Числова специфіка іменників - власних назв

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Морфологічна категорія числа іменників завжди становила особливий предмет уваги лінгвістів, що вилилося в існування багатьох позицій стосовно неї. Найбільш поширеними можна вважати однобічний (формальний) погляд, відповідно до якого число визнається класифікаційною категорією (П.Ф. Фортунатов і його послідовники, А.А. Залізняк, І.Г Милославський), і двобічний (структурно-семантичний), котрий розглядає цю категорію як складну й неоднорідну, що в ній частина форм є семантично мотивованими, а частина виражають число лише формально (О.К. Безпояско, О.В. Бондарко, В.В. Виноградов, І.Р Вихованець, К.Г Городенська, В.І. Дегтярьов, А.П. Загнітко, І.Г. Матвіяс, Й.П. Мучник та ін.).

Виклад основного матеріалу. Морфологічну категорію числа слід визнати однією з головних у конституюванні граматичної предметності, оскільки саме до її функцій увіходить показ власне-предметності чи невласне-предметності реалії, позначеної іменником.

Категорія числа найбільш послідовно й питомо втілюється на рівні власне-предметних іменників. Тут її семантика, структурована ідеєю рахованості / нерахованості предметів навколишньої дійсності, виявляється у протиставленні значень «один предмет» / «більше ніж один предмет (неозначена кількість предметів)», які забезпечені власними формами вираження. Таке співвідношення семантики та граматики є симетричним.

Симетрія у співвідношенні семантичного змісту та форм його вираження характерна для більшості іменників розряду конкретних. її порушення стає можливим або внаслідок семантичного розвитку лексеми, або внаслідок дії контекстного оточення. Під впливом контексту парадигматичні числові форми конкретних іменників можуть набувати додаткової до основного категорійного числового значення семантики, що дає підстави говорити про полісемію граматичних форм числа як вияв семантико-граматичної асиметрії.

Як засвідчив аналіз лінгвістичних джерел, суперечливою інтерпретацією характеризуються іменники-оніми в питанні вираження ними числових значень. Традиційною є позиція, згідно з якою такі іменники мають лише форму однини або множини, пор.: Іван, Київ, Україна Суми, Карпати. У статті висловлено сумнів щодо послідовності такої інтерпретації. Підставою для цього послужило те, що числове значення оніма відразу розглядається на рівні синтагматики, контексту, де воно співвіднесене з одним і лише з одним референтом. Іншими словами, оніми досліджуються у граматичному плані вже як референто віднесені, і це цілком закономірно дає ґрунт для твердження, що кожен такий іменник позначає лише один унікальний об'єкт.

Такий підхід до з'ясування числової специфіки іменників власних назв порушує логіку, яка застосовується щодо всіх інших іменників. Ця логіка передбачає, що категорійні морфологічні значення спочатку розглядаються на парадигматичному рівні, де вони мають віртуально-лексемний характер, тобто виражають ті значення, які є основним виявом категорійної семантики й далі можуть або знаходити саме таку значеннєву реалізацію в контексті, або ж модифікувати її, пор.:

Вовк біг мені назустріч / Вовки бігли за возом і Вовк хижак / Вовки хижаки. Стверджуючи необхідність дотримання цієї логіки й під час дослідження іменників власних назв, звичайно, не можна ігнорувати того, що власні назви значною мірою різняться своїми ономасіологічними характеристиками від загальних передусім тим, що не мають лексичного значення.

Мета статті схарактеризувати особливості вираження числових значень власними назвами у контексті вивчення явища семантико-граматичної асиметрії. Говорячи про специфіку вираження власними назвами числових значень, насамперед слід констатувати, що відповідно до своїх лексичних ознак вони в семантичному плані характеризуються як одиничні. Іншими словами, парадигматика значень власних іменників представлена лише одниною, і це дозволяє говорити про усіченість значеннєвої парадигми: іменники власні назви мають значення однини та не мають значення множини.

Однак на рівні формальної репрезентації семантика одиничності не завжди забезпечується відповідними граматичними формами однини. Для української мови це твердження справедливе, оскільки власні назви представлені як формами однини, так і формами множини. З огляду на це необхідно констатувати наявність семантико-граматичної асиметрії у сфері іменників власних назв. Передусім вона виявляється в тому, що у формально-граматичному плані іменники власні назви розподіляються на дві групи: іменники, які мають морфологічну форму однини, й іменники, що мають форму множини. За цими ознаками аналізовані іменники розподіляються на різні морфологічні класи: перші до класу іменників singularia tantum, наприклад: Катерина, Іван, Дніпро, Київ, Говерла, другі pluralia tantum, наприклад: Черкаси, Альпи, Карпати, Дарданелли. Проте, як зазначалося, у своїй семантичній сутності обидві групи співвідносні, оскільки завжди позначають реальну одиничність.

