"Украдене щастя" непрямих перекладів творів української літератури

Переклад творів української літератури має строкату й непросту долю через ряд історичних обставин і подій, він був і лишається ще доволі рідкісним, але надзвичайно цікавим явищем. За висловом Андре Лефевра, "текст перекладу завжди вважався культурним вікном у світ (переклад наш. П. Б.)" [15, 11], проте, якщо говорити про українськомовний текст перекладу, то це "вікно" часто приховано (з політичних чи інших причин) "заґратовувалося" або "зашторювалося" непрямим перекладом, себто перекладом через третю мову.

Здобути ілюстративні матеріали для дослідження теми непрямого перекладу доволі складно, адже здебільшого випадки непрямого перекладу не афішувалися, хоча й невеликою таємницею є факт, що більшість творів класиків української літератури, якщо й допускалися до перекладу іншою мовою, то лише після здійснення їхнього російськомовного перекладу. М. Рінгмар, докторант Лундського університету й автор кількох публікацій на тему непрямого перекладу стверджує, що "непрямий переклад може використовуватися як засіб контролю змісту тексту цільовою мовою, наприклад, із політичних чи релігійних причин. Саме цей аспект найвірогідніше відіграв важливу роль у частому використанні російської мови як мовипосередника ("mediating language") у країнах-колишніх членах Радянського Союзу (переклад наш П. Б.)" [19:7].

Прямий переклад, зазвичай, не потребує означення "прямий," адже ми звикли сприймати поняття переклад як двоїстий концепт, тобто концепт з інгерентною парною природою: автор і перекладач, оригінал і переклад, вихідна і цільова мова/ культура тощо. Проте у нашому дослідженні ми розглядаємо іншу двоїстість, себто наявність також перекладу через посередництво іншого, уже існуючого перекладеного тексту, себто непрямого перекладу. Неприродність непрямого перекладу є беззаперечною. Не всі перекладознавці погоджуються з такою тезою. У своїй лекції 2013 р. (публікація 2014 р.) К. Вошборн стверджує, що "за логікою сучасної теорії перекладу, якщо переклад це подальший повтор, а не "двійник" тексту, то переклад з перекладу не повинен викликати той неспокій, який він спричиняє" (переклад наш. П. Б.) [25:608]. Неспокій, про який згадує авторка, пов'язаний із суперечками стосовно оцінки непрямого перекладу. У своїй статті 2000 р. Р. Лай висловлює позитивний погляд на непрямий переклад, майже поетизуючи його: "Либонь полум'я муз, що живиться радше багатозначністю, а не визначеністю, розгорається з ще більшою силою через туманні долини та атмосферу, породжену відтворенням платонічного другого руху від оригіналу?" (переклад наш. П. Б.) [16, 708]. Найпопулярнішою тезою захисників непрямого перекладу є те, що завдяки йому світ має змогу дізнатися про невеликі/периферійні/маловідомі культури/ літератури.

Цікаву думку висловлює Е. Генцлер, зазначаючи, що на зміну культурному повороту у перекладознавстві, який відбувся в останні двадцять років (С. Басснет, А. Лефевр, Л. Венуті, Е. Пім та rnis), прийшла фаза пост-перекладу (post-translation) [10, 82]. Власне Пост-Перекладознавство як ера фундаментальної трансдисциплінарності стало девізом і провідною темою дослідницького симпозіуму "Переклад, Глобалізація та Локалізація" (вересень 2011), який відбувся у Нью-Йорку (Nida Institute for Biblical Scholarship). На думку Е. Генцлера сучасне перекладознавство переймається такими питаннями: "Які культурні та інституціональні наслідки перекладу в культурному ареалі, за межами його рецепції? Якими є наслідки у не-лінгвістичних та не літературних галузях? У мистецтві? В архітектурі? Які соціальні, політичні та релігійні наслідки?" (переклад наш. П. Б.) [10, 82].

