Індивідуальний стиль як проблема перекладу (на матеріалі перекладів поезії Р.-М. Рільке українською мовою)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Індивідуальний стиль як проблема перекладу (на матеріалі перекладів поезії Р.-М. Рільке українською мовою)

Я. Ляшко, магістрант Інститут філології КНУ ім. Тараса Шевченка

Анотація

Статтю присвячено дослідженню проблеми відтворення індивідуального стилю автора та впливу особистості перекладача на кінцевий продукт перекладу. Матеріалом дослідження слугували переклади поезії Р. М.-Рільке "Осінній день " з німецької мови українською такими перекладачами як В. Стус та М. Фішбейн. Розглянуто перекладацькі трансформації та способи перекладу авторських метафор та філософської лексики, що передає психологічний стан ліричного героя.

Поетичні твори в перекладі змушують замислитися над тим, чи насправді автор хотів довести до читача ту думку, яка звучить у перекладеному тексті. Інколи ми забуваємо про те, хто є особа самого автора, і чи дійсно у творі відтворено індивідуальну манеру написання оригінального тексту / Однак, на жаль, часто у перекладі маємо зовсім інше висвітлення проблем, життєвих ситуацій, конфліктів тощо ніж ті, які намагався донести до нас автор. Чи завжди вдало підібрані яскраві художні засоби, використані перекладачем, відтворюють зміст тексту-оригіналу, - запитання, відповідь на яке залишається відкритою і, відповідно, проблема відтворення індивідуального авторського стилю на сьогоднішній день також залишається мало дослідженою в сучасному перекладознавстві. Розквіт авторської індивідуальності стосовно художнього тексту відбувся у ХІХ столітті, коли її виразна специфіка затьмарила собою приналежність до певного літературного угрупування. Для вияву цієї індивідуальної специфіки є необхідним повний стилістичний аналіз оригіналу, який включає не тільки вияв значущих рис стилю, але й характеристику рис дистантності.

Показовим прикладом у цьому плані є, на нашу думку, творчість видатного австрійського поета Райнера Марії Рільке, який належить до когорти письменників, що суттєво вплинули на розвиток світової поезії ХХ століття. Проблеми відтворення характерних рис поезії Рільке художніми засобами української мови досліджені лише фрагментарно. Виходячи з цього, можна стверджувати, що теоретичні постулати, сформовані на основі багаторічного досвіду перекладів поезії Рільке українською мовою і досі залишаються недостатньо вивченими та неузагальненими, і, відповідно, особливості індивідуального стилю поета в цьому плані вимагають подальшого аналізу. Переклади ж поезії Рільке Мойсеєм Фішбейном стали відомі українському читачу зовсім недавно - з 2012 року, коли вийшла збірка перекладів "Сто поезій". Поезію саме цієї збірки ми обрали для нашого дослідження. Часовий проміжок між перекладами В. Стуса та М. Фішбейна досить значний, що, на нашу думку, може бути цікавим з точки зору перекладацької манери, а також розвитку самого процесу перекладу та можливих змін, що сталися в ньому.

У наш час увагу науковців все більше привертає проблема дослідження індивідуально-авторського стилю. Основна мета художнього перекладу - збереження індивідуального стилю автора [2, 44]. Поняття стиль у ході історії розвитку культури набуло мистецтвознавчого та філологічного розуміння, в якому виокремилися лінгвістичне та літературознавче значення терміна [11, 215]. Єдиного термінологічного визначення терміна "стиль" не існує. Стиль вважають універсальною категорією, оскільки саме поняття стилю виникає в давні часи, а наука по-різному наповнює смислом цей термін, трактуючи стиль досить широко в різні періоди історії культури. За влучним висловом Л. Тимофеєва, "в методі знаходять, насамперед, те загальне, що поєднує митців, а в стилі - те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін." [2, 28].