Щодо семантики обидві групи за формальною ознакою слід розвести як протилежні: форми однини підтримують реальну семантику однини, оскільки в них «сема «одиничність» накладається на позначення індивідуального предмета» [1, с. 67], а форми множини не відбивають реального денотативного статусу об'єкта. Відтак у семантико-граматичному плані однини іменники можна вважати симетричними, натомість множинні іменники є асиметричними. Важливо наголосити, що поява семантико-граматичної невідповідності на рівні іменників власних назв, репрезентованих множинними формами, не є результатом порушення в системі мови, а зумовлена екстралінгвальними чинниками, зокрема узуалізацією колишніх форм множини загальних або власних іменників у функції власних назв на позначення одиничних об'єктів [2, с. 87; 3, с. 113-117].

Описаний вище стан речей характерний для онімів, ужитих у прямому значенні, тобто у віднесеності до реального одиничного денотата, які мають референту віднесеність. Водночас іменники власні назви внаслідок дії різноманітних чинників можуть зазнавати семантичного розвитку, можуть набувати інших, додаткових, переносних значень [4, с. 66-73; 3, с. 113], для яких цілком можливим буде формування співвіднесеної числової семантики корелятивних значень однини / множини та забезпечення їх відповідними протиставленими формами. Зміна вихідної лексичної семантики власного іменника впливатиме й на зміну граматичної семантики іменника, вона зазнаватиме модифікації, що врешті відбиватиметься й на формальній репрезентації цих значень. Як зазначає Н.Г Озерова, переносне вживання власного імені є, з одного боку, основою його семантичного розвитку, з іншого викликає зміни характеру граматичної семи «число», притаманної цьому іменнику [1, с. 68].

Передусім зміни в лексичній і пов'язаній із нею граматичній семантиці характерні для іменників singularia tantum. І це цілком логічно: для них потенційно відкритою є позиція для утворення значення й форми множини. Натомість іменники власні назви класу pluralia tantum мають набагато менше можливостей для цього. Саме тому в різноманітних джерелах найчастіше згадують про модифікацію значення й появу форми множини на ґрунті однинних іменників і майже ігнорують той факт, що множинні іменники теж можуть зазнавати семантичних модифікацій, які, щоправда, найчастіше не підтримуються формуванням корелятивних форм числа.

Так, стосовно однинних іменників власних назв у науковій літературі вказують на декілька різновидів значеннєвих модифікацій. І.Р Вихованець і К.Г. Городенська, наприклад, зазначають, що форми множини від власних іменників можуть позначати: а) сукупність однойменних осіб або предметів; б) узагальнення на ґрунті характеристичних ознак власних назв; в) сукупність осіб з однієї родини [2, с. 97]. Відразу слід термінологічно уточнити формулювання, запропоноване в пункті б), оскільки в цьому разі йдеться не про узагальнення на ґрунті характеристичних ознак власних назв, а про саме узагальнення, але на ґрунті характеристичних ознак денотата, позначеного власною назвою у формі однини. В іншому ж наведений розподіл цілком точний і підтверджується прикладами з усного та писемного мовлення, де випадки порушення числової співвіднесеності іменників власних назв доволі часті. Наприклад, у реченнях У кожному дворі по два-три хлопців Василі, Грицьки та Івани. Який урожай був на отих Іванів! У нашого сусіди було аж три Івани Іван Парубок, Іван Великий, Іван Малий (І. Сенченко) власні назви імена осіб (виділені напівжирним шрифтом) ужиті у формах множини, що свідчить про їх нереферентне вживання, натомість їхнім протиставленням стає тричі вжитий іменник Іван, який використаний у своєму основному значенні для позначення трьох різних денотатів, що додатково підкреслюється характеризаційними уточненнями (Парубок, Великий, Малий).

Механізм перетворення власної назви у загальну точно може бути описаний у термінах теорії референції. Зокрема Н.Д. Арутюнова вказує, що поки власне ім'я не закріплене за конкретним об'єктом, воно незначуще, але щойно воно отримало свого носія, воно обростає асоціаціями, які створюють образ референта імені. З іменем починають пов'язуватися різнорідні відомості про номіната, враження від нього, його зовнішній вигляд, емоційне ставлення, яке ним породжується, тощо. Природно, що ці асоціації у різних осіб суттєво різняться. Це не заважає їх адекватному використанню. Однак, якщо за іменем закріплюється позначення стабільної сукупності ознак, воно може стати загальним, тобто набути статусу предиката [5, с. 25] або, іншими словами, набути можливостей до позначення характерологічних ознак.

