Полісемантичний концепт "слова" в прозі Е. Андієвської

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Полісемантичний концепт "слова" в прозі Є. Андієвської

Н. Ковтонюк, студ. Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, м. Київ

У статті проаналізовано полісемантичний концепт "слова" в діапазоні профанного й сакрального значень у "Романі про добру людину", "Романі про людське призначення" та збірці малої прози "Подорож" Е. Андієвської. Проведено аналогії з язичницькими, біблійними поглядами, думками патристів, філософів ХХ-ХХІ століть.

Характерною рисою постмодерної епохи є тотальне відчуження вербального знака від мовця. Незважаючи на це, слово залишається найважливішим засобом комунікації й забезпечує номінацію - один із найкращих способів упорядкування хаосу. Наявність імені, знання імені є свідченням буттєвої іманентності предмета і його освоєння людиною. Сучасний лінгвістичний термін "слово" тлумачиться досить широко. Він інкорпорує поняття "загальної назви", "власної назви" ("імені"), "лексеми" (як форми), "семеми" (як значення) тощо. Концептуальне наповнення "слова" було варіативним у різні культурно-історичні епохи. Це пов'язано з поступовою десакралізацією мови, розвитком семіотики та ідеї пантекстуалізму. Давні язичники вірили, що назва є дублетом предмета, який вона позначає. Ім'я могло відділятися від речі й заміщувати її. Слово набуло ще більшої ролі у християнстві з його наскрізним бібліоцентризмом, оскільки мислилося як "місце зустрічі Бога й світу" [12, 37], тобто трансцендентного й емпіричного. Більше того, першотворення розумілося як акт номінації ідеалістичних прообразів. З початком розвитку семіотики слово почали визначати як невмотивований знак, вираження й значення якого пов'язані лише умовно. Озброєна постструктуралістським розумінням мови, домінантною роллю читача в інтерпретації тексту, епоха постмодернізму поглибила цей розрив. Було проголошено процес перетворення слова на симулякр, пусту форму, відірвану від змісту.

У своїй художній прозі Е. Андієвська неодноразово порушує проблеми комунікації та номінації, а отже, й слова в усіх його іпостасях. Проте цей аспект творчості авторки був проаналізований тільки О. Смерек у біблійному руслі [10, 171176]. Дослідниця, осмислюючи лише "метафоричні різноформи слова (сакрального і міфологічного)" [10, 173], робить висновок, що вони "вжиті в тексті для того, щоб відтворити атмосферу єднання людини з Богом, унаслідок чого Бог оприявнюється у слові" [10, 173]. Але варто проаналізувати всі семантичні варіанти вербального знаку в прозовій творчості Е. Андієвської, що охоплюють язичницьку, християнську, у тому числі патристичну, постмодерну культурні парадигми, адже тексти "Роману про добру людину", "Роману про людське призначення" засвідчують неоднозначне ставлення авторки до слова: від сакралізації до тотальної недовіри, дискредитації його можливостей передати весь спектр емоційного та духовного життя. Розширення потребують і коментарі Ю. Шереха [11, 23] та С. Водолазької [6, 50-51] щодо імені головного героя малої прози збірки "Подорож" -- Д.

Е. Андієвська відчуває поступову профанізацію слова, втрату ним своїх сакральних функцій у сучасному їй світі. Мова стає вербальною сіткою, що звуко-буквеними рамками "стягує" й спрощує різноманітність буття: "...Хіба не займає невисловлювальне в людині далеко більше місця, ніж усе те, що, звужуючися й мілішаючи, викристалізовується в слова?" [1, 85]. Вона перетворюється на систему відірваних від референтів конвенціональних кодів, сухих правил, абстракцій. Так, героїня "Роману про людське призначення" Наталка Біланюк не може висловити свої переживання й пояснює це тим, що ".вона просто не навчилася одягати почуття у відповідні граматичні сполуки." [2, 202]. Справжньою ж причиною є не відсутність у героїні прагматичних навичок володіння мовою, а відчуження знаків від живого життя, тобто позначуваного.

У "Романі про добру людину", "Романі про людське призначення" особливо небезпечними постають графічні варіанти лексем. У творах порушено проблему "мертвої букви". Цей концепт генетично пов'язаний із словами апостола Павла: "Буква вбиває, а дух животворить" [2 Кор. 3:6]. До нього звертався й Ж. Дерріда. Аналізуючи погляди Ж.-Ж. Руссо, він зазначив: "Письмо у звичному сенсі слова - це мертва буква, носій смерті, душитель життя. З іного боку... природне, божественне, живе письмо - будь-яким чином підноситься: адже воно рівнозначне (першо)початку всіх цінностей, голосу свідомості як божественномузакону, серду, почуттю і т. д. Природнє письмо безпосередньо пов'язане із голосом і диханням., близьке до священного внутрішнього голосу" [7, 132]. Пріоритет говоріння філософ пов'язав із тим, що "голос ближчий за все до означуваного" [7, 125], тоді як графема - невмотивований слід референта.

