Про екзистенційні засади поетизації (на матеріалі французької художньої прози)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРО ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЗАСАДИ ПОЕТИЗАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ ФРАНЦУЗЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ)

Бурбело В.Б., доктор філологічних наук, професор

кафедри романської філології Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація

екзистенційність поетичний французький проза

Сучасна лінгвопоетика, наслідуючи і розвиваючи здобутки філософського, естетичного, риторичного, філологічного, літературознавчого осмислення сутності, функцій, форми і смислу художнього твору, знаходиться у пошуку нових підходів, які формуються з урахуванням результатів новітніх розробок. Серед нових завдань особливе місце посідає вивчення явища поетизації, що зумовлює проблему формування художнього дискурсу і його поетичної функції. Метою статті є виокремлення й аналіз «первинних» структур означення екзистенційності, які становлять основу явища поетизації та формування художнього дискурсу на матеріалі сучасної французької художньої прози. Основну увагу приділено дослідженню семіоконструювальних операцій поетичного означення, які активізують первісні структури сприйняття дійсності та позиціонування інстанції мовлення. До них відносимо передусім операції семіотизації відчуття, сприйняття як базових в освоєнні світу. Іншим виміром цієї семіотичної операції є актуалізація тілесності, яка слугує точкою відліку для освоєння світу та формування системи уявлень. Екзистенційна домінанта поетизації виявляється також у презентації синкретичної цілісності сприйняття об'єкта чи явища. Водночас цей рівень означення свідчить про початкову диференціацію і категоризацію предметів і явищ. При цьому постає головна проблема мовця / автора як інстанції семіотизації / поетизації повідомлення, що включає низку складних питань щодо суб'єктно-об'єктних відношень у конструюванні художнього дискурсу. Ці відношення включають відношення з адресатом повідомлення, які розглядаються сучасними дослідниками у прагмакомунікативному плані, відношення з предметом поетизації, позиціонування автора у конструйованому ним художньому світі, так само як різні модуси його «втілення» в образ персонажа, що включає також вектори (само)ідентифікації та (само)рефлексії. Відповідні лінгвопоетичні прийоми спираються на системні можливості сучасної французької мови.

Ключові слова: поетизація, художній дискурс, екзистенційність, семіозис, французька мова.

Annotation

Burbelo V. About the existential fundamentals of poetization (on the materials of French literary prose) Summary. Modern linguopoetics, developing the achievements of philosophical, aesthetic, rhetorical, philological, literary studies understanding of the essence, functions, form and meaning of the literary work, is in search of new approaches that are formed taking into account the results of recent developments. Among the new tasks a special place belongs to the study of the phenomenon of poetization, which brings the problem of formation of the literary discourse and its poetic function to a wider scale. The purpose of the article is to identify and analyze the “primary” structures of existentiality, which form the basis of the phenomenon of poetization and the formation of literary discourse on the material of contemporary French artistic prose. The main attention is paid to the research of semioconstructive operations of poetic meaning, which activate the original structures of perception of reality and positioning of the instance of speech. These include, first of all, the operations of semiotization of sensation and perception as basic in the mastering of the world. Another dimension of this semiotic operation is the actualization of corporeality, which serves as a point of reference for the mastering of the world and the formation of a system of ideas.

The existential dominance of poetization is also manifested in the presentation of the syncretic integrity of the perception of an object or phenomenon. At the same time, this level of semiotization testifies to the initial differentiation and categorization of objects and phenomena. This raises the main problem of the speaker / author as an instance of semiotization / poetization of the message, which involves a number of complex questions about subject-object relations in the construction of literary discourse. These relations include relations with the addressee of the message considered by modern researchers in a pragmatic communication plan, relations with the subject of poetization, the positioning of the author in the constructed art world, as well as various modes of his «embodiment» in the image of the character, which also includes vectors of (self)identification and (self) reflection. Appropriate linguopoietic techniques are based on the systemic capabilities of modern French language.