Стиль - це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. Індивідуальна особистість письменника, втілюючись у творі, створює ту фактуру стилю, яка відбиває індивідуальну осмисленість світу у творі. Весь твір - це плід взаємодії певного "я" зі світом. В. Григор'єв визначає індивідуальний стиль як систему мовних засобів індивідууму, що формується на основі засвоєння ним мови і розвивається в процесі його життєдіяльності [8, 230-231]. Від твору до твору відбуваються певні зрушення в самій мові автора. В. Кухаренко [6] підкреслює, що стиль художника є природним відображенням його еволюції та має динамічний характер. Індивідуальні художні стилі відрізняються частотністю вживання в них мовних одиниць, а найуживаніші синтаксичні конструкції певним чином характеризують індивідуально-авторський стиль, ознакою якого може бути синтаксична організація мови його творів. Проблема індивідуального авторського стилю набула детального висвітлення у працях академіка В. Виноградова [4], В. Кухаренко [6], М. Храпченка [13] та деяких інших. М. Храпченко розробляв поняття "творча індивідуальність автора", і воно, як виявилося, було далеко не тотожним поняттю "образ автора". Не можна не погодитися з ученим, що образ автора не повністю задовольняє вимоги, що висуваються йому як системо/формо/стилеутворюючому чиннику.

У розвитку, у взаємодії і синтезі всіх елементів художньої форми під впливом об'єкта і змісту твору, світогляду письменника і його методу в єдності з останнім формується стиль, що виражає цілісність змістової форми. Стиль - це домінанта художньої форми, її організуюча сила. У стилі виражаються цілісність авторського сприйняття життя, його погляд на речі та світ в цілому. Індивідуальний стиль значною мірою зумовлений характером обдарованості письменника. Але не можна залишати поза увагою й об'єктивну сторону індивідуально-художнього стилю. Варто зважати, по-перше, на загальний стан літературної мови певної епохи, в якій жив і творив автор, по-друге, на такі важливі з нашої точки зору обставини, як: вид мовлення (усна, письмова); форму комунікації (діалог, монолог); жанр; функцію твору тощо. Проте це не означає, що в письменника немає ніякої свободи у використанні мовних засобів. Кожен письменник сам відбирає, комбінує і - відповідно до свого творчого задуму, об'єднує різні засоби словникового складу тієї чи іншої мови.

Основою стилю є художнє слово, словесний матеріал, що отримує у творі невластиві йому властивості і перетворюється на образ, у символічну мову. Кожний стиль характеризується певними диференційними ознаками, відхиленнями, відмінностями від інших, що співвідносяться з ними. Максимуму ці ознаки досягають в індивідуальному стилі, що є "мірою відхилення від нейтральної норми" (термін "відхилення" запропонував Поль Валері, який визначив письменника як своєрідного "агента відхилення", уточнюючи при цьому, що маються на увазі тільки ті "відхилення", що збагачують мову") [10, 69-70].

Основною інваріантною ознакою індивідуального стилю, на нашу думку, є принцип відбору та комбінації наявних мовностилістичних засобів та їх трансформацій. В. Кухаренко вважає, що процес семантичного перетворення слів у художньому тексті має два етапи: перший - коли слово втрачає повноту свого словникового семантичного обсягу; другий - нарощує новий релевантний тільки для даного тексту компонент [4, 209].

Особливо важливе значення для письменника має властивість багатозначності слова, гра відтінків, що виникають навколо основної ознаки. Не змінюючи слова, а лише поєднуючи їх незвичайним способом, письменник може надати їм особливого індивідуального смислу. Індивідуальний смисл створюється не стільки введенням нових елементів, скільки оригінальною комбінацією та варіюванням вже відомих [6, 188].

