Мовна політика: термінологічно-категорійний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Мовна політика: термінологічно-категорійний вимір

Макарець Ю.С.

Попри те, що сьогодні пересічні громадяни, реалізуючи свої політичні права і свободи, насамперед за все керуються економічними інтересами й вимірюють успішність держави в економічних категоріях, для її процвітання не менш важливим є розв'язання проблем гуманітарних. У ХХІ ст. у світі вже міцно утвердилося переконання, що правомірною підставою для політичного відокремлення певної етнічної групи є її етнокультурна своєрідність, на яку чи не найвиразніше вказує мовна відмінність (Gal, Irvine, 1995). Міжнародний режим мовних прав “визнає та захищає зв'язок будь-якої людини передусім з однією мовою (“рідною”), на підставі якого людей об'єднують у групи” (Кулик, 2010, с. 410), саме тому аксіологічним стало уявлення “одна етнічна група - одна-єдина мова” (Огієнко, 1994). Відсутність власної мови як однієї з найвиразніших етнокультурних ознак може поставити під сумнів правомірність претензій спільноти на національне самовизначення. Саме тому регулювання мовних відносин особливо для молодих держав набуває першочергової ваги і визначає актуальність мовнополітичних студій.

Г алузь національної політики держави, що торкається мовних відносин, привертає увагу політологів, правознавців, соціологів, етнологів, лінгвістів та ін. Серед мовознавців-соціолінгвістів як загальнотеоретичних, так і національноспецифічних питань мовної політики окремих держав торкалися Б. Ажнюк, Р. Белл, Ю. Бестерс-Дільгер, І. Больман, Л. Булаховський, І. Власенко, Григор'єв, О. Данилевська, В. Демченко, Г. Євсєєва, М. Ісаєв, Л-Ж. Калве, Л. Лазаренко, Є. Лакінський, Б. Ларін, Д. Лейтін, М. Лесів, У. Маккі, Л. Масенко, М. Міщенко, І. Огієнко, Д. Пул, М. Сігуан, Т. Скутнабб-Кангас, Феллер, Дж. Фішман, Ю. Хабермас, Ф. Швейцер, М. Штець, Л. Щерба та ін. В Україні протягом останніх десятиліть особливу увагу привертали суміжні проблеми мовної ситуації та мовної екології. Докладні розвідки на цю тему належать Єрмоленко, Л. Нагорній, Ю. Огульчанському, О. Пономареву, В. Радчуку, О. Тараненку, Н. Ткач, І. Фаріон та ін. Водночас актуальна мовна ситуація в Україні та стан екології української мови свідчать про потребу подальшого розроблення соціолінгвістичного аспекту в дослідженні мови, зокрема питань, що стосуються мовної політики держави.

Метою статті є з'ясування сутності мовної політики як частини національної політики держави та її основного категорійно-поняттєвого апарату.

Попри те, що термін “мовна політика” почав набувати популярності тільки в ХХ столітті, саме явище свідомого втручання в мовну ситуацію в країні було відоме вже давно. Очевидно, що величезні імперії минулого, як наприклад, Персія, Мідія, Ассирія, Римська імперія, об'єднуючи різні етнічні групи, мали забезпечувати донесення владних розпоряджень місцевому населенню, а отже, була потреба перекладу місцевими мовами і визначення та підтримки транскордонних мов. Проте вивчати це явище почали значно пізніше. У ХІХ - ХХ ст. серед мовознавців посилився інтерес до того, чи можливо впливати на саму мову. Ф. де Соссюр (1977), стверджуючи, що мова є явищем суспільним, водночас уважав, що колектив мовців не може впливати на неї ззовні й не має “влади над жодним словом” (с. 104). Зазначаючи, що “мова - це скарб, який практика мовлення відкладає у всіх, хто належить до одного суспільного колективу, це граматична система, яка віртуально існує в кожного в мозку, точніше кажучи, у цілої сукупності індивідів, бо мова не існує повністю в жодному з них, вона існує повною мірою тільки в колективі” (с. 52), учений зауважував, що “людині не під силу внести навіть найменшу зміну в знак, уже прийнятий певним мовним колективом” (с. 101). І навіть більше: “Не тільки окрема людина не могла б, якби захотіла, ні в чому змінити зроблений уже мовний вибір, але й сам мовний колектив не має влади над жодним словом; суспільство приймає мову такою, якою вона є” (с. 104). Усі зміни, на думку вченого, відбуваються в мові завдяки мовленнєвій практиці, а не через бажання мовця або колективу мовців.

