Актуальні підходи дослідження анафоричних процесів у франкомовному дискурсі

Вступ

Серед когнітивно-ономасіологічних досліджень явища анафори, яку ми ототожнюємо із вторинною номінацією, не існує єдиного визначення цього поняття, так, як і немає єдиної лінгвістичної моделі її аналізу. Основна спільна риса різних теорій полягає у тому, що вони описують анафору як систему посилань, асиметричну залежність між двома елементами синтагми.

Актуальність дослідження зумовлено необхідністю встановлення сучасних підходів та методів вивчення анафоричних процесів як способів вираження взаємозв'язку мови та мислення у лінгвістичному дискурсі.

Метою дослідження є виявлення особливостей аналізу анафори у когнітивно-прагматичному векторі на прикладі сучасної французької мови.

Об'єктом дослідження постає явище анафори з її різновидами у французькій мові.

Предметом дослідження є когнітивно-комунікативні, прагматичні, функціональні підходи до вивчення анафоричних процесів у дискурсі сучасної французької мови.

Наукова новизна роботи полягає у спробі узагальнити наукові бачення явища анфори та систематизувати методичні підходи до її аналізу.

Теоретико-методологічною базою дослідження стали наукові розвідки вчених, присвячені питанням утворення та функціонування анафори, її когнітивного підґрунтя (В. Ю. Дудник, Г. М. Кость, Р. Мітков, M. Charolles, F. Corblin, A. Reboul, M.-J. Reichler-Bйguelin, P. Vergиs, B. Wiederspiel та ін.), а також питанням дискурсу та дискурсного аналізу (Н. Д Арутюнова, І. Бехта, І. Гальперін, В. З. Дем'янков, І. С. Шевченко, A. Berrendonner, М. Foucault, T. Fraser, M. A. K. Halliday, R. Hasan тощо).

Основний зміст

Дискурсна теорія анафори накладає поняття тексту як центрального елементу визначення. Таким чином, Дюкро і Тодоров пояснюють анафоричну номінацію в термінах інтерпретації. Вони вважають, що “сегмент дискурсу є анафоричним, якщо треба послатися на іншу частину того ж дискурсу, щоб інтерпретувати його” [10, с. 358]. Таке саме тлумачення знаходимо в працях М.- Х. Райхлер-Бегелен [15, с. 17], Б. Відершпіль [17, с. 95], Ф. Корблена [9, с. 12933], які визначають анафору як “відносини залежності” елементів А і Б, завдяки яким елемент Б обов'язково інтерпретується через зв'язок з елементом A, а елемент A, інтерпретуючи елемент Б, фіксує одне з його визначень. До того ж цей зв'язок є структурним, асиметричним, неперехідним, нерефлексивним між двома елементами тексту, один з яких (анафора) залежить від іншого (антецедента) [9].

Дискурсний аналіз функціонує у межах когнітивно-комунікативного процесу і стосується взаємодії двох чи більше осіб. Ця дисципліна виникла завдяки зближенню різних течій і зайняла своє місце у сфері гуманітарних наук починаючи з 1960-х років. Як результат, дискурсний аналіз залишається нечітким і непростим для розуміння процесом [5]. У європейській лінгвістиці він поширився завдяки новаторській роботі американського дослідника Гарріса. Термін “дискурсний аналіз” походить від англійського “Discourse Analysis”, вперше вжитого у статті, опублікованій у 1952 р. у 28 томі наукового журналу “Language”. У цій статті Гарріс, який є прихильником американського структуралізму, досліджує структуру тексту. Його проект визначено так: можна проводити аналіз дискурсу, відштовхуючись від двох типів проблем, які насправді є пов'язаними між собою. Перший тип стосується виходу описової лінгвістики за межі одного речення за раз. Другий торкається взаємозв'язку між “культурою” та мовою (тобто між невербальною та вербальною поведінкою людей) [13, с. 21].