Key words: poetization, literary discourse, existentiality, semiosis, French language.

Постановка проблеми

Сучасна лінгвопоетика, наслідуючи і розвиваючи тисячолітні здобутки філософського, естетичного, риторичного, філологічного, літературознавчого осмислення сутності, функцій, форми і смислу художнього твору, знаходиться у пошуку нових підходів, які формуються з урахуванням результатів новітніх наукових досліджень [4]. У цій пошуковій перспективі визначення основних завдань і розробка відповідних методів аналіз художнього твору стає актуальною проблемою та набуває особливого значення як у річищі власне лінгвопоетичних, так і міждисциплінарних студій. Серед цих нових завдань особливе місце посідає вивчення явища поетизації, що виводить на ширшу проблему формування художнього дискурсу і його поетичної функції.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблема поетичної функції, яка перетворює мовленнєвий конструкт на поетичний твір, здавна була в центрі уваги учених. На особливу увагу заслуговує пошук символічних засад художньої творчості, починаючи від філософських, культурологічних, мовознавчих проблем символу, поставлених у працях Е. Кассірера, О. Потебні, О. Лосєва. Сучасні напрями мовознавчих і лінгвопоетичних досліджень створюють нове пошукове і методологічне поле для розробки новітніх лінгвопоетичних підходів до аналізу твору. Звертаючись до історії формування основних методів і підходів до аналізу художнього твору, сутності поетичного, слід зазначити виокремлення філологічного напряму, який поєднав мовознавчі та літературознавчі підходи до аналізу художнього тексту (С. Аверинцев, В. Виноградов); перехід до надфразового, а потім і текстового рівня аналізу художнього твору у річищі граматики та лінгвістики тексту (І. Гальперін, Г Солганик, З. Тураєва, Н. Валгіна, К. Філіппов, В. Чернявська); структурний та семіотичний напрям у літературознавстві, який вивів аналіз тексту до «морфологічних» категорій та наратологічних структур (В. Пропп, Р Якобсон, Я. Мукаржовський, Ц. Тодоров, К. Бремон, Р Барт, Ю. Крістєва, А.-Ж. Греймас, Ц. Тодоров, Ю. Лотман, В. Шмід); вивчення поліфонічної організації літературного тексту (М. Бахтін); інтерпретаційно-герменевтичний напрям (У Еко, П. Рікер); лінгвостилістичний та лінгвопоетичний аналіз літературного тексту (Н. Рудяков, І. Смущинська, А. Ліпгардт, Н. Ніколіна); лінгвокогнітивний аналіз літературного тексту, формування когнітивної поетики (О. Кагановська, Л. Бєлєхова та ін.); дискурсологічний та прагмакомунікативний підходи до художньої творчості (І. Лепетюк, І. Бехта, В. Бурбело); діахронічний вимір лінгвопоетики (В. Бурбело, А. Скрипник); оновлення інтересу до міфопоетики (Д. Чистяк).

Саме питання поетизації у різний спосіб ставилося і досліджувалося в рамках різних підходів і наукових шкіл (див. аналіз цих підходів Ц. Тодоровим у [8]). Починаючи з «Поетики» Аристотеля, поетизація, сутність поетичного розглядається в загально філософському, естетичному, мистецтвознавчому аспектах, у літературознавчій площині (зокрема, через психоаналітичні підходи, застосовані Ю. Крістєвою), через аналіз тих чи інших вимірів художнього тексту, як-от у запропонованому Ф. Растьє та розвиненому його послідовниками підходу з позицій інтерпретативної семантики [18]. Якщо в попередні періоди поетична мова характеризувалася як «красива», «неповсякденна», риторично і метафорично насичена [9], для сучасної лінгвопоетики основоположним стало визначення Р Якобсоном поетичної функції як такої, що спрямована на сам знак [12, с. 202-203], що знайшло розвиток у понятті семіозису, запропонованому Ю. Крістєвою [6]. З іншого боку, процеси семіотизації розглядаються в ширшій площині дискурсивних студій, зокрема у працях П. Шародо [15].