Натомість І.О. Бодуен де Куртене (1963) висловлював думку про “можливість і доцільність організованої свідомої політики щодо мови” (с. 12). Аналізуючи засади лінгвістичної концепції А. Шлейхера, вчений зокрема критикував німецького мовознавцяь за те, що він “уважав себе тільки суворим наглядачем природного розвитку мови”, заперечував “вплив на мову людської свідомості” і не допускав “утручання волі людини у суто природний розвиток слова людського” (с. 51). Крім того, говорячи про “боротьбу мов за існування” на прикладі російської і татарської мов, він наголошував, що в природні процеси можливе “свідоме втручання адміністративної влади та інших політичних і суспільних чинників”, які вдаються до запобіжних і примусових заходів, що може відчутно вплинути на кінцевий результат (с. 367).

У вітчизняному мовознавці значну роль у формуванні вчення про мовну (“рідномовну”) політику відіграли праці І.І. Огієнка (1994), який зазначав, що “рідномовна політика - стара, як сам світ, бо повстала вона ще відтоді, коли люди вперше зачали творити організовані громади”. З часом “кожний народ виробляв собі певну реальну практику, щоб найвірніш забезпечити своїй рідній і літературній мові найкращий і найлегший розвиток, щоб не принести їм найменшої шкоди й найкоротшої затримки в їхнім розвою”, але наука про мовну політику “чи про рідномовні обов'язки - наука наймолодша, створена головно за останній час” (с. 2-3).

Поступове зростання інтересу до соціального аспекту розвитку мов наприкінці ХІХ і ще помітніше - на початку ХХ ст. пов'язане з інтенсивними соціальними змінами, які відбувалися в цей період. Революції і війни спричинили зміни кордонів на політичній карті Європи, появу нових націй і відродження старих. “Утвердження нових держав за тих років відбувалося паралельно зі зміною статусу мов: мови підкорених народів з досить вузьким функціональним полем після проголошення державної незалежності здобували статус державних” (Данилевська, 2009, с. 16). Ідеться про болгарську, сербську, чеську, хорватську, словенську та інші мови. “Балканізація” (фрагментація) карти Європи відбувалася в умовах розквіту націоналізму, неодмінним складником якого є рідна мова. “Початком політичної консолідації нації скрізь було мовне питання: вимога вибороти рідній мові загальні демократичні права. Від проголошення державної незалежності для більшості народів розпочинається період фактичної деколонізації, тому декларативна зміна статусу рідної мови потребує практичних заходів. Такі заходи передбачають розвиток освіти рідною мовою, створення національних терміносистем, кодифікацію правописних норм, збільшення обсягу книжкової продукції тощо” (Там само, с. 17). Мовна політика Європи почала все більше орієнтуватися на підтримку “малих” мов, які в умовах наростання глобалізації опинялися під все відчутнішою загрозою експансії з боку мов “великих”. Іншим напрямом мовної політики у ХХ ст. була агресивна мовна асиміляція населення, до якої вдавалися в СРСР. На відміну від попередніх періодів, коли держава обмежувалася прямими заборонами або обмеженнями щодо вживання певних мов, радянський адміністративний апарат почав цілеспрямовано втручатися й намагався керувати процесами мовного поступу. Ішлося про заходи, спрямовані на асиміляцію мовної системи через штучне втручання в її літературний стандарт.

Сьогодні інтерес до мовної політики не згасає, а набирає нових обертів. Мовознавці досліджують проблеми мовних зсувів, мовної екології, білінгвізму й багатомовності, виокремлення нових мов та загрози зникнення тих, що існують. Усвідомлення актуальності цих питань вийшло за межі суто наукових студій, про що свідчить чимала кількість міжнародних нормативних актів і рекомендацій (Ради Європи та ООН) у сфері мовних відносин. Це засвідчує, що продумана мовна політика є практичною необхідністю в умовах глобалізаційних і демократизаційних процесів.

У соціолінгвістичних студіях існує неузгодженість не тільки в поглядах на зміст самого поняття “мовна політика”, а й щодо термінологічного його визначення. Як зауважує Є.А. Мацнєва (2010), “у Франції був запропонований термін “мовна облаштованість”, у Канаді - “мовне регулювання”, в Іспанії введений у побут термін “мовна нормалізація” (с. 101). Тривалий час у радянській науці поряд із терміном “мовна політика” і навіть частіше в тому самому значенні використовували термін “мовне будівництво”, у західноєвропейській і американській практиці - “мовне планування”, а Т.В. Ковальова (2008) відзначає популярність протягом останніх десятиліть термінів “мовний маркетинг” та “мовний менеджмент” (“мовне управління”).

