Соціокультурна та лінгвокультурна парадигми перекладу нового заповіту в Пор-Руаялі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Переклад релігійних текстів завжди мав надзвичайно важливе культурне значення. Переклади Біблії в усі часи і різними мови були визначними культурними подіями. Задля них інколи створювалися або вдосконалювалися унікальні абетки (приклад - переклад Кирила та Мефодія). Такі переклади заклали підвалини низки національних літературних мов (добре відомою є роль перекладу Біблії німецькою мовою Мартіном Лютером для розвитку літературного варіанту цієї національної мови).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перекладачі Біблії розглядають також і теоретичні проблеми перекладознавства. Ще Ієронім Стридонський зазначав, що «мовою перекладу необхідно передавати не просто буквальну послідовність слів, а зв'язок смислів - перекладати варто не від «слова до слова», а від «смислу до смислу» [1, с. 89]. Однак досить часто поняття буквального (або послівного) перекладу пов'язують саме з перекладами Біблії. Св. Ієронім, висловлюючи свої аргументи проти дослівного перекладу, вважає, що переклад Біблії вимагає зовсім іншого підходу і тут необхідним є максимально близьке наслідування оригіналу, хоча його загальна антибуквалістська позиція не дозволяла йому дотримуватися таких суворих правил.

Для сучасного перекладознавства, яке не завершило ще свого становлення як самостійна наукова дисципліна, актуальним і необхідним є звернення до власного історичного досвіду.

Мета статті. Об'єктом цієї праці обрано французький переклад Нового Заповіту, здійснений в Пор-Руаялі в середині XVII ст. Предметом розгляду є принципи перекладу сакральних текстів, розроблені Ісаком-Люї де Сасі. Стаття має на меті на матеріалі перекладознавчих текстів Сасі прослідкувати еволюцію його поглядів щодо перекладу. Новим у дослідженні є акцент на суперечностях, зумовлених принципом буквалізму.

Виклад основного матеріалу. Переклад Біблії - унікальний в історії перекладознавства колективний проект, протягом виконання якого склалася перекладацька школа Пор-Руаялю, яка посідає особливе місце у становленні перекладознавства як науки у Франції в середині XVII ст. Саме в її рамках були визначені теоретичні засади перекладу, зокрема сакральних текстів. Значний внесок у їхню розробку здійснив Ісак-Люї де Сасі, хоч, на відміну від А. Лєметра чи А. Арно, він не залишив якогось переліку правил перекладу. З цієї причини, мабуть, французькі історики перекладу (Р. Зюбер, М. Баляр та інші) відводять йому менше уваги у своїх працях. Однак його погляди на переклад мають глибоке теоретичне підґрунтя і дозволяють скласти повніше уявлення про концепцію перекладу, яка склалася в Пор-Руаялі. Його вчення про переклад спирається на знання мов і велику особисту перекладацьку практику, яка потребувала теоретичного осмислення.

Серед перекладацьких здобутків Сасі шкільні переклади античної літератури (Федр, Теренцій, Вірґілій), численні переклади релігійних текстів («Часослов», «Проповіді святого Іоанна Златоуста», «Наслідування Ісуса Христа», «Поема святого Проспера про невдячних»). Йому належить основна частина перекладу Нового Заповіту та низки книг Старого Заповіту («Книга приповістей Соломонових», «Книга пророка Ісаї», Книги малих пророків, перші три Мойсеєвих книги: Буття, Вихід, Левит). Ще в передмові до «Поеми святого Проспера» (1647) [4] Сасі висловив ідею серединного шляху перекладу, який полягає у знаходженні золотої середини між двома крайнощами: повним волюнтаризмом перекладача, коли він відходить від авторського тексту на догоду власним фантазіям, і рабським буквалізмом, результатом якого є нежиттєздатний текст. Сасі першим серед представників Пор-Руаялю формулює знаменитий принцип еквівалентності, який вимагає передавати прикрасу прикрасою, а фігуру - фігурою.

З часом його погляди змінюються, і, як зазначає французький дослідник Б. Мюнтеано, саме початок праці над перекладом Нового Заповіту знаменує остаточний перехід Сасі до табора противників перекладів на зразок les belles infidиles [3, с. 152-153]. Обґрунтувавши необхідність нового перекладу Біблії у зв'язку із застарілістю мови перекладів XVI ст., Сасі в передмові до Нового Заповіту наголошує, що його праця є саме перекладом, а не інтерпретацією чи коментуванням тексту Святого Письма [5, с. 15]. Невдовзі критики намагалися звинуватити його саме у вільному перефразуванні біблійного тексту.