Кожен дослідник тексту стикається з проблемою авторського чи індивідуального стилю. Індивідуальний почерк автора, його манера виявляється вже в самому факті вибірковості, перевазі певних лексичних, морфологічних, синтаксичних, фонетичних засобів, які стають базою формування більш складних і яскравих образів. Проблема індивідуального стилю стає однією з ключових у лінгвостилістиці художнього тексту та перекладі. На сьогоднішній день немає єдиної позиції як у визначенні характерних рис ідіостилю, так і у використанні самого терміна (ідіостиль, ідіолект, індивідуальний стиль, стильова манера). Поняття "ідіостилю" та "ідіолекту" по-різному визначаються дослідниками,і, відповідно, потрапляють у різні ряди співвідношень з поняттям "мовної особистості". На данному етапі це пояснюється підвищеним інтересом до індивідуальної мовної творчості.

У дослідженнях ХХ століття поняття "індивідуального стилю та "мовної особистості" пов'язують, перш за все, з іменем В.Виноградова, хоча розвиток ідей опису мовної особистості відбувався параллельно у працях Р. Якобсона, М. Бахтіна, Б. Ейхенбаума та ін. У 80-тих роках особливо активізувався інтерес до особи автора як основи художнього твору. Індивідуальний стиль пов'язувався дослідниками з динамікою різних мовних форм у художньому творі. Сучасна аналітична література співвідносить два терміни: "ідіостиль" та "ідіолект", які часто вживаються як синоніми. Розмежування цих термінів відбулося в міру уточнення поняття ідіостилю.

Поняття "індивідуальний стиль", насамперед, застосовують до стилю майстра слова. Саме талановитий письменник виробляє свою "окрему" мову, має свої характерні вислови, звороти, свою будову фраз, авторські фразеологізми, метафори тощо. Термін "ідіолект" створено за моделлю терміна "діалект" для позначення індивідуального варіювання, мовлення. Ідіолект у вузькому розумінні - це тільки специфічні мовні особливості окремого носія мови. У широкому значенні ідіолект - реалізація певної мови в устах індивіда, тобто сукупність текстів, породжених мовцем і досліджених лінгвістом з метою вивчення системи мови [8, 22-36].

Що стосується реальності ідіостилю, то вона відчувається читачами при знайомстві з художнім текстом як специфічність індивідуальних стилів і, наскільки відомо, вона взагалі не ставиться під сумнів. В. Григор'єв стверджує, що будь-який ідіостиль як факт сучасної літератури є в той же час і ідіолектом. Проте інколи все ж таки розмежувують ці поняття: під ідіолектом певного автора розуміють всю сукупність створених ним текстів у хронологічній послідовності. Ідіостиль - це сукупність глибинних текстопороджуючих домінант певного автора, які визначили появу цих текстів саме в такій послідовності. Ідіостиль охоплює риси ідіолекту з необхідним нашаруванням ознак індивідуальної поетики, художньої норми епохи, словесно-художньої традиції і вимагає від дослідника максимального врахування екстралінгвальних чинників мовної особистості автора та механізму породження індивідуального дискурсу.

При дослідженні ідіолекту потрібно враховувати і часові зміни. Кожна людина з часом може більшою чи меншою мірою змінювати свої мовні звички, і поет не є вийнятком. До того ж його мовлення може варіюватися від одного твору до іншого. Проте це не означає, що ідіолект - щось нестабільне і невизна- чене. Враховуючи наведені дефініції, можна зробити висновок, що співіснування двох термінів "ідіолект" та "ідіостиль" ускладнює аналіз, хоча інколи ці поняття подаються як синонімічні. Проте, серед дослідників і на сьогоднішній день немає єдності у визначенні цих двох понять, їх характеристики часто суперечать одна одній. На нашу думку, ці поняття можна вживати як синоніми. Виходячи з цього пропонуємо таке визначення: ідіостиль/ідіолект - це система змістових та формальних лінгваль- них характеристик твору певного автора, що робить унікальним втілений у творі авторський спосіб мовного вираження, який можна простежити протягом певного періоду творчості.

