речення, інша-односкладне). Наприклад: «Він так сказав, і той його облишив» (Л.Костенко); «Приходив дощ, а потім було зимно» (Л.Костенко).

Як відмічають науковці, характерною ознакою складносурядних речень є те, що предикативні одиниці поєднуються в них сполучниками сурядності, які завжди містяться тільки між предикативними одиницями і не належать жодній з них, а всьому реченню: «Довкола сніг, мороз або завірюха така, що й світа не видно, а під кущем суха руда осока, пропахчена осіннім сонцем» (Г.Тютюнник)- «Під кущем суха руда осока, пропахчена осіннім сонцем, а довкола сніг, мороз або завірюха така, що й світа не видно» (Г.Тютюнник).

Важливу роль в організації складносурядних речень відіграє така синтаксична ознака, як структурна відкритість та закритість.

Складносурядні речення відкритої структури мають вільний порядок предикативних одиниць, які однотипно побудовані й мають порядок одночасності. Частини цих речень мають відповідність видо-часових форм дієслів-присудків [27].

Такі складносурядні речення можуть мати будь-яку кількість частин, обмеження виникають лише з точки зору лексичної достатності. До даного розряду складносурядних речень належать речення з відношеннями єднальними та розділовими. Наприклад: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гегекання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг» (Ю.Яновський).

У реченнях закритої структури предикативні одиниці мають сталий, незмінний порядок, це завжди дві взаємозумовлені частини, пов`язані між собою граматичною будовою і семантикою. До цього розряду складносурядних речень належать речення з протиставно-зіставними і приєднувальними відношеннями.

Однак іноді до закритої структури потрапляють і речення з єднальними сполучниками - у тих випадках, коли складносурядне речення об`єднує у собі частини контрастні чи результативні, наприклад:“Гетьманові фотель поставлено проти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили у струни” (Б.Лепкий).

Це свідчить про те, що властивість відкритості чи закритості структури пов`язана не стільки з характером самого сполучника (хоч це дуже важлива умова), скільки із семантико-структурним взаємозв`язком частин.

Так, речення “Танула сиза мла, й у первісній величі сходило сонце” (В.Підмогильний) можна вважати відкритою структурою, бо вона передбачає продовження ряду через те, що предикативні основи кожної частини мають паралельну будову (видо-часові категорії дієслів-присудків збігаються).

Проте якщо змінити форму присудка у першій частині, причиново-наслідкова залежність компонентів речення може проявитися чіткіше і ряд замкнеться: “Розтанула сиза мла, й у первісній величі сходило сонце.”

Таким чином, речення, що входять до складу складносурядного, поєднуються сурядним зв`язком.

2.2 Структурно-семантичні особливості розділових складносурядних речень

Основним виявом складносурядних речень є сполучникові складносурядні речення є. У їх структурі сурядні сполучники виконують дві загальні функції: формально-синтаксичну (вираження сурядного зв'язку) і семантико-синтаксичну (вираження семантико-синтаксичних відношень). Семантико-синтаксичні функції конкретизуються відповідно до семантичної групи сурядних сполучників.

З-поміж сполучникових складносурядних речень вирізняються: а) складносурядні речення з асемантичними сполучниками; б) складносурядні речення з семантичними сполучниками. До речень першого угруповання належать складносурядні речення із сполучниками і (й), та (у функції і). До другого угруповання належать складносурядні речення, де семантико-синтаксичні відношення між предикативними частинами виражаються семантичними (зіставними, протиставними, розділовими, приєднувальними і градаційними) сполучниками.

Складносурядні речення з асемантичними сполучниками мають відмінну від складносурядних речень із семантичними сполучниками синтаксичну організацію. Асемантичні сполучники і (й), та (у функції і) лише поєднують сурядні частини, вираження ж семантико-синтаксичних відношень припадає на інші елементи складносурядного речення.

