Філологічна лексика як репрезентант наукового стилю в художньому дискурсі Р. Іваничука

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Дослідження художнього дискурсу письменників у лінгвостилістичному аспекті це одна з найважливіших проблем, актуальність якої на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки є незаперечною, оскільки воно дає можливість зазирнути у творчу лабораторію митців, виявити динаміку лексико-семантичних, словотвірних, граматичних норм, пов'язаних із художнім стилем, показати енергетику мовностилістичних засобів образотворення. Особливо ж, коли центром уваги стають міжстильові течії, які найяскравіше проявляють себе в художньому тексті через лексичні елементи наукового стилю, зокрема терміни.

Сучасній українській літературі властиві стилістичні прийоми і способи введення наукової термінології в образну тканину художніх творів. Ми натрапляємо на метафоричні й стилістично переосмислені терміни в історичних творах П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Р Федорова, В. Шевчука. Звичайно, вживані у цих письменників наукові лексеми підлягають різній стилістичній обробці, яка залежить від смаків і творчої манери кожного з них.

Оригінальні прийоми введення термінів у художню мову є і у Р Іваничука, твори якого виявилися найбільш продуктивними щодо вживання в них наукової лексики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історична проза автора вже була в полі зору багатьох лінгвістів. Зверталися до його доробку В. Буда [1], Г. Гайдученко [3], Л. Голоюх [4], С. Єрмоленко [5], О. Хом'як [15] та інші дослідники, які розглядали окремі мовознавчі питання і лише принагідно залучали матеріал із його романів. Цілісного дослідження мовностилістичних особливостей художнього дискурсу письменника, зокрема з огляду на питання вивчення в його мовотворчості спеціальної термінології, ще не було. Використання наукової лексики в історичних творах письменника, з одного боку, покаже природний стан мови як відтворювача мислення соціуму через слово автора, а з іншого, через художню спрямованість дасть можливість відчути індивідуальність автора в стилістичному освоєнні таких термінолексем.

Мета статті проаналізувати історичну прозу Р Іваничука, виокремити в ній філологічні терміни, зокрема лінгвістичні та літературознавчі, з'ясувати способи їх використання в номінативній функції та в стилістично-виражальному значенні, показати особливості реалізування цих мовних одиниць у різних комунікативних ситуаціях.

Виклад основного матеріалу. Аналіз історичної прози письменника свідчить про те, що мову його творів насичено не тільки традиційними тропами й фігурами, історизмами й архаїзмами, без яких зазвичай важко уявити художній твір на історичну тематику, а й «безобразними мовними елементами» термінами, цариною реалізації яких є власне науковий стиль. У ньому вони характеризуються нейтральністю, не підлягають метафоризації, підміні контекстуальними синонімами, не мають емоційно-експресивного забарвлення. Однак реальне функціонування термінів не обмежується винятково межами названого стилю і часто суперечить їхній потенційній «чистоті» і нейтральності. Таке неоднозначне поводження термінів пов'язане із взаємодією стилів, яка проявляється в тому, що «будь-яке слово, зворот може ввійти в інший стиль, але з іншою функцією інформації, виразності, образності, синонімічності, соціального завдання» [14, с. 1]. Найбільшу проникність щодо цього має художній стиль, який є складною синкретичною структурою, бо в ньому взаємодіють елементи різних стилів, цілісність яких забезпечується естетичною функцією. У жодному іншому стилі взаємодія з усіма ресурсами мови не досягає такої глибини і не збирається в такі різноманітні форми, як у стилі художньому.

Терміни в історичних творах Р. Іваничука привертають увагу своєю незвичністю вживання, зумовлюють асоціацію з тією сферою, з якої взяті, зазнають відповідних семантичних трансформацій, зокрема розширюють свою семантичну структуру, довантажуються новими смислами, формують художні образи й наповнюють індивідуально-авторську мовну картину світу письменника інтелектуальним струменем. їхня наявність у художніх текстах прозаїка зумовлена тематикою творів, прагненням реалістично відтворити суспільні події конкретної історичної доби, його неповторною творчою манерою, особистісним світосприйняттям і світорозумінням, особливостями слововжитку. Терміни, які використовує Р. Іваничук, належать до різних галузей наук точних, суспільних, природничих. Серед термінів із суспільних наук доволі задіяними виявились лінгвістичні та літературознавчі, що мають широке застосування в історичному жанрі письменника.