Одним із основних підходів до лінгвопоетичного аналізу залишається виокремлення одиниць мовного, а зараз і дискурсивного рівнів - фонетичного, лексико-семантичного, граматичного, стилістичного, структурно-композиційного, прагмакомунікативного. Ці численні розвідки лінгвокогнітивного, лінгвостилістичного, лінгвопоетичного спрямування, заглиблення в діахронічний аспект лінгвопоетики та міфопоетичні засади художньої творчості показують необхідність багаторівневого та міждисциплінарного аналізу поетичної функції у її процесуальному (семіодискурсивному) і результативному (текст / твір) аспектах.

Метою пропонованої статті є виокремлення й аналіз «первинних» структур означення екзистенційності, які становлять основу явища поетизації та формування художнього дискурсу на матеріалі французької художньої літератури.

Виклад основного матеріалу

Робочою гіпотезою нашої розвідки є визначення поетизації як означення переживання буттєвості, яке спирається на особливий тип дискурсивного конструювання [2]. У процесі поетизації відбувається відтворення загальної експерієнсної матриці переживання, проживання буття, контакту зі світом, усвідомлення себе та іншості, її дискурсивізація та саморефлексія. Метою цього процесу є конструювання особливого типу дискурсу - художнього, з притаманними йому смислопороджувальними властивостями, а саме співконструювання з адресатом валорізаційно орієнтованих метасмислів людської буттєвості, відношень з іншим, з довкіллям тощо. Явище поетизації включає етапи і складники, які ми визначаємо як потенційно символоємні і які в різних конфігураціях та домінантних співвідношеннях формують художній образ і художній дискурс.

Обмежений обсяг статті дозволяє нам зупинитися на дослідженні «первинних» етапів та семіоконструювальних операцій поетичного означення, в ході яких відбувається творення художнього образу і які активізують, вивільняють первісні структури сприйняття, конструювання та інтерпретації дійсності, позиціонування інстанції мовлення. До них відносимо передусім операції семіотизації відчуття, сприйняття як базових в освоєнні світу.

Художній дискурс у різні періоди вдавався до відтворення самих психофізіологічних механізмів контакту Я і його довкілля. Як зазначав В. Шкловський, «метою мистецтва є дати відчуття речі як бачення, а не як упізнавання» [11, с. 13]. Арсенал таких лінгвопоетичних засобів включає не лише позначення актів відчуття чи сприйняття за допомого відповідних дієслів чи виразів типу побачити, почути, відчути, але й позначення дорефлективних станів відчуття та актуалізації присутності об'єкта.

Цей складний перцептивно-чуттєвий механізм нерідко позначається через семантику невизначеності, неозначеності, що створює умови для формування глибинних смислів - знаків відчуття in absentia. Досить згадати відому літературну формулу доби французького класицизму та преціозності «un je ne sais quoi», за допомогою якої передавалася неможливість мовленнєвого вираження певних станів, відчуттів тощо. Вектор референції спрямовується тут на самого себе, тобто на сам процес семіотизації, позначаючи його як неможливий у контексті екзистенції-комунікації суб'єкта зі світом. Іншим поширеним в художньому дискурсі засобом є синестезія, яка має тропеїстичний характер, тобто актуалізує перенос значення в рамках множинних семіотичних систем. Знаходимо ці операції семіозису у сучасній мінімалістичній прозі [14, с. 145] Ф. Делерма: “On entre dans la cave. Tout de suite, c'est зa qui vous prend. Les pommes sont lа, disposйes sur des claies - des cageots renversйs. On n'y pensait pas. On n'avait aucune envie de se laisser submerger par un tel vague а l'вme. Mais rien а faire. L'odeur des pommes est une dйferlante. Comment avait-on pu se passer si longtemps de cette enfance вcre et sucrйe ?” [16].