Асемантичні сполучники спеціалізовані на вираженні формально-синтаксичної категорії сурядності й уможливлюють в умовах сурядності реалізацію семантичного потенціалу інших граматичних і лексичних елементів складносурядного речення.

Складносурядні речення з семантичними сполучниками являють собою конструкції, у яких сполучники виконують як формально-синтаксичну функцію (вираження сурядного зв'язку), так і семантико-синтаксичну функцію (вираження семантико-синтаксичних відношень між сурядними частинами). Ці сполучники окреслюють семантико-синтаксичну структуру складносурядних речень. Виділимо складносурядні речення з такими сполучниками:

v зіставні: а вказують на зв'язок неконтрастних явищ, наприклад:

- «Твоя душа -- блискуча ліра,

А серце -- огнище у млі» (Г. Чупринка);

- «Василь крутить Маню навколо себе, віє полами шинелі, а брови стовпчиками вгору -- дивуються чи плачуть на радощах...» (Григір Тютюнник).

У сфері зіставних відношень простежуються функціональні зближення зіставного сполучника а із сполучником у зіставно-єднальному значенні.Наприклад:

- «В озерах купаються хмари, а ріки пливуть в берегах, мов потоки музики (Л. Первомайський)»;

- «На білі дуги сніжаних, високих гір схиляються вечірні зорі, і бір гуде, неначе туркіт давніх лір, похованих в снігах історій» (Т. Осьмачка).

v протиставні: а, але, та (= але), проте, а проте, зате, однак, все ж, а то. Наприклад:

- «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть» (Л. Костенко).

- «Дерево стояло ще голе, однак на вітах його вже починалось пташине життя» (Д. Бедзик);

v розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, чи то... чи то, не то... не то, хоч... хоч. Наприклад:

- «Чи то мені здається, чи то справді свист тихшає?» (М. Коцюбинськи й)

v приєднувальні: у таких реченнях друга сурядна частина доповнює, уточнює повідомлення чи думку, висловлені у першій сурядній частині. Приєднувальне значення найчастіше виражається спеціалізованим сполучником та й. Наприклад:

- «Добриня був добрий воєвода, сміливо стояв на стіні, умів вести за собою людей, та й люди вірили йому» (С. Скляренко);

- «Іншим стало слово, обпалене вогнем, загартоване в горнилі людських страждань, та й люди ніби стали іншими...» (А. Малишко).

Із складносурядними реченнями з приєднувальними сполучниками іноді перетинаються конструкції із сполучниками і, а та іншими, які набувають приєднувального значення в контексті, наприклад:

- «Людина мучиться не для страждання, І не призначена вона зарання Для смерті» (Д. Павличко);

- «Не встигнеш надивитися на сонце, а вже вечірня зоря темніє тобі в постарілих очах...» (М. Стельмах).

v градаційні: сполучники не тільки -- а й, не тільки -- але й, не лише -- а й, не лише -- але й виражають градаційні відношення. Ці сполучники виділяють або посилюють смислову вагу однієї з сурядних частин, наприклад:

- «Не тільки тужна пісня лилася із змученої душі матері, а й пропікали сльози гарячі сліди на її обличчі» (Г. Тютюнник);

- «Робота в художніх ательє Берліна не пройшла марно. Не тільки в малярській роботі О. Довженка міцно позначилися пильні й уперті студії його в німецьких митців, але й в кіно він приніс із собою сталу художню культуру» (М. Бажан).

Складносурядні речення із сполучниками або, чи, або -- або, чи -- чи, то -- то, не то -- не то, чи то -- чи то передають розділові відношення. Семантичну основу цих речень становлять повідомлення про несумісність або чергування явищ, наприклад:

- «Часом на цій вересневій сині вилитими дзвіночками колихалися грона жолудів або виділявся обрис пташини» (М. Стельмах);

- «Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила» (Леся Українка);

- «Чи така вже вас родила мати, Чи до серця вам вкотився грім» (А. Малишко);

- «То вони [крижини] наздоганяли човни, то човни наздоганяли їх»(Б. Харчук);

- «Чи то праця задавила молодую силу, Чи то нудьга невсипуща його з ніг звалила» (Т. Шевченко).