Отже, пропонуємо розглянути непрямі та прямі переклади з позиції пост-перекладознавства. При цьому воліємо зазначити, що розгляд української літератури у перекладах загалом є надзвичайно органічною темою для пост-перекладознавства. Це зумовлено периферійним статусом української мови у світі. П. Бандіа зазначає, що "після культурного повороту у перекладознавстві заклопотаність питаннями ідеології, ідентичності та владними відносинами зумовила зростання інтересу до перекладу і представлення міноритарних культур" (переклад і курсив наш. П. Б.) [6:109]. Відповідно до Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, регіональні та міноритарні мови це "ті мови, які традиційно використовуються на території держави громадянами цієї держави, котрі утворюють групу меншу за чисельністю від решти популяції; це мови відмінні від офіційних мов держав" (переклад наш. П. Б.) [9]. Діалекти та мови мігрантів не взяті до уваги хартією. До регіональних чи міноритарних мов відносять баскську, каталанську, корсиканську, шотландську, уельську й ін. А. Бранчадел заявляє про зростання, починаючи від 2000-х рр. інтересу у перекладознавстві до "слабких цільових систем," використовуючи термінологію Г. Турі, себто до перекладу міноритарними мовами, і закріплення цього інтересу під час фази культурного повороту у перекладознавстві й після нього. Зокрема він закликає звернути більше уваги на переклад з міноритарних мов на "мови ширшого спілкування, бо якщо переклад корисний міноритарним мовам як цільових, себто мов перекладу, то він приноситиме їм користь і як мовам оригіналу" (переклад наш. П. Б.) [8, 100]. Така пропозиція дослідника є актуальною з огляду на дані, які подає Дж. Хаус у своїй статті, присвяченій статусу англійської мови у світі, а саме, що "у 2009 р. 72,5 % оригінальних текстів, які перекладалися в Генеральному Директораті Перекладу Європейської Комісії (DGT), були написані англійською мовою, але не її носіями, а тими, хто володіє нею як лінгва-франкою" (переклад наш. П. Б.) [13, 59]. У межах зазначеної термінології українська мова не є міноритарною чи регіональною мовою. Проте єгипетський перекладознавець та ще один представник пост-перекладознавства М. Бейкер (Е. Пім критикує авторку за надмірну зосередженість у своїх монографіях і наукових студіях на політичних та інших контекстах перекладу й нехтування безпосередніми питаннями та проблемами дисципліни) у своїй статті, присвяченій змінам у перекладознавстві (від 2014 р.), визначає міноритарні мови як "мови порівняно обмеженого поширення або ж мови політично чи економічно обмежених націй [...] гегемонія англійської мови та сучасна економічна й політична могутність англомовного світу означає, що всі мови, крім англійської, можна вважати міноритарними" (переклад наш. П. Б.) [5]. Отже, новітні віхи у пост-перекладознавстві, себто інтерес до малопредставлених мов/ культур на Заході, роблять українську мову, а відтак і літературу, безпосередньо дотичною до теми пропагування перекладознавчих студій міноритарних культур, а розгляд перекладу українського художнього слова своєчасним, нагальним і перспективним внеском до теорій сучасного перекладознавства. Це зумовлено постколоніальним контекстом і периферійним статусом нашої мови.

Саме периферійний статус мови тривалий час експлуатують як аргумент пропоненти непрямого перекладу, видаючи його за чудову можливість для малознаної мови та культури стати "видимою" на світовій арені. У попередніх публікаціях [2, 3] ми з'ясували, що саме статус української мови та культури зумовлює перекладацький диспаритет, який є чинником її непрямого перекладу. Та що як ми здійснимо обернену дію, себто поглянемо на ситуацію з протилежного боку: чи має непрямий переклад, котрий був доволі частим явищем перекладів української літератури XIX-XX ст., відповідальність за її "стабільний" статус "периферійної" або малознаної? Наскільки це є замкнене коло? І чи можемо вважати це коло замкненим? Адже переважно непрямі переклади творів української літератури здійснювалися з політичних мотивів (цензура) і через інституціональне координування (у часи СРСР), яке доволі відверто не прагнуло просування українського "продукту" за кордоном, хіба що під маркою російського. Я. Спірк називає цей феномен "непрямим сприйняттям," себто сприйняттям через іншу культуру [20, 143]. Так, скажімо, у передмові до німецькомовного видання "Захар Беркут" І. Франка, здійсненого через російськомовне посередництво, дізнаємося, що І. Франко відстоював і писав про інтереси й цінності російського народу. Не кажучи вже про те, що й переклад здійснено з російської мови, без вказівки на російський переклад-посередник (!). Таке фреймування не викликає жодних сумнівів у читача, що до його рук потрапив твір російської літератури. Бачимо безпосередню дію перекладацького диспаритету, що знаходить вираження в порушенні етики перекладача, себто відповідальності за представлення твору у перекладі.