У цьому контексті принциповим питанням стало розмежування власне перекладу оригінального тексту і тлумачень та коментарів до нього, зроблених отцями церкви та теологами-ерудитами. З цим Сасі та його колеги зуміли впоратися, розробивши чітку систему типографічного подання тексту. Очевидно, що в атмосфері підозрілості до янсенізму й відкритого переслідування представників Пор-Руаялю, Сасі, щоб уникнути звинувачень у єретичних спробах спотворити текст Біблії, повинен був відкрито висловити своє ставлення до Вульґати та гебрайських і грецьких першоджерел Біблії.

Вже в заголовку Нового Заповіту він однозначно заявляє, що переклад зроблено з видання Вульґати, беручи до уваги розходження з грецьким текстом (“traduit en Franзois selon l'йdition Vulgate, avec les differencesdu Grec”). Перекладачі Нового Заповіту, справедливо зазначає він, не мали якоїсь особливої думки щодо Вульґати і грецького тексту, а дотримувались, як і в багатьох інших випадках, ставлення, спільного для всіх тогочасних католицьких богословів, не забуваючи при цьому уточнити, що «Вселенський Собор Тридцяти, проголосивши латинський переклад автентичним, хотів сказати лише, що він не містить нічого такого, що суперечило б вірі, але він зовсім не мав на увазі зобов'язати віддавати йому перевагу перед грецьким текстом, ані перешкоджати його використанню в багатьох випадках» [4, с. 8].

Відповідно до такого однаково шанобливого ставлення до Вульґати та грецького тексту перекладачі Нового Заповіту чітко визначають також «серединну» - по суті стратегічну лінію поведінки, яка полягає у поєднанні текстів обох першоджерел, які в ньому одночасно присутні, старанно позначаючи літерою [v] те, що взяте з Вульґати, a літерою [g] запозичення з грецького оригіналу. Сасі нагадує в передмові слова святого Григорія, який порівнював Святе Письмо з великою й вічною рікою. Всі черпають животворну воду його мудрості, але, наповнюючись нею, ми її далеко не вичерпуємо, «ми залишаємо там завжди безодні знання й мудрості, якими милуємося, не розуміючи їх». Так само, як перли й дорогоцінні камені мають більшу вартість, коли вони рідкісні і знайти їх важко, так само необхідно, «щоб Божа велич і вищість Його мудрості були ніби огорнені хмарою, сховані за тінями й фігурами, через які можна проникнути лише після довгого обмірковування та праці, щоб закарбувалися міцніше в нашому розумі цей релігійний страх і ця глибока пошана, які ми повинні до нього мати» [5, с. 6].

Згідно наведених уривків Сасі вважає так звані «темні» місця в Біблії зовсім не випадковими, а такими, які є невід'ємною частиною Божого задуму, щоб змусити людину вгамувати свою гординю, «щоб розбудити її лінь, щоб примусити її просити, щоб отримати, шукати, щоб знайти і довго стукати у двері, щоб вони їй відкрилися» [2, с. 89]. Людина повинна докласти зусиль, щоб зрозуміти, як каже Августин, ті глибокі таємниці, які Господь тримає прихованими від нас. Звідси Сасі робить логічний висновок про те, що такі темні місця мають бути збережені шляхом буквального перекладу. Тим самим він відходить від такої важливої для картезіанства вимоги ясності. Однак ставлення Сасі до буквального перекладу виглядає дещо складнішим, ніж про це пише Б. Мюнтеано (“il prend dйlibйrйment position contre les belles infidиles”) [3, с. 169], який, не вагаючись, ставить його поруч із П.-Д. Юе, беззастережним прихильником дослівного перекладу.

У другій частині передмови Сасі ще раз констатує «майже нездоланну трудність у самому способі, яким має бути зроблений цей переклад» [3], оскільки йдеться про особливий текст, сповнений мудрості, таємниць і змісту, який, за словами святого Григорія, не можна зміряти нашим маленьким розумом, а можна осягнути лише безмежною величчю божого ума. Звідси він та його колеги зробили висновок, що «в перекладі Святого Письма не достатньо слідувати правилу, яке святий Ієронім встановив для творів святих отців і яке полягає в тому, щоб передати зміст змістом, а треба зберегти навіть його вирази, передати його слова і відтворити, наскільки це можливо, силу, протяжність, будову і сполучники» [5, с. 3]. Саме цей особливий характер тексту Святого Письма спонукає Сасі та його однодумців до відходу від серединного шляху і вимоги дослівного перекладу принаймні там, де це можливо.