Освоєння світу відбувається тут через включення його до міжсуб'єктного простору сприйняття і семіозису, а інклюзивно неозначена дискурсивна інстанція стає джерелом фокусування, яке обирає, «вихоплює» певні об'єкти для їх позначення з безкінечного розмаїття світу.

Іншим виміром цієї семіотичної операції є актуалізація тілесності, яка слугує точкою відліку для освоєння світу та формування системи уявлень, про що свідчать розвідки з лінгвокогнітології, когнітивної граматики, дослідження базових метафор тощо (Дж. Лакофф, М. Джонсон, М. Тернер, Ж. Фоконьє та ін.). Слід зазначити, що саме фізична оболонка, тіло виступає тут у подвійній ролі: воно відмежовує «Я» від не-«Я», але саме завдяки своїй тілесності «Я» контактує зі світом не-«Я», освоюючи його у різний спосіб.

Екзистенційна домінанта поетизації виявляється також у презентації синкретичної цілісності сприйняття об'єкта чи явища, адже однією з основних відмінностей художнього образу від інших мовленнєвих утворень є саме позначення цієї синкретичної цілісності, що досягається різними методами і засобами мовленнєвого конструювання. Установка на естетизацію різних форм буття виявляється тут у фокусуванні уваги на показі речі, явища, відчуття через відтворення структурної цілісності їх переживання і сприйняття. Часто така синкретизація сприйняття передається за допомогою перерахування об'єктів, їх ознак, відчуттів та вражень, які вони справляють. У такий спосіб утворюється синтагматичний ряд-«калейдоскоп» - прийом, який використовувався, зокрема, у представленні «потоку свідомості», започаткованому ще наприкінці XIX ст. французьким письменником Е. Дюжарденом, як-от у наступному уривку: “Un soir de soleil couchant, d'air lointain, de cieux profonds ; et des foules qui confuses vont; des bruits, des ombres, des multitudes; des espaces infiniment en l'oubli d'heures йtendus; un vague soir...” [17].

Цей уривок демонструє так званий «субстантивний стиль» сучасної французької словесності, який стає ознакою французької художньої прози, починаючи з 20-х рр. XX ст., і має на меті виокремити певне явище, предмет, ознаку чи, скоріше, сприйняття цього явища, предмета чи ознаки суб'єктом, який переживає певний фрагмент свого життя, зняти динаміку і логіку часового слідування, відтворити атемпоральність перманентного теперішнього, експерієнсної презентації дійсності. Слід зазначити, що така тенденція до субстантивації, синтаксичної номінативності в цілому є характерною для сучасної французької мови, що відмічали такі дослідники-лінгвісти, як Ш. Баллі, А. Ломбар, В. Гак.

Водночас цей рівень семіотизації свідчить про початкову диференціацію і категоризацію, які є операціями когнітивного освоєння й актуалізації у фрагментарності сприйняття елементів складніших фреймових структур, схем і моделей. Такий вимір поетизації виходить із базових перцептивно-когнітивних структур сприйняття, упізнавання, ідентифікації, катетеризації, сценаризації дійсності як предмета, ознаки, дії, події та відповідного її позначення - номінації, аспектуалізації, опису, оповіді тощо.

При цьому постає головна проблема мовця / автора як інстанції семіотизації і поетизації повідомлення, що включає низку складних питань щодо суб'єктно-об'єктних відношень у конструюванні художнього дискурсу. Ці відношення включають відношення з адресатом повідомлення, які розглядаються сучасними дослідниками переважно у прагмакомунікативному плані, а також відношення з предметом поетизації, а саме позиціонування автора у конструйованому ним художньому світі, так само, як різні модуси його «втілення» в образ персонажа. Таке позиціонування включає аспекти (само)ідентифікації та (само)рефлексії.

