Неузгоджене означення як виразник атрибутивних семантико-синтаксичних відношень в українському словосполученні

Размещено на http://www.allbest.ru//

Неузгоджене означення як виразник атрибутивних семантико-синтаксичних відношень в українському словосполученні

Т. В. Шевченко

Стаття присвячена аналізові структурно-семантичних особливостей атрибутивних словосполучень, які функціонують в реченні як неузгоджені означення. Здійснено аналіз неузгодженого означення як другорядного члена речення, проаналізовано синкретичні типи атрибутивних семантико - синтаксичних відношень у словосполученнях, а також виявлено закономірності у створенні синтаксичних моделей

Ключові слова: неузгоджене означення, семантико-синтаксичні

відношення, атрибутивні відношення, словосполучення, речення, синтаксична модель.

Статья посвящена анализу структурно-семантических особенностей атрибутивних словосочетаний, функционирующих в предложении как несогласованные определения, реализуя синтаксическую связь примыкания. Осуществлён анализ несогласованного определения как второстепенного члена предложения, рассмотрены синкретичне типы атрибутивних семантико-синтаксических отношений между компонентами словосочетаний, а также выявлены закономерности при формировании синтаксических моделей. атрибутивний словосполучення означення

Ключевые слова: несогласованное определение, семантико -

синтаксические отношения, атрибутивные отношения, словосочетание, предложение, синтаксическая модель.

The article deals with the analysis of the structural-semantic features of attributive word-combinations, which function as uncoordinated attribute in the sentence. Taking into account the theoretical foundations of linguists, an analysis of the uncoordinated attribute as a secondary member of a sentence has been carried out. The article analyzes the syncretic types of attributive semantic- syntactic relations in word-combinations, and also reveals the regularities in the creation of syntactic models.

Key words: uncoordinated attribute, semantic-syntactic relations, attributive relatios, word-combination , sentence, syntactic model.

У сучасній лінгвістиці склалося різне ставлення до традиційної моделі членів речення: одні вчені інтерпретують систему членів речення у тому вигляді, як вона склалася в традиційному синтаксисі; інші ж мовознавці ро(5лять спроби підійти до цієї проблеми з урахуванням багатоаспектності речення. Усе це призвело до появи низки суперечливих кваліфікацій тих самих синтаксичних явищ, з-поміж яких виокремлюємо наразі і функційно-семантичну категорію атрибутивності, виявом якої є означення як другорядний член речення. Порушена проблема є цікавою, актуальною і не до кінця з'ясованою.

Хоч у своїх працях означенню приділяли увагу такі вчені, як І. Вихованець [3], А. Загнітко [5], І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська, О. Мельничук, Г. Удовиченко, Н. Валгіна, Т. Молошна, Б. Кулик [6], Л. Островська [7, 8], Л. Рогозін, Л. Шитик та ін., аналіз теоретичного матеріалу дозволяє зробити висновок про те, що проблема детермінування означення в українському мовознавстві недостатньо висвітлена. Особливої уваги, на нашу думку, потребує неузгоджене означення, оскільки маємо дискусійні питання щодо виокремлення серед смислових відношень власне атрибутивних, об'єктних чи обставинних позицій. Проблемність у детермінуванні конкретних смислових відношень, а відтак і відповідних членів речення формує синкретичність у виборі потрібного значення.

У науковій праці враховано теоретичні засади лінгвістів, які так чи так стосуються окремих питань дослідження, і на їхній основі здійснено багатовекторний аналіз неузгодженого означення як другорядного члена речення.

Мета запропонованої розвідки полягає в системному аналізі структурно-семантичних особливостей атрибутивних сполучень, що функціонують у реченні як неузгоджені означення, репрезентуючи синтаксичний зв'язок прилягання.