Відношення взаємовиключення виражають одиничні або повторювані сполучники або, чи. Наприклад:

- «Фронт мовчав, чи його не чути було за вітряницею» (О. Гончар);

- «Де-не-де біля вирв синіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець» (О. Гончар);

- «Або розумне казать, або зовсім мовчать» (Н. тв.).

- «Чи то кров мені в скроні гупає, чи то серце аж так стукоче?» (Б. Олійник);

- «Чи справді до щастя веде ся дорога, Чи гідне є муки, і болю, й розлуки Се щастя, що я його жду» (О. Маковей);

- «Хто чув, як рано навесні

Земля пробуджується в сні,

Або -- як в літні місяці

Колишуть жито вітерці?

Хто бачив, як увосени

Сумують голі ясени,

Або -- коли у грудні десь

Гай запорошується весь?»

(0. Підсуха);

- «Чи то зір підвів, чи серце чекати втомилося» (3 журн.).

Широко використовуються складносурядні речення з повторюваним сполучником то, який вказує на чергування дій, явищ або на послідовну зміну їх. Наприклад:

- «То пилок, то сніги, то сльота партизанську вкривають дорогу, то ожина хапає за ногу, то колючий, зіржавілий дріт» (П. Воронько);

- «То пронесеться над болотом чайка, то промайне бистрий чибіс і грудкою впаде в ситу землю» (А. Шиян).

- «То мати гукає, то мати шепоче. Мене виряджаючи в дальню дорогу…» (П. Воронько);

- «То Катря усе хвалить, то Катря усе ганить…» (Марко Вовчок).

Повторювані сполучники не то... не то, чи то... чи то, виражаючи відношення чергування, вказують також на припущення, невпевненість, сумнів чи вагання з приводу того, що з переліченого є дійсним, а що нереальним. Наприклад:

- «Чи то війнув снігами небосхил, чи то так сумно розкричалась галич» (Г. Світлична).

У складносурядних реченнях із розділовими відношеннями, де реалізується семантика взаємовиключення, наявність реалізації однієїдії передбачає відсутність вияву іншої. Наприклад:

- «Чи то праця задавила молодую силу, чи то нудьга невсипуща його з ніг звалила» (Т. Шевченко);

- «Або розумне казать, або зовсім мовчать» (Народна творчість);

- «Або гори Карпати сповиті в синяві мряки, або неприглядні густі проліски синіють здалека, немов зачарований, замкнений у собі, окремий світ» (М. Коцюбинський);

- «Де-не-де біля вирв синіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець» (О. Гончар).

Отже, виокремлюють дві моделі складносурядних речень з розділовими сполучниками:

а) речення з двома рівнозначними частинами, основний зміст яких полягає в повідомленні про несумісні дії, з яких за відповідних умов можлива одна;

б) речення з довільною кількістю граматично рівнозначних складових частин, між якими встановлюються відношення чергування подій, з яких може реалізуватися як одна, так і всі.

У процесі спілкування в мовця відповідно до комунікативних завдань і з метою впливу на співрозмовника (співрозмовників) виникає потреба у висловленнях, в яких предикативні частини пов'язані між собою складними семантичними відношеннями. З цією метою він використовує також і речення спонукальної модальності складної формально-граматичної будови.

Прагматичні наміри мовця, зорієнтовані на позитивну результативність акту волевиявлення, можуть реалізуватися щодо різних адресатів, які повинні виконувати (виконати) приписувані їм дії одночасно чи послідовно, або ж передбачати різні спонукувані дії, протиставлені одна одній. Їх вербальне оформлення забезпечують єднальні та зіставно-протиставні складносурядні речення спонукальної модальності.