Крім того, у нашому національному контексті, кількість непрямих перекладів і їхнє існування майже завжди приховувалися. Нам довелося здійснювати пошукову (дані з особистих документів, листувань письменників) та аналітичну роботу (компаративістський аналіз різних текстів, зіставлення дат видань), аби ідентифікувати наявні непрямі переклади зразків українського художнього слова. Така енігматична природа непрямого перекладу є доволі красномовною щодо цілей і мотивацій його здійснення.

Повернімося до сьогодення. Попри твердження Дж. Штайнера про те, що "малих" мов не існує" (переклад наш. П. Б.) [22, 2], маємо констатувати факт: нині українська мова, культура й література нехай не маловідомі, але малознані у світі. Який би стосунок не мав до цього факту непрямий переклад українського художнього слова, завжди є альтернатива і перспектива. Альтернативою непрямого перекладу, як зазначалося вище, є прямий переклад. Які перспективи він відкриває для українського продукту? Відповідь на це питання була б однозначною та позитивною, якби не кілька чинників. По-перше, прямий переклад завжди існував паралельно з непрямим, тобто також робив свій внесок у status quo української перекладної літератури. По-друге, чи умова винятково прямого перекладу української літератури, за умов перекладацького диспаритету й існуючих західноєвропейських традицій підходу до перекладу (одомашнення провідна стратегія), є достатньою, аби представити нашу літературу на міжнародному рівні та посприяти її рекламі, її престижу, урешті-решт?