У цьому плані поетизація виявляється у формуванні і способі представлення реляційних категорій, передусім відношень, спрямованих до невизначеного адресата, який постає таким же осердям буттєвості, як і автор, на відміну від соціального, професійного актора в нехудожніх типах дискурсів. Означенння цілісності чи фрагментарності «Я», іншості та ставлення до неї, позиціонування в світі та модуси його освоєння визначають художні домінанти як історичних епох, літературних шкіл, так і індивідуальні авторські стилі чи специфіку окремого твору.

Поле багатозначності відношень Я / Інший (Автор / Читач) розташовується між крайніми полюсами репрезентації як «прозорої», за Р Бартом, оповіді від всезнаючого відстороненого автора-«деміурга» (дієгезис) до крику, спонтанного вигуку, які є крайніми виявами самовираження «Я» (мімезис). У цьому процесі читач (глядач, слухач тощо) твору може бути одночасно свідком, споглядачем, учасником, співтворцем, ступінь включення якого проектується відповідними прагмакомунікативними настановами автора.

Серед основних типів суб'єктно-об'єктних відношень слід передусім виділити відношення «Я» до світу, тобто до не-«Я». При цьому «Я» стає тим модусом, який визначає ставлення до зовнішніх до нього об'єктів та відповідним чином їх позначає, а також саморефлексує, позиціонуючи себе тим чи іншим чином. Самоусвідомлення «Я» та його самовираження відбувається у пульсаційному доцентрово-відцентровому русі до самоінтеграції, цілісності, завершеності, безперервності, з одного боку, та відкритості, фрагментарності, переривчатості, плинності - з іншого. Крім того, йдеться також про двоспрямований рух до виокремлення себе або злиття з іншими, наголошенні на одиничності чи множинності тощо. Таким чином, суб'єкт встановлює відносини зі світом шляхом:

- екстеріоризації, проекції «Я» у зовнішній світ;

- включення світу у «Я», його освоєння в різних формах.

Ці вектори не виключають один одного, але взаємодіють у різних дискурсивних конфігураціях, позначених маркерами виражальності, експерієнсності, презентативності, ідентифікації / саморефлексії.

У сучасному мовознавстві, як і в лінгвопоетичних розвідках, уже усталеними вважаються напрями та підходи, які визначаються як антропоцентричні, суб'єктоцентричні, адже ставлять у центр мовленнєвої діяльності та художньої творчості людину, мовця, автора, суб'єкта висловлення тощо. Однією з центральних виступає в цьому плані проблема мовця, аналізу якої присвячено численні праці сучасних науковців, зокрема Ш. Баллі, Е. Бенвеніста, М. Фуко, М. Пеше, Р Барта, Ц. Тодорова, Ю. Крістєвої, А.-Ж. Греймаса, О. Дюкро, А. Рабателя, П. Рікера, Д. Менгено, П. Шародо, Ф. Растьє, Ж.-К. Бекко, К. Кербра-Орекйоні та інших [3], а ролі та функціям автора / персонажа / читача художнього твору присвячено чимало досліджень, починаючи від аналізу «образа автора» В. Виноградовим та іншими, до виокремлення та опису «дієгетичних» функцій Ж. Женеттом [5]. Теорія висловлення, дискурсологія, різні школи аналізу дискурсу виділяють відповідні маркери суб'єктивності в різних типах висловлення, дискурсу, а починаючи із запропонованої Ш. Баллі дихотомії диктуму і модусу [1, с. 44], сучасна лінгвопрагматика розрізняє інформативний та прагмакомунікативний, тобто суб'єктно орієнтований, компоненти висловлення.