Зауважимо, що дослідження словосполучення як синтаксичної одиниці має тривалу історію, проте й досі багато питань, пов'язаних з їх систематизацією, залишаються дискусійними. З-поміж дискусійних проблем сучасного синтаксису можна виділити особливості класифікації словосполучень за семантико-

синтаксичними відношеннями, а відтак і безпомилкове

детермінування самого означення у реченні. Вивчення характеру смислових відношень між компонентами словосполучень було започатковано у працях Л. Теньєра. Подальшого опрацювання це питання набуло в роботах В. Адмоні, Н. Валгіної, І. Вихованця [3], А. Загнітка [5], Г. Удовиченка, Л. Шитик, К. Шульжука та ін., проте й наразі воно залишається відкритим.

У сучасних дослідженнях із синтаксису єдиного підходу до визначення типів словосполучень за семантико-синтаксичними відношеннями немає, що зумовлено наявністю різноманітних синкретичних і перехідних явищ у системі семантико-синтаксичних відношень. Іноді, як зазначає М. Балко, визначити тип семантико- синтаксичних відношень дуже складно без урахування дериваційних зв'язків словосполучень з синтаксичними одиницями інших рівнів, пор.: читання книжки (об'єктні відношення) і прихід весни (суб'єктні відношення), проте формально ці словосполучення можна вважати тотожними [2], наприклад: Подібні розмови з Володимиром Романовичем мені не подобалися (Ольга Слоньовська «Дівчинка на кулі») (розмови які? - атрибутивні смислові відношення, неузгоджене означення та розмови про що? - об'єктні смислові відношення, додаток); Касандра часто відносила Мілену до озера. Вони вдвох лежали на камінні і слухали дзижчання комах, плюскіт води, жаб і риб, шурхіт хмар і скиглення щенят під вербовими корчами (Софія Андрухович «Літо Мілени»).

Можна виокремити, услід за відомими лінгвістами, основні підходи до окреслення типології словосполучень за семантико- синтаксичними відношеннями. Згідно з підходом «на найвищому рівні узагальнення» [3, с. 208] виділяють такі типи семантико-синтаксичних відношень у підрядних словосполученнях:

атрибутивні (означальні) - відношення ознаки до предмета, напр.: обдарований художник, зошит учня, будинок із цегли, людина в окулярах, прихід сонця;

субстанціальні - відношення предмета до дії, процесу, стану та інших ознак, напр.: добувати нафту, принести води, писати лист матері, дивитись у біноколь, пересіваючи борошно на сито, притаманий людині, схожий на артиста;

адвербіальні - відношення обставини до дії, процесу, стану, якості тощо, напр.: працювати влітку, знемагати з болю, творити для прийдешнього, прибувши на відпочинок, принишклий у негоду, втомлений від подорожі [3, с. 207-208].

І. Вихованець зазначає, що у присубстантивній із формально- синтаксичного боку і атрибутивній (наближеній до семантико- синтаксичної) позиціях використовуються різні морфологічні варіанти атрибутивної синтаксеми, зокрема прикметники як основний варіант, відмінки і прийменниково-відмінкові форми: Хоча тут усе ніби зрозуміло: вирішила почати нове життя з покупки; Аліса не помітила, як опинилася в приємній прдхолоді невеликого бутика; Але Міккі тільки зневажливо дивився на них, знизуючи плечима: «Пиво з насінням? Розмови про футбол? Нудно, малюки...» [3, с. 278].

У лінгвістичній літературі термін «атрибут - додавання, означення» визначається як знак, що є відповідником властивостей певного предмета чи поняття [10, с. 76]. З-поміж словосполучень з атрибутивними відношеннями домінують словосполучення із залежним компонентом, який виражає узагальнену ознаку (прикметник, займенник, дієприкметник). Такі словосполучення не є предметом аналізу у нашій статті. Ми ж аналізуємо ті атрибутивні відношення, які часто виникають за умови сполучення іменника з іншими частинами мови, що не позначають узагальненої ознаки [5, с. 28]: а) іменник + іменник без прийменника: гілка бузку, крило літака; б) іменник + іменник з прийменником: сорочка в клітинку, будинок з дерева; в) іменник + інфінітив: бажання вчитися, стремління малювати; г) іменник + прислівник: кава по-турецьки.

