Лексико-стилістичний потенціал епітетів у романі Степана Процюка "Троянда ритуального болю"

Кіра Чорна

факультету філології та журналістики)

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Гуцул Л.І.

"Троянда ритуального болю" - це художня версія психобіографії Василя Стефаника у виконанні Степана Процюка. Найбільша цінність будь-якого роману - його потужна енергетика, яка тримає читача у своєму силовому полі до останніх сторінок. Для увиразнення змістового наповнення твору письменники використовують низку художніх засобів. Одним із найефективніших та найуживаніших тропів є епітет.

Дослідники мови художньої прози не можуть оминути епітетизації як показового явища художнього моделювання світу, як способу вираження внутрішнього портрета персонажа або визначальної ознаки тексту, щоб підкреслити власний авторський характер, стиль, манеру. Лексико-стилістичні можливості епітетів у художніх творах привертали увагу вітчизняних мовознавців: В.М. Русанівського, А.К. Мойсієнка, Г.П. Півторака, Н.М. Сологуб, С.Я. Єрмоленко, Л.О. Ставицької, С.П. Бибик, Л.І. Мацько, О.М. Мацько, Л.О. Пустовіт та інших.

Лексико-стилістичний потенціал епітетів у романі С. Процюка "Троянда ритуального болю" ще не був предметом дослідження, що й зумовило актуальність публікації.

Метою статті є дослідження лексико-семантичного навантаження кольористичних епітетів та епітетів внутрішньопсихологічного сприймання в романі С. Процюка "Троянда ритуального болю". Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань: 1) охарактеризувати лексичний апарат епітетів, які використовує автор у творі; 2) проаналізувати емотивні, одоративні та кольористичні епітети; 3) визначити частиномовну належність епітетів у художньому тексті. лексичний стилістичний художній

Епітет - один з основних художніх засобів стилю письменника. Він передає авторські бачення й уявлення зовнішньої та внутрішньої картин світу, увиразнює змальовування предметів і явищ навколишньої дійсності, допомагає глибше усвідомити зміст та глибину твору. Стилістичний потенціал епітетів полягає у впливі на побудову змісту твору та на сприймання тексту читачем. О.М. Веселовський у праці "З історії епітета" (1895) влучно зауважив: "Якщо я скажу, що історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні, то це не буде перебільшенням. І не тільки стилю, але й поетичної свідомості від її фізіологічних і антропологічних витоків та їхнього вираження в слові до їхнього закріплення в низці формул, що наповнюються змістом в наступних суспільних світосприйняттях. За епітетом лежить далека історико-психологічна перспектива, накопичення метафор, порівнянь і абстракцій, ціла історія смаку та стилю в його еволюції від ідей корисного та бажаного до виокремлення поняття прекрасного" [1, с. 60].

У сучасних лінгвістичних дослідженнях існують різні погляди стосовно тлумачення поняття епітет. О.О. Селіванова зазначає, що епітет - це "стилістична фігура, троп, що є означенням чи обставиною в реченні як атрибут предмета, дії, стану та характеризується високою емотивно-експресивною зарядженістю, оцінністю й образністю. У широкому розумінні епітет є не лише метафорою чи метонімією, а й будь-яким емоційно-оціночним та експресивним атрибутом" [6, с. 153]. На думку Л. І. Мацько та О.М. Мацько, "епітет - це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість предмета або явища, поняття чи дії" [2, с. 91]. Цієї ж думки дотримуються автори праці "Українська мова. Енциклопедія": "епітет - це художнє означення або обставина способу дії, які образно змальовують особу, предмет, дію чи явище або виражають емоційне ставлення до них. Епітети підкреслюють ознаку описуваного, найхарактернішу щодо певної життєвої ситуації або художньої мети мовця" [5, с. 106].

У художньому творі епітет у поєднанні з означуваним словом виконує низку функцій, зокрема створює самодостатню мистецьку якість слів, викликає в уяві читача асоціативні картини, увиразнює, доповнює та розкриває істотні характеристики образів.

У романі Степана Процюка "Троянда ритуального болю" зафіксована велика кількість епітетів різного типу й характеру. Основні стилістична функції художнього означення в романі полягають у створенні художньої виразності, вираженні емоційності, інформаційної насиченості та глибини змісту, змалюванні психологічного портрету головного героя, його внутрішнього стану, думок, емоцій, переживань.

Існують різні класифікації епітетів, створені на основі диференційних ознак між їхніми видами.