Читаючи художньо-історичні твори Р. Іваничука, помічаємо, що романіст досить часто залучає цей пласт слів, які є зрозумілими вже із самого контексту твору. Цьому сприяє те, що сам письменник за фахом філолог і, здобувши філологічну освіту, вміє легко ввести читача в курс справи. Філологічну термінолексику автор використав у таких романах, як «Бо війна війною», «Вода з каменю», «Журавлиний крик», «Край битого шляху», «Мальви», «Манускрипт з вулиці Руської», «Орда», «Рев оленів нарозвидні», «Саксаул у пісках», «Черлене вино», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», у повістях «Зупинись, подорожній!», «Смерть Юди», в новелах «Доктор Бровко», «На перевалі», «Nota bene».

Лінгвістична лексика потрібна письменникові для характеристики героїв приятелів Івана Вагилевича та Миколи Устиновича: «А ти зустрічався зі Срезневським? Так, у Ставропігійському інституті. Ти маєш рацію цей росіянин і мене вельми здивував. Зав'язався спір межи ним і Зубрицьким і який парадокс: галичанин Зубрицький твердить, що українська мова діалект російської, а москаль Срезневський відповідає на те приблизно так: якщо на терені нинішньої України панувала колись прамова, то вона була праукраїнською, про що свідчать санскритські лексеми світ, сік, тато, кара, мара, пан та інші, і якби Київ не зруйнували монголи, то офіційною мовою нинішньої держави була б не суміш староболгарської та угро-фінських мов, а слов'яноукраїнська, і Пушкін писав би свої поезії по-українськи. Отак!» [11, с. 38]. Описуючи розмову двох людей, які говорять про відомих учених Ізмаїла Срезневського та Дениса Зубрицького, письменник не може обійтися без лінгвістичної лексики, тому вкладає її в уста своїх героїв, а вони, вживаючи такі слова у своєму мовленні, передають читачеві відомості про походження української мови. Використовуючи мовознавчі лексеми в мовленні персонажів, автор наголошує на лексичному багатстві української мови, її високому стилі викладу, а також граматичних категоріях, які є такими самими, як і в інших європейських мовах. Про чистоту рідної мови дбають провісники національного відродження Іван Вагилевич та Маркіян Шашкевич, діяльність яких спрямована проти засмічення своєї мови чужоземними елементами: «Я ж давно тобі казав, промовив Вагилевич, ми й досі не можемо відірватися від каліччини, яку впровадив своїм «Домоболієм» Йосиф Левицький. Ми повинні писати хоча б покутським діалектом. -1 відшліфувати його фонетикою творів Котляревського, додав Маркіян» [6, с. 190].

Для мови автора властиве вживання лінгвістичної лексики в прямому значенні: «Він [Кривда Г.Г.] готувався розпочати першу лекцію з вступу до мовознавства улюбленою фразою покійного Мохнацького: «У змінах коренів слів вбачайте історію народів», та зрозумів, що такий вступ нині не схвилює студентів» [8, с. 222]. Використовуючи таку лексику письменник характеризує свого героя як вченого-філолога, який займається викладацькою діяльністю.

Змальовуючи життя своїх персонажів «карликів» у «карлицькій колонії», прозаїк використовує мовознавчі слова термін, лексикон, за допомогою яких звертає увагу читача на те, що такі лексеми, як «менует» і «пірует», різні за своїм лексичним значенням, але подібні за вимовою: «Карлики, які походили з сіл, не розуміли значення цього слова і плутали патріотичний термін «менует» з іншим, теж незрозумілим, але з ворожого лексикону взятим «пірует». Справа в тому, що карлиці, як виявилось потім, танцювали зовсім не менует, а лише виконували пірует, за що їх скарали на горло, а слово «пірует» клеврети Тома оголосили крамольним» [10, с. 74].З наведеного контексту зрозуміло, що менует означає «танець», а слово пірует це «повний круговий поворот усім тілом на носку однієї ноги у танці, балеті» [2, с. 789], хоч цього слова письменник не пояснює в тексті. Через вживання таких лексем, які вдало підібрав автор, відбувається гра слів, а сам контекст набуває жартівливо-іронічного забарвлення.