При перекладі художнього твору перекладачу часто доводиться стикатися з труднощами, які пов'язані з відтворенням індивідуального стилю автора. Перекладач повинен бути ознайомлений з усією творчістю, інакше він формально копіюватиме текст з однієї мови іншою. Це, природно, призведе, до розпаду художньої єдності, і до невірної передачі авторської ідеї. З іншого боку, зайвий суб'єктивізм, який виявляють перекладачі, наділяє оригінал такими якостями, які насправді йому не притаманні. Проблеми дослідження мовностилістичної індивідуальності перекладача зумовлені самою специфікою цього різновиду художньої творчості.

Вони були об'єктом аналізу багатьох перекладознавців: В. Виноградова [1], В. Коптілова [3], Я. Рецкера [12], А. Швейцера [15] та інших. Те, що переклад як процес та результат неможливий без участі перекладача, сприймалося всіма з давніх давен як саме собою зрозуміле явище: ще у добу існування тільки усного перекладу перекладача в багатьох мовах називали тлумачем, позначаючи тим самим його необхідність та неминучу активну участь у донесенні інформації оригіналу до розуміння сприймаючого співрозмовника [11, 215]. Ця лексема означала тоді зовсім не те, на що сьогодні вказує нейтральний термін "перекладач", бо останній має на увазі тільки семантику перекладання тексту із однієї мови іншою. Тоді ця лексема сприймалася як вказівка на активну творчу, тобто індивідуальну діяльність посередника-перекладача, який повинен був тлумачити, тобто коментувати, роз'яснювати оригінал для зрозумілого сприйняття слухачем. Можна навести ціле розмаїття думок перекладачів про вагому власну роль у перекладі, але не можна знайти до самого кінця ХІХ ст. їх суджень про перекладача як головну складову частину перекладацької діяльності. Перекладач неминуче змінює оригінал, бо має власну думку про всі його прикраси та вади. Особливості ідіостилю перекладача художньої літератури виявляються у певних перекладацьких прийомах, у різноманітності мовних ресурсів, у виборі творів для перекладу, який у свою чергу відображає світоглядні, ідейно-естетичні орієнтири письменника. Особистість перекладача все частіше стає тим важливим стрижнем, який визначає долю перекладу, починаючи з вибору автора і твору, і закінчуючи готовим продуктом перекладу.

У праці "Першотвір і переклад" Віктор Коптілов зауважив: "Кожен переклад є полем боротьби між об'єктивним відображенням першотвору і суб'єктивним тлумаченням його перекладачем" [4, 200-201]. Оскільки перекладач - це найперший читач-представник певної культури, чітко окресленого соціуму, тому й результат його інтерпретаторських зусиль, перекладений твір, створюється під впливом складної єдності суб'єктивних та об'єктивних факторів. За М. Бахтіним [13, 150], розуміння народжується у відповіді, отже залежить від інтерпретаційної позиції того, хто дає відповідь. Звідси В. Коптілов пропонує єдино правильний шлях: талановитий перекладач свідомо підпорядковує свою індивідуальність особі автора оригіналу, як актор підпорядковує свою поведінку на сцені задумові автора п'єси [3, 98].

Перекладач, який недостатньо володіє рідною мовою, не може проявити власної індивідуальності, тяжіє до буквалістського копіювання - і зазнає поразки. З його пера виходить твір не зовсім художнього характеру.

У художньому перекладі здійснюється не лише подолання просторових відстаней, мовних бар'єрів між співіснуючими в часі культурами, а й перемога над самим часом [4, 29]. Художній текст, створений у певний час, потім живе протягом довгого часу і зберігає риси певної епохи; оскільки він так чи інакше пов'язаний із літературним середовищем і його канонами; оскільки він несе у собі відбиток творчої індивідуальності. Перекладачу художнього тексту завжди доводиться зустрічатися із трьома основними перекладацькими проблемами: передача часової відстані тексту, передача рис літературного напрямку, передача індивідуального стилю автора, про що йшлося вище. Часова дистантність тексту та труднощі, пов'язані з її передачею, вимагають детального опису засобів, завдяки яким можна її передати. Художній твір може сам бути інструментом розуміння віку, що минув. Таким чином об'єктом перекладацького мистецтва стає передача дистантності.

