Інтертекстуальність як текстотвірна категорія

Размещено на http://www.allbest.ru

Інтертекстуальність як текстотвірна категорія

Ольга Форостяна

Науковий керівник - кандидат філологічних наук

доцент Кібальнікова Т. В.

Стаття присвячена основним ідеям теорії інтертекстуальності. Особливу увагу приділено дослідженню інтертекстуальності як елементу загальної структури художнього тексту. У статті розглядається історична складова категорії інтертекстуальності, яка є важливою частиною будь-якого літературного аналізу. Категорія інтертекстуальності охоплює найважливіші практики письма, так як жоден текст не може бути написаний незалежно від того, що було написано раніше.

Ключові слова: інтертекстуальність, інтертекст, міжтекстові зв 'язки, категорія, поняття.

Художній твір це складна система зав'язків, у якій кожен елемент органічно взаємодіє один з одним. Єдність твору зумовлюється єдністю його смислових інтенцій, а метою передача читачу, або слухачу певного сенсу. Відношення твору до інших попередників і сучасних творів у літературознавстві називається інтертекстовий аналіз. Проблема інтертекстуальності, іншими словами «текста в тексті» у лінгвістиці вивчається та опрацьовується не так давно, тому що початково ця категорія сприймалась виключно як літературознавча. Поступово феномен інтертекстуальності привабив лінгвістів-дослідників, які перш за все займалися проблемами розуміння та інтерпретації тексту.

Згідно поширеній концепції інтертекстуальність є онтологічною властивістю будь якого тексту. У цьому сенсі будь який текст є інтертекстом, тобто кожний елемент тексту інтертекстуальний, так як співвідноситься з універсальним соціокультурним знанням. Це призводить до того, що межі між індивідуальними текстами зникають. На думку Л.П. Ржанскої, інтертекстуальність у такому розумінні «описує вже не літературне явище, а якийсь об'єктивний закон людського існування взагалі.» Л.П. Ржанська також критикує трактовку І.В. Арнольд, тому що вона вважає, що « в цьому підході немає нічого нового, окрім терміну, який використовується для визначення літературних явищ, таких же давніх, як і сама література».

Це дослідження орієнтоване на такий підхід до розуміння інтертекстуальності, який дозволяє побачити смислову направленість і відмітити творче використання художником метатекстових зав'язків, які збагачують зміст літературного твору.

Зв'язок тексту з текстами попередніх або сучасних літератур може проявлятися у прямому або скритому цитуванні, переробці тем та сюжетів, алюзіях, пародіюванні, наслідуванні, трансформації мовних одиниць на різних рівнях.

Таким чином, інтертекстуальність являє собою основоположний принцип, який є у кожному тексті, тобто автор будь-якого тексту може свідомо посилатися на інші конкретні тексти. Необхідна умова - це наявність мінімум двох свідомостей, двох текстів, які перетинаються до повного занурення одне в одне так, що кожен є сукупним контекстом іншого, гарантом його існування. Інтертекстуальність у тексті слід розуміти як властивість початкового тексту вміщати в себе посилання на інші тексти (прямі або скриті цитати, алюзії, ремінісценції) на різних рівнях у більш, або менш впізнаваємих формах, які допомагають осягти глибинний сенс тексту.

Будь які неявні способи актуалізації певної думки розтлумачуються у вигляді формально-графічних та лексичних маркерів. Інтертекстуальні елементи можуть маркуватися у тексті (використання лапок, посилання автора на інший твір, або його назву) або не маркуватися. Характер маркування та його форма мають стилістичне та естетичне значення та є частиною гри - діалогу автора з читачем.

Дослідження інтертекстуальних складових виокремлює наступні види текстем: цитата, алюзія, епіграф. Вони можуть впроваджуватись в текст у маркованому або немаркованому вигляді.