Перетворення власних назв у загальні може відбуватися у двох напрямках: до актуалізації позитивних ознак колишнього референта або до актуалізації негативних ознак. У наведених вище прикладах спостерігається акцентування негативних характеристик референтів, які й закріпилися у значеннєвому комплексі колишніх власних імен у функції загальних.

Спочатку певний предмет виділяється з континууму об'єктивного світу та співвідноситься з певною таксономічною групою, а потім, якщо виникає необхідність індивідуального вирізнення його із групи, йому приписується якась «мітка», «назва». Зазвичай це виділення має характер приписування предмету певної типової для нього ознаки-характеристики. Саме тому, наприклад, іменники на позначення прізвищ, міст та ін. часто мають прикметниковий характер: Сідий, Лисенко, Київ, бо спочатку вони такими й були. Потім ці «мітки» починають заміщати родове поняття, набуваючи функціональних ознак іменника, й уживатися на позначення певного предмета як унікального, саме тому надалі всі характеристики та значення, що можуть бути співвіднесені з цим предметом, починають вважати значенням цієї «мітки-назви». На цій стадії іменник власна назва вже дійсно має лише однину. Однак, якщо зважати на те, що від початку тотожні характеристики, «мітки-назви», які ще не «обросли» безліччю значень індивідуального предмета, можуть бути використані для називання багатьох предметів, то необхідно визнавати, що на цьому етапі вони можуть мати множину. Ця множина є множиною того іменника родового поняття, до якого «назви-мітки» виступають видовим. «Мітки-назви», заміщаючи родову назву й у такий спосіб набуваючи мінімального лексичного значення вказівки на ономасіологічне поле, перебирають на себе й відповідні граматичні значення, пор.: Жили були дівчата. Їх усіх звали Іринами, тому що вони були дуже схожі між собою. Уже далі в контексті кожній із цих Ірин буде приписано різні характеристики, які й правитимуть і за значення цих імен, і за належну їх диференційну силу. Отже, на рівні парадигматики іменники-власні назви мають форми однини та множини з тими самими значеннями, що й загальні назви, лише зі спеціальною заувагою: однина власної назви вказує на те, що предмет, названий цим іменем, є один, а множини що предметів, які мають однакові імена, більше, ніж один. Тобто назовні симетрія у сфері вираження категорійних значень числа. Коли ж іменник власна назва у процесі свого функціонування набуває чіткої референтної віднесеності й цьому референту приписується безліч характеристик, які починають виконувати функцію своєрідного «лексичного значення» цього іменника, тоді він переходить у клас іменників singularia tantum, виникає системна асиметрія. Множина від такого іменника можлива лише за умови розвитку його лексичного напрямку й функціональності в бік характеризувальних, пор.: Наполеон / Таких Наполеонів тьма-тьмуща в Україні. Така форма множини є омонімічною до форми множини, що є корелятом до однини на рівні симетричного співвідношення.

Загалом перетворення власних назв у загальні формує певне поняття. Формування нового поняття забезпечується не лише семантичними механізмами, а і засобами графіки, морфології та синтактики. У цьому розумінні цілком точна у своєму судженні А.А. Брагіна, яка помітила, що ланцюги власних імен, співвідносні з різними референтами, виявляють подібність до загальних назв, коли набувають форми множини. Зникають видові розбіжності, залишається загальне родове значення. Іншими словами, форми множини створюють узагальнення, а перерахування синтаксичний паралелізм однорідних членів обриває зв'язок з індивідуальним референтом, чим забезпечується перетворення власних імен у загальні зі сформованим поняттєвим змістом [4, с. 71-72]. морфологічний іменник граматичний

Крім зазначених випадків розвитку семантики власних іменників, дослідники виділяють і інші. Наприклад, Н.Г Озерова говорить про зміну семантики іменників-онімів і пов'язані з цим зміни у їхніх числових характеристиках, завдяки чому такі іменники фактично перетворюються на загальні назви, якщо: 1) географічні назви стають найменуванням марок автомобілів, тракторів, комбайнів, побутових приладів, машин і механізмів; 2) географічні назви обираються як псевдоніми, позивні та ін. декількох осіб [1, с. 69], хоча ці види перетворень можуть бути підведені під більш загальний тип, який у класифікації І.Р Вихованця та К.Г. Городенської, наведеній вище, позначений пунктом а).