Особливості семантики розділових складносурядних речень суперечать інваріантному комунікативному навантаженню речень спонукальної модальності, бо комунікатор не може одночасно спонукати адресата/адресатів до дій, що за даних конкретних умов взаємовиключаються.

Отже, аналіз розділових складносурядних речень, зокрема особливостей їх граматичної структури та функціонування, засвідчив, що такі речення належать поширених в українській прозі та поезії і, відповідно до ситуації мовлення, можуть виражати повідомлення про несумісність або чергування явищ, взаємовиключення, послідовність , чергування і навіть вказувати на припущення, невпевненість, сумнів чи вагання.



ВИСНОВКИ

Мова, як відомо, існує у двох взаємопов'язаних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, що відбивають позамовну дійсність).

При цьому мовні засоби -- фонеми, морфеми, слова й словоформи -- не мають самодостатнього значення: вони існують лише заради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомогою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. Тому у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис.

Аналіз особливостей граматичної форми та функціонування складносурядних речень з розділовими сполучниками засвідчив, що такі речення, які характеризуються яскравою образністю та емоційністю, і тому часто вживані у поетичних та прозових творах.

Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто словами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті -- спочатку в прості речення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні речення; з речень формуємо текст.

Оскільки синтаксис починаючись із словоформи, далі поділяється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та синтаксис тексту, то кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними забезпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого -- правильне розуміння чужих висловлювань.

Отже, головне завдання, яке постає сьогодні перед усіма, хто вивчає українську мову - це навчитись заглиблюватись у багатий світ українського слова, спробувати осягнути його немеркнучу сутність, навчитись розуміти мистецтво слова. Адже мова, як відомо, - це не лише засіб пізнання, знаряддя спілкування й передачі інформації, але й ознака освіченої, всебічно розвиненої людини.

Провівши дослідження на задану тему стверджуємо , щоскладносурядні речення з розділовими сполучниками охоплюють відношення взаємовиключення і чергування подій. Усі складносурядні речення з розділовими сполучниками належать до складносурядних речень однорідного складу. Відношення взаємовиключення виражаються за допомогою сполучників або, чи, не то… не то, чи то… чи то. Сполучники або, чи можуть бути одиничними і повторюваними. Вони вказують, що зміст першої, другої та наступної частин виключають один одного: Чи то кров мені в скроні гупає, чи то серце аж так стукоче? (Б. Олійник); Чи справді до щастя веде ся дорога, Чи гідне є муки, і болю, й розлуки Се щастя, що я його жду (О. Маковей); Хто чув, як рано навесні Земля пробуджується в сні, Або -- як в літні місяці Колишуть жито вітерці? Хто бачив, як увосени Сумують голі ясени, Або -- коли у грудні десь Гай запорошується весь? (0. Підсуха); Чи то зір підвів, чи серце чекати втомилося (3 журн.).

У реченнях із семантикою чергування (повторюваний сполучник то… то) мова йде про події в різних часових планах, тобто такі, які чергуються: То мати гукає, то мати шепоче. Мене виряджаючи в дальню дорогу… (П. Воронько); То Катря усе хвалить, то Катря усе ганить… (Марко Вовчок).

У складносурядних реченнях із розділовими відношеннями, де реалізується семантика взаємовиключення, наявність реалізації однієїдії передбачає відсутність вияву іншої: Чи то праця задавила молодую силу, чи то нудьга невсипуща його з ніг звалила (Т. Шевченко); Або розумне казать, або зовсім мовчать (Нар. тв.); Або гори Карпати сповиті в синяві мряки, або неприглядні густі проліски синіють здалека, немов зачарований, замкнений у собі, окремий світ (М. Коцюбинський); Де-не-де біля вирв синіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець (О. Гончар).