Сасі добре усвідомлює неспроможність буквального перекладу, який часто дає абсолютно позбавлений сенсу й неможливий для розуміння текст: «Такий спосіб перекладу безконечно принижував велич Святого Письма, не зберігаючи нічого від шанобливого й повністю божественного вигляду, який воно має на мовах оригіналу, оскільки дух нашої мови цілком відмінний від духу греки та латини, внаслідок чого те, що в цих мовах було величним і має статичним, виглядало низьким. Досвід навіть показав, що не бажаючи ані трохи відступити від букви під приводом вірності, насправді вони були менш вірними, тому що втрачали багато чого у змісті через неможливість донести його інакше, ніж використовуючи трохи вільніші і трохи довші звороти» [5, с. 56].

Отже, давня вимога Ієроніма перекладати дослівно сакральний текст, у якому навіть порядок слів має особливе містичне значення, виявилася на практиці неможливою для виконання. Намагання слідувати їй в ім'я вірності приводило Сасі та його колег до діаметрально протилежного результату - до ще меншої вірності. Сасі знаходить пояснення цієї суперечності, насамперед, у різницях між мовами, використовуючи таке поняття як «дух мови» (le gйnie de la langue), яке пізніше, в епоху романтизму, набуло надзвичайної популярності. Для Сасі основна відмінність між грецькою і латинською, французькою мовами полягає в різниці риторико-стилістичних засобів: те, що в давніх мовах звучить урочисто й велично, при буквальному перекладі французькою мовою втрачає цю піднесену тональність і переходить у низький регістр, непридатний для Святого Письма.

Разом із тим, Сасі та його колеги-перекладачі Нового Заповіту диференційовано оцінювали труднощі перекладу різних його частин і допускали можливість буквальної точності для Євангелій і Діянь святих апостолів, де вона не йшла на шкоду змістові, бо мова там зазвичай ясна і проста. Але вже при перекладі послань св. Павла такий шлях був не можливий, бо приводив до затемнення багатьох місць, які ставали абсолютно незрозумілими [3, с. 4].

Ще більші труднощі очікували їх при перекладі наступних розділів - Пісні пісень, чи Откровеній Іоанна Богослова. Сасі дуже виразно описує муки перекладача, якому потрібно одночасно слідувати двом суперечливим вимогам вірності і краси перекладу: «Лише той, хто принаймні трохи спробував такої праці, може вірно судити про трудність і непевність, у якій перебуваєш, коли розум поділений між різними поглядами. Якщо відходиш від букви, сам неминуче осуджуєш свій витвір як надто вільний, а коли хочеш триматися букви через низькість і неясність, яка незмінно присутня в буквальних перекладах, вони стають нестерпними» [6, с. 24].

Сасі, спираючись на досвід Августина, у випадках, коли текст не вдається перекласти, коли залишаються сумніви щодо значення «темних» місць, коли можливі інші варіанти, знаходить компромісний вихід, подаючи всі необхідні пояснення в примітках, виносках, коментарях, а часом і в самому тексті, виділивши їх особливим шрифтом. Святий Августин, повчаючи, як слід читати Святе Письмо, говорить, що число його перекладачів було незліченним, але ця величезна кількість перекладів може не шкодити, а піти на користь розумінню Святого Письма «оскільки одні з них дуже сильно прив'язані до букви, а інші дещо вільніші у слідуванні за змістом. Ані ті, ані інші не є самодостатніми, але вони можуть допомогти одні одним, прояснити одні одних, тому що, коли знаходиш кілька незрозумілих слів у тих, які точно слідували букві, треба звернутися до тих, що ретельніше передавали зміст, а коли боїшся, що ці останні були трохи занадто вільними або помилялися, треба дивитися переклад тих, хто був занадто прив'язаний лише до букви» [1, с. 163]. Саме такий шлях, на думку Сасі, обрав святий Ієронім, автор латинського тексту Біблії (Вульґати), який був водночас прив'язаний до слів і однаково ретельно домагався ясності і зрозумілості змісту. Такий метод зіставлення паралельних текстів для інтерпретації Біблії започаткував ще у Ш столітті Оріген. Ці поради щодо переваг зіставлення паралельних текстів дозволили Сасі та його колегам вийти з кризової ситуації шляхом, накресленим святим Августином.