Інтертекстуальні елементи використовуються для характеристики аналізу художнього твору. М.М. Бахтін, вивчаючи міжтекстові зв'язки, стверджує, що створюючи твір, автор дивиться на дійсність яку відтворює з позиції своєї сучасності, яка охоплює область літератури та культури. Це складає необхідний контент літературного твору і авторської позиції в ньому, за межами якого неможливо зрозуміти ані твір, ані відображення у ньому авторських інтенцій. Відношення автора до різних явищ літератури та культури несе діалогічний характер [3, с.404]. «Слово у творі направлене на той чи інший предмет, про який вже було сказано раніше, і, описуючи цей предмет, слово вступає у складні відношення з уже існуючими оцінками та акцентами. Ці відношення можуть формувати нові смислові пласти у слові, змінювати його експресію, впливаючи таким чином, на його стилістичний вигляд. У світовій літературі взагалі беззаперечно пов'язаних і чисто односкладових слів, ймовірно, зовсім мало».[3, c.185] М.М. Бахтін. Між тим без діалогічного проникнення неможливе розуміння. «Воно розкриває нові моменти у слові (смислові у широкому сенсі), які при розкритті діалогічним шляхом, таким чином здійснюються».[3, c.164] З цього виходить, що динамічність слова робить твір важливою ланкою в ланцюзі мовного спілкування, пов'язуючи його з іншими творами, але в той самий час потребує діалогічного підходу, який включає оцінку та відповідь.

М.М Бахтін підкреслює, що «жодна предметна тема не може дати діалогічний поворот мови, який дає їй чуже слово, залучене до висловлювання у вигляді різного роду цитат, алюзій, ремінісценцій. Авторське слово визначає перспективу чужої мови, ситуацію та умову для її звучання, додає до неї свої акценти та вираження».[3, c.169] При цьому важлива роль надається часу, так як кожна епоха створює новий діалогічний фон, котрий відкриває нові смислові моменти у творі. Нові образи в літературі досить часто створюються шляхом переакцентування старих, наприклад з комічного у трагічний і навпаки.[3, c.232] М.М Бахтін вважає, що «текст живе, тільки стикаючись з іншим текстом. Тільки в точці цього контакту текстів спалахує світло, яке освітлює та залучає текст до діалогу. Твір набуває значимості та сенсу, коли він співвідноситься з іншим твором у єдності культури».[3, c.369] Індивідуальний авторський стиль при цьому відзначає один твір від іншого.

У лінгвістиці підхід до проблеми інтертекстуальності неоднозначний, тому що її розуміють по різному представники різних шкіл та напрямків. Філолог Юлія Кристєва, одна з перших розробила теорію М.М. Бахтіна про текст у тексті, як діалог автора зі своєю попередньою і сучасною культурою, розглядає це явище як «мозаїку цитат», у якій нове виникає за рахунок перекомбінацій. Але в такій трактовці проглядається деяка неточність, тому що відомо, що текст завжди зберігає свою особисту референцію. «Чуже слово», вживаючись в іншому контексті, повинне набувати рівноваги, і тільки таким чином досягати рівноваги між «своїм» і «чужим». Простежуються деякі відмінності у теорії Ю.Кристєвой від М. Бахтіна, який вважав, що за будь яким діалогічним висловленням стоїть автор, а Ю. Кристєва розглядаючи проблему формально, обмежила її сферою літератури і звела до діалогу між текстами. Модель функціонування мови в художньому тексті динамічна та об'ємна. Ю. Кристєва виокремлює три виміри текстового простору:

Суб'єкт письма

Отримувач

Вкладені у цей простір тексти[5, c.99]

Ці три виміри носять діалогічний характер. При цьому Ю. Кристєва виділяє дві осі - горизонтальну (суб'єкт - отримувач) та вертикальну (текст - контент), які зливаються. Таким чином, те, що М. Бахтін називає діалогом, Ю. Крістєва трансформує у поняття інтертекстуальності. Запропоноване наприкінці 60-х років поняття інтертекстуальності швидко закріплюється і стає необхідною складовою будь-якого літературного аналізу.

И.В. Арнольд розуміє під інтертекстуальністю залучення в текст або цілих інших текстів з іншим суб'єктом мови, або фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих, перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій. Головним показником є зміна суб'єкту мови. З точки зору И.В. Арнольд прецедентним текстом можуть виступати літературні твори, міфи, казки, народні пісні, молитви.

Значний внесок у дослідження зробив Х. Блум, який досліджував зв'язки між авторами та літературною традицією поетихних творів. Він розглядає будь-який вірш як авторський акт читання віршів попередників, таким чином, переносячи інтертекстуальність зі сфери компетенції читача у сферу компетенції читача- автора.

Р.Барт надав наступне формулювання інтертекстуальності: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях в більш чи менш впізнаваємих формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури.»