Результати даного дослідження можуть бути використані на уроках української мови при вивченні синтаксису, також для уточнення чинних та створення альтернативних навчальних програм з української мови. Окрім того, матеріали дослідження стануть у пригоді фахівцям для удосконалення мовлення.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. -- Москва: Советская энциклопедия, 1966. -- 607 с.

2. Бевзенко С.П. Структура складного речення в українській мові. --К.: КДПІ, 1987. -- 79 с.

3. Березин Ф.М., Головин Б.Н. Общее языкознание. -- М.: Просвещение, 1979. -- 416 c.

4. Боднарчук І. Знайомі обличчя. Вибрані новели та оповідання / Упоряд. вступ. стаття Ф.Погребенник. - К.: АТ «Обереги», 1997. - 120 с.

5. Булаховський Л.А. Питання синтаксису простого речення в українській мові // Дослідження з синтаксису української мови. - К.,1958. - С. 8.

6. Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения (На материале русского языка) // История советского языкознания: Некоторые аспекты общей теории языка: Хрестоматия / Сост. Березин Ф.М.:-- М.: Высш. школа, 1981. -- 451 c.

7. Виноградов В.В. Избранные труды: Исследования по русской грамматике. -- М.: Наука, 1975. -- 560 c.

8. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.:Либідь, 1993.--368 с.

9. Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературній мові. -- К.: Наукова думка, 1969.

10. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові // Дослідження з синтаксису української мови. --К.: Наук. думка, 1958. С.129-260.

11. Дудик П.С. Із синтаксису простого речення: Синтаксис. Речення. Класифікація речень. Односкладні речення. Неповні речення. Еквіваленти речення. - Вінниця, 1999. - С. 3.

12. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. --Донецьк: ДонНУ, 2001.-- 662 с.

13. Загнітко А.П. Морфологічні категорії іменника в синтагматиці і парадигматиці. -- К.: УМКВО, 1989. -- 63 с.

14. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. -- Донецьк: Дон Ду, 1996. -- 437 с.

15. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи. -- М.: Изд. Моск. ун-та, 1976. -- 307 с.

16. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. - М., 1973. - С. 63.

17. Іваницька Н.Л. Теоретичний синтаксис української мови. - Ч І. - Вінниця, 2002. - С. 3.

18. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української літературної мови. - К., 1995. - С. 3.

19. Кротевич Е.В. Об однородных элементах (частях) предложения "Доповіді та повідомлення" Львівського державного університету ім. І.Франка. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 1957. -Вип. VII, ч. 1 -С. 35-40.

20. Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. - К., - Ч ІІ. Синтаксис. - К., 1965. - С. 5.

21. Курс сучасної української літературної мови: У 2 т. - Т. 2: Синтаксис / За ред. Л.А. Булаховського. - К., 1951. - С. 4.

22. Кучеренко І.К. Об'єкт і предмет синтаксису // Українське мовознавство. - Вип 1. - К., 1973. - С. 28.

23. Овсянико-Куликовський Д.Н. Литературно-критические статьи: У 2 т. - Т. 1. - М., 1989. - С. 66.

24. Огієнко І. Складня української мови, част. друга: Головні й пояснювальні члени речення. - ,1938. - С. 8.

25. Осадца М. Граматика руского языка. - Львів, 1864. - С. 182.

26. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. - Изд. 7. --М., 1956. -- С. 442.

27. Пономарів О.Д. Сучасна українська мова.-- К.: Либідь, 2001.

28. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. -- М.: Просвещение, 1976. -- 543 с.

29. Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська Н.Ф. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. --К.: Вища школа, 1994. --670с.

30. Слинько І.І. Синтаксис сучасної української мови. - Чернівці, 1978. - С. 31.

31. Словник української мови. -- К.: Наукова думка, 1973. -- Т. 4. -- 840 c.

32. Бондарко А.В., Беляева Е.И., Бирюлин Л.А. и др. / Под ред. Бондарко А.В. и др. -- Л.: Наука, 1990. -- 263 с.

Размещено на Allbest.ru

...