З лінгвістичною лексикою тісно пов'язана літературознавча. Деякі з цих слів і словосполучень вжито в мовленні персонажів письменника Івана Котляревського та вченого Павла Любимського, які ведуть мову про пошуки нових стилів у літературі: «Іван Петрович стояв, затамувавши подих, обличчя гостя було поважне й холодне, в автора здали нерви. Я розумію, що бурлеск то ще не серйозна література, шилом моря не нагрієш, почав заздалегідь оправдовуватися, але я не знаходжу іншої форми. Я пішов за віянням веймарського класицизму: хочу сьогоднішні проблеми втиснути в старі сюжети. Звичайно, Гете і Лессінг роблять це на рівні своїх талантів і тієї культури, яка стоїть за ними. А ми мусимо починати з низького штилю» [6, с. 152]. Наведена спеціальна лексика уводить читача в середовище літературного життя героїв. Слід зауважити, що слово штиль тут ужито як застарілий варіант і означає те саме, що й поняття стиль. Воно вказує, що йдеться про термінологічну систему ХУЛІ початку ХІХ століття, коли розгортається дія романів.

Дискусію про напрями в літературі ведуть двоє друзів персонажі-літератори Микола Новиков та Микола Карамзін: «Не маю нічого проти сентименталізму, мій любий колего, якщо цей напрямок покликаний руйнувати догми офіційного класицизму. Ваше ж трактування нової літературної течії, як я зрозумів з недавньої дискусії, дещо інакше» [7, с. 206]. Ужиті в прямому значенні спеціальні терміни, характеризують літературне життя другої половини ХУІІІ початку ХІХ століття, коли розвивалися в літературі напрями сентименталізму й класицизму. З контексту зрозуміло, що сентименталізм заперечує класицизм, оскільки той дотримується системи суворих правил відтворення дійсності на відміну від сентименталізму, якому притаманна ідеалізація дійсності та надмірна чутливість у її зображенні.

Літературознавчі лексеми характерні не тільки для мовлення персонажів, але й для авторської розповіді: «Компаративізм, започаткований Гердером і розроблений у Росії петербурзьким професорам Веселовським, лозунг загальносвітової літератури із свого доброго начала перетворився в працях багатьох учених у механічну теорію запозичень, яка останнім часом хлинула в літературознавство, заперечуючи самобутність національних епосів, вона добиралася і до оригінальних творів. Микола Іванович упритул зіткнувся з нею, вивчаючи творчість Шота Руставелі: ця теорія допускала перське, індійське чи бозна-яке походження поеми тільки не суто грузинське» [12, с. 297]. Усі виділені лексеми виступають у прямому значенні і характеризують Миколу Гулака як прекрасного знавця і дослідника творчості грузинського поета Шота Руставелі.

Інколи літературознавчу лексику Іваничук уживає в переносному значенні і вводить її в образний контекст: «Пшибишевський безоглядно, з відчайдушністю розбишаки нищив при мені старі канони форми і змісту, трощив, аж курилася з них порохня, й будував з уламків новий храм ажурно-витонченого стилю, заманював увійти до нього, розчинитися в дзеркальному сяйві кришталю і не вийти ніколи» [13, с. 508]. Змістові поняття слів форма та змісттут реалізуються повністю, крім того, семантика слова стиль розширюється, з'являються асоціації, пов'язані з контекстуальним змістом цього слова, а саме із храмом, який має символізувати гарний і витончений літературний стиль письменника.

Аналізуючи філологічну лексику, відзначимо, що автор дуже добре обізнаний із сучасним та історичним мовознавством, зарубіжним та українським літературознавством. Це засвідчує велика кількість прізвищ учених-філологів, письменників, численні назви праць, статей, на які письменник не тільки покликається у своїх творах, але й цитує їх та аналізує зміст. Наведемо назви найвідоміших з цих праць:

- мовознавчих: «Азбука» Лаврентія Зизанія [9, с. 310], «Відомості о руськом язиці» Івана Могильницького [6, с. 15], «Граматика малороссийского наречия»Павловського [6, с. 18], «Історія слов'янської мови та літератури всіма наріччями» Шафарика [6, с. 18] та інші;