При атрибутивних відношеннях залежний компонент словосполучення в межах речення завжди є означенням. Саме тоді маємо справу з неузгодженим означенням, яке разом із узгодженим послуговується атрибутивними смисловими відношеннями, репрезентуючи узгодження та прилягання.

Під час аналізу словосполучень необхідно пам'ятати, що та сама модель може виражати різну семантику. Так, словосполучення, побудовані за схемою «ім. + ім. в род. в.» (зауважимо, що таких словосполучень є найбільше), потенційно виражатимуть атрибутивні й об'єктні відношення. У реченні вони набуватимуть різних функційних особливостей, позиціонуючи себе або як означення (узгоджене чи неузгоджене), або як додаток.

Потрібно окреслити чіткі параметри, які визначатимуть функціонування означення як залежного компонента у моделі «ім. + ім. в род. в.». А. Загнітко виокремлює такі чинники: 1. Головне слово (далі ГС) називає предмет, а залежне - особу, якій цей предмет належить: будинок батька, зошит учня, хустка матері. 2. ГС називає частину предмета, а залежне - весь предмет: сторінка зошита, дах будинку, рубрика газети. 3. ГС називає особу, а залежне - заклад або колектив, до яких ця особа має відношення: викладач вишу, учитель школи, командир роти, профорг групи. 4. ГС називає сукупність предметів, а залежне - предмети, з яких ця сукупність складається: череда корів, зграя птахів, натовп людей. 5. ГС

характеризує значення опредмеченої дії, а залежне позначає діяча (родовий суб'єкта): політ космонавта, наказ директора,

розпорядження декана. 6. ГС називає ознаку, а залежне - особу або предмет, яким властива ця «опредмечена» (категоріально опредмечена) ознака: білизна снігу, синява неба, цікавість учнів і под. [5, с. 29].

Значення об'єкта (у реченні - додаток) залежне слово має в тих випадках, коли ГС виступає віддієслівним іменником, який співвідносний з перехідним дієсловом, що вимагає знахідного відмінка: аналіз речення, читання вірша, випуск тижневика // аналізувати речення, читати вірш, випускати тижневик і тощо. Поява у мові такого типу словосполучень не суперечить мовним закономірностям, а підтверджує їх. В основі виникнення таких словосполучень, зауважує А. Загнітко, знаходиться кілька причин:

а) еліпсис середньої ланки більш складної структури, при якому в переважній більшості випадків знаходяться прислівники: людина, у якої є борода - людина з бородою; сорочка, пофарбована в клітинку - сорочка в клітинку; будинок, побудований з цегли - будинок з цегли; кава, зварена по-турецьки - кава по-турецьки;

б) віддієслівна природа іменників, які кваліфікуються інфінітивом: прагнути перемоги - прагнення перемоги; в) мовна аналогія. Пор.: батькова шапка - шапка батька, а потім гілка бузку. Таке розуміння є дуже важливим, оскільки проблема визначення означення / додатка є в таких конструкціях вирішальною, детерміноване інтенцією мовця та добором стрижневого слова [5].

Основною умовою наявності атрибутивних відношень як ознаки, властивості звичайно повинен бути предмет, якому ця ознака притаманна. Виходячи з того, що атрибутивні відношення не становлять суто семантичної категорії, а є категорією формально- синтаксичною, то виникнення атрибутивних відношень між залежним членом речення і опорним іменником можливе в разі відображення в мисленні реальної дійсності як властивості, з якою пов'язується типова своєрідність предмета, його відмінність від інших предметів тощо [10, с. 78].