Разом із тим засновники сучасної теорії дискурсу і загалом філософи постмодерністи, зокрема М. Фуко, наголошували на певній безсуб'єктності дискурсу або «розчиненні» суб'єкта в дискурсі, а також на історичній перспективі становлення суб'єктності. Висловлення, з погляду М. Фуко, є чимось іншим, ніж результат дії чи індивідуальної операції, воно є скоріше грою можливих для суб'єкта позицій. Дослідник зазначає: «... суб'єкт висловлювання <..> не є <..> тим постійним, незрушним і тотожним собі джерелом серії операцій, що їх висловлювання по черзі виявляють на поверхні мови. Він є тим визначеним і порожнім місцем, яке можуть ефективно заповнювати різні індивіди; але це місце, замість того щоб бути визначеним раз і назавжди та зберігатися незмінним упродовж усього тексту, книжки або твору, змінюється - або, радше, воно є досить змінним для того, щоб або залишатися тотожним собі самому лише в кількох фразах, або змінюватися з кожною» [10, с. 151-152].

Поетизацію такої безчи надсуб'єктності і навіть синкретизацію поняття суб'єктності знаходимо у французькому «новому романі» 50-60 рр. XX ст., який ставить під питання існування чи принаймні усталені моделі функціонування самого осердя романної оповіді - персонажа, історія життя якого становить сюжетну канву романного жанру. Експериментальні пошуки «нового роману» є спробою передати власне експерієнсність, буттєвість як таку у форматі романної оповіді, яка, таким чином, руйнує чи принаймні розмиває власні межі. Так, одна із засновниць цієї літературної течії Наталі Саррот зазначає: «впали непроникні перегороди, які відділяли один персонаж від іншого, і герой роману перетворився на щось довільно виокремлене, умовно викроєне із загальної тканини, яка цілком поміщена в кожному з нас і яка вловлює і затримує в незчисленних ланках своєї мережі весь всесвіт» [7, с. 203].

Такий «розчинений у бутті» персонаж вже не є об'єктом ідентифікації, а постійна гра першої, третьої і навіть другої особи, безособовості та неозначеної особовості свідчить про прагнення віднайти засобами сучасної аналітичної французької мови те злиття суб'єкта і світу, адресата і адресанта, автора, персонажа і читача, яке є протодискурсивною ознакою екзистенційності. Одним із улюблених засобів такої синкретизації стає неозначено-особове on, як у вищенаведеному уривку з твору Ф. Делерма.

До нових лінгвопоетичних «операторів міжсуб'єктності» слід віднести і використання М. Бютором займенника другої особи, який стає синкретичним особовим стрижнем романної оповіді в його відомому творі «Переміна»:

“Vous avez mis le pied gauche sur la rainure de cuivre, et de votre йpaule droite vous essayez en vain de pousser un peu plus le panneau coulissant. Vous vous introduisez par l'йtroite ouverture en vous frottant contre ses bords, puis, votre valise couverte de granuleux cuir sombre couleur d'йpaisse bouteille, votre valise assez petite d'homme habituй aux longs voyages, vous l'arrachez par sa poignйe collante, avec vos doigts qui se sont йchauffйs, si peu lourde qu'elle soit, de l'avoir portйe jusqu'ici, vous la soulevez et vous sentez vos muscles et vos tendons se dessiner non seulement dans vos phalanges, dans votre paume, votre poignet et votre bras, mais dans votre йpaule aussi, dans toute la moitiй du dos et dans vos vertиbres depuis votre cou jusqu'aux reins. Non, ce n'est pas seulement l'heure, а peine matinale, qui est responsable de cette faiblesse inhabituelle, c'est dйjа l'вge qui cherche а vous convaincre de sa domination sur votre corps, et pourtant, vous venez seulement d'atteindre les quarante-cinq ans” [13, с. 7].

Теперішній час повертає тут собі атемпоральність постійного, неперервного «зараз» разом із замкненою тілесністю «тут» «синкретичного» суб'єкта, який переживає / співпереживає з читачем власне буття. «Читач, - пише Н. Саррот, - змушений був сконцентрувати всю свою увагу і цікавість на певних нових психологічних станах, відволікшись від нерухомого персонажа, до якого вони були довільно прив'язані. У нього на очах час перетворився зі стрімкого потоку, який підштовхував уперед інтригу, у стоячу воду, в глибинах якої відбуваються повільні і майже невловимі процеси розпаду; у нього на очах наші вчинки втратили свої звичні спонуки й загальноприйнятий смисл, виникли почуття, раніше невідомі, а почуття добре відомі змінили свої форми і назви» [7, с. 203]. Інстанція мовлення немов розчиняється в самому сприйнятті навколишнього світу, стаючи джерелом позначення буттєвості у складній грі відсутності та появи, різних модусів самопозиціонування та виокремлення / злиття як зі світом, так і з адресатом.