На думку Е. Андієвської, "мертва буква" регламентує життя церкви, яка, замість єднання, духовної й моральної вакцинації суспільства розпадається на різні конфесії з подальшими сутичками між ними. Так, персонажі "Роману про добру людину" не підтримують ідею виголошення православної проповіді греко-католицьким священиком Петруняком. Він, проте, не будучи екуменістом, не заперечує цієї пропозиції, оскільки "вже, видно, сам Бог уклав у груди таке людяне й співчутливе серце, що мертва буква не спромоглася заволодіти ним, виповнивши отрутою нетерпимости душу й розум. А хіба не в ім'я мертвої людожерницької букви по всьому світу найбільше і найбезжальніше проливають кров?" [1, 107]. У вищеназваних романах ця проблема постає ще більш актуальною в контексті буття людської спільноти, адже зваблене раціональними пізнанням і регламентацією суспільного життя людство настільки захопилося можливістю зберігати інформацію й передавати її в часі та просторі за допомогою письма, що збірники законів, офіційні документи як атрибути влади витіснили безпосереднє спілкування й архаїчне емпатичне відчуття іншої людини при вирішенні конфліктів, побудові здорового соціального організму. Педантичне ставлення до зафіксованих у кодексах правил, догматизація їхньої інтерпретації призводять до невизнання іншого тлумачення, уніфікації мислення, руйнування демократичного діалогу та знищення індивідуальності. Саме тому моряк Устим, персонаж "Роману про людське призначення", "плюнув на камінноподібну законність", бо "... легше провезти з В'єтнаму до Европи півкорабля гашишу, ніж переконати одержимого трупною буквою наймиршавішого службовця." [2, 154], і допоміг своєму вихователю, людиноконеві Віктору Платоновичу Кентаврові, який не міг подорожувати морем тільки через те, що транспортування антропозооморфних істот не було передбачене інструкціями. Занепокоєння авторки щодо експансії "мертвої букви" в міжлюдські стосунки можна пояснити тим, що мова офіційно-ділового дискурсу максимально очищена від експресивності й метафоричності, не отримує конотаційних "підживлювальних" імпульсів, бо не передбачає різнотлумачень, а отже, ніяк не пов'язується зі справжнім, внутрішнім життям суб'єктів комунікації. Це посилюється писаним характером законів, адже, на думку Р. Барта, "Письмо - та область, де втрачаються сліди нашої суб'єктивності" [4, 384].

У прозі Е. Андієвської всепоглинаюча однозначність офіційних приписів і поглядів може стати опорою для тоталітарних та авторитарних режимів. У "Романі про добру людину" проводиться аналогія між функціонуванням недемократичних держав та релігійним закабаленням людей. На жаль, часто помилково вважається, що влада Бога реалізується на землі лише через беззастережне виконання приписів Книги Книг у їхній церковній інтерпретації. Насправді, це створює умови для маніпулювання свідомістю людей, а отже, керування ними. Персонажі "Роману про добру людину" намагаються бути вільними, тому мають власне розуміння етичних понять. Наприклад, Дмитрик згоден помінятися тілами з мертвим Гнатом, щоб той побачив своїх живих дітей. Така дія суперечить законам Святого Письма, згідно з якими лише смертю викупляється смерть. Як наслідок, намір Дмитрика викликає опір невідомих сил, утілених у "вогняні клуні", "бульбашки-літери" [1, 77], адже "людині не вільно порушувати жодної букви вищого закону, якого вона, завдяки своїй смертній обмеженості, не годна збагнути" [1, 77]. Обурення героя, висловлене з використанням алюзії на радянські реалії, свідчить про пряме співвіднесення в його свідомості "тоталітаризму" Бога, логоцентричної моделі буття й соціокультурної ситуації в СРСР: "Невже і там [на небі] мертва буква стала вартіснішою від людського життя?", "До чого тут букви й параграфи, коли йдеться про звичайнісіньку допомогу! ... І тут параграфи, і там параграфи, ніби допомога дозволена лише на картки!" [1, 77].