Послуговуючись загальноприйнятою термінологією та записом частин мови у схемах, виокремлюємо такі групи моделей (спираючись на досліджувані словосполучення та речення українських письменниць сьогодення). Зауважимо, що спочатку йтиметься про найпродуктивніші модели у яких N - іменник, Ргаер - прийменник, а цифри - відмінкова форма:

МРгаерМ: В основному, оповідки чи роздуми про колишніх коханців, кілька (переважно прикрих) пригод із Даньою, просто депреснякові плювки на папір... (Ірена Карпа «50 хвилин трави»); ШРгаерШ: .. .я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, - ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу... (Оксана Забужко «Альбом для Густава»); МРгаер№: Небо над головою, яке ти вважала майже ідеально блакитним,.. чомусь перетворюється на кусень пластику (Дара Корній «Щоденник Мавки»); №Ргаер№: А Мілена тим часом стежила за дивно вбраним юнаком із зосередженим і милим обличчям, який сидів на порослому зеленим мохом камені попід старим муром і малював стару церкву з перекошеним хрестом, яка, вочевидь, була в свою чергу намальована його уявою (Софія Андрухович «Літо Мілени»); ШРгаерШ: Якщо Петля Петльович помре: не дай, Боже, я розбила йому печінку, жовчний міхур чи селезінку, а цей кровотворний орган при розриві треба негайно повністю вирізати! - замість омріяної студентської юності отримаю небо в клітинку, а подруг у смужечку (Ольга Слоньовська «Дівчинка на кулі»); ШРгаерШ: ... ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя - старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубо сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком... (Оксана Забужко «Аьбом для Густава»); ШРгаер№: ...ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя - старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубо сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши (Оксана Забужко «Альбом для Густава»); ШРгаер№: Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! (Люко Дашвар «Мати все»); ШРгаер№: Він біжить за нею, але не встигає -- двері вже зачинені на гачок ізсередини, -- тоді сідає під дверима і далі співає, співає, співає, а вона регоче до знемоги, і її обличчя блищить від сліз, вилиці нестерпно болять і, здається, зараз повириваються з-під шкіри і вилетять, як птахи, назовні через маленьке кругле віконце під стелею (Софія Андрухович «Літо Мілени»), До речі, багато речень із проаналізованих нами має не один зразок відповідного поєднання у словосполучення. В останньому варіанті знаходимо ілюстративне втілення ще однієї, однак вже не такої продуктивної, моделі - N4 Adv: на гачок ізсередини (який?). Мовлення героїв творів сучасних українських письменниць насичене образністю, почасти спонтанністю, обірваністю, емоційністю, що сприяє нагромадженню саме неузгоджених означень в одному реченні.

Функціонування семантично розмаїтих безприйменниково - і прийменниково-відмінкових форм в атрибутивних конструкціях відбиває одну із закономірностей мовної системи експлікувати необхідну в конкретній мовленнєвій ситуації інформацію за рахунок економних мовних засобів. Визначальна роль у формуванні семантичної структури таких конструкцій належить прийменникам. Такі атрибутивні конструкції характеризуються синонімічними зв'язками. Вживання того чи того прийменника з іменниковою формою мотивовано стилістичними чинниками. Так, Л. Островська у своїй праці вказує на те, що безприйменниково- і прийменниково- відмінковим атрибутивним конструкціям властива регулярна відтворюваність атрибутивно-просторових відношень, які виражено структурами: «субстантив + з, від, з-під, біля, проти, коло + родовий відмінок» (пляшка з-під молока), «субстантив + на, в, через, + знахідний відмінок» (дорога на Київ), «субстантив + над, під, за, поруч з, між, поза + орудний відмінок» (особа поза увагою), «субстантив + при, на, в + місцевий відмінок» (сюрприз на дорозі).

Для вираження атрибутивно-темпоральних семантико- синтаксичних відношень слугують прийменники, значеннєво співвідносні з просторовими під, за, через, біля, до і значно рідше - власне-темпоральні протягом, під час, напередодні, які сполучаються з іменниками у формі родового, знахідного, орудного і місцевого відмінків [7, с. 7] (відповідь за тиждень).

Атрибутивно-цільові відношення знаходять своє регулярне відтворення, базуючись на прийменниках у сполученні з відмінковими формами: «для + родовий відмінок» (матеріал для газети), «на + знахідний відмінок» (вчинок на зло), «від + родовий відмінок», «до + родовий відмінок», «проти + родовий відмінок», «під + знахідний відмінок» та ін.