Лауреат міжнародної премії з літератури Haus der Kulturen der Welt1 (2015) єврейський письменник Амос Оз, який, до речі, був вшанований цією премією разом із перекладачкою свого роману "Юда" на німецьку мовуМір'ям Пресслер, порівнює мову з музикою, а книги, себто літературу, із мелодіями. "Перекладати літературу то ніби концерт для скрипки виконувати на піаніно. Це може вдатися тільки за однієї умови: ніколи не варто змушувати піаніно звучати як скрипка" (переклад наш. П. Б.). Певної чином цю метафору можна вважати квінтесенцією мейнстрімових традицій перекладу на Заході. Адже, якщо поглянути на історію розвитку перекладацької справи в англомовних країнах (США, Велика Британія тощо), у Німеччині, Іспанії і так далі, то зауважимо, що попри одвічні теоретичні дискусії стосовно правильності різних підходів до перекладу, практичне домінування тенденції до цільового підходу до перекладу (target-oriented approach) або одомашнення (відкритого й закритого перекладу у термінології Дж. Хаус [14, 245]), себто слідування нормам, традиціям, звичаям, смакам та очікуванням цільової аудиторії. Р. Лай зазначає, що "переклад у часи середньовіччя загалом характеризувався нестачею інтересу до оригінальних текстів" (переклад наш. П. Б.) [16, 708]. Згадаймо панівні в Європі belles infidels (XVII ст.) і traduttore traditore. Цільовий підхід до перекладу є органічним для європейського контексту. У 1960 р. німецький філософ Г. Гадамер стверджував, що переклад жодним чином не може бути відображенням оригіналу. На його думку, переклад це інтерпретація, яка відображає емпатію та дистанцію [12, 132]. Таким чином перетин герменевтики та перекладознавства, що має витоки з добре відомої лекції німецького філософа Ф. Шлейєрмахера "Ьber die verschiedenen Methoden des Ьbersetzens" (1813), увиразнився у ХХ ст. Ф. Шлейєрмахера вважають батьком сучасної герменевтики й поняття герменевтики як філософії мови та пропонентом форенізації, яка однак не набула статусу мейнстріму на західноєвропейській перекладацькій арені, хоча й має пропонентів із-поміж сучасних теоретиків перекладу. Чи не найвідомішим із них є американський перекладознавець Л. Венуті. Його відомий опонент австралійський перекладознавець Е. Пім висловлює думку, що текст Шлейєрмахера загалом не є "таким вже величним", що його експлуатують щораз "припасовуючи" до сучасного контексту, який вже давно не має нічого спільного з контекстом лекції німецького філософа, а також Берліном 1813 р., коли вона була прочитана [18, 14]. Проте зосередженість герменевтики не на тому як і що ми можемо розуміти, а чи ми здатні розуміти загалом перегукується з одвічною дискусією перекладознавства стосовно перекладності та неперекладності (особливо загострилася у добу Романтизму), еквівалентності й адекватності тощо. У 1975 р. Дж. Штайнер запропонував чотири кроки "герменевтичного руху": початкова певність або аксіоматична довіра [22, 6], що іноземний текст містить щось цінне для передачі; агресивне вторгнення на чужу територію та вилучення змісту з неї; інкорпорація нового матеріалу в цільовій мові; задоволення від того, що оригінал також удосконалився завдяки своєму перекладу [12, 132]. Український перекладознавець О. Ребрій зазначає, що "переклад це герменевтика, а герменевтика це розуміння самого себе через розуміння іншого тобто рефлексія [...] у взаємних реляціях процеси перекладу, розуміння (інтерпретації) і рефлексії дають приклад герменевтичного кола" [4, 23]. Американський філософ і перекладач Г. Співак вважає переклад "найінтимнішим актом читання" (переклад наш. П. Б.) [21, 74]. Вона займає парадоксальну позицію, виступаючи за буквалістський переклад і водночас стверджуючи, що буквалізм у перекладі неможливий. "Переклад починається з насильницького акту убивства звуку" (переклад наш. П. Б.) [21, 74]. Суголосся герменевтики та перекладу як інтерпретативного акту (Ф. Шлейєрмахер, Т. Германс) спонукало до бачення перекладу як представлення (representation) у межах інтеркультурної ідентичності перекладача (Е. Пім) і загалом до зміщення акценту з текстів на людей трансляторознавство (А. Честерман), невидимість перекладача (Л. Венуті) тощо. Проте культурний, соціологічний поворот у перекладознавстві не змінив тенденцій до одомашнення при перекладі на "глобальні" мови (англійську, німецьку, іспанську), що зазнає постійної критики з боку теоретиків перекладознавства та перекладачів. Наприклад, Е. Пім, пишучи про своїх колег (сучасних перекладознавців) зазначає, що "багато хто вважає англомовну культуру перекладу цілковито присвяченою доместикації та плавності" (переклад наш. П. Б.) [18]. Не заперечуючи цієї тези, американський перекладач Д. Беллос говорить про два різновиди перекладу: переклад ВГОРУ (translation UP) і переклад ВНИЗ (translation DOWN). "Переклад ВГОРУ це переклад на мову престижнішу, ніж мова оригіналу, себто на мову з більшою читацькою аудиторією [...] Переклад ВНИЗ це переклад на мову з меншою аудиторією, ніж оригінальна, чи мову з меншим культурним, економічним та релігійним престижем, або на мову, котра не має широкого використання (нині це переклад з англійської мови на будьяку іншу мову)" (переклад наш. П. Б.) [7, 172]. Перший вид перекладу, на думку Д. Беллоса, характеризується насамперед високим рівнем адаптивності й елімінацією всіх ознак іноземного походження, себто одомашнення. Відтак, якщо повернутися до нашого прецеденту (прямого) перекладу української художньої прози то мова про переклад ВГОРУ та про "експорт" українського літературного продукту в європейський контекст в умовах орієнтації на цільову культуру, мову та відповідно читацьку аудиторію. Спробуємо оцінити якість, умови, наслідки та перспективи такого "експорту."

