"Подолянин-увпіст" - Микола Олексійович Тимченко (1882-1956(?)

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Подолянин-увпіст" - Микола Олексійович Тимченко (1882-1956(?)

Вінницький національний аграрний університет,

кандидат історичних наук (Україна)

Анотація. Подана стаття містить інформацію про Миколу Олексійовича Тимченка (1882-1956(?)) - професора класичних мов Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі (1923-1933 рр.), котрий також викладав впродовж всього 1917 року класичні мови у Вінницькому вчительському інституті.

Ключові слова: біографія, українська еміграція, міжвоєнна ЧСР, УВПІ ім. М. Драгоманова в Празі, Наркомат внутрішніх справ, репресії.

Ольга Зубко

Аннотация. Данная статья содержит информацию о Николае Алексеевиче Тымченке (1882-1956 (?)) - профессоре классических языков Украинского высшего педагогического института им. Н. Драгоманова в Праге (1923-1933 гг.), который также преподавал в течение всего 1917 года классические языки в Винницком учительском институте.

Ключевые слова: биография, украинская эмиграция, межвоенная ЧСР, УВПИ им. Н. Драгоманова в Праге, Наркомат внутренних дел, репрессии.

ABSTRACT

In modern (world and Ukrainian) historiography of social history, "little man" is one of the most important objects of research. Such a "little man" was Nikolai Alekseevich Timchenko (1882-1956 (?)) - professor of classical languages at the Ukrainian Higher Pedagogical Institute named after M. Dragomanov in Prague (1923-1933), and teacher of classical languages in Vinnytsia Teacher Institute throughout 1917.

Materials about Nikolai Alekseevich Timchenko were investigated at last seven years. This publication, in fact, completes «Podil's'ky biografistiki» UHPI named after M. Dragomanov in Prague.

Nikolay Timchenko - Ukrainian SR, expert in Latin and Greek languages, teacher of the Bila Tserkva adult Gymnasium named after Boris Grinchenko. In 1919, he managed to stop the fight between the Denikin and Directory at the Bila Tserkva station and, in fact, ousted the soldiers from the territory of the Directory. Stayed some time at Kalisha in a camp for interned soldiers, he traveled to Drohobych, in the city of Luka, wherehe was a teacher at a local gymnasium. Subsequently, since 1923 he moved to Prague. In 1938-1939 he worked at the Ryahiv gymnasium in Transcarpathia. With the start of the Second World War, he returned to Czechoslovakia. He was arrested by the Gestapo in 1942 and he was in the Czechoslovak concentration camps for about a year. Subsequently, he was returned to Kyiv and sentenced to ten years in prison for counter-revolutionary activities. In the absence of a crime, rehabilitated in 1997. Nobody was appealing for the rehabilitation certificate.

Unfortunately, out of all five members the Ukrainian Higher Pedagogical Institute named after M. Dragomanov in Prague (N. Dyachenkova-Gordash, T. Pasichnik, P. Savitsky, F. Sumnevich), the fate of Nikolai Alekseevich Timchenko is the most tragic.

Biographes will always draw attention, because despite the diversity of human destinies, contemporaries are also human beings: people who go on an individual path from birth to death and people who have their own biographies.

Key words: biography, Ukrainian emigration, interwar Czechoslovakia, UHPI M. Dragomanov in Prague, People's Commissariat of Internal Affairs, repression.

тимченко професор мова класичний

Академічно, під біографією розуміють життя людини як сукупність її вчинків, подій, скерованості розуму та інтересів. Біографія також передбачає опис життя людини, з метою з'ясування історичних, національних і соціальних відмінностей, психологічного типу її особистості. Тому в сучасній (всесвітній та й українській) історіографії соціальної історії, «людина маленька» - один із найвагоміших об'єктів дослідження.

Маємо відзначити, що біографістика викладацького персоналу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1923-1933 рр.) в Празі була започаткована значно раніше самого дослідження про власне навчальний заклад. Пояснюється все тим, що в цьому вузі працювало багато відомих українських громадсько-політичних діячів, як «центральнорадівців», так і «скоропадченків» з «директоріанцями». Як от: Дмитро

Дорошенко [1], Софія Русова [2], Іван Горбачевський [3], Олександр Шульгин [4]. Згодом до справи долучилися «регіоналісти». Так з'явилися розвідки про «буковинця» Василя Сімовича - другого ректора Педагогічного інституту [5], кубанця Григорія Омельченка - доцента кафедри історії слов'янських літератур [6]. Зрозуміло, що серед галичан, волинян та кубанців, наддніпрянських українців було чи не найбільше. У когорті останніх, зокрема, було й п'ятеро «подолян». Їх біографії впродовж десяти років збирала вінницька дослідниця О. Зубко [7, 8, 9, 10], тому ця публікація фактично завершує «подільську біографістику» УВПІ ім. М. Драгоманова в Празі.