Атрибутивно-причинові відношення, сформовані за участю просторових і темпоральних прийменників, тісно переплітаються із часовими й об'єктними відношеннями. Для вираження атрибутивно- каузальних значень у сучасній українській мові вживається обмежена кількість прийменниково-відмінкових форм: »через + знахідний відмінок», «з + родовий відмінок», «за + знахідний відмінок», «в + знахідний відмінок», «від + родовий відмінок» (смерть через байдужість).

Атрибутивно-інструментальним компонентам притаманне таке граматичне вираження: «з+ орудний відмінок», «на + знахідний відмінок», «через + знахідний відмінок», «в + знахідний відмінок», «по + місцевий відмінок», «від + родовий відмінок», «під + знахідний відмінок», «на + місцевий відмінок», «в + місцевий відмінок» [7, с. 7] (бесіда на дорозі).

Інші типи семантико-синтаксичних відношень (атрибутивно- порівняльні, атрибутивно-об'єктні, атрибутивно-суб'єктні тощо) з- поміж атрибутивних конструкцій посідають, як зауважує дослідниця, незначне місце в якісній кваліфікації предметів. Такі атрибутивні конструкції розглядаємо як периферійні утворення, що постають на мовленнєвому рівні й зрідка набувають системного характеру.

З-поміж виділюваних нами моделей заслуговують на увагу і ті структури, що утворені без посередника (без прийменника).

Субстантивно-субстантивні: МШ: За вікном пропливали

зарості джунглів, ядучо-зелені соковиті листки шелестіли по склі, волохаті стовбури дерев, обплутані ліанами, здавалося, повільно і плавно ворушаться, верещали дрібні мавпи, птахи лопотіли крилами, і до потягу прорвався запах Африки (Софія Андрухович «Літо Мілени»); N2^: Обіцяю... - тільки і встигла промовити спантеличена Мілена, вистрибуючи з хмари дорожньої куряви, яку зняв кабріолет, а точніше, чорношкірий красень-водій (Софія Андрухович «Літо Мілени»); N3^: Вона постійно думала про сюрприз Леона (маємо також й іншу модель: N4^) і спокійно чекала на зустріч з ним. І розповідала свої історії завжди і всім, навіть пагонам винограду на стінах вілли, метушливим горобцям у дворі, краплинам роси... (Софія Андрухович «Літо Мілени»); N4^: Стас обійняв Ліду і виклав їй свою точку зору на роль мами в їхньому майбутньому сімейному житті (Люко Дашвар «Мати все»); №N2: Матір Божа, та вона прийшла топитися! В'яжіть її, Марійко, вона лиш вас до себе підпустить! - кричала з берега Варвара-злодійка до Дарусиної сусідки, розмахуючи скрученим шнуром від білизни (Марія Матіос «Солодка Даруся»); №N2: Дорога нав'язувала вузлики на нитку думок, і тоді відчай переплітався з радістю, а горе з теплом долонь Саші (Дара Корній «Тому, що ти є»); N6^: Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів (Любко Дашвар «Мати все»). До цієї підгрупи належать словосполуки, у яких головне і залежне слова виражені іменниками без прийменника. Важливим тут є те, що залежний компонент (другий іменник) перебуває обов'язково у родовому відмінку.

Цікавою є також інша група безприйменникових моделей неузгодженого означення: субстантивно-інфінітивні.

Отже, субстантивно-інфінітивні:

ЩІпЛ Однак про це пізніше. Головне, що на цей момент виникла нагальна необхідність залучити до виборчої кампанії мас-медіа в особі районного радіовузла (Марина Гримич «Варфоломієва ніч»); N41^: Її дорога ще не закінчилася, і вона має пройти шлях до кінця. Доля чи хтось іще, хтозна, подарували їй шанс піти достойно (Дара Корній «Тому, що ти є»); ШІпЈ Не одне дівоче серце мліє від спокуси затягнути його бодай на здибанку (Дара Корній «Тому, що ти є»); N41^: Якщо відчуваєш потребу повернутися додому - ти вільна це зробити (Софія Андрухович «Літо Мілени»); N51^: Я пишалася його розумом, начитаністю і особливим вмінням спілкуватися з людьми - вони одразу захоплювались ним.