Намагання Сасі передати не лише зміст, але і слова та вирази Святого Письма виявилося в деяких випадках не можливим через те, що одне латинське чи грецьке слово насправді одночасно несе в собі й позначає різні ідеї, які реально впливають на читача. Зміст подібних слів може бути переданий по-французьки лише багатьма словами, і це не може вважатися порушенням принципу вірності перекладу, бо не можна вилучати при перекладі таких слів частину їхнього змісту під приводом того, що у Святому Письмі вжито лише одне слово [6, с. 75].

На думку Сасі, вживання кількох слів замість одного для повної передачі його змісту не є відходом від принципу буквального перекладу. Для більшої точності додані слова в цьому випадку теж виділяються італіком і вказується, що, наприклад, два слова відповідають одному в оригіналі. У тих випадках, коли буквальний переклад цілковито не можливий, бо призводить до «затемнення» змісту, Сасі пропонує давати в тексті зрозумілий еквівалент, а буквальний варіант наводити в примітках на полях. Така точність необхідна для кращого розуміння змісту виразу, вжитого для ясної передачі значення через порівняння його з буквальним варіантом. Вона привертає увагу до особливих виразів, властивих Святому Письму, до його незвичної мови, робить читачів більш здатними розуміти й цінити божі повчання.

Йдеться про прагматичні завдання перекладу, збереження лінгвокультурного колориту оригіналу, про перлокутивний вплив перекладеного тексту на реципієнтів. На прикладі перекладу Нового Заповіту, зробленого Сасі, можна побачити певні елементи культурної транспозиції. Прагнучи досягти високої стильової тональності, він, на відміну від інших тогочасних перекладачів релігійних текстів (Ф. Верона, А. Ґодо), відмовляється від вживання займенника tu по відношенню до Бога, і най- відоміша християнська молитва й досі звучить для французів його словами: “Notre Pиre, qui кtes dans les cieux, que votre nom soit sanctifiй”. Сасі називає Господа Бога Le Seigneur, віддаючи перевагу термінові, вжитому у грецькому тексті й у Вульґаті перед калькою з гебрайського L'Йternel, запропонованою Оліве- таном ще в 1537 році. Він відмовляється від характерного для східної культурної традиції вживання сполучника et на початку кожного речення оповіді.

В результаті такого «окультурення» текст Нового Заповіту в перекладі Сасі, так звана Монська Біблія, став фактом літератури доби французького класицизму. Французькому перекладачеві потрібно трансформувати книгу Сходу у французьку книгу, таку, щоб французи могли її розуміти. Результат був таким, що там, де в англійській Біблії вжито старе слово “ventre” (живіт), французький переклад віддає перевагу слову “cњur” (серце) як більш пристойному. Як наслідок цієї різниці в підходах Сасі дав переклад, який Ж. Ґрін називає «красивим і холодним», тоді як англійська Біблія короля Джеймса дає відчуття автентичності й досі емоційно сприймається англійцями як справжній оригінал [7].

Крім того, на полях Нового Заповіту Сасі знаходимо ще один тип виносок, які, власне кажучи, не позначають ані буквальні варіанти, ані пояснення значення, а лише той чи інший спосіб перекладу тих самих слів, залишаючи читачам право вибору того варіанту, який їм більше подобається. Часом такі примітки на полях дають інше значення якихось слів у тексті, і цей випадок Сасі вважає ще важливішим. Справа в тому, що найбільшими труднощами перекладу Святого Письма, на думку Сасі та його колег, є те, що Боже Слово набагато перевищує звичайне людське й несе в своїй глибині і в своїй незрозумілості одночасно різні значення. Отже, коли ми його перекладаємо французькою, яка не терпить невизначених виразів, неминуче трапляється, що, вибираючи якесь одне окреме значення, виключаємо інші, які були можливими в латинській чи грецькій мовах.

На думку Сасі, текст Святого Письма характеризується надзвичайною простотою стилю й використанням особливих образів і фігур, алегоричним притчевим дискурсом для донесення до читача потрібних істин, а за простими і звичними словами й виразами приховується надзвичайно глибокий і непростий зміст: «Повірмо також, що Євангелія під дуже простими словами, таємничим покровом своїх притч, у яких не проглядає нічого величного та надзвичайного, приховує всі скарби мудрості й науки божої» [5]. У цій величній простоті він вбачає одну з найбільших перепон, бо при буквальному перекладі вона втрачається, і текст набуває ознак буденного заниженого стилю. Тут його попередниками були Ієронім і Авґустин, який свого часу писав, що «в юності йому, вихованому на витончених зразках античного красномовства Цицерона, Святе Письмо здавалося надто примітивним» [1], і лише з часом він збагнув усю глибину й велич такої простоти.

