Сучасні форми роботи з удосконалення орфоепічних навичок молодших школярів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні форми роботи з удосконалення орфоепічних навичок молодших школярів

Марія Павлова

(студентка II курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету педагогіки та психології)

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Жигора І. В.

У статті розглянуто завдання формування орфоепічних умінь і навичок з української мови в молодших школярів. Описано систему вправ, спрямовану на вироблення в учнів початкової школи правильної літературної вимови.

Ключові слова: вимова, звуки, орфоепічні вміння та навички.

Постановка та обґрунтування актуальності проблеми. Стрімкий розвиток сучасного суспільства вимагає від системи освіти нових підходів, форм та підходів до навчання підростаючого покоління. Так, якщо дитина починає говорити в два роки, у декого викликає захват і бажання розвивати ці навички далі. А інші, якщо дитина й в п'ять років не говорить правильно, не вбачають у цьому проблеми. Розвиток кожної особистості, безумовно, має індивідуальний характер. Однак ми не можемо не звертати уваги на те, що дедалі частіше першокласники приходить до школи, не вимовляючи половини звуків, або ж маючи «затримку мовленнєвого розвитку».

Аналіз останніх досліджень та публікацій засвідчують, що проблема виховання культури усного мовлення не є новою. Вона досліджувалася з різних поглядів: теоретичні аспекти навчання української мови вивчали Є. Голобородько, А. Коваль, Л. Вознюк та ін., методику роботи над фонетичним матеріалом і вимовою - Н. Василенко, Ж. Горіна, А. Коваль. Однак проблема формування орфоепічних навичок українського мовлення молодших школярів є актуальною й сьогодні.

Формування відповідних умінь у школярів початкових класів безпосередньо залежить від повноти й точності орфоепічних знань. Так, учні повинні вміти ділити слово на склади, визначати в словах наголошені й ненаголошені, відкриті й закриті склади, виділяти в слові звуки, співвідносити їх із буквами, визначати звукове значення букв у слові, виконувати повний і частковий фонетичний розбір слів, характеризуючи кожен звук у слові, розрізняти наголошені й ненаголошені голосні, дзвінкі так глухі, м'які й тверді приголосні, правильно та чітко вимовляти всі звуки мовлення, наголошувати слова в усному мовленні, знаходити невідповідність між вимовою й написанням слів, удосконалювати власне та чуже мовлення.

У науково-методичній літературі є велика кількість спроб класифікувати відхилення від норм літературної мови та вимови, порушення принципу комунікативної доцільності, що спричиняють виникнення в мовленні школярів помилок та недоліків (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та ін.). Учені зазначають, що «знання цих відхилень учителю необхідне для правильного й раціонального планування роботи з формування техніки усного мовлення» [3; 6].

Метою нашого дослідження є аналіз методики розвитку й формування орфоепічних навичок українського мовлення в молодших школярів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Після вивчення курсу української мови впродовж навчання в початковій школі до орфоепічного рівня учнів 1-4 класів висуваються такі основні вимоги: розрізняти звуки та букви, види звуків; вільно користуватися алфавітом; правильно вимовляти звуки та називати букви, наголошувати слова; користуватися словниками, зокрема орфоепічним (4 клас); вимовляти слова відповідно до норм української літературної мови, зокрема слова з апострофом або з буквосполученнями йо, ьо; вибирати правильний варіант уживання прийменників у - в, з - зі - із, сполучників і - й - та; правильно вимовляти, відтворювати під час читання й письма слова відповідно до вивчених правил [3, с. 120]. орфоепічний мовлення культура

Однією з важливих ознак культури мовлення є його відповідність орфоепічним нормам. Орфоепічна робота не повинна включатися в систему навчання стихійно й епізодично - правильної літературної вимови потрібно навчати регулярно, систематично, як навчають і правопису. Особливо це актуально в роботі з молодшими школярами, для яких українська мова хоч і є рідною, однак піддається впливу в мовленнєвому середовищі (діалекти, вплив російської мови, що спричиняє суржикове мовлення, для прикордонних районів вплив інших мов тощо). До того ж, засвоєння учнями норм літературної вимови ускладнюється одночасним володінням кількома мовами (англійською, російською, які вивчаються в школі чи якими говорять дома тощо), їх контактами на рівні комунікації.

Мовленнєва культура передбачає дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Фахівці відзначають недостатній рівень володіння мовленнєвою культурою навіть у вчителів. Низьку культуру мовлення пов'язують не лише з порушенням правил слововживання, граматики, а й насамперед у ділянці вимови та наголошення. Тому вчитель початкової школи як ніхто інший повинен дотримуватися орфоепічних та акцентологічних норм, щоб школярі орієнтувалися на його мовлення, як зразок [3, с. 127].