Проблема перекладацького стилю впирається у важке питання осмислення і тлумачення першотвору, тобто інтерпретації. Як вищу похвалу перекладачеві наводять іноді відоме місце з листа Гоголя Жуковському: "Перекладач зробив так, що його не бачиш: він перетворився на таке прозоре скло, що здається ніби немає скла". В ідеалі так і повинно бути. Але, як тільки звертаєшся до художнього тексту, "як тільки в тексті вимальовується особа автора, його індивідуальний стиль, так майже неминуче виникає поруч і обличчя перекладача" [2, 34]. Особливості цього "виринання" особи перекладача на перший план ми спробуємо простежити на основі аналізу поезії Рільке "Осінній день" у перекладі В. Стуса та М. Фішбейна.

Різні варіанти перекладів поезії Рільке становлять особливий інтерес. По-перше, вони вибудовані в хронологічній площині протягом періоду в декілька десятиліть. По-друге, Рільке - поет, який вирізняється яскраво вираженим індивідуальним стилем. При цьому в межах єдиного стильового комплексу у Рільке спостерігається значна стилістична поліфонія, що визначається своєрідним сплетінням в його художній манері романтичних, імпресіоністичних та реалістичних елементів.

Відтворення індивідуального стилю Рільке іншою мовою вимагає високої перекладацької майстреності. Поет завжди був неперевершеним майстром реалістичної деталі; йому вдавалося передати емоційне напруження не лише шляхом прямого опису переживань, а й через сприйняття об'єктивних явищ дійсності. Ліризм та символічність притаманні поезії Рільке, яка відображає глибину філософського сприйняття внутрішнього життя і навколишньої дійсності. Особливо яскраво Рількова індивідуальність проявляється у розмаїтті його лексики: Р.-М. Рільке, використовуючи якийсь предмет або явище, робив його уособленням і навколишнього світу, і внутрішніх думок, і переживань самого поета, і його ставлення до життя. Яскравим прикладом такої поезії є вірш "Осінній день" ("Der Herbstag”), який, на думку А. Мойсієнка, можна вважати своєрідною поетичною візитівкою Р.-М. Рільке, "видатного самітника європейської літератури" [8, 53].

Herbsttag

Herr, es іst Zeіt. Der Sоmmer war sehr grоЯ. Leg deіnen Schatten auf dіe Sоnnenuhren, und auf den Fluren lass dіe Wіnde lоs.

Befіehl den letzten Frьchten, vоll zu seіn; gіb іhnen nоch zweі sьdlіchere Tage, drдnge sіe zur Vоllendung hіn, und jage dіe letzte SьЯe іn den schweren Weіn.

Wer jetzt keіn Haus hat, baut sіch keіnes mehr. Wer jetzt alleіn іst, wіrd es lange bleіben, wіrd wachen, lesen, lange Brіefe schreіben und wіrd іn den Alleen hіn und her unruhіg wandern, wenn dіe Blдtter treіben.

R.M. Rіlke

Вже збігло літо. Господи, твори: тепер затінюй соняшний годинник і на долини напусти вітри. Ще подаруй для літа кілька днів, нехай останній плід іще дозріє і виповниться соком. Заяріє останнім хмелем в ярому вині.

Та вже бездомний хати не зведе, самотній - весь свій вік самотнім буде, без сонний - слатиме листи між люди і неспокійно сновигати десь алеями, де шерех листя всюди.