Щодо термінологічних одиниць “мовне планування” і “мовне будівництво” тривалий час існувала думка про їх тотожність із терміном “мовна політика”, однак згодом ця думка була спростована. Французький дослідник Л-Ж. Калве назвав мовне планування “конкретним впровадженням мовної політики” (Лазаренко, 2002, с. 6), американський лінгвіст Е. Хауген (1975) під “мовним плануванням” розумів “прескриптивну лінгвістику” і називав його одним із різновидів мовної політики, що має займатися “збиранням матеріалу у великих масштабах, розглядом альтернативних планів діяльності, прийняттям рішень та, нарешті, їх упровадженням найрізноманітнішими методами”. Поступово вчений перейшов від розуміння цього терміна як “діяльності з підготовки нормативної орфографії, граматики і словника, якими керуватимуться у своєму письмовому й усному мовленні члени неоднорідних мовних колективів” до витлумачення його як “винесення судження у формі однієї з кількох наявних мовних форм” і визначення її як “оцінки мовної зміни” (Там само). Конкретизуючи свою думку, Е. Хауген зауважив, що до завдань мовного планування не належить заохочення або попередження мовних змін, захист одноманіття чи розмаїття мовлення мовців, протидія або сприяння процесам міжмовних запозичень, підвищення ефективності на шкоду красі чи збереження тієї мови, для якої воно призначене, адже навіть може бути спрямоване на зсув однієї мови в бік іншої. Натомість мовне планування “стосується передеусім офіційних, а не неофіційних мовних стилів, особливо в писемній їх формі. Будь-який вплив офіційного стилю на неофіційний є вторинним, первинна мета - впливати на офіційний стиль за посередництвом змін у письмовій формі його вираження” (Там само). Слідом за Х. Клоссом Дж. Фішман (2009) оперує термінами корпусне і статусне мовне планування. Якщо в першому випадку йдеться про створення писемної системи, офіційного правопису, термінології тощо, то другий, перебуваючи з корпусним плануванням у тісному зв'язку, наближений до сучасного розуміння мовної політики. “Природу і напрям корпусного планування посутньо відбиває й спрямовує середовище статусного планування - суспільні схильності, ідеологій і стосунки, - в якому воно здійснюється” (с. 14). На думку К. Істмена (1983), мовне планування напрацьовує рекомендація для мовної політики щодо успішного врегулювання мовної ситуації в країні. Подекуди під мовним плануванням розуміють також “сукупність конкретних заходів, що здійснюються в рамках мовної політики з метою впливу на мовну комунікацію у співтоваристві, як правило, шляхом вибору напрямку розвитку його мов” (Ковальова, 2008).

Попри певну відмінність наведених визначень очевидно, що мовне планування є тільки одним з етапів мовної політики, а його - завдання доречно визначити загальний напрям мовного розвитку та напрацювати рекомендації щодо конкретних заходів його реалізації.

Термін “мовне будівництво” сьогодні вживають усе рідше і найчастіше зводять до складника мовної політики, здебільшого - до того, що Дж. Фішман (2009) називає “корпусним плануванням”. Л.П. Нагорна (2005), дотримуючись цього погляду, розмежовує терміни за першочерговими цілями: “У фокусі мовної політики перебувають певні політичні цілі, які досягаються шляхом впливу на мовну практику, насамперед забезпечення національної консолідації через розширення сфери впливу державної мови. Мовне будівництво зазвичай розглядається як частина мовної політики і являє собою комплекс конкретних заходів, що здійснюються на державному і регіональному рівнях” (с. 240-241). Натомість А.М. Баранов (2001) уважає мовну політику й мовне будівництво складниками “державного регулювання мови”. Якщо перша, на його думку, зорієнтована на розв'язання політичних питань, то друге - на розроблення навчальних програм і вдосконалення мовного стандарту (с. 208-209).