Відповідно до бази статистичних даних Index Translationum ЮНЕСКО до "Top 10" авторів, твори яких перекладали з української на різні цільові мови з вказівкою на часові межі, що сягають сьогодення, входять: В. Сухомлинський, Т. Шевченко, І. Франко, П. Загребельний, О. Гончар, Н. Коваль, Ю. Андрухович, М. Богданович, Л. Нарочна, Ю. Щербак (див. Дод.). По-перше, одразу впадає в око, що лише шестеро із зазначених авторів є митцями художнього слова, себто письменниками чи поетами (Т. Шевченко, І. Франко, П. Загребельний, О. Гончар, Ю. Андрухович і Ю. Щербак). Що ж до решти, то це є автори педагогічних посібників (В. Сухомлинський) або підручників для школярів із природознавства (Н. Коваль, Л. Нарочна) чи математики (М. Богданович), які було перекладено в часи СРСР і на початку 90-х рр. ХХ ст. переважно російською, польською, молдавською чи угорською мовами. По-друге, бачимо наявність лише одного представника сучасної української літератури, себто Ю. Андруховича. Це свідчить про дуже низький рівень інтересу до українського художнього слова. Адже головною рисою культури перекладу на заході є тенденція до перекладу насамперед сучасних зразків художнього слова. Американський перекладознавець Л. Венуті, наприклад, описуючу логіку і стандартну процедуру вибору видавцями (США, Велика Британія) іноземних книг для перекладу, закликає до необхідності змін такої політики видавництв: "видавці повинні перекладати [...] як зразки іноземних текстів сучасності, так і минулого" (переклад наш. П. Б.) [24, 164]. С. Лінн у своїх дослідженнях нідерландсько-іспанських перекладів зазначає, що згідно з даними опитувань п'яти провідних іспанських видавництв (Emecй, Peninsula, Edhasa, Anagrama, Tusquets) провідну роль у мотивації видавців опублікувати той чи інший переклад має особистість автора, його здатність до самореклами, талант давати цікаві й інтригуючі інтерв'ю [17, 35]. Себто сучасні автори мають безумовно більше шансів на подолання кордонів між країнами та викликають більше зацікавлення іноземних видавців. Отже, у нашому випадку, все навпаки маємо переважну кількість перекладів на іноземні мови авторів минулого. Однак варто зазначити, що й переклади ці було зроблено у минулому переважно у часи СРСР. Отже, зараз українська література перекладається закордоном у ще менших кількостях, ніж 30-50 років тому. Вважаємо, що це є одним із чинників того, що сучасні українські письменники мають величезні складнощі у потраплянні на іноземний книжковий ринок. Проблема полягає в тому, що вони та їхні тексти постають вирвані з контексту. Отже, маємо такий силогізм: аби сучасну українську літературу більше перекладали, треба, щоб на неї був попит і її більше читали; аби на неї був попит, треба, щоб контекст і концепт української культури був більше знаним і більше відомим. Таким чином, вважаємо, що крім просування сучасного українського літературного продукту, слід паралельно взятися за повторний переклад/ ретрансляцію (retranslation) української класики.

Повторні переклади є цікавим явищем, яке має багато спільного з непрямим перекладом (стосовно плутанини у встановленні назв див. Розділ 1.1.) і викликає неабияку полеміку стосовно його імплікацій, вартості й користі. Так, наприклад, Л. Венуті вважає, що ретрансляція або повторний переклад є беззаперечним творцем цінностей "які подвійно пов'язані з цільовою ситуацією й визначаються не тільки шкалою цінностей реципієнта, що їх перекладач вкладає у оригінальний текст, але й цінностями попередньої версії перекладу" (переклад наш. П. Б.) [24, 96]. Отже, непрямий і повторний переклад мають "попередню версію перекладу." Проте значуща різниця полягає у її використанні: по-перше, у непрямому перекладі переклад-посередник є оригіналом для наступного перекладу, тоді як при повторному перекладі перекладач нової версії може ніколи навіть не ознайомлюватися з попередньою, творячи паралельну їй версію, спираючись на оригінальний текст. Дві паралельні не перетинаються це аксіома. По-друге, при повторному перекладі залучені дві мови, тоді як при непрямому перекладі три або більше (залежно від ряду перекладів). Звідси й різниця у статусі повторного й непрямого перекладу, себто законності першого та незаконності або, принаймні, загальновизнаної "неприпустимості" другого. І. Вандершельден вирізняє дві головні форми повторного перекладу: "перегляд, при якому, зазвичай, за вихідну точку використовують вже існуючий переклад і власне ретрансляція, яка знову бере свій початок з оригіналу, створюючи нову версію його перекладу" (переклад наш. П. Б.) [23, 1154-1155]. Знову натрапляємо на певну плутанину в термінах чи апріорну невизначеність (Е. Пім) перекладу, його метамови та його теорій. Адже за умов такої класифікації повторний переклад стає схожий на "переклад зі шпаргалки" (crib translation) і паралельні таки перетинаються у цьому конкретному випадку. Вважаємо, що перша "форма" повторного перекладу не що інше як перевидання, себто видання в новій редакції. Наприклад, уперше роман чеського письменника Ярослава Гашека "Пригоди Бравого Вояка Швейка" у перекладі з чеської С. Масляка був виданий у Києві видавництвом "Радянський письменник" у 1958 р. У 1970 р. видавництво художньої літератури "Дніпро" видало роман удруге та в 1983 р. утретє (у двотомнику творів Я. Гашека), а у 2009 р. роман отримав нове життя від видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛаМА-ГА." Якщо порівняти дві версії, скажімо 1970 (приклад 1) і 2009 р. (приклад 2), то можна побачити чимало відмінностей у мові перекладу, а відтак й у підході до нього:

1. Звільнений через недоумкуватість, оголосив фельдфебель, переглядаючи документи Швейка.