Так само, як Августин, Сасі бачить різницю між величчю ораторського стилю Цицерона та своєрідною патріархально-сільською простотою Святого Письма, і, не вагаючись, віддає перевагу останній. Водночас він переймається і сприйняттям тексту свого перекладу Біблії читачем. У другій половині XVII ст. конфлікт стилю поглибився, бо Великий вік мав уже Корнеля і Расіна, Бальзака і Паскаля, мав свої зразки високого стилю. Сасі прекрасно розумів нову ситуацію і прагнув дати переклад, який міг би примирити простоту Святого Письма й вибагливі смаки сучасних йому читачів, перекласти Біблію відповідно до канонів естетики слова нової класичної літератури.

Перекладачі Нового Заповіту намагалися зберегти, наскільки це було можливим, вигляд і характер стилю Святого Письма, який, на їхню думку, був надзвичайно простим. На практиці збереження при перекладі цієї чудової простоти означало відмову від вживання зворотів і висловів, які належать до людського красномовства (йloquence humaine), якому протистоять правила вищого красномовства побожності та віри. Особливо непростим це виявилося у випадку відтворення стилю послань св. Павла, бо «у світських ораторів слова прикрашають речі, тоді як у св. Павла блиск речей відбивається у словах, бо вони виходять із його вуст сповнені жаром його серця, тому зворушують і запалюють серця тих, хто їх читає» [6].

Не слід забувати, що мода на переклади на зразок les belles infidиles ще не минула, а естетично-стильові вимоги краси та елегантності, що їх утвердив Великий вік, вік Буальо, Корнеля і Расіна, зовсім не були для Сасі чужими. Сент-Бев наводить слова Жубера, який писав у кінці XVII ст.: «Де Сасі поголив, напудрив і зробив завивку Біблії, але принаймні не підфарбував її», М. Баляр, навівши цю цитату, справедливо зазначає, що «перші слова надто різкі й достатньо було б сказати, що він її причесав» [7, с. 176, note 63].

Автор підкреслює, що основу перекладацького методу Сасі складає стратегія множинності варіантів та їхнього зважування як на етапі вироблення тексту перекладу, так і при сприйнятті перекладеного тексту читачем. Сасі в перекладі Нового Заповіту дещо відходить від проголошеного раніше серединного шляху, зміщуючи рівновагу від вірності змістові оригіналу в бік вірності його букві, за одночасної умови дотримання правил узусу й естетики слова нової літератури класицизму, що приводить його до численних суперечностей.

Література

перекладацький текст біблія

1. Блаженный Августин. Творения в четырех томах. Т. 1 / Блаженный Августин; [под общ. ред. С. Еремеева]. СПб. : Изд-во АЛЕТЕЙЯ, 1998. 206 с.

2. Семенец О.Е., Панасьев А.Н. История перевода. К., 1989. 190 с.

3. Lemaistre de Sacy I.-L. Poиme de S. Prosper contre les ingrats [Електронний ресурс] / IsaacLouis Lemaistre de Sacy. P :Vve M.Durand, 1647. 276 p. Режим доступу: http://www.google.com.ua/books?id=g KyBMsp1iXAC&printsec=frontcover&hl.

4. Muntйano B. Port-Royal et la stylistique de la traduction [Електронний ресурс] / Basil Muntйano // Cahiers de l'Association internationale des йtudes franзaises. 1956. Vol. 8, № 1. P 151-172. Режим доступу: http://www.persee.fr.

5. Le Maistre de Sacy I.-L. Preface to Le Nouveau Testament (La Bible de Mons) [Електронний ресурс] / Isaac-Louis Le Maistre de Sacy - Mons : Gaspard Migeot, 1667 // French Translators, 1600-1800: An Online Anthology of Prefaces and Criticism. University of Massachusetts Amherst. Режим доступу: http://scolarworks.umass. edu/french_translators/58.

6. Green J. La traduction et le “champ des Йcritures” / Julien Green. Le langage et son double. P : Йd. Du Seuil. 1987. Р 179-203.

7. Ballard M. De Cicйron а Benjamin. Traducteurs, traductions, rйflexions / Michel Ballard.Villeneuve d'Ascq: Presses Universitaires du Septentrion, 2007. 301 p.

Размещено на Allbest.ru