У межах дискурсного аналізу розроблено підхід, спрямований на спільний аналіз тексту та умов його створення. Тобто об'єктом такого дослідження не є ні сама текстова організація, ні комунікативна ситуація, а те, що пов'язує ці два елементи через конкретні засоби мовного вираження [7, с. 23].

Отже, проаналізувати дискурс - це врахувати зовнішній контекст і жанр, у якому він написаний.

Щодо аналізу анафоричних процесів у комунікативному дискурсі, то у середині ХХ ст. лінгвісти відчули необхідність вийти за межі бачення анафори як суто субститутивного та інформативного процесу. Б. Бенвеніст і А. Червель, досліджуючи анафоричні детермінанти “le” і “ce”, виявили, що вони відсилають адресата до зовнішніх понять, протиставлених іншим поняттям, які часто, хоча не завжди, фігурують у дискурсивному контексті. Вони ілюструють цю теорію таким прикладом: “Dans la chambre, il y avait un lit, un sofa, une lampe et un bureau. La lampe etait la seule tache claire” [11, с. 48]. Застосовуючи прийом

декомпозиції понятійної сфери “la chambre”, у яку входять перераховані предмети, що знаходяться у кімнаті (“un lit, un sofa, une lampe et un bureau”), вони тлумачать анафору “la lampe” (вжиту у другому реченні) як фокусування на одному зі складових об'єктів цієї понятійної сфери. У цьому випадку явище анафоризації імпліцитно розкриває внутрішній потенціал поняття “la chambre” розкладатися на “дискретні” елементи, що перелічуються і на яких звернена увага.

Таким чином, лінгвісти доводять, що дослідження анафори не обмежується простою класичною проблемою повторення, що її потрібно розглядати в комунікативному аспекті. Адже часто анафора провокує операції включення об'єкта в певну понятійну сферу, щоб забезпечити його краще виділення з неї та сфокусувати увагу на ньому [8; 11; 12]. Анафорична номінація більше не є просто елементом лінгвістичних операцій, а пізнавально-комунікативним процесом, який здійснюється безпосередньо на рівні мислення і передачі змісту [2]. Це свідчить про активну участь комунікативного суб'єкта у творенні та функціонуванні анафоричних процесів. Як зазначає Н. М. Попова, “семантика лексичних одиниць та когнітивні механізми сприйняття й інтерпретації інформації про навколишній світ завжди є культурно детермінованими, оскільки вони залежать від національної концептосфери, культурно-історичних та суспільно-побутових умов” [4, с. 90], які мовець накладає на анафоричну одиницю.

А. Беррендонер підкреслює, що для того, щоб знайти відповідного референта для анафори, потрібно не лише шукати в попередньому дискурсі, а й звертатись до дискурсивної пам'яті [7]. Так, наприклад, у реченні “Fred enleva son chapeau, parce qu'il avait trop chaud” займенникова анафора “il” за граматичними параметрами роду і числа відповідає двом іменникам з попереднього контексту - “Fred” і “chapeau” [11, с. 49]. Але задіюючи дискурсивне логічне мислення, адресат правильно тлумачить, що цей анафоричний номен стосується людини на ім'я “Fred”. Дискурсивна пам'ять особливо важлива, якщо анафоричний термін є текстуально віддаленим від антецедента. До прикладу, “J'ai vu un film hier. II m'a beaucoup intйressй” [11, с. 49]. В даній ситуації займенникова анафора “il” знаходиться в іншому

реченні, ніж його антецедент “un film”, що вимагає зусилля пам'яті адресата, щоб правильно зрозуміти зміст висловленого. Очевидно, що найсильніше когнітивна компетенція задіяна у нульовій анафорі, коли антецедент відсутній у дискурсі і його потрібно тлумачити імпліцитно.

Такої ж точки зору дотримується М.-Дж. Рейхлер-Беґелен, яка зазначає, що доступ до анафоризованої інформації не може бути повністю забезпечений самим лінгвістичним аналізом. Детальніше досліджуючи процес кодування, вона підкреслює, що процес звернення до пам'яті, в якій знаходяться всі потенційні референти, є дуже важливим, так само як і модифікації, більш або менш передбачувані, яким цей референт піддається перед повторним анафоричним виділенням. Дослідниця пропонує свою класифікацію, спрямовану розкрити різні процеси створення анафор: анафора асоціативна, точна та категоріальна [15, с. 305].