B. М. Русанівський та О.О. Тараненко на основі умовно-образних асоціацій розрізняють: метафоричні, метонімічні та гіперболічні епітети. В. І. Тихоша додає ще іронічні епітети [7, с. 278]. На основі співвідношення аксіологічної ознаки та оцінної семантики І. С. Макар поділяє епітети на 4 види: 1) сенсорні, 2) етичні, 3) емоційні та 4) естетичні [2, с. 20]. Традиційно епітети поділяють на 2 групи: 1) епітети зорової семантики; 2) епітети внутрішно-психологічного сприйняття (одоративні, емотивні). Л. І. Мацько тлумачить епітети внутрішно-психологічного сприйняття як ті, що "передають відчуття ліричного героя, особистісні чи суспільні, пережиті ним, що переплітаються з настоями природи або суголосно, або контрастно" [3, с. 347].

Роман "Троянда ритуального болю" - це психобіографічний роман, у якому розкрито загадковий внутрішній світ і харизму винятково українського письменника Василя Стефаника. "Щасливі і гармонійні, за незначним винятком, не потребують творити. Творчість - завжди двигун для невдоволених. Причин цієї дисгармонії - тисячі. А все ж письменник пише, щоб словом впливати на людину. Підсвідомо для нього література є способом боротьби за вплив на людські душі. Не більше, але й не менше" [4, с. 94], наголошує

C. Процюк. Саме тому для роману характерна велика кількість епітетів внутрішно-психологічного сприйняття. Також чисельною групою є кольористичні епітети, які виконують стилістичну функцію підсилення та увиразнення емоційного стану головного героя роману.

Серед цієї групи епітетів внутрішно-психологічного сприйняття найчисельнішими є емотивні (почуттєві), що передають поетичний світ одухотворено в почуттєвому сприйманні для інших: Вони доскіпуються, чого твої твори такі сумні [4, с. 6]; Це не я хочу плакати - а той моторошний звір всередині мене [4, с. 6]; Досить вже того, що чутливі, як у гімназистки, нерви вже самим фактом є ознакою обраності [4, с. 8]; Засинав таким щасливим, як ранкове сонечко недільної днини [4, с. 11]; Зорі також далекі, манливі і трохи жорстокі [4, с. 12]; На вітрі тріпотіла біла мамина сорочка - чиста, сумна і нещасна [4, с. 12]; Лагідне лице господині води і повелитель радості світиться добром" [4, с. 16]; Байдужі перехожі, байдуже сонце [4, с. 19]; Може, трохи нудним, без вогню і пристрасті. Але спокійним [4, с. 86]; Я тепер такий дуже одинокий [4, с. 92]; Чому не подарує мені хоч одного спокійного і лагідного дня? [4, с. 93]; Він ще не знав про боротьбу всередині себе надламаного і здорового крил Ікара [4, с. 29]. Усі перераховані емотивні епітети не тільки передають почуття та емоції, а й підносить поетичний світ автора у сприйманні інших.

Значно менше зафіксовано одоративних епітетів, тобто таких, що характеризують предмет за запахом, нюхом, смаком, дотиком. Наприклад, Мені треба палкого вогню, може і трохи біснуватого, а не Ольжиного рівного несильного віддиху [4, с. 6]; Цього мало для смердючого холопа, що не йде пасти свиней [4, с. 18]; Бо жодна смертна людина не здатна витримати поруч дію крижаного катарсису сльози" [4, с. 22];Вона - незрима і може навіть прикриватися сміхом [4, с. 23], Крижана зірка, зіткана із господнього болю [4, с. 23]; Присягали на вірність ідеалам із юними палаючими серцями [4, с. 29]; Як не міг сприйняти бухгалтерських душ багатьох церковників, так і не міг полюбити гнійний матеріалізм бородатого мавполюбця Дарвіна [4, с. 41].

Для характеристики певних явищ, станів, процесів, осіб, предметів С. Процюк використовує в романі ще один лексико-семантичний тип епітетів - епітети кольористичні. Письменник застосовує їх для характеристики навколишньої природи, своїх почуттів та різноманітних станів. У пейзажних замальовках такі тропи є практично зумовленими і надають змісту виразності, неповторності, глибини переживань та трагічності: Чорний сніг буде випалювати із його серця вогонь, а білий вступатиме із чорним у смертельний поєдинок [4, с. 23]; Безкровні золоті парсуни зір нагадували хлопчикові збір фараонів [4, с. 12]; Проте ліпша жалоба зоряного світла, ніж сіра рутина тих, що плентаються по-курячому, носячи у душах пародію на крила [4, с. 13]; ... чужі жони як ягідки, як рожевий цвіт, а ти мені, шабе-шабелино, зав'язала світ, я не винен, що хочу, але не можу її полюбити... [4, с. 7]; Заплів бим її червону ружу... [4, с. 7];

"смілива", - думає він, недбало кидаючи червоні троянди їй, багряноностній королеві [4, с. 91; Мама збирала гроші у велику червону хустку [4, с. 11]; Зірки завжди манили його своєю білою недосяжністю у чорній порожнечі нічного неба [4, с. 25]; Біг, ще діти будуть, хотів-бим донечку, я би заплітав у її русявеньке, трошки покручене, як у ангелика, волоссячко, чічки. [4, с. 96]. Глибокий сенс епітетів, які використовує автор, створюють асоціації з музикою, що звучить впродовж кожного рядка роману.