- літературознавчих книг: німецький епос «Пісня про Нібелунгів» [9, с. 289], «Погляд на «Слово о полку Ігоревім» Міллера» [12, с. 296], «Послання к утєкшим от православної віри єпископам» Івана Вишенського» [9, с. 298]; статей: М. Гулака «А. Берже як орієнталіст» [12, с. 431], «О книге Ф.К. Альтера «О грузинской литературе»[12, с. 394], «Пісня про Адигея» [12, с. 431], «Про алагарську спадщину» [12, с. 433], «Про «Барсову шкуру» Руставелі» [12, с. 408], «Про знаменитого поета Нізамі і його поему «Похід русів проти Берди» [12, с. 438], «Про народну поезію тюркських народів» [12, с. 431]; І. Труша «З області нашої нової літератури» [13, с. 614]; Лесі Українки «Не так тії вороги, як добрії люди» [13, с. 549]; І. Франка «Дещо про себе самого» [13, с. 680], «Література, її завдання і найважливіші ціхи» [13, с. 668], «Поет зради» [13, с. 680], «Хуторна поезія»П.О. Куліша» [12, с. 414] та інші. Послуговуючись назвами цих філологічних праць, письменник змальовує реальні постаті вчених-філологів, створює їхні мовні характеристики, зображує наукову атмосферу, яка їх оточує.

Висновки. Філологічна лексика в художньому дискурсі Р. Іваничука вживається переважно в прямому значенні, тобто у звичній для неї функції номінації понять. Рідше вона виступає в образному контексті, у якому її семантика розширюється, внаслідок чого з'являються символічно переосмислені лексеми, пов'язані з її контекстуальним змістом. Зважаючи на це, з одного боку, вона містить потрібну в історичному жанрі наукову інформацію, а з іншого, функціонує як стилістично-виражальний засіб. Вправно вплітаючи філологічну лексику в канву історичних творів, оригінально переосмислюючи її, автор створює цікаві й неповторні художні образи, показує, як розширюються виражальні можливості художнього мовлення. Все це свідчить про високу майстерність письменника, розкриває специфіку його індивідуально-авторського стилю, дає нам підстави вважати його одним з найбільших філологічних ерудитів серед українських майстрів художнього слова. художній дискурс лінгвістичний літературний

У перспективі предметом для дослідження стануть не лише лексеми зі сфери суспільних наук, але й лексичні засоби інших галузей у художньому дискурсі Р. Іваничука, які дадуть змогу дослідити процеси їхньої взаємодії в контексті літературного твору.

Література

1. Буда В.А. Лінгвостилістика сучасного історичного роману про добу козацтва (60-90 рр.ХХ ст.). Київ: Рідна мова, 1998.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005. 1728 с.

3. Гайдученко ГМ. Семантико-стилістична характеристика хронологічно маркованої лексики (на матеріалі української історичної прози другої половини ХХ століття): автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. Київ, 1999. 19 с.

4. Голоюх Л.В. Порівняння як структурно-стилістичний компонент художнього тексту (на матеріалі сучасної історичної прози): автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. Київ, 1996. 20 с.

5. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності (стилістика і культура мови). Київ: Довіра, 1999. 431 с.

6. Іваничук РІ. Вода з каменю: твори в 3 томах. Київ: Дніпро, 1988. Т. 2. С. 6-720.

7. Іваничук РІ. Журавлиний крик: історичний роман. Львів: Каменяр, 1989. 375 с.

8. Іваничук Р І. Зупинись, подорожній: повість. Львів: Каменяр, С. 211-311.

9. Іваничук РІ. Манускрипт з вулиці Руської: твори в 3 томах. Київ: Дніпро, 1988. Т. 1. С. 38-615.

10. Іваничук РІ. Орда: псалом. Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 199 с.

11. Іваничук РІ. Саксаул у пісках: роман. Березіль. 2000. № 9-10. С. 3-93.

12. Іваничук РІ. Четвертий вимір: твори в 3 томах. Київ: Дніпро, 1988. Т. 2. С. 271-472.

13. Іваничук РІ. Шрами на скалі: твори в 3 томах. Київ: Дніпро, 1988. Т. 2. С. 473-693.

14. Озерова Н.Г Взаимодействие функциональных стилей в русском и украинском языках. Русский язык и литература. 2000. № 1. С. 1-4.

15. Хом'як О.І. Лінгвостилістика української прози 60-90-х років ХХ століття (на матеріалі творів В. Дрозда, Р. Іваничука, В. Шевчука): автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. Київ, 2004. 20 с.

Размещено на Allbest.ru