Знакові явища в комунікативному просторі наративу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мелітопольського державного педагогічного університету

імені Богдана Хмельницького

Знакові явища в комунікативному просторі наративу

Юрченко О.В.

Постановка проблеми. У мовознавстві ХХ-ХХ століть побутує загальновизнаний підхід до розуміння мови як системи матеріальних знаків, що сформувалися в суспільстві історично й виконують комунікативну функцію. Тож, відповідно, найваж ливішою функцією мови як явища суспільного є її комунікатив не призначення, функція «передачі інформації від суб'єкта до суб'єкта», тобто обміну інформацією між суб'єктами, що реа лізується в будь-якій ситуації спілкування. При цьому, як і рані ше, актуальними залишаються питання функціонування мови, проблеми мовного спілкування, комунікації й пізнання. Усі ці взаємопов'язані та взаємозумовлені проблеми на сучасному етапі розвитку філологічної науки об'єднані однією спільною темою - мовленнєвою діяльністю людини.

Оскільки понятійну категорію наративу цілком слушно ква ліфікують як одну з форм комунікації, пов'язаної з мовленнє вою діяльністю індивіда, то варто зазначити, що її семіотична природа щодо онтогенезу й філогенезу спілкування є об'єк тивною даністю незалежно від екстралінгвальних чинників. Тож уже в «Тезах Празького лінгвістичного гуртка» закладе но потенцію розмежування знака, значення й означуваного: «У своїй соціальній ролі мовленнєва діяльність розрізняється залежно від зв'язку з позалінгвальною реальністю. При цьому вона має або функцію спілкування, тобто спрямована до позна- чуваного, або поетичну функцію, тобто спрямована в бік зна ка» [2, с. 130].

Як відомо, у процесі комунікації відбувається переда ча інформації за допомогою мовних одиниць - матеріальних знаків, що окреслюють певні предмети або явища навколиш нього світу. Зауважимо при цьому, що знак - це не властивість предмета, а функція, якої предмет може набути. Знакова функ ція полягає в можливості предмета представляти собою (замі щувати) щось для когось. Із лінгвістичного погляду знак - це певний матеріальний об'єкт, який може бути сприйнятий орга нами чуття. Але знак дає людині змогу перейти межу чуттє вого сприймання, бо він є матеріальною опорою мислення. Об'єкт, представлений знаком, називають денотатом (від лат. denotatus - позначений) або референтом (від англ. reference - еталон). Знаки, пов'язані спільною функцією чи метою, утво рюють знакові системи. За іншими концепціями розрізняють референт як одиничний предмет, денотат - як клас ідентичних предметів і сигніфікат - як сукупність ознак класу предметів.

Водночас проблематика кореляції понять матеріального й ідеального в семіотичній природі знака, на нашу думку, потре бує детального висвітлення, адже не випадково іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет зазначає, що «почуття в мисте цтві - теж знак, виразовий засіб, а не те, що виражається. Це матеріал для нового тіла sui generis. «Дон Кіхот» - не моє почут тя і не реальна людина чи образ реальної людини. Це новий предмет, що живе в атмосфері естетичного світу, відмінного від світу фізичного й від світу психологічного» [4, с. 496-497].

Властивості й відношення реальної дійсності знайшли своє відображення в семантичних категоріях мови. Серед фундамен тальних категорій світосприймання людини категорія простору посідає важливе місце, особливо коли йдеться про неоднознач ність її сприйняття й тлумачення. Прагматичний аспект дослі дження мовних знаків набуває, на нашу думку, методологічного значення, сприяє усвідомленню природи досліджуваних явищ у комунікативному просторі наративу, виокремленню логіки їх взаємодії, з'ясуванню причинно-наслідкових зв'язків тощо.

Усвідомлення означеної проблеми, а також потреба в нау ковому обґрунтуванні стратегії формування комунікативного простору наративу зумовили вибір напряму нашого досліджен ня. Метою статті є уведення в науковий обіг поняття «комуні кативний простір наративу», окреслення його термінологічно го значення. Об'єкт дослідження - семіотика комунікативного простору. Предмет аналізу - понятійна категорія наративу.