У середовищі українського празького еміграційного осередку та серед вісімдесяти викладачів Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі професор Тимченко вважався справжнім «подолянином», хоча насправді етнографічно він був «киянином». Чому так сталося та чому так вважалося-спробуємо розібратися.

Микола Олексійович Тимченко народився 2 травня 1882 року в місті Києві в сім'ї колишнього полковника царської армії Олексія Тимченка. З 1880 року по 1896 рік старший Тимченко, хоча й проживав із сім'єю в центральному губернському місті, частенько навідувався до Смілянської цукроварні (нині місто Сміла Черкаської області), яку заклав ще в 1820 році граф Олексій Олексійович Бобринський. Колишній полковник був акцизним чиновником саме цієї цукровані [11, арк. 135]. А виробництво цукру на той час і, відповідно, вкладання коштів у молоду цукрову галузь Російської імперії було досить прогресивною справою, бо «споживала» Російська імперія переважно закордонний та дорогий цукор з тростини. Кілограм такого цукру коштував 4 карбованці. Стільки-скільки коштувала добра корова. Смілянська цукроварня в цілому, корпуси якої розкинулися на 1500 десятинах землі, після виведення Бобринським нових цукристіших сортів буряків, виробляла цукор у значних об'ємах у вигляді як рафінаду, так і цукру-піску. Тут працювало 2500 найманих робітників [12]. Отож наш «подолянин-увпіст» народився в заможній сім'ї та мав щасливе дитинство.

Дитинство, однак, закінчилося у 1896 році, коли старший Тимченко помер. Родина Тимченків за невідомих обставин досить швидко опинилася «на межі». Похорон батька став для малого Миколи, котрий навчався тоді в 4 класі Першої Київської гімназії, жорстокою життєвою та соціальною несправедливістю. Тому з 1896 року він змушений самостійно заробляти на прожиття, переважно-репетиторством та важкою фізичною працею. І саме це (ота соціальна та життєва несправедливість!) й штовхне його «на шлях боротьби із самодержавством», як відзначить він на празькому липневому допиті «смершівцям» в 1945 році: «Пропагандируемый социал-демократией эволюционный способ борьбы показался мне длинным путём и мои симпатии склонились к партии социалистов-революционеров. (Спершу російської, зауважимо. - О. З.) Этому способствовало и близкое знакомство с товарищем по гимназии Павлом Блонским. Тяжёлые жизненные условия не дали возможности принять активное участие в деятельности эсеров, но в моей жизни были и участия в митингах, маёвках, и чтение нелегальной литературы» [13, арк. 135 зв.]

Зв'язок з російськими есерами Микола Олексійович почав втрачати з 1905 року, коли одружився. Цікаво, що відомості про його дружину майже відсутні; варто відзначити й те, що досить обережно, скупо, однак неймовірно тепло та делікатно говорив на допитах про неї й сам Тимченко. Достовірно відомо, що звалася його дружина - Тетяною Гнатівною. Коли в травні 1919 року Тимченко був заарештований Київською Надзвичайною Слідчою Комісією за звинуваченням у антирадянській пропаганді та скерований до Лук'янівської в'язниці, Тетяна Гнатівна знайшла змогу передати особисте звернення-клопотання з проханням про перегляд справи голові Радянських Народних Комісарів УСРР Християну Раковському [14, арк. 43] та таки спромоглася витягти чоловіка з в'язниці. Відомо й те, що в жовтні 1919-го у власному будинку в місті Білій Церкві вона була жорстоко побита деніківцями. Останні відомості про неї датуються 1 січням 1920 року. У цей день Тетяна Гнатівна померла. Після побиття денікінцями, ціною неймовірних зусиль, вона змогла пробратися до Миколи Олексійовича в місто Кам'янець- Подільський. Однак в дорозі підхопила тиф, що й стало причиною смерті. Та чи не найбільш прикрим у цій ситуації було інше. Помирала Тетяна Гнатівна, носячи під серцем дитя.... Гортаючи сторінки кримінальної справи професора Тимченка, знаходиш згодом лише декілька не менш делікатних, однак значно скупіших, слів про другу його громадську дружину, чешку, та пасинка. І мимоволі замислюєшся над тим, що смерть першої дружини та їх спільної ненародженої дитини, вочевидь, завдала великого психологічного удару чоловікові. Удару такої сили, від котрого він не оговтався до кінця свого короткого життя.

В 1906-1907 роках родина Тимченків проживала у місті Боярці. У цей час, як писав в своєму звіті старший лейтенант групи безпеки «СМЕРШ» 1-го Українського фронту Деймон, «Тимченко перетворив своє помешкання на конспіративну квартиру, де зустрічалися запеклі есери та терористи» [15, арк. 118].

У 1910 році Микола Олексійович Тимченко закінчує навчання в Київському університеті святого Володимира, отримавши звання гімназійного вчителя латинської мови. Говорячи про навчання Миколи Олексійовича в цьому закладі, варто відзначити ось таку цікаву деталь: навчатися там в 1906-1910 роках могли здебільшого діти дворян. У деяких «празьких паперах» Тимченка, захоплених «смершівцями», фігурує подвійне прізвище Миколи Олексійовича - Тимченко-Островерхов. Вочевидь, саме оті невідомі нам дворяни Островерхови й «дозволили» майбутньому «подолянину-увпісту» здобути вищу освіту.