Профанацію письмового слова авторка пов'язує з тим, що владу Бога, який у художньому просторі її прози існує лише за рахунок енергії добрих людей, на землі захопили узурпатори, оголосивши себе намісниками Всевишнього й монополізувавши право на екзегезу. Справжнє ж Господнє слово "понад силу і янголові, не те, що звичайному смертному" [1, 160], від нього "з небесної скриньки випозичають один склад (завбільшки з куряче яйце з двома приголосними-ніжками)" [1, 160]. Ця концепція співвідносна з думкою Псевдо-Діонісія Ареопагіта: ім'я Бога "вище за будь-яке ім'я, безіменність, котра переважає над усім, що іменується іменем як у цьому світі, так і в майбутньому" [12, 22]. Отже, людське слово взагалі не здатне вичерпати весь безмір божественного.

Фонетичний варіант лексеми в романах Е. Андієвської є протилежним графічному. Наприклад, у "Романі про добру людину" "мертвій букві" письменниця протиставляє живе слово, що, замість перебувати в непорушній писемній формі, зазнає безлічі метаморфоз. Воно з'являється як атрибут світлих сил та процесів. Позитивний персонаж професор Кава ". навіть не читає, а совгає в повітрі. велетенськими сковородами, на яких він на лету перевертає власну розповідь чи спів, аж вона репається, мов підсмажена кукурудза, забарвлюючи жовтим пилком предмети, і від того міняється довкілля: все урухомлюється." [1, 24]. Слова корови, яка вказала Дмитрикові шлях до самого себе, шлях добра, ". запашними рогаликами вигойдуються в повітрі" [1, 104]. Ж. Дерріда зазначив: "Мова, що звертається до зору, переконливіша, ніж мова, що звертається до слуху", "Безсумнівно також, що найпереконливіша мова - саме та, в якій найбільше образів, а звукова енергія міцнішатога за все тоді, коли звуки впливають, немов квіти" [6, 446]. Враховуючи думку філософа, набуття звуком візуальної, предметної форми, що своїм чітким контуром ближча до піктографічного письма, можна пояснити й імпліцитним бажанням мовця мати більший вплив на слухачів. Визнання живого слова Е. Андієвською досягає свого апогею, коли до його функцій, окрім медіаторної, додається космогонічно-конструктивна, як у Новому Завіті. Так, велетенський корінь дерева, у гіллі якого з'являються народи, кваліфікується як "сам Господь, корінь-слова і корінь усього буття" [1, 73].

У час тотальної недовіри до слова в художньому світі своєї прози Е. Андієвська витворює особливу технологію комунікації - "з уст до уст", що передбачає спілкування на довербальному рівні. Ця модель схожа й на поцілунок як сакральну тактильну комунікацію закоханих, які чують один одного "внутрішнім вухом" і не потребують звукового оформлення реплік: "Аріядно, єдина на світі, умру без тебе, яблуко, не гнівайся, дозволь, яблуко пізнання, - а воно ж і є слово з уст до уст, поцілунок, не просто дотик, талісман, що оживляє потопельника, початковий сакральний склад Божого імени..., а це ті трепетні словосполуки, що крізь них Усевишній сферичним віддихом-поцілунком (чи ж не тому Юда при стражі поцілував Христа, що тільки цим способом і здолав вимовити невимовне ім'я Господнє?) підніматиме прах людський у найтілесніше воскресіння" [1, 157]. Такий ідеальний спосіб спілкування втілений також і в епізоді перебування Стецька, героя "Роману про добру людину", у незвичайному Самарканді. Жителі цього міста "послуговувалися незнайомою мовою", але він "з ними чудово порозумівався, встигаючи. відчитувати кожну думку своїх співрозмовників ще заки вона втілювалася в слово, а ті так само на лету схоплювали все, що балакав Стецько, навіть коли він мовчав" [1, 30]. Ідея комунікації "з уст до уст", тобто без посередництва звуків і букв, може мати культурні аналогії, серед них погляди ісихастів, згідно з якими "Бога можна пізнати лише в мовчанні" [12, 27].

Ще один представлений у прозі Е. Андієвської спосіб "оживити" слово - здобути його через безпосередній контакт із Богом, що й описується в епізоді появи "на вогняній завісі-стіні" [1, 106] професора Кави, який промовляв "...тільки не устами, тобто і устами, але також і долонями, грудьми, поглядом, чолом, чубом, - одне єдине слово, яке велетенською рікою, бо в цю ріку увібгані всі сонця всесвіту. спливає на табір, на весь світ." [1, 106]. Тіло персонажа ніби перетворюється на єдиний артикуляційний апарат, оскільки мовлення пронизує проповідника, отже, делеговане йому зверху. Варто погодитися з О. Смерек, яка вбачає в образі "велетенської ріки" появу самого Господа [10, 172]. Долучення до Божественного Логосу стає можливим і для священика Ґудзія: "Отцеві груди ущерть виповнюються світлом, а рот круглими, майже немовлячими звуками, які нарешті увібгуються в слово, що саме випадає з уст, вибухаючи вогненними бризками" [1, 137], і ".крізь недолугі слова люди слухають не його, грішного чоловіка й горесвященика, а живого Бога" [1, 127].