Варто зазначити, що спостереження за семантичними процесами у сфері власних назв однинної форми, внаслідок яких утворюються корелятивні форми однини / множини, призводить інколи до деяких неправомірних висновків. Так, скажімо, згадувана вище дослідниця (Н.Г Озерова) схильна вважати, що в разі перенесення власної географічної назви на позначення інших реалій новоутворена власна назва стає цілком тотожна загальному найменуванню, завдяки чому й підтвердженням чого, на її думку, є існування корелятивних форм однини та множини цих власних назв. Така інтерпретація мовного факту видається сумнівною з ряду міркувань. По-перше, власні назви у своєму первинному значенні зберігають співвіднесеність з уявленням про одиничний предмет чи особу. Не втрачають вони цього змістового компонента й у разі розвитку семантики слова, щоправда, вона затьмарюється іншими значеннями. Так, у разі перенесення назви гідроніма Волга на позначення марки машини «Волга» новоутворена назва так само стає власною, що співвідноситься передусім із уявленням про одиничний, унікальний, відмінний від інших об'єкт, наділений певними характеристиками. Тобто в цьому значенні лексема Волга є репрезентантом граматичного класу singularia tantum, так само, як і лексема Волга у значенні річка. По-друге: корелятивні форми однини та множини власних назв цілком можуть утворитися як від власної назви річки Волга, так і від власної назви машини «Волга», пор.: Побачити Волги, Амури й зрадіти серцем. Побачити «Волги», «Запорожці» й зрадіти серцем. Отже, цілком логічно буде говорити, що розвиток семантики у напрямку до формування форми множини характерний для всіх груп однинних іменників власних назв, оскільки в кожному випадку форма множини починає свідчити, що в семантичній структурі лексеми відбулася зміна: власна назва почала співвідноситися з поняттям, замість указівки на унікальність об'єкта актуалізованою виявляється поняттєва сема (належність об'єкта до певного угруповання). Відповідно зазнає змін і функція власної назви: вона перетворюється з диференціюючої на генералізуючу [6, с. 79]. Попередні міркування підтверджуються аналізом наведених вище простих прикладів, де замість форм множини видових назв можуть бути підставлені родові назви-поняття, пор.: Побачити рідні річки (Волгу, Амур, Лену...) йзрадіти серцем. Побачити вітчизняні машини («Волгу», «Запорожець», «Ока».) й зрадіти серцем.

З урахуванням викладеного є підстави сформулювати важливу як для лексикології, так і для граматики позицію: однинні іменники власні назви на рівні опису їхнього лексичного значення мають подаватися як пучок ЛСВ, де перше значення відображатиме їх реальний денотативний статус як унікальних об'єктів, а друге як репрезентантів певного поняттєвого класу імен. Відповідно в першому значенні на морфологічному рівні ці іменники будуть представниками класу singularia tantum, а в другому іменниками з повною числовою парадигмою.

Отже, на рівні форм singularia tantum іменників власних назв семантико-граматична асиметрія виявляється: 1) у відсутності в них співвідносної форми множини, що визначає їхній статус у системі морфологічної категорії числа як системно-асиметричний; 2) у модифікації значення іменників (появі ЛСВ), що дозволяє їм утворювати симетричну загалом для системи морфологічної категорії числа опозицію значень і форм однини / множини. Однак водночас це перетворює модифіковані іменники в асиметричні щодо глибинної семантики власних назв як такої, що може бути співвіднесена лише з одним, унікальним об'єктом.

Повертаючись до висловленої вище тези про недостатню увагу дослідників до форм pluralia tantum, якими репрезентуються власні назви (на противагу достатньо описаним випадкам модифікації значень і ускладненню парадигми онімів, що мають у своєму первинному значенні морфологічну форму однини), варто зазначити, що для цього є об'єктивні причини: по-перше, множинні форми власних назв більш рідкісні, а по-друге, у граматичному плані вони фактично не здатні утворювати корелятивні їм форми однини навіть за умови розвитку семантики тієї чи іншої лексеми, чим, власне, й зумовлюють відсутність інтересу з боку дослідників [7, с. 65]. Хоча для повного опису семантико-граматичної асиметрії у сфері морфологічних категорій іменника вони становлять безперечно цікавий фрагмент.