Виклад основного матеріалу. Не викликає сумнівів той факт, що комунікативний простір, заповнений «фізикою взає модії» суб'єкта й об'єкта, автора і читача, дотепер є складною, багатогранною проблемою, що охоплює низку наукових напря мів. Це передусім дослідження вчених-формалістів (В. Шклов- ського, Д. Поливанова, Б. Ейхенбаума, Б. Томашевського,

М. Трубецького, Р Якобсона та інших), які мали визначальний вплив на виникнення й розвиток таких напрямів у вітчизняних філологічних студіях, як структуралізм, семіотика, наратоло- гія, постструктуралізм тощо. Визнання наявності суб'єкта - реципієнта й одночасно творця мови - спонукало дослідників (Б. Айзенберга, О. Арцишевську, Б. Бєляєва, Л. Виготського, М. Жинкіна, О. Кубрякову та інших) до пошуків психологічно го підґрунтя аналізованих явищ.

Наратологія сьогодні в багатьох аспектах спирається на філософські концепції: концепцію «діалогізму» та діалогічну теорію (М. Бахтін, М. Бубер, П. Рікер, К. Ясперс), які обстою вали гетерогенність суб'єкта пізнання й первинність взаємодії, що досягається в діалозі особистостей, свідомостей, культур; теорію символічних форм (Е. Кассірер); трансцендентальну феноменологію (Е. Гусерль), що спиралась на припущення про єдиний гомогенний суб'єкт знання й пізнання у всій його соці- окультурній визначеності.

Уперше ідею про функціонування прямих і зворотних зв'яз ків у системі «автор - твір - читач» висунув учений М. Бахтін, який, спираючись на концепцію діалогізму висловлювання, як усного, так і писемного, висловлює думку про те, що всі сфе ри діяльності людини - від побуту до мистецтва - пов'язані з процесами мовлення [6]. Незважаючи на полеміку М. Бахтіна з формалістами, його почасти зараховують саме до них через те, що вчений у своїх працях чимало уваги приділяє вивченню різноманітних форм висловлювання.

Основним питанням дискусії між ученими були розбіжно сті в поглядах на призначення мови у процесі висловлювання. М. Бахтін звинувачував формалістів у тому, що вони не приді ляли належної уваги зв'язку слова з історичною епохою. Отож концепція діалогізму текстів, розроблена М. Бахтіним, була вті лена безпосередньо або опосередковано в теоріях прихильни ків структуралізму, які також були переконані в тому, що літе ратурний твір виконує комунікативну функцію.

Зауважимо при цьому, що виникнення наратології пов'я зане з низкою досліджень структуралістів, а саме: Р Якобсона, К. Леві-Строса, Р Барта та інших. Наприклад, Р Барт зазначає, що саме читач, а не автор, є основним джерелом синтезу змістів, бо «текст складається з множинності різних видів письма, що вихо дять із різних культур та вступають один з одним у відношення діалогу, пародії, сварки, однак вся ця множинність фокусується в одній точці, якою є не автор, а читач. Читач - це той простір, де відбиваються всі до єдиної цитати, з яких складається пись мо; текст набуває єдності не в походженні своєму, а в призначен ні, тільки призначення - це не особистість адресата; читач - це людина без історії, без біографії, без психології, він лише хтось, хто зводить воєдино всі ті штрихи, що утворюють письмовий текст» [1, с. 390]. Аналізуючи внесок Р Барта в дослідження художнього тексту, треба зауважити, що окреслені ним вектори стали поштовхом для розроб згодом категорії інтертекстуально- сті. Крім того, на думку окремих дослідників, саме Р Барту нале жить ідея розмежування таких понять, як твір і текст. наратив лінгвістичний мовний понятійний

Вивчення понятійної структури тексту неможливе без встановлення його співвіднесеності зі знаком. Одним із диску сійних питань у лінгвосеміотиці є те, які мовні одиниці треба вважати знаками: всі чи тільки окремі з них? Побутує дум ка, що оскільки мова є знаковою системою, то всі її одиниці (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення) є знака ми. За іншими поглядами, знаками у мові є слова і речення, а фонеми - це матеріал, з якого будуються мовні знаки. Нарешті, були висловлені погляди, за якими лише морфеми, прості сло ва й шаблонні словосполучення є знаками, а фонеми, тонеми (інтонеми), паузи є дознаковими утвореннями, тоді як складні слова, словосполучення та речення є надзнаковими утворення ми. Почасти текст і дискурс виокремлюють також як надзна- кові утворення, хоча їх комунікативно-наративна природа нео дноразово ставала об'єктом вивчення в руслі лінгвістичних , психологічних, філософських студій.