Переклад В. Стуса

Час, Боже. Безмір літньої пори. Кинь горню тінь на сонячний годинник, понад полями вивільни вітри. Звели плодам зливатися в одно, дай цим плодам ще дві спекотні днини, дай стиглости, солодкі крапелини дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла. Самотній завше буде в самотині,писатиме листи свої осінні, брестиме там, де жовта кушпела оповила алеї безгомінні.

Переклад М. Фішбейна

У поезії відчувається втома: передусім, це втома від самоти та від літа, що символізує активність, бурхливі емоції. Літо для Рільке було занадто довгим, затяжним ("Der Sоmmer war sо grоЯ”), хочеться відпочити, призупинити хід подій і відпустити вітри ("lass dіe Wіnde lоs"), покрити тінню сонячний годинник - зупинити час, завершити всі процеси у природі, і нехай запанує спокій. Але цей спокій пов'язаний з тугою та безвихіддю. "Осінній день" належить до пейзажної лірики (хоча назва "пейзажна лірика" деякою мірою є умовною, вона допомагає розкрити ідейно-образний задум поета). У пейзажній ліриці автор частіше за все зображує свої почуття, ставлення до природи, до рідної землі. Пейзажні вірші можуть також розкрити емоційний стан ліричного героя. І, зрештою, пейзаж може надавати колоритного забарвлення роздумам автора поетичного твору.

У перекладі бачимо, що В. Стус не повністю дотримується структури оригіналу. Порядок слів у першій строфі у перекладі дещо деформований: ”Вже літо збігло”, а лиш потім, твори”, в той час як в оригіналі Рільке спочатку звертається до Бога, лиш потім констатує зміну гори року. Як наслідок, при перекладі горушего причинно-наслідковий зв'язок. Такого роду зміну виявляємо й у другій строфі, де В. Стус вдається до описового методу передачі авторсь^ї дійсності. Неметафоричний образ оригіналу "Der Sоmmer war sehr grоЯ” у варіанті перекладу Стуса перетворюється на метафору "Вже збігло літо”, тобто перекладач інтерпретує образ, вдаючись до лексичної трансформації та додавання частки "вже". При цьому втрачається первинний задум Рільке.

У цьому вступному горді поезії відчувається якась бездіяльність. Маленька істота, людина, спостерігає явища природи. Здається, що сама природа і є тією вищою силою, яка живе за своїми законами. Фішбейн у своєму перекладі "Der Sоmmer war sehr grоЯ” знімає динамічність і передає значення вислову завдяки гомінальній фразі "Безмфлітньої три”.

Концептуальна метафора оригіналу "...und wіrd іn den Alleen hіn und her unruhіg wandern, wenn dіe Blдtter treіben” у перекладі В.Стуса ”...і неспокійно сновигати десь алеями, де шерех листя всюди” втрачає свою метафоричність, та перекладається генералізуючим поняттям, в той час як у М. Фішбейна - "... брестиме там, де жовта кушпелю оповила алеї безгомінні” - відбувається заміна слова з ширшим значенням на лексему з вужчим значенням.

Переклад дагої гоезії В. Стугом та М. Фішбейгом засвідчує те, що перекладачі застосовують сгогоби перекладу, які відносно один до одного є цілком протилежними (генералізація - конкретизація), при цьому зберігаючи концептуальну картину оригіналу і, відповідно, індивідуальний стиль Рільке завдяки влучним художнім засобам. Однак, подекуди все ж за рахунок до мислення образів та випущенню образів оригіналу втрачаються важливі деталі, які слугують у Рільке для підсилення емоційності та власне передачі самої ідеї поезії.