П. Верже і його послідовники визначають об'єкт дискурсу як номінативний вислів, який ідентифікує певну попередньо задуману інформацію, і який мовець може вільно модифікувати, тобто проводити різні операції. Серед таких операцій над анафоричними номенами виділяють:

- операція поділу на частини, яка полягає у виділенні в об'єкта певних аспектів, підкресленні його окремих рис або якостей (“les nouvelles technologies

- le matйriel informatique”);

- операція створення віддієслівної лексичної форми, під час якої об'єкт “вставляють у рамку” поняття, позначеного дієслівною формою (“la direction a amйliorй les postes de travail - l'amйlioration des postes de travail”);

- операція визначення, яка полягає у глобальній зміні назви об'єкта, тим самим надаючи йому визначення (“l'йvolution des nouvelles technologies - le progrиs'”);

- операція символізації також передбачає зміну назви об'єкта, але з умовою, що обраний термін представляє типовий семіологічний та соціальний образ (“des gens non qualifiйs - des femmes”);

- операція конденсації, яка дозволяє комунікантам продовжити свій дискурс вкладаючи в одну номінативну одиницю ціле речення або сукупність речень, висловлених раніше (“On nous a installй de nouvelles machines, puis on a eu unnouveau patron; ces changements ...”) [16, с. 212-220]

Беручи до уваги ці операції, лінгвісти роблять наступні висновки:

1) якщо мовець описує об'єкт крізь призму свого особистого досвіду, то референційне поле складається головно з матеріальних елементів, подій чи явищ, наприклад, “нові технології, комп'ютери, файли" тощо. Застосовані анафори в основному є асоціативного типу;

2) якщо мовець веде бесіду про ідеї, нові чи вже відомі, між об'єктами створюються різноманітні зв'язки, а референційне поле формується як псевдомодель знань про абстрактні, символічні чи загальні об'єкти. В такому комунікативному контексті анафори зазвичай є номінативними або “визначальними" [16, с. 221].

А. Ребуль розглядає прагматичний аспект явища анафори. Її погляди сконцетровані на інтерпретації, а не на побудові висловлень [14]. Лінгвісти стверджують, що будь-який анафоричний процес функціонує як “привід" і “підтримка" нової предикації, ретематизуючи попередню інформацію, тим самим створюючи її нове когнітивне прочитання. Це лінгвістичне анафоричне переформулювання завжди є схематичною реконструкцією, когнітивною реінтерпретацією референта у комунікативному дискурсі. Дослідники зауважують, що позначування референтів за допомогою анафоричних морфем робиться на синтаксичному, семантичному або на прагматичному рівні, якщо синтаксис і семантика не справляються із цим завданням [11, с. 53].

За визначенням К. Імехрар, у прагматичному аспекті інтеракціоністська лінгвістика базується на теорії мовних актів [13, c. 33]. Цю теорію ініціює відомий філософ Ослін. Для нього кожне слово є формою дії, як зазначає французька дослідниця К. Кербрат-Ореккьоні: “Г оворити - це, звичайно, передавати іншому інформацію про об'єкт, про який іде мова, але це також діяти, тобто спробувати вплинути на свого співрозмовника, навіть на його навколишній світ. Замість того, щоб протиставляти мовлення та вчинки, як ми це зазвичай робимо, потрібно вважати, що саме слово є формою дії [цит. за 13, c. 33]. Поведінка людини постає як сукупність завершених актів, інакше кажучи, актів, побудованих для досягнення конкретних цілей. У комунікативному процесі мовленнєві акти функціонують у контексті в певній послідовності, яка не є випадковою.