Вивчення структури мовлення також уможливлює інтерпре тацію понятійного поля наративу. На теренах мовознавчих дослі джень натрапляємо на розмаїття значень, закріплених за понят тям «мовлення». На думку американського лінгвіста Р Якобсона, комунікативний акт має таку динамічну структуру: «Адресант (addresser) надсилає повідомлення адресатові (addressee). Щоб повідомлення змогло виконати свої функції, необхідні для кон тексту, про який ідеться (у іншому висвітленні - «референт»); адресат повинен сприймати контекст, який повинен бути або вербальним, або ж допускати вербалізацію; код, повністю або ж частково спільний для адресата (тобто для того, хто кодує, і того, хто декодує); і, нарешті, контакт - фізичний канал і психоло гічний зв'язок між адресатом і адресантом, що уможливлюють встановлення та підтримання комунікації» [7, с. 361]. Ця концеп ція справила істотний вплив на розроблення теоретичної бази наратології, яка виокремилася дещо пізніше.

У руслі спільного об'єкта дослідження, яким є мовно-мис- леннєва діяльність людини, стає очевидним, наскільки нара- тологія тісно переплетена з лінгвосеміотикою, стилістикою кодування, стилістикою декодування тощо. Тож, за нашими спостереженнями, наратологи не можуть дійти згоди щодо ста тусу своєї дисципліни, адже одні вважають наративом вербаль ну розповідь про одну чи кілька подій, інші - репрезентацію (зокрема, вербальну) будь-яких видів подій. Деякі вчені дово дять, що ці події повинні бути викладені послідовно, резуль тативно і навіть завершено, а наративи повинні бути населені антропоморфними істотами; наративи, крім того, повинні бути підкріплені щоденним людським досвідом. Нині такий підхід також зазнає критики.

На теперішньому етапі свого існування наратологія може розглядатися як сучасна (й відчутно трансформована) форма структуралізму, оскільки в більшості дослідників структура лістської орієнтації 1970-1980-х років чітко виявилася тенден ція до аналізу з наратологічних позицій. Наратологи не відки дають самого поняття глибинної структури, що закладене, на їхню думку, в основі будь-якого художнього твору, але пріори тети при цьому розставляють на процесі реалізації цієї структу ри під час активної діалогічної взаємодії письменника і читача. На нашу думку, структурний підхід до вивчення наративу не тільки доцільний, але й необхідний, оскільки спрямований на вивчення внутрішніх відношень у самому механізмі, що проду кує наративну діяльність.

Водночас вплив на стратифікацію наративу здійснили також постмодернізм і рецептивна естетика: «Якщо розуміти нарато- логію як опис процесу комунікації виключно всередині худож нього тексту, то тут переважно панують уявлення, що не вихо дять за межі власне структуралістської парадигми. Як тільки виникають проблеми, які стосуються взаємини тексту з автором і читачем, за неодмінної умови інтенсивно інтертекстуалізова- ного розуміння природи людської свідомості, то йдеться вже про постструктуралістську перспективу. Привертає увагу саме остання умова, тому що без інтертекстуалізації свідомості мож на говорити лише про рецептивно-естетичний підхід» [3, с. 260].

Нині основні положення наратології зводимо до узагаль неного комплексу ідей. З погляду наратології літературний твір має комунікативну природу. Акт художньої комуніка ції відбувається на декількох оповідних рівнях. У завдання наратологіі входить теоретичне обґрунтування численних оповідних інстанцій, що виступають у ролі членів комуніка тивного ланцюга, цього своєрідного каналу, по якому здійсню ється передача художньої інформації від письменника до чита ча. Провідні вчені-наратознавці (Р Барт, Л. Долежел, Ж. Женетт, М. Баль, В. Шмід, Дж. Принс, С. Четман, Ю. Мюзарра-Шредер, Я. Лінтвельт та інші) виявили розмаїття парадигматичних від ношень, що формують специфіку взаємозалежностей між опо віданням, розповіддю та історією.