Словосполучення «Іменник + інфінітив» - досить специфічні поєднання в українській мові взагалі та у художньому мовленні зокрема. Презентуючи атрибутивні відношення, вони водночас фіксують такий синтаксичний зв'язок, як власне прилягання. Варто зауважити, що таких словосполучень є небагато, кількісно вони поступаються утворенням типу «Іменник + прикметник» або «Іменник + займенник» та под. На нашу думку, причиною функціонування інфінітива в такій позиції стало те, що іменники, з якими сполучається інфінітив, функціонують як інформативно недостатні й вимагають свого поширення предикатним словом. З іншого боку, позиція іменникового функціонування інфінітива дає йому підстави займати атрибутивну позицію, як і будь-якому іменнику і, разом із тим, за умови сусідства іменника.

Інфінітив виконує функцію атрибута при певному колі означуваних слів, а саме віддієслівних зі значеннями мовлення, вміння, звички, наміру, психічного відношення, діяльності, готовності, ймовірності й іменниках, не співвідносних з іншими частинами мови, із семами: спосіб, причина, право, час тощо. Такк обмежена кількість означуваних іменників, доволі суворі семантичні обмеження на сполучення інфінітива з іменником свідчать про непродуктивність атрибутивної позиції для інфінітива: Ще матиме час зібрати воєдино свої думки і переживання (Л. Задорожна); У мене є препогана звичка усамітнюватися_(Ю. Андрухович); Давно вже я не писав тобі, власне, виконував свою обіцянку написати все, що я знаю про наші родини (Л. Мосендз) [7, с. 8].

Модель МРгаер^ш2 в аналізованому матеріалі представлено поодинокими прикладами: Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистків запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру..., музика для двох, танець для двох... (Дара Корній «Тому, що ти є»); МА^: Дерева внизу густо шелестіли і земля блищала від недавнього дощу, на дахах будинків нявчали коти, а голуби туркотіли, понадувавшись, ніби морські їжаки (Софія Андрухович «Літо Мілени»); ША^: Міряв кроками бібліотеку. Від стелажа ліворуч до стелажа праворуч (Дара Корній «Зворотний бік сутінок»).

О. Гандзюк наголошує, що використання атрибутивних синтаксем сприяє конденсації висловлювань (порівняймо: Від стелажа ліворуч до стелажа праворуч - Від стелажа, який був ліворуч, до стелажа, який був праворуч). У ролі атрибутивної синтаксеми може виступати не спеціалізований на ньому прикметник, її репрезентують й деякі іменникові форми [4, с. 149].

Атрибутивна конструкція практично завжди є головною поетичною фігурою, за допомогою якої формуються образи художнього твору, що й не дивно, бо саме у художньому дискурсі такі конструкції (а ще й у незвичній для себе іпостасі - неузгодженості) змінюють вже звичну для багатьох позицію прямого порядку слів, увиразнюючи речення. Будучи найбільш поширеним типом словосполучень у структурі тексту, атрибутивні сполуки використовуються для точного опису різних об'єктів і явищ дійсності, а також за потреби для надання їм соціальної оцінки або художнього змалювання. Саме прикметник з його могутніми асоціативними зв'язками та функціональною полісемією надає атрибутивній конструкції особливого звучання як понятійно-змістовного, так і образно-естетичного плану. Завдяки прикметникові словосполучення набуває назви атрибутивного. Уживаючись при іменникові і творячи атрибутивне словосполучення, прикметник, хоч і має статус залежного слова, відіграє важливу смислову і стилістичну роль: він звужує значення іменника виділенням однієї властивості предмета, утворюючи нове значення, і разом з тим реалізує художній задум автора [9, с. 128].