- А що вам ще бракує? спитав Бауце.

- Насмілююсь доповісти, в мене ревматизм, але я служитиму найяснішому цісареві до останньої краплі крові, скромно сказав Швейк [26].

2. Звільнений через недоумкуватість, оголосив фельдфебель, переглядаючи документи Швейка.

- А що вам ще бракує? спитав Бауце.

- Голошу слухняно, в мене ревматизм, але я служитиму найяснішому цісареві до останньої краплі крові, скромно сказав Швейк [27].

У прикладі 2 додано редакторську примітку: "Голошу слухняно типове звертання нижчих чинів до вищих в українському війську на поч. ХХ ст., тобто в часи бравого вояка Швейка." Очевидною є схильність до одомашнення, яка не притаманна попереднім версіям. Таким чином один переклад у виконанні С. Масляка було взято за "вихідну точку," але кожне його нове перевидання містить певні видозміни та правки, які дедалі більше віддаляють текст перекладу від його ж таки першої версії. Такий механізм роботи перевидань та функціонування нових редакцій, що дає можливість плутати термінологію. Вочевидь саме перевидання існуючого перекладу має на увазі І. Вандершельден у своїй класифікації двох форм повторного перекладу. Отже, хочемо зазначити, що в нашій студій, вживаємо термін "повторний переклад" винятково у значенні "нового перекладу з оригіналу" і радше визнаємо його класифікацію Е. Піма, себто поділ на пасивні (розбіжні у відстані чи часі) та активні (однакова культурна та темпоральна локація, відмінність стратегій перекладу) ретрансляції. Таким чином, ми погоджуємося з визначенням повторного перекладу, поданим у Routledge Encyclopedia of Translation Studies, а саме, що це "функція динаміки цільового контексту, а не відповідь на інгерентні властивості оригіналу" (переклад наш. П. Б.) [11, 236]. Саме тому українська література XIX-XX ст. потребує повторних перекладів. Вони будуть пасивними й активними ретрансляціями водночас, бо будуть розділені часом, відстанню та стратегіями від своїх "попередників." Вони допоможуть встановити динаміку цільового контексту для входження в нього українського літературного продукту та подолати перекладацький диспаритет, що має місце в перекладі українського художнього слова.

Висновки

непрямий переклад література герменевтика

Насамкінець зауважмо явище непрямого перекладу, зокрема в царині перекладів української літератури на інші європейські мови, потребує подальшого дослідження з метою виявлення випадків непрямого перекладу, їхнього доопрацювання/ заміни на прямі переклади й попередження потенційних непрямих перекладів.

Список використаних джерел

1. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов ; 4-е вид. Мюнхен : Druckerei E.Mauersberger, Inh.Diebel, 1989. Т. 2.

2. Плющ Б. Перекладацький диспаритет у контексті перекладів української прози англійською та німецькою мовами / Б. Плющ // Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. К. : ВПЦ "Київский університет", 2015. Вип. 2 (53). С. 393-400.

3. Плющ Б. Переклади української постколоніальної прози в європейському контексті: комплекс пережитого / Б. Плющ // Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. К. : ВПЦ "Київский університет", 2015. Вип. 51. С. 393-400.

4. Ребрій О. В. Сучасні концепції творчості у перекладі / О. В. Ребрій. Х. : Харків. нац. ун-т імені В. Н. Каразіна, 2012.

5. Baker M The Changing Landscape of Translation&Interpreting studies / MBaker.

6. Bandia P. Orality and translation/ P.Bandia // Handbook of translation studies (edited by Yves Gambier, Luc van Doorslaer), Amsterdam/ Philadelphia: John Benjamins Publishing Company, 2010/2011. Vol. 2. P. 108-112.