Із метою дослідження функціональних властивостей тієї об'єктної зони, що йменується комунікативним простором наративу, вважаємо за необхідне окреслити його локальні координати в межах гегелівського підходу до аналізу тексту твору в системі «автор - твір - читач». На двобічний зв'язок між читачем і автором указують також сучасні дослідники. Теоретичні міркування про знакову структуру комунікації як своєрідної системи кодування висловлює М. Ріффатер: «Якщо письменник хоче, щоб його наміри досягли мети, він повинен контролювати декодування самим закодуванням, стараючись привернути увагу читача до тих елементів мов леннєвого ланцюга, які видаються йому важливими, і зро бити так, щоб вони не вислизнули навіть під час найбільш поверхового читання [5, с. 73]. Тож побудова означеної мов ної стратегії суб'єкта неможлива без участі семіотичних кодів комунікації.

Висновки

Отже, понятійний зміст комунікативного простору наративу треба окреслювати на перетині природ ничо-наукового і власне гуманітарного, у вузькому розу мінні - лінгвістичного підходу до його вивчення. Простір як понятійна мовна категорія відображається в одному з основних її семіотичних кодів - категорії локальності, де центральною точкою відліку в означеному просторі стає людина (суб'єкт, об'єкт). Наш підхід оснований на гранично широкому розумінні системного характеру комунікативного простору наративу, що дає змогу в статиці тлумачити його як фізичний простір, а в динаміці - парадигматично - як комунікаційне поле, тобто ту функціонально-мовну локаль ну площину, де народжуються смисли, продукуються нові евристичні можливості, що закріплюються в знакових фор мах (архетипно-традиційних, міфологічних, символічних, індивідуально-прагматичних).

До функцій комунікативного простору наративу в межах означеної інтерпретації зараховуємо насамперед не тільки і не скільки технологію забезпечення комунікацій у семіотичному ланцюжкові «автор - текст - читач», або синхронізацію есте тичних контекстів (естетичного впливу), але й акумулювання та трансляцію їх від одного покоління до іншого.

Література

1. Барт Р Смерть автора: Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Пер. с франц. ГК. Косиков М.: «Прогресс», 1989. С. 384-391.

2. Звегинцев В.А. История языкознания ХІХ-ХХ веков в очерках и извлечениях. М.: «Просвещение», 1965. Ч. 2. 495 с.

3. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодер низм. М.: «Просвещение», 1996. 260 с.

4. Ортега-и-Г ассет Х. «Дегуманизация искусства» и другие работы. Эссе о литературе и искусстве: сборник / Пер. с исп. М.: «Радуга», 1991. 639 с.

5. Риффатер М. Критерии стилистического анализа. НЗЛ. М., 1980. Вып. 9. С. 69-97.

6. Якобсон Р Лінгвістика і поетика. Слово. Знак. Дискурс. Анто логія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.О. Зубрицької. Львів: «Літопис», 1996. С. 359-377.

7. Юрченко А. В. Знаковые явления в коммуникатив ном пространстве нарратива

Анотація

У статті йдеться про понятійні та функціо нальні особливості інтерпретації категорії комунікативно го простору наративу з опертям на філософський і лінгві стичний підходи. Простір як понятійна мовна категорія відображається в одному з основних її смислових кодів - категорії локальності, де змістовою стороною в означено му просторі стає людина (суб'єкт, об'єкт). Встановлено, що в динаміці комунікативний простір наративу є своєрід ною функціонально-мовною площиною, де народжуються смисли, продукуються нові евристичні можливості, що закріплюються у знакових формах.

Ключові слова: мовний знак, денотат, сигніфікат, наратив, комунікативний простір.

Статья посвящена описанию и анализу функциональных особенностей категории коммуникатив ного пространства нарратива в философском и лингвисти ческом аспектах. Пространство как понятийная языковая категория отражается в одном из ведущих своих смысло вых кодов - категории локальности, где центральной точ кой отсчета в некоем пространстве становится сам человек (субъект, объект). Выяснено, что в динамике коммуника тивное пространство нарратива является своеобразной функционально-языковой территорией, где рождаются смыслы, продуцируются новые эвристические возможно сти, закрепленные за знаковыми формами.

Ключевые слова: языковой знак, денотат, сигнификат, нарратив, коммуникативное пространство.

The article deals with the conceptual and func tional features of interpretation category of communicative space reliance on narrative with philosophical and linguistic approaches. Space as conceptual language category is shown in one of its main semiotic codes - categories of locality where the semantic side in the defined space is a person (subject, object). It is found out that in the dynamics of communica tive space of narrative is a kind functional-language territo ry, where meanings are born, new heuristics are generated, assigned to symbolic forms.

Key words: sign of language, denotation, significant, nar rative, communicative space.

Размещено на Allbest.ru