В основі кольорової гами твору лежать ахроматичні кольори: чорний, білий та сірий. Вони як найточніше передають психологічний стан героя, його характер. В українському фольклорі білий завжди символізує чистоту, надію, урочистість. Протилежній йому - чорний - тугу, жаль, розпач.

Однак у романі "Троянда ритуального болю" білий та чорний колір набувають ширшого значення: "це складні символи, де чорний не завше є злом, а білий добром. Хоча частіше чорний таки тяжіє до тривоги, розпачу і невідомості, а білий - до спогаду дитинства, ласки і відпочинку душі. Чорно-біла кольорова гама надає світовідчуттю чіткості, але протистоїть спонтанності переливів. Чорно-біла кольорова гама - це, коли хочете, символ елегантного нейротизму" [4, с. 24].

Іноді письменник використовує кольористичні епітети з нехарактерним для них значенням (не для позначення кольору, а для внутрішньочуттєвих характеристик) під час аналізу вчинків, явищ, подій та оцінки їх (і позитивної, і негативної): Білий хлопчик у білій сорочці плакав [4, с. 10].

В описах батька та матері головного героя автор використовує велику кількість почуттєвих та кольористичних епітетів. Вони допомагають краще зрозуміти суперечність цих двох постатей. Мати - добра й чуйна, яка підтримувала сина у всіх його починаннях, вірила в кожне слово, раділа і сумувала разом з ним: Вона не можу говорити, але зором ласкавим заперечує слова тата [4, с. 88]; Очі мала великі, сиві, розумні [4, с. 88].

Батько, Семен, із ще більш тяжким характером, ніж Василь, був владним і жорстоким. Здавалось, лише мама могла це нівелювати, а після її смерті - зникло все. Головне протиріччя, яке існувало у свідомості митця, першочергове - між постаттю матері та батька. Воно протягується тоненькою павутинкою крізь самого В. Стефаника, який увібрав ці протиріччя в себе: Тато робить мені гіркі докори [4, с. 16].

За частиномовною належністю кольористичні епітетіи та епітети внутрішньо психологічного сприймання в романі С. Процюка "Троянда ритуального болю" - переважно прикметники, якісні або відносні в значенні якісних: "Дєдик нині якийсь дивний", - подумав [4, с. 38]; Може, навколо лунає лише блюзнірський регіт князя тьми [4, с. 35]; Цей звір із червоною пащею.. Це він забарвив усе навколо у жалобні кольори. Це він зробив наді мною жахливий експеримент [4, с. 36]. Зафіксовано також дієприкметники, вжиті в значенні прикметників: Він ще не знав про боротьбу всередині себе надламаного і здорового крил Ікара [4, с. 29]; Буйний смоляний чуб, сам такий високий, смутний, хоча любив пожартувати. Але із непомильною інтуїцією, притаманною жінкам, навіть нецілованим дівчатам, вона відчувала, що за тими жартами ховається не банальна парубоча хіть чи бравада, а щось глибше... незрозуміле їй, але таке любе, таке рідне... [4, с. 42].

Представлено форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників, а також здрібніло - пестливі та збільшено-згрубілі форми, які мають виразне емоційно-експресивне забарвлення: Він забирає у мене все найкрихкіше і найлюдяніше, навіть можливість писати [4, с. 40]; Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий [4, с. 38].

Отже, епітети характеризують як зовнішні, так і внутрішні ознаки, емоції людини, переживання від почутого чи побаченого, подій, що були чи будуть. У романі С. Процюка "Троянда ритуального болю" зафіксовано найбільшу кількість тропів внутрішньопсихологічного сприймання та кольористичних епітетів. Це зумовлено, передовсім, специфікою жанру - психобіографічний роман (передача почуттів, переживань, настроїв, станів відомого українського письменника-новеліста В. Стефаника). Основними стилістичними функціями епітетів у творі є створення яскравих асоціативних рядів, увиразнення глибоких душевних переживань, створення цілісного портрету В. Стефаника як людини з тонкою душевною організацією. Визначено, що найчастіше епітети в художньому тексті виражені прикметниками, рідше дієприкметниками, прислівниками або цілими предикативними конструкціями.

Перспективи подальших досліджень вбачаємо в аналізі епітетизації як способу вираження внутрішнього портрета персонажа та мовного вияву психологізму, а також більш глибокому вивченні тропіки й інших стилістичних засобів з мовно-психологічного погляду, що дасть змогу створити цілісну картину художньо-образного світу митця.