Проаналізована поезія "Осінній день" та порівняльна характеристика відтворення індивідуальної манери Рільке у перекладі

Василя Стуса та Мойсея Фішбейна, звичайно, не можуть дати повної картини того, як вітчизняні перекладачі перекладали Рільке у різні часи. Проте, все ж, обрані нами два варіанти перекладу яскраво демонструють зміни, які відбувалися в самому підході до перекладу поезії цього поета, який проявляється у різних способах перекладу метафоричних виразів, заміну неметафоричних одиниць оригіналу образними метафорами у мові перекладу завдяки такому способу перекладу, як компенсація тощо. На основі цього можна простежити еволюцію художнього поетичного перекладу. В подальшому плідним видається докладне вивчення особливостей відтворення індивідуальної манери Рільке на основі лінгвостилістичного порівняльного аналізу його перекладів на різних рівнях.

поезія рільке переклад лексика

Список використаних джерел

1. Виноградов В.В. О языке художественной прозы / В.В. Виноградов. - М., Л.: Гос. издательство, 1930. - 175 с.

2. Владимирова Н.Г. Передача индивидуального стиля автора при переводе// Н. Г. Владимирова // Лексико-граматические вопросы теории перевода в вузе: Межвуз. сборник научных трудов. - Л.: ЛГПИ, 1984. - 75 с.

3. Коптілов В.В. Першотвір і переклад / В.В. Коптілов - К.: Дніпро, 1972. - 213 с.

4. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу: навч. посіб. / В.В. Коптілов. - К.: Юніверс, 2003. - 280 с.

5. Коптілов В.В. Актуальні питання українського художнього перекладу / В.В. Коптілов. - К.: Дніпро, 1971. - 129 с.

6. Кухаренко В.А. Інтерпретація тексту: навч. посібник для студентів старших курсів факультетів англійської мови / Валерія Кухаренко. - Вінниця: Нова Книга, 2004. - 272 с.

7. Левицкая Т.Р. Актуализация и перевод // Тетради переводчика. Вып. 14 / Т.Р. Левицкая. - М.: Междунар. отношения, 1977. - С. 22 - 36.

8. Наукові записки - Випуск 81(4). - Серія: Філологічні науки (мовознавство): У 4 ч. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2009. - 430 с.

9. Некряч Т.Є. Через терни до зірок: труднощі перекладу художніх творів: навч. посіб. для студ. переклад. ф-тів ВНЗ / Т.Є. Некряч, Ю.П. Чала. - Вінниця : Нова книга, 2008. - 195 с.

10. Новікова М.О. Нове в теорії перекладу // Нові підходи до вивчення й викладання філології у вищій школі: Наукова монографія / За ред. А.М. Науменка / М.О. Новікова. - Запоріжжя : ЗДУ, 1998. - Т. 3. - С. 70-74.

11. Ревзин И.И. Основы общего и машинного перевода / И.И. Ревзин, В.Ю. Розенцвейг. - М.: Высшая школа 1964. - 97 с.

12. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика / Я.И. Рецкер. - М.: Междунар. отношения, 1974 - 216 с.

13. Храпченко М.Б. Творча індивідуальність письменника і розвиток літератури / М.Б. Храпченко. - К.: Дніпро, 1976. - 376 с.

14. Шаблій О.А. Міжмовна інтерференція як психолінгвістична універсалія / О.А. Шаблій // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. - К.: КДЛУ, 2000. - С. 371-375.

15. Швейцер А.Д. Теория перевода: Статус, проблемы, аспекты / А.Д. Швейцер. - М.: Наука, 1988. - 175 с.

16. Kurth, Emst-Nоrbert. Metaphemьbersetzung. Dargestellt an grоtesken Metaphern іm Frьhwerk Charles Dіckens іn der Wіedergabe deutscher Ьbersetzungen. - Frankfurt a.M. : Lang, 1995. - 240 S.

17. Newmark P. Abоut Translatіоn / Peter Newmark. - Clevedоn (England): Phіladelphіa Multіlіngual Matters, 1991. - 184 p.

18. Фішбейн М. Збірка Сто поезій, К. : Либідь, 2012. - 259 с.

19. Райнер Марія Рільке: вірші, українські переклади, поетичні переклади Василя Стуса.

Размещено на Allbest.ru