Передусім власні назви pluralia tantum цікаві тим, що в більшості своїй (зокрема якщо говорити про власне українські імена) вони є похідними від апелятивів у формі множини, пор. жолобокжолобки/ Жолобки, сумасуми/ Суми. У процесі розвитку мови відбулася узуалізація таких форм на позначення одиничних об'єктів, і це (на рівні синхронії) визначило їх сприйняття як таких, що є вихідними формами на позначення однини того чи іншого об'єкта. І саме на рівні синхронії такі іменники можуть бути розглянуті як репрезентанти явища семантико-граматичної асиметрії.

Суть асиметрії на рівні онімів формального класу pluralia tantum криється в тому, що семантично вони позначають реально одиничний предмет, а на рівні морфологічної форми ця семантика забезпечується показниками множини. Форма множини є визначальною щодо узгоджувальних властивостей цих іменників, наприклад: красиві Карпати; похилі Альпи; Чернівці розташовані на річці Буг. Однак на рівні родо-видової кореляції, тобто співвіднесеності безпосереднього змісту власної назви (видового) і поняттєвого змістового компонента (родового), яка забезпечується, наприклад, апозицією або реченнями тотожності, спостерігаються певні розходження, пор.: Чернівці-місто; Карпати-гори; Альпи це гори; Черкаси це місто. їх аналіз суттєвий, оскільки висвітлює різницю в семантиці та її відношенні до граматики на рівні форм pluralia tantum онімів.

Так, наприклад, назви гірських масивів за своїм значенням близькі до семантики множини або збірності (Карпати як сукупність неоднорідних гір), що в підсумку утворює своєрідну співвіднесеність значення множини власної назви та родової назви у формі множини (Карпатигори), а це, у свою чергу, не дозволяє вжити родову назву у формі однини (*гора Карпати), тобто наявний специфічний смисловий плеоназм значення множини [3, с. 115]. У такий спосіб іменники, подібні до згаданих, виявляють ізоморфізм до загальних іменників на зразок народ, загін, натовп, у яких семантика множинної сукупності неоднорідних предметів на рівні форми забезпечується одниною. Цей ізоморфізм чітко виявляється в такій кореляції Карпати гори/ народ люди. Ані в першій, ані в другій із протиставлених пар множина, сукупність денотатів (багатьох гір і багатьох людей) є імпліцитною семантичною основою, яка на рівні граматики підтримується іменниками pluraliatantumі не підтримується загальними іменниками. Водночас для обох груп іменників спільним є те, що вони репрезентують свою глибинну семантику як поняття про суцільний конгломерат однорідних предметів, що формує їх поверхневу числову семантику, співвідносну з одниною.

Водночас у класі pluraliatantum більшість іменників-онімів як видова назва співвідносяться з родовим поняттям, оформленим одниною, наприклад: Афіни місто, яке має давню історію; Борки районний центр Харківської області. Таким чином, за своєю семантичною структурою іменники цієї підгрупи простіші.

Сказане дозволяє розподілити оніми класу pluraliatantum на дві підгрупи: 1) іменники із семантико-граматичною асиметрією формального порядку (тобто в яких існує невідповідність форми змісту), наприклад: Черкаси, Суми; 2) іменники із семантико-граматичною асиметрією ускладнено-формального порядку (тобто в яких формальна забезпеченість суперечить вторинній семантиці).

Підсумовуючи, варто наголосити на тому, що невідповідність семантики та граматики у сфері морфологічної категорії числа на рівні іменників власних назв є важливим засобом створення стилістичної специфіки мовлення, зокрема художнього, публіцистичного, розмовного.

Література

1. Озерова Н.Г. Лексическая и грамматическая семантика существительного. Київ : Наук. думка, 1990. 192 с.

2. Вихованець І.Р Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови. Київ : Унів. вид-во «Пульсари», 2004. 400 с.

3. Суперанская А.В. Структура имени собственного (фонология и морфология) / отв. ред. А.А. Реформатский. Москва : Наука, 1969. 207 с.

4. Брагина А.А. Наблюдение над категорией рода в русском языке. Вопросы языкознания. 1981. № 5. С. 68-78.

5. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. Москва : Языки русской культуры, 1999. 896 с.

6. Українська мова: Енциклопедія / редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О., М.П. Зяблюк та ін. Київ : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М.П. Бажана, 2000. 752 с.

7. Милославский И.Г Морфологические категории современного русского языка : учебное пособие. Москва : Просвещение, 1981. 254 с.

Размещено на Allbest.ru