Неузгоджені означення - дуже продуктивна властивість української мови. Вони широко репрезентовані у мовленні, багатші за своєю семантикою, ніж узгоджені, тому що основне значення ускладнюється додатковими семантичними компонентами. Як наголошує А. Загнітко, за способом зв'язку з основними словами неузгоджені означення поділяються на керовані і прилягаючі. До прилягаючих належать означення, виражені інфінітивом, прислівником та фразеологізмом. Прилягаючий інфінітив часто поєднує означувану семантику з об'єктною: думка навчатися, спроба піти, вміти зіставити (думка (яка? про що?) навчатися). Прилягаючий прислівник ускладнює семантику означення своїми лексико-граматичними значеннями місця, способу дії: Жодна травинка внизу біля річки не ворушилася від вітру (О. Слісаренко) і Трава внизу біля річки ніжно простелилася до її течи [5, с. 107]. Традиційно неузгоджені означення, виражені відмінковими та відмінково-прийменниковими формами іменників, називаються керованими. Ця назва відображає їх статус та первинну придієслівну позицію. У поєднанні з іменником така позиція тільки умовно може бути названою керованою, а точніше - вона прилягаюча. Об'єктний компонент у семантиці субстантивного означення зумовлений формою його вираження, а обставинний - лексичним значенням.

Л. Островська вказує на те, що важливим є розгляд атрибутивних конструкцій з відмінково-прийменниковими формами залежного іменника. Деякі з них попри те, що потенційно не призначені виражати атрибутивні відношення, можуть виконувати ознакову функцію. Визначну роль тут відіграє семантична природа носія ознаки. У змістовій структурі носія ознаки (конкретного іменника) закладено ознаковий елемент, що визначається за допомогою залежного компонента [8, с. 116]. Зауважимо, що для неузгодженого означення, вираженого іменником у непрямому відмінку з прийменником, порядок слів набуває важливого, часто навіть вирішального значення, а саме: неузгоджене означення повинно стояти поряд з пояснюваним іменником. Постпозиція означення є чи не основним показником лексико-семантичної співвіднесеності керованого і керуючого слів [6, с. 58].

Для синтаксису сучадної української літературної мови характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації.

Традиційні визначення члени речення ґрунтуються на одночасному врахуванні їхньої формально-синтаксичних і семантико- синтаксичних ознак, що часто руйнує єдині виміри класифікації і веде до об'єднання в одному ряду не однопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування членів речення стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв'язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні п'ять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за ЧР способів вираження. Звідси - критичний перегляд багатьох положень теорії ЧР, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими [1, с. 4].

Перспективним у нашому дослідженні вважаємо подальший аналіз синкретичних типів атрибутивних семантико-синтаксичних відношень у словосполученні, що уможливить ґрунтовну характеристику зазначених структур, виявить закономірності у творенні таких моделей, окреслить шляхи безпомилкового аналізу членів речення в кожній окремій реченнєвій ситуації.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

Бабайцева В. В. Изучение членов предложения в школе. Москва: Просвещение, 1975. 154 с.

Балко М. В. Семантико-синтаксичні і структурні аспекти цілісних словосполучень сучасної української мови: автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. Запоріжжя, 2004. 20 с.

Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. Київ: Либідь, 1993. 368 с.

Гандзюк О. Орудний прийменниковий відмінок як атрибутивна синтаксема // Лінгвістичні студії. 2005. Вип. 13. С. 146-149.

Загнітко А. П. Український синтаксис (науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс). Ч. 1. Навч. посіб. Київ: ІЗМН, 1996. 202 с.

Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови, ІІ част. Київ: Радянська шк., 1965. 283 с.

Островська Л. с. Категорія атрибутивності в структурі простого українського речення: автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. Донецьк, 2007. 17 с.

Островська Л. Форми орудного відмінка як реалізатори атрибутивної семантики // Лінгвістичні студії. 2008. Вип. 17. С. 116-121.

Петришин М. Структура і поетичні функції атрибутивних словосполучень // Лінгвістичні студії. 2008. Вип. 16. С. 128-132.

Татьянченко Н. Ф. Атрибут як смисловий компонент у межах простого речення // Studia Ип^юйса. 2010. Вип. 4. С. 76-80.

Размещено на Allbest.ru