Інтеракціоністська лінгвістика пристосовує цю теорію до власних завдань. З її точки зору, мовленнєві акти повинні мати інтерактивний характер, розмова є не просто дією, а взаємодією [5].

Е. Бенвеніст вважає мову основою міжпредметних зв'язків, реалізованих у дискурсі. На його думку, немає тексту, який би не був комусь адресованим. Як тільки є автор, то обов'язково є і адресат, незалежно від ступеня його присутності. Кожне висловлювання є експліцитним або імпліцитним звертанням [цит. за 13, с. 43]. Таке твердження підкреслює міжособистісний характер висловлення, тобто прагматичний аспект його спрямування на співрозмовника.

Це також стосується і явища анафоричної номінації у дискурсі. Адже анафори найчастіше є результатом умотивованої зміни значення лексичної одиниці. Анафоричні лексеми з'являються у процесі явної чи прихованої взаємодії комунікантів (у випадку, наприклад, художніх творів), коли автор реалізує свої прагматичні наміри впливу на адресата [1; 3].

У межах функціонального підходу здійснюється комунікативно- системний аналіз анафоричних одиниць з урахуванням мети й завдань спілкування, визначаються певні закономірності функціонування анафор та їх значущість для специфіки мовленнєвої системності стилю і текстів, анафори розглядаються у зіставленні та у взаємозв'язку з позамовними чинниками.

Висновки

Як бачимо, дослідження анафори є важливим для аналізу дискурсу, адже воно показує яким чином анафоричні процеси беруть участь у вираженні намірів суб'єкта, його стратегічних інтересів. Також воно дозволяє побачити, як певні прагматичні, індивідуальні, соціальні, культурні та інші обмеження можуть впливати на вживання анафор.

Анафору не можна досліджувати лише у текстуальній перспективі як просте повторення раніше висловленої інформації. У процесі анафоризації суб'єкт опрацьовує відповідну інформацію, задіює семантичну пам'ять, свою або свого “співрозмовника”. Таким чином, долучаються когнітивні та прагматичні інструменти. На дискурсивному рівні анафора з'єднує і змінює назви об'єктів за допомогою нових предикацій. Вона “вибирає”, “перекваліфіковує” та реорганізує те, що було висловлено раніше. Анафоричні процеси відіграють основну роль у когнітивно-аргументативній грі дискурсу.

Сьогодні у лінгвістичних дослідженнях переважає інтерпретативна методологія, зростає науковий інтерес до функціональної стилістики, яка в центр досліджень ставить закономірності функціонування мови в різних сферах спілкування. Передусім її цікавлять різні функціональні стилі та їхні різновиди, специфіка, мовленнєва системність, стильові норми з урахуванням екстралінгвістичних стилетворчих факторів. Отож, базовим для функціонального підходу є твердження про єдність мови з позамовними чинниками, що супроводжують інтелектуальну діяльність людини і впливають на анафоричні процеси.

Література

1. Гурмак, Ю. М. «Вираження та функціонування вторинної номінації на різних рівнях мови у полікультурному просторі.» Наукові записки Національного університету «Острозька академія» 2 (70), Серія «Філологія» (2018): 68-72.

2. Кость, Г. М., Гурмак, Ю. М. «Анафора як один із видів вторинної номінації у французькому художньому тексті.» Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки 1 (226), Серія: «Філологічні науки» (2012): 70-74.

3. Демьянков, В. З. «Прагматические основы интерпретации высказывания.» Известия АН СССР, Сер. литературы и языка, том 40, № 4 (Москва, 1981): 368-377.

4. Попова, Н. М. «Інтерпретаційне поле концепту як провідник між його універсальністю й лінгвокультурною маркованістю.» Проблеми семантики, прагматики та когнітивноїлінгвістики 35 (Київ, Логос, 2019): 83-96.

5. Шевченко, І. С. «Когнітивно-прагматичні дослідження.» Дискурс як когнітивно-комунікативний феномен (Харків, Константа, 2005): 105-117.

6. Bacry, Р. Les figures de style : et autres procйdйs stylistiques (Paris, Belin,