Сакральне ставлення до слова спостерігалося й у язичників, які мали систему табуйованих назв й однаково боялися імені та його власника. В одному з епізодів "Роману про людське призначення" описано саме містичний процес перетворення звуків на інфернальну істоту: випадкова лайка персонажа, який згадав чорта, призвела до того, що останній ". почав був витягувати м'ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів" [2, 42]. Демонічні сили втілені й в образі "кремлівського упиря" [2, 353] Сталіна, очільника "імперської трупарні" [2, 51], "м'ясорубки зла" [2, 105], "найвільнішої у світі хребтотрощильні" [2, 156]. Літературна форма його імені по батькові - Йосип Віссаріонович - ужита лише раз в об'ємному "Романі про людське призначення" (452 сторінки). В інших випадках авторка використовує фамільярне "Йоська", що може бути пояснене і як карнавальне приниження, подолання засобами гумору, і як наслідок словесного табу.

Проблема слова в прозі Е. Андієвської не лише експлікована в авторських роздумах, епізодах, а й прихована на рівні власних назв. Наприклад, цікавим є ім'я головного героя збірки "Подорож" Д., яке Ю. Шерех вважав звичайним літературним посиланням на Кафку [11, 123], а С. Водолазька пов'язала з відмовою авторки ".від спроб створити інформаційне поле персонажа." через його хистке екзистенціальне становище у світі, розпад антропоцентричного світогляду [6, 50-51]. Окрім того, заміна криптонімом цілого імені може бути пояснена й через призму давньої традиції ініціації, що легітимізує особу як повноправного члена суспільства, і через схему космогонії, здійсненої завдяки номінації прообразів. Вважалося, що новонароджена дитина приходить із потойбіччя, від якого не може бути відлучена, не отримавши назву [9, 14]. "У всіх "язичників" світ небіжчиків був pluralia tantum, безіменним і безликим..." [9, 15], тому в живого наявна "... душа, що пов'язує людину з соціальним середовищем, дається разом з ініціацією і фіксується в імені" [9, 7]. Відсутність назви в дохристиянський час означала перебування поза суспільством, а в християн - поза реальним буттям взагалі: ".Означення сутності тварини та вплив її на тварину, загалом кажучи, є процесом іменування... Назвати - для суності значить створити" [12, 78]. Філософ О. Лосєв конкретизує залежність назви від ступеня людського пізнання її носія: "Назвати річ - означає, перш за все, відрізнити її від усього іншого, провести провести різку межу між нею і всім оточуючим. Найменування - світло, розумно, зрозуміло. Ім'я - світло и саме є світло. Воно відкриває річ, малює річ, визначає річ" [8]. Отже, неназване є чужим, безформним, таким, що перебуває на межі людського та нелюдського. Тому криптонім як неповний варіант імені означає онтологічну неповноцінність у соціальному та власне екзистенційному просторах, свідчить про "не-до-кінця-створеність" персонажа. Д. реінкарнує із твору в твір, набуває різних соціальних ролей, його тіло зазнає постійних метаморфоз. На перший погляд здається, що новели збірки "Подорож" об'єднані не спільним, а лише однойменним героєм, проте всі його появи засвідчують наявність таких рис: неміметичний характер образу, здатність виходити за межі звичного світу й контактувати з потойбіччям. Д. володіє власним демоном: "Купівля демона"), передбачає майбутнє ("Термометр"), стає посідачем раю, що міститься в подушці ("Рай"), їздить автомобілем по небі ("Подорож"), зустрічається зі смертю у вигляді маленької дівчинки ("Сусідська дитина"). Аномальність його дій підкріплюється ще й асоціальним способом життя: мешкає на вокзалі, мандрує, не маючи власності, дому ("Черевики"), не здатен прийняти гостей відповідно до встановлених звичаїв ("Кінець дієти"). Отже, Д. не пройшов ініціацію, не втратив зв'язку з потойбіччям, тому й не може зайняти чітку тілесну та суспільну нішу.