7. Bellos D. Is that a Fish in Your Ear? The Amazing Adventure of Translation / D. Bellos. London : Penguin Books, 2012.

8. Branchadell A. Minority languages and translation / A. Branchadell // Handbook of translation studies (edited by Yves Gambier, Luc van Doorslaer). Amsterdam ; Philadelphia : John Benjamins Publishing Company, 2010/2011.

9. European Charter for regional and minority languages. Details of Treaty № 148.

10. Gentzler E. Two sides of "inculturation": A double bind/ E.Gentzler // Translation. Biannual Journal (Editorial board: S. Nergaard, S. Arduini etc.). Manchester: St.Jerome& Edizioni Di Storia e Letteratura, 2012. P.79-89.

11. Gьrcaglar S. Retranslation / S. Gьrcaglar // Routledge Encyclopedia of Translation Studies (edited by M.Baker, G.Saldanha). London ; New York : Routledge, 2008. P. 233-336.

12. Hermans T. Hermeneutics / T. Hermans // Routledge Encyclopedia of Translation Studies (edited by M.Baker, G.Saldanha). London ; New York : Routledge, 2008. P. 130-132.

13. House J. English as a lingua franca and translation/ J. House // Handbook of translation studies (edited by Yves Gambier, Luc van Doorslaer). Amsterdam ; Philadelphia : John Benjamins Publishing Company. 2013. Vol. 4. P. 59-60.

14. House J. Overt and covert translation / J. House // Handbook of translation studies (edited by Yves Gambier, Luc van Doorslaer). Amsterdam ; Philadelphia : John Benjamins Publishing Company, 2010. Vol. 1. P. 245-246.

15. Lefevere A. Translating literature: practice and theory in a comparative literature context / A. Lefevere. New York : The Modern Language Association of America, 1994.

16. Lie R. Indirect translation / R. S.C. Lie // Encyclopedia of Literary Translation into English (editor Olive Classe). London ; Chicago : Fitzroy Dearborn publishers. 2000. Vol I. P. 708-709.

17. Linn S. Trends in the Translation of a minority language. The case of Dutch/ S. Linn // Sociocultural aspects of Translating and Interpreting (edited by A. Pym, M. Shlesinger and Zuzana Jettmarova). Amsterdam ; Philadelphia : John Benjamins Publishing Company, 2006. P. 27-39.

18. Pym A. The Translator as Author: Two English Quijotes / A. Pym [Електронна стаття] Режим доступу: http://usuaris.tinet.cat/apym/on-line/translation/pymquixote.pdf.

19. Ringmar M. "Roundabout Routes": some remarks on indirect translations / M. Ringmar. Leuven : Katholicke Universiteit, 2006. P. 1-14.

20. Spirk J. Censorship, Indirect translations and Non-translation: The (Fateful) Adventures of Czech Literature in 20th-century Portugal / J. Spirk. Newcastle upon Tyne : Cambridge Scholars Publishing, 2014.

21. Spivak G. Scattered Speculations of Translation Studies/ G. Spivak // Translation. Biannual Journal (Editorial board: S. Nergaard, S. Arduini etc.). Manchester : St. Jerome & Edizioni Di Storia e Letteratura, 2012. P. 63-75.

22. Steiner G. Translation as condition humana / G. Steiner // Ьbersetzung. Translation. Traduction. Ein internationals Handbuch zur Ьbersetzungsforschung. Berlin, Boston, 2004. Vol. 1. S. 1-10.

23. Vanderschelden I. Re-translation / I.Vanderschelden // Encyclopedia of Literary Translation into English (editor Olive Classe). London ; Chicago : Fitzroy Dearborn publishers. 2000. Vol 2. P. 1154-1155.

24. Venuti L. Translation Changes Everything. Theory and Practice / L. Venuti. London ; New York : Routledge Taylor and Francis Group, 2013.

25. Washbourne K. Nonlinear Narratives: Paths of Indirect and Relay Translation/ K. Washbourne // Meta: Journal des Traducteurs, Translator's Journal. Organe d'information et de recherchй dans les domains de la traduction, de la terminologie et de l'interpretation. Montreal: Les Presses de l'Universitй de Montreal, 2014. Vol. 58, № 3. P. 608-625.

26. Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка ; перекл. С. Масляк / Я. Гашек. К. : Дніпро, 1970.

27. Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка ; перекл. С. Масляк / Я. Гашек.К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009.

Размещено на Allbest.ru