У текст просочуються та зазнають перерозподілу частки різноманітних кодів, різні вирази, ритмічні моделі, фрагменти соціальних мов та інше - всі вони поглинені текстом та змішані в ньому, тому що завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена лише до проблеми витоків та впливу, вона є загальним полем анонімних формул, походження яких не завжди є можливим встановити, несвідомих, або автоматичних цитат без лапок.

Згідно сучасним лінгвістичним дослідженням, поняття інтертекстуальність трактують як «відносини між текстами у безперервному продовженні їх існування. В даному тексті має місце присутність одного, або декількох попередніх текстів, таким чином в ході аналізу підлягає розпізнання відношення, яке виникає між деяким даним текстом і його передтекстами, які можуть знаходитись у необмеженому по віддаленості часовому просторі.»

«Інтертекстуальність - це пристрій, за допомогою якого один текст перезаписує інший текст, а інтертекст - уся сукупність текстів, віддзеркалених у даному творі, незалежно від того, співвідноситься він з твором in absentia (наприклад, у випадку алюзії) або входить до нього in praesentia (як у випадку цитати). Інтертекстуальність - це загальне поняття, яке охоплює такі форми як пародія, плагіат, перезапис, колаж та інше» [6, с. 48]. Таке визначення охоплює не тільки ті відносини, які можуть набувати конкретної форми цитати, пародії або алюзії, або виступати у вигляді малопомітних перетинів, але й такі зв'язки між двома текстами, які важко підлягають формалізації. С цієї точки зору інтертекстуальність передбачає наслідування та трансформацію традиції з боку авторів та творів, які підхоплюють цю традицію. Інтертекстуальність, таким чином, - це першооснова літератури [6, с.49]

Дещо в іншому контексті визначає інтертекстуальність Ж.Женет у книзі «Палімпсестри». Для нього, інтертекстуальність - це не першооснова літератури, а лише один з типів взаємодії, які у ній існують; вона складає основу тієї тканини, яка зумовлює специфіку літератури. Згідно Ж. Женет, основою літературності є «сукупність деяких узагальнених, або трансцендентних, класів (типів дискурса, способів висловлювання, літературних жанрів та інше), до яких може бути віднесений кожен певний текст [6, с.54].

Труднощі, які виникають при визначенні інтертекстуальності, пов'язані з проблематичністю самих рамок цього поняття: якщо Ю.Кристєва визначає інтертекстуальність вкрай широко, то Ж. Женет, навпаки занадто вузько. Більш того, «існує постійне коливання між, з одного боку, таким підходом до інтертекстуальності, який, підкреслюючи притаманну їй динаміку та процесуальність, ризикує при цьому піддати текстовий об'єкт безповоротному розчиненню в стихії продуктивності, а з іншого - таким розумінням інтертексту, де він розглядається як дещо об'єктивне; в такому випадку виникає напруга між експліцитним інтертекстом, та презумпцією інтертексту імпліцитного, який важко виявити» [6, с.56].

Таким чином, інтертекстеми, експліцитно або імпліцитно знаходячись у тексті, викликають у свідомості читача додаткові смислові асоціації, алюзії, ремінісценції та сприяють розширенню смислових кордонів тексту.

інтертекстуальність текстотвірний літературний

Бібліографія

Bloom H. Poetry and Repression: Revisionism from Blake to Stevens. New Haven: Yale University Press, 1976. - 293 p.

Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. / за ред. М. Зубрицької - Львів, 1996.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики: исследования разных лет / М.М. Бахтин. - М.: Худож. лит., 1975. - 502 с.

Глушак Т.С., Мирский А.А. Интертекст и интертекстуальность // Дискурсивный континуум: текст - интертекст - гипертекст: Материалы Всероссийской научной конференции. - Самара, 2007. - С.40-41.

Кристева, Юлия. Бахтин, слово, диалог и роман.// Французская семиотика: От структурализма к постструкрурализму. - М.: изд. группа «Прогресс», 2000. - С.427-457

Пьеге-Гро Натали. Введение в теорию интертекстуальности: Пер. с фр./ Общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. - М.: Издательство ЛКИ, 2008. -240 с.

Фатеева Н.А. Типология интертекстуальных элементов и связей в художественной речи//Известия АН. Сер. Литературы и языка. - 1998. -Т.57,№5.- С.25-36.- С.25-38

Размещено на Allbest.ru