Висновки

Таким чином, розглядаємо явище поетизації передусім як проекції включення адресата до семіозису буттєвості, створеного у художньому творі. Цей семіозис засновується на актуалізації базових матриць сприйняття, відчуття, освоєння світу та позиціонування в ньому. Основними прийомами поетизації є створення ефекту цілісності сприйняття, метареференція до суб'єктно зумовленої контекстуалізації операцій категоризації та аспектуалізації, що виявляється у тенденції до синкретизації і фрагментованості переживання. Аналіз творів, які належать до літературних напрямів, які найбільшою мірою актуалізують екзистенційні засади художнього дискурсу, зокрема, «новий роман» та сучасна постпостмодерна проза, дозволив проілюструвати деякі з цих прийомів, які використовують системні можливості сучасної французької мови, такі як засоби вираження категорії особи, тенденція до субстантивності тощо.

Література

1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. Москва: Изд-во иностранной литературы, 1955. 416 с.

2. Бурбело В.Б. Екзистенційний дискурс і його жанрові різновиди у франкомовному просторі. Мовні і концептуальні картини світу. Вип. 56. Ч. 1. 2017. С. 63-74.

3. Бурбело В.Б. Комунікативні і дискурсивні іпостасі мовця у французькій лінгвокультурі. Мовні і концептуальні картини світу. Вип. 43. Ч. 1. 2013. С. 192-203.

4. Бурбело В.Б. Сучасна лінгвопоетика: традиції та нові орієнтири. Мовні і концептуальні картини світу. Вип. 38, 2012. С. 88-95.

5. Женетт Ж. Фигуры / пер. с франц. Е. Васильева, Е. Гальцова и др. Москва: Изд-во им. Сабашниковых. 1998. Т. 2. 472 с.

6. Крістева Ю. Полілог. Київ: Юніверс, 2004. 480 с.

7. Саррот Н. Тропизмы. Эра подозрения. Москва: Полинформ - Талбури, 2000. 448 с.

8. Тодоров Ц. Поэтика: Структурализм: «за» и «против» / пер. с франц. А. К. Жолковский. Москва: Прогресс, 1975. С. 37-113.

9. Тодоров Ц. Теории символа /пер. с франц. Б. Нарумов. Москва: Дом интеллектуальной книги, 1998. 408 с.

10. Фуко М. Археологія знання. Київ: Основи, 2003. 326 с.

11. Шкловский В.Б. О теории прозы. Москва: Изд-во «Федерация», 1929. 265 с.

12. Якобсон Р Лингвистика и поэтика: Структурализм: «за» и «против» / пер. с франц. И.А. Мельчук. Москва: Прогресс, 1975. С. 193-230.

13. Butor M. La modification. Paris: Editions de Minuit, 1980. 320 р.

14. Cavallero C. Les florilиges du quotidien de Philippe Delerm. Йtudes littйraires. Vol. 37. № 1, 2005. P. 145-156.

15. Charaudeau P Une analyse sйmiolinguistique du discours. Langages. № 117, 1995. P 96-111.

16. Delerm Ph. La premiиre gorgйe de biиre et autres plaisirs minuscules. URL: https://www.you-books.com/book/P-Delerm/La-premiere-gorgee-de-biere-et-autres-plaisirs-min.

17. Dujardin Й. Les lauriers sont coupйs. URL: http://www.gutenberg.org/ ebooks/26648.

18. Rastier F. Sйmantique interprйtative. Paris: PUF, 1987. 276 p.

Размещено на Allbest.ru