Поняття “мовний менеджмент” і “мовний маркетинг” є порівняно новими в соціолінгвістиці і з'явилися у відповідь на все глибшу інтеграцію різних галузей наукового знання. Під мовним менеджментом розуміють складник державного регулювання, що “відповідає за здійснення регулятивно-контрольної функції держави у сфері мовних відносин в умовах культурного, етнічного розмаїття, політичного та ідеологічного плюралізму і динаміки розвитку суспільства” і має на меті визначити “конкретні механізми розробки і впровадження мовнополітичних рішень, функції і повноваження центральних і регіональних державних органів у сфері регулювання мовних відносин і спрямований на досягнення позитивного результату” (Ковальова, 2008). Термін “мовний маркетинг” уживається рідко. Під ним мають на увазі різновид соціального маркетингу, що “пропонує нові ідеї і нові перспективи” (Там само) у сфері регулювання мовних відносин і здійснюється за допомогою методів переконання, стимулювання, збільшення кредиту довіри. П. Іфукор (2011) розуміє під мовним маркетингом “дискурс, націлений на “промування” і “продаж” певних культур та ідеологій у мультикультурних і багатомовних середовищах” (с. 115). Отже, ідеться про маркетингові технології у сфері мовної політики.

Сам термін “мовна політика” сьогодні розуміють по-різному, спектр його тлумачень доволі широкий - від метамовних рефлексій та ідеологічних принципів до конкретної системи заходів, до яких вдається держава чи суспільні інституції з метою регулювати мовні відносини в суспільстві. В.М. Брицин (2004) визначає мовну політику як “сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток у певному напрямі мовної системи” (с. 357). Натомість саме дієвий її характер наголошений у витлумаченні мовної політики як “заходів держави щодо розв'язання питань розвитку мови в соціумі, країні” (Масенко, 2010, с. 93) та “діяльності суб'єктів етнополітики (держави, етноспільнот, політичних партій та ін.), спрямованої на вирішення національно- мовних інтересів, гармонізацію національних відносин та зміцненні стабільності поліетнічного суспільства” (Куць, 2004, с. 7). О.О. Селіванова (2011), поєднуючи рефлективний і дієвий аспекти, розуміє мовну політику як “концентроване вираження ідеологічних і соціальних принципів, що визначають політичне, теоретичне та практичне ставлення тієї чи іншої державної системи (органів влади) до функціонування, розвитку та взаємодії мов, до їхньої ролі в житті народу чи народів, яке реалізується в сукупності ідеологічних, політичних, юридичних, адміністративних заходів, спрямованих на розвиток, функціонування, баланс мов, зміну чи збереження мовної ситуації в державі, регіонах, соціумі” (с. 445-446). Таке тлумачення видається найповнішим, адже враховує всі етапи здійснення мовної політики. Значно спрощеним є підхід до неї як “свідомого втручання в будівництво літературної мови з боку держави” (Шайкевич, 1995, с. 179), оскільки обмежує як коло суб'єктів мовної політики, так і її напрямів.

Усі дослідники одностайні в тому, що мовна політика є частиною національної політики, спрямованої на врегулювання мовних відносин та розв'язання мовних конфліктів і залежить від “типу держави (мононаціональної чи багатонаціональної, або поліетнічної), розвитку її економіки, ваги у світовій спільноті, від владних структур і особистостей, активності суспільних організацій, міжнародних зв'язків різного типу, прихованих і явних випадків ксенофобії і т ін.” (Селіванова, 2011, с. 446). Мовна політика має широкий спектр завдань, серед яких можна виділити юридичний, адміністративний, науковий, освітній та економічний напрями. Так, до мовнополітичної сфери належать питання розроблення законодавчої бази щодо визначення статусу мов та встановлення мовних режимів; адміністративне регулювання мововжитку в публічній сфері, освіті, ЗМІ; розроблення писемності для безписемних народів або її вдосконалення; прогнозування та планування мовного поступу, зокрема щодо поширення державної мови, засвоєння населенням мови міжнаціонального спілкування, формування дво- або багатомовності тощо; сприяння розвитку певних мов; удосконалення літературних стандартів, зокрема реформування правопису, стандартизація терміносистем, встановлення контролю за запозиченнями; планування вивчення мов і розроблення навчальних програм та укладання навчальної літератури тощо. Здійснюють мовну політику законодавчі й виконавчі органи державного управління; комітети в справах освіти, преси, масової комунікації, видавничої справи, кіномистецтва; дослідницькі центри, зокрема мовознавчі інститути Академії наук, служби перекладів, культури мови і т. ін.; суспільні організації, політичні партії, асоціації вчителів, науковців, письменників, журналістів тощо (Там само).