Насамперед, у початкових класах приділяється увага вимові голосних і приголосних звуків, їх сполучень. Голосні звуки найчіткіше виявляються при ізольованій вимові або в наголошеній позиції після твердого приголосного. Приголосні звуки виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосними. В інших позиціях вони характеризуються певними особливостями в своєму конкретному виявленні, тобто утворюють фонетичні варіації. Фонетичні зміни, які відповідають звуковій системі сучасної української літературної мови, входять до норм літературної вимови.

У групах приголосних у потоці мовлення відбуваються асимілятивно-дисимілятивні зміни, спрощення. Зміни якості приголосного при цьому залежить від темпу мовлення та позиції. Усі ці особливості вчитель має подати молодшим школярам доступно, наочно, формуючи у дітей навички правильної вимови [3, с. 128].

Наголос має значний вплив на вимову голосних звуків. Наголошені голосні, крім [і], звучать чітко. Ненаголошені голосні, крім [і], [а], [у], у зв'язку з послабленням напруження артикуляційних органів менш виразні і зазнають деяких змін. Зокрема, ненаголошений [е] наближається до [и]: [веисна], [сеило], ненаголошений [и] - до [е]: [виепробуван':а], [жиет':а].

У багатоскладових словах побічний наголос наближає вимову голосного звука до наголошеного: використовуватиме.

Інтонація забезпечує вираження всіх нюансів висловлюваної думки. Ставлення мовця до неї, тобто її комунікативного, емоційного смислу. Предметом орфоепії є синтагматична інтонація. У запитанні: « Ви були на уроці?» (Ви були на уроці? Ви були на уроці? Ви були на уроці?). Логічний наголос змінює його зміст. Тільки правильна інтонація робить речення розповідним, спонукальним чи питальним, надає йому потрібних смислових та емоційних відтінків.

Зосібно М. Наконечний уважав, що орфоепія пов'язана зі складоподілом і будовою складу. Так, правильна вимова африкат дж та дз у словах воджу, віддзвонювати, кукурудза тощо можлива лише за правильного поділу їх на склади: во-джу, від-дзво-ню-ва-ти, ку-ку-ру-дза [1, с. 45].

Формуванню орфоепічних навичок сприяє виявлення ефективних методів і прийомів навчання. Правильна вимова визначається комунікативною функцією. Від орфоепічної грамотності, як відомо, залежить не тільки естетична сторона мовлення, а і його семантика, бо відхилення від норм вимови спричиняє нерозуміння мовлення, викликає порушення процесу усного обміну думками.

До методів, що навчають правильній вимові, належать такі: імітація, демонстрація й пояснення артикуляції. Учені стверджують, що формування мовленнєвих навичок неможливе без звукового словесного наслідування [5, с. 1]. Здатність учнів до словесного наслідування використовується в школі. Імітація визначається як мовна робота, що складається з наслідування мовлення вчителя, як негайне механічне відтворення в усному мовленні або на письмі почутих або прочитаних мовних одиниць, або відрізків мовлення.

Під час добору методичних прийомів для формування орфоепічних навичок молодших школярів необхідно враховувати, що процес засвоєння орфоепічних норм вимагає від учнів розумового і фізичного (артикуляційного) навантаження - систематичного тренування органів мовлення: легенів, гортані, язика, губ. Тому паралельно з прийомом наслідування необхідно застосовувати прийоми свідомого артикулювання та порівняння мовних одиниць. Наприклад: Малинове варення і горішків жменя. [ммм-ааа-ллл-иии-ннн-ооо- ввв-еее / ввв-ааа-ррр-еее-н н н-ааа ііі ггг-ооо-р'р'р'-ііі-шшш-к'к'к'-ііі-ввв жжж-ммм-еее- н'н'н'-ааа] [5, с. 2].

У практиці своєї роботи вчителі зазвичай намагаються допомогти молодшим школярам усвідомити, що звук ми вимовляємо й чуємо, а букву бачимо й пишемо, тому використовуємо знак для позначення звука на письмі. При цьому тренують дітей у вимові приголосних звуків без призвуку голосних, тобто коротко. Для того, щоб вперше виучуваний звук сприймався ясно, без призвуку іншого звука, його треба виділяти із слова в найзручнішій позиції [2, с. 87].

Так, знайомство з новим приголосним звуком найкраще здійснюється за межами злиття приголосний- голосний, в якому артикуляція приголосного звука заходить за артикуляцію голосного звука: б-ра-т, г-ри-б, д-ру-г тощо.