Прізвище емігранта з "Роману про людське призначення" Федора Безручка пов'язується не з первинною ініціацією, а з повторною соціалізацією в новому світі. Він змінив його через "примусову репатрацію" [2, 283]. Хоч про це повідомляється лише в середині твору, але уважний читач помітить, що кожна поява Безручка супроводжується акцентом на рухах рук: "Безручко одним хвилястим рухом, наче висмикнувши розкладну вогнисту драбинку з рукава, чи навіть із самої долоні, вимостив на двох місце перед порогом університету..." [2, 61], "протер скельця у дротяній оправі." [2, 7], ".і, усміхаючись й правицею припрошуючи Тадзя сісти, запропонував розділити з ним вечерю й кварту к'янті" [2, 61]. Така невмотивованість імені може бути пояснена лише повторною вимушеною соціалізацією в просторі генетично чужих культурних кодів, що розхитують особистість, перетворюють її на індивіда, який втратив ідентичну внутрішній суті назву. Нове ім'я виконує, проте, і протекціоністську функцію, оскільки не відоме радянській владі, яка з цієї причини не може знайти свою жертву.

Назва також є звуковим еквівалентом ейдосу. О. Лосєв зазначає: "Ім'я речі не належить самій речі і є її невідємна власність" [8]. Таким чином може бути пояснена й віра у вплив імені на характер і долю людини. Складну внутрішню тотожність назви та її носія Е. Андієвська реалізує в образі головного героя "Роману про добру людину" Дмитрика. Мейоративний суфікс "ик" зазвичай уживається в українській літературній мові в іменах хлопчиків, тоді як персонаж є дорослою, зрілою людиною. Але саме Дмитрик згодом пізнає абсолютне добро, у розповсюдженні якого й полягає його місія. Концепт дитинності в романі не пов'язаний із віком, адже це - ".те світле й добре, що відрізняє людину від мерзенної тварини" [1, 74]. Таким чином, ім'я "Дмитрик" із зменшено-пестливим суфіксом відображає не формальні, а психологічно-моральні характеристики персонажа.

Отже, поняття "слово" в прозі Е. Андієвської, інкорпоруючи концепти "власної назви", "мертвої букви", "лексеми", постає як складна, багатоплощинна сутність вербального та невербального характеру. Авторка осмислює всі можливі зрізи комунікації: від сакрального спілкування з Богом, людьми до профанного оперування симулякрами. У цьому діапазоні реалізуються й два протилежні значеннєві комплекси концепту "слова": в антропоцентричному суспільстві вербальний знак намагається перебувати якомога ближче до свого референта, його сенсу, проте в умовах дегуманізації відчужується, перешкоджає встановленню стосунків, адекватному розумінню, перетворюється на догмат, атрибут узурпаторів справжньої Божої влади на землі.

Список використаних джерел

слово концепт патрист полісемантичний

1. Андієвська Е. Роман про добру людину [Електронний ресурс].

2. Андієвська Е. Роман про людське призначення. - Сучасність, 1982. - 453 с.

3. Андієвська Е. Твори: в 10 т. / Емма Андієвська - [Ізраїль]: Соборність, 2004 - 2010. - Т. 5: Подорож; Тигри; Джалапіта; Вігілії. - 2010. - 583 с.

4. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Р. Барт; пер. с фр., сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. - М.: Прогресс, 1989. - 615 с.

5. Біблія: Книги священного писання Старого та Нового Завіту / пер. з рос. Патріарха Філарета. - К., 2004. - 1408 с.

6. Водолазька С. Антологія трансцендентної самотності / С. Водолазька // Слово і час: нау-ково-теоретичний журнал. - 2004. - № 1. - С. 49-53.

7. Деррида Ж. О грамматологии / Ж. Деррида; пер. с фр. и вс. ст. Н. Автономовой. - М.: Ad Marginem, 2000. - 520 с.

8. Лосев О. Ф. Вещь и имя [Електронний ресурс] / О. Ф. Лосев. - Режим доступу: http: // philosophy. ru/ library/losef/name.html.

9. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К., 1998. - 727с.

10. Смерек О. С. Романи Емми Андієвської: Художньо-філософські шукання. Міфологізм. Поетика образності / О. C. Смерек. - Л., 2007. - 191 с.

11. Соловей О. Мала проза Емми Андієвської 1950-1960-х років: до проблем інтерпретації / О. Соловей // Емма Андієвська: проблеми інтерпретації: зб. наук. ст. / [М. Р. Стех та ін.] - Донецьк: Норд-Прес, 2011. - С. 120-134.

12. Резниченко А. И. О смыслах имен: Булгаков, Лосев, Флорентинский, Франк etdiiminors/ А. И. Резниченко. - М.: Издательский дом РЕГНУМ, 2012. - 415с.

Размещено на Allbest.ru