Мовна політика тісно пов'язана з поняттями “мовна норма” та “мовний стандарт” як елементами корпусного планування та “державна (офіційна) мова”, “мова національної меншини”, “міноритарна або регіональна мова”, “міжнародна мова” як компонентами планування статусного. Є.А. Мацнєва (2010) слідом за І. Попеску вважає доцільним виділяти ширше коло “офіційно визнаних у різних державах типів статусів мов”: єдина офіційна мова, спільна (співофіційна) офіційна мова, регіональна (коофіційна) офіційна мова регіону, заохочувана мова (не має офіційного статусу, але її використовують у державних установах), терпима мова (не заохочувана, але й не заборонена владою), стримувана мова. Однак така класифікація потребує уточнення, адже політика ігнорування або стримування розвитку певних мов хоч безумовно і трапляється, але, з огляду на сьогоднішню зорієнтованість західної політики на збереження світового мовного розмаїття, офіційно як така не оголошується.

В умовах української дійсності актуальним є з'ясування співвідношення понять “державна” й “офіційна” мови. У роки незалежності України окремі політичні сили маніпулювали цими термінами й пропонували надати статус офіційної російській мові, зберігши, відповідно до Конституції, за українською статус єдиної державної мови. Для того, аби розуміти міру доцільності такої пропозиції, потрібно проаналізувати функціонал цих понять та дослідити світову практику вживання термінів.

Державну мову визначають як “закріплену законодавством мову, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики” (Німчук, 2004, с. 135). В українському законодавстві під державною мовою розуміють таку, якій Конституцією “надано статус мови офіційного спілкування посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування під час виконання посадових обов'язків, а також мови діловодства і документації цих органів та посадових осіб” (Термінологія законодавства). Практика законодавчого закріплення статусу державної (офіційної) мови трапляється тільки в багатонаціональних державах. Деякі країни з більш-менш однорідним етнічним складом (Нідерланди, Норвегія, Великобританія) не встановлюють національну мову як державну на рівні законодавства, адже традиційно нею є мова більшості населення. Та сьогодні держави переважно мультинаціональні, а тому регулюють це питання на рівні Конституції і законів. При цьому вони використовують як термін “державна мова”, так і “офіційна мова”. В. Василенко (2016) зазначає, що “терміни “офіційна мова” і “державна мова” є тотожними, оскільки офіційна мова держави не може не бути державною, а державна мова не може не бути офіційною. Не випадково в конституціях європейських держав використовують або термін “офіційна мова”, або термін “державна мова”, але ніколи не вживають обох термінів в одному законодавчому акті” (с. 75). Останнє узагальнення, щоправда, спростовує спостереження Ю.Ф. Прадіда

(2006) про те, що обидва поняття (офіційна і державна мови) трапляються в конституціях Швейцарії та Іспанії:

“У Швейцарії поняття державна мова ширше, ніж поняття офіційна мова, бо згідно з Конституцією цієї країни державними мовами є німецька, французька, італійська і ретороманська, хоч остання практично й не використовується в державному та громадському житті, а офіційними - німецька, французька, італійська” (с. 129). В Іспанії ж навпаки: ширшим є поняття офіційної мови. Іспанська Конституція проголошує державною мовою кастильське наріччя, решту наріч - офіційними мовами відповідних регіонів (Там само). В.В. Заблоцький

Література

1. Айрапетян, А.С. (2013). Конституционно-правовые основы использования русского языка в странах Содружества независимых государств. (Автореф. дис. канд. юр. наук). Саратовская государственная юридическая академія, Саратов.

2. Баранов, А. (2001). Введение в прикладную лингвистику. Москва: Эдиториал. Бестерс-Дільгер, Ю. (2010). Сильні та слабкі сторони Європейської хартії регіональних мов або міноритарних мов: західноєвропейський досвід. Мовознавство, 1, 94-99.

3. Бодуэн де Куртенэ, И.А. (1963). Избранные труды по общему языкознанию (Т.1). Москва: Издательство Академии наук СССР.

4. Брицин, В.М. (2004). Мовна політика. Українська мова. Енциклопедія (с. 357-360). Київ: Видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана.

5. Василенко В. (2016). Юридична регламентація статусу офіційної (державної) мови у практиці європейських держав. Право України, 3, 74-83.

6. Васильева, Л.Н. (2004). Законодательное регулирование использования языков в Российской Федерации. (Автореф. дис. канд. юр. наук). Ин-т законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации, Москва.

7. Данилевська, О. (2009). Мова в революції та революція в мові: мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. Київ.