Голосний звук слід виділяти тоді, коли він виступає в ролі складу: О-лена, І-рина, о-ко, у-ра, раді-о та ін. Одним із прийомів виділення нового звука є порівняння з вимовою двох звуків - раніше вивченого й виучуваного на цьому уроці. Ним варто користуватися при засвоєнні голосних И-І; звукового вираження буквосполучень ЙО - ЬО; м'якості та твердості приголосних; роздільної вимови голосних і приголосних звуків, позначеної апострофом: сини-сіни; Віта-Вітя, Тарас-Івась; район-льон; їхати-з'їхати.

Добре почути виучуваний звук допомагає також повторення його в різних словах, вимовлених одне за одним. Прийом добору слів з одним і тим же звуком використовували у «Веселих азбуках». Так, наприклад, у Наталі Забіли читаємо: Лелека Ластівку питає: - Хто вище всіх птахів літає? - Літають люди вище всіх на літаках своїх легких. - Які звуки найчастіше повторюються? [л], [л']. Назвіть слова, у яких чуєте звук [л], а тепер слова із звуком [л']. Наведіть власні приклади з м'яким і твердим звуком [6, с. 47].

Робота над засвоєнням звуків рідної мови містить спостереження над акустичними властивостями звуків, визначення місця й способу творення. Це сприяло формуванню і вдосконаленню звуковимови, мовленнєвого слуху, свідомому творенню звуків, коригуванню діяльності органів мовлення. Від уміння розрізняти звуки, співвідносити їх з буквами, визначати кількість складів у слові, а серед них - наголошений, залежать навички читання й письма.

Виробити ці уміння допомагає звукобуквений аналіз, який приходить на зміну звукоскладовому аналізу: 1) слово; 2) послідовне називання звуків у слові; 3) поділ слова на склади, визначення наголошеного складу; 4) визначення співвіднесеності звуків і букв.

Для формування правильної звуковимови слід користуватися скоромовками, потішками, загадками, «Веселою азбукою», іграми: «Піймай звук», «Хто краще чує?", «Розрізни нас», «Твердий чи м'який?» тощо.

Найкращого результату можна досягти, якщо названі дидактичні матеріали використовувати в комплексі. За умови, коли діти помиляються у вимові звуків [б в ф п ж ш з с] або одні звуки замінюють іншими, скажімо, [ш] на [с] [з] на [ж], [л] на [р] тощо, можна застосовувати порівняльну вимову цих звуків парами й в потоці мовлення. Наприклад: У кухаря Валерика розварились вареники. Розварились вареники. Варениці у Валерика[6, с. 48].

Висновки та перспективи подальших досліджень. На підставі сказаного зазначимо, що норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Не варто забувати, що кожна мова має свої норми вимови. Не можна вивчити мову, не оволодівши звуковимовою. Водночас не слід захоплюватися тільки роботою над правильною вимовою окремих ізольованих звуків. Вихователь, навчаючи дітей української мови, повинен працювати над усіма компонентами звукової культури українського мовлення: артикуляцією, дикцією, інтонаційною виразністю; розвивати мовленнєвий апарат, мовленнєве дихання, фонематичний слух та міжмовне чуття, тому названі складники формування орфоепічної грамотності молодших школярів потребують подальшого вивчення.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Білавич Г. Говорімо українською правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Стамбульська. - Івано-Франківськ: ПП «ТУР-ІНТЕЛЕКТ», 2012. - 96 с.

2. Білавич Г. Наголошуймо правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Лисечко, Тетяна Стамбульська. - Івано- Франківськ: ПП «ТУР-ІНТЕЛЕКТ», 2013. - 135 с.

3. Білавич Г. В. Українська мова (Фонетика. Лексикологія): Навчально-методичний посібник для студентів 1-го курсу заочної форми навчання спеціальності «Дошкільна освіта» /Галина Білавич, Тетяна Лисечко - Івано-Франківськ: ПП «ТУР-ІНТЕЛЕКТ», 2о12. - 225 с.

4. Бондар О. І. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія: навч. посіб./ О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. - К.: ВЦ «Академія», 2006. - 367 с.

5. Дем'яненко О. Є. Усунення порушень орфоепічних норм рідної мови в дітей дошкільного віку / О. Є. Дем'яненко // Вісник Глухівського національного педагогічного університету ім. О. Довженка. - № 20. - 2012. - С. 1-5.

6. Караман С. Методика розвитку зв'язного мовлення. Ознайомлення з мовними нормами / С. Карман // Українська література в загальноосвітній школі - 2004. - №2. - С. 47-50

Размещено на Allbest.ru