Після отримання диплому Миколою Олексійовичем, родина Тимченків переїздить до Білої Церкви. Місцем осідку родини стає будинок №9 по вулиці Польовій. Микола Олексійович влаштовується викладачем латинської мови в Білоцерківську чоловічу гімназію, яка з початком Української революції 1917-го перетвориться на Білоцерківську українську гімназію для дорослих імені Бориса Грінченка. Паралельно викладає він латинську мову й в Білоцерківській єврейській школі.

Проте у вересні того ж таки року Микола Олексійович Тимченко - штатний професор латини вже Вінницького вчительського інституту. За згадками самого професора Тимченка, «вінницький період» його життя - чи не один із найкращих, оскільки дозволив йому на деякий час відійти від виру революційних подій, спробувати переосмислити їх, взявши певний тайм-аут. Як писав він власноручно в касаційній грудневій скарзі 1945 року: «Моя активность до

Скоропадского и против Скоропадского, и в ходе дальнейших событий оказались для меня самого неожиданностью, неожиданностью с чёткими рамками без права отступления назад» [16, арк. 207].

1 лютого 1918 року Микола Тимченко повертається назад до Білої Церкви. У цей час у місті з'являються перші українські есери та бундівці й Микола Олексійович встановлює з ними контакти. Однак, як зазначає він сам, під час виборів до Установчих зборів «к левым эсерам не переходил» [17, арк. 138].

У часи Гетьманщини Тимченко залишається в тій же Білій Церкві. На травень 1918 року він член Білоцерківської «Просвіти», керівник пожежного відділу та дрібний урядовець Міської управи. У будівлі Білоцерківської «Просвіти» наприкінці травня гетьманська державна поліція здійснила обшук і Тимченко, відчуваючи перспективу арешту, вимушений був декілька днів переховуватися. Однак загалом за часів Гетьманщини ніякої націоналістичної роботи він не здійснював, оскільки, як пояснював «смершівцям», - «не было соответствующих условий».

Значно «пліднішим» на події особисто для нього виявився 1919 рік. Рік початку відліку його фактичної еміграції. 23-28 січня 1919 року, після повалення Гетьманату Скоропадського, Директорією було скликано Трудовий конгрес. Однак участь в роботі Трудового конгресу змусила Тимченка розійтися у поглядах з соціалістами-революціонерами та вийти з лав УПСР. А в травні 1919 року Тимченко, як вже зазначалося вище, був заарештований за антирадянську діяльність та пропаганду. Клопотання дружини та друзів й відсутність складу (антирадянщини) злочину як такого призвели до того, що кримінальна справа Тимченка була добре вивчена та переглянута і в результаті постанови слідчого Київської Губернської Надзвичайної Комісії на Миколу Олексійовича «чекав» Північний фронт або Північна Двіна. (Цей фронт брав участь проти кайзерівський військ на північному напрямку, захищаючи Петроград. - О. З.)

Та на Північний фронт Микола Олексійович не потрапив. У вересні 1919-го сталася саме та подія, ще раз підкреслимо, яка започаткувала його фактичну еміграцію. Як відомо, на кінець літа 1919-го денікінці окупували всю Україну, поділивши її на три області: Харківську, Київську та Новоросійську. Тому у вересні 1919-го на залізничну станцію Біла Церква (Київська область) прибув один із денікінських бронепотягів. За збігом обставин сюди ж прибув в цей же час й директоріанський бронепотяг. Складалася досить небезпечна ситуація: «Пребывая на вокзале по просьбе уездного комиссара Донченко, я вступил в переговоры с командиром деникинского бронепоезда и мы нашли компромисс: оба бронепоезда прекращают огонь и ожидают указаний своих командований. Через 2 часа бронепоезд Директории получил указание передислоцироваться в Фастов. Я уехал именно этим бронепоездом. Прибыв в Фастов, я узнал, что в Киеве идут бои между деникинцами и директорианцами. Во избежение преследований со стороны деникинцев, я уехал с директорианцами в Каменец-Подольский» [18, арк. 137]. Якщо сам Микола Олексійович уникнув переслідування з боку денікінців, то за такий здійснений ним ризикований крок відплату дістала, як пам'ятаємо, його перша дружина - Тетяна Гнатівна. У жовтні 1919 року вона була побита денікінцями у власному будинку, тоді як сам будинок Тимченків був пограбованим.

В Кам'янці-Подільському Микола Олексійович працює інспектором соціального забезпечення при Міністерстві охорони здоров'я та опіки. Саме у складі цього Міністерства в 1920-му він виходить за кордон та потрапляє у польський Торунь. Цікаво, що свій вихід за кордон та нешвидке повернення він пояснює «смершівцям» тим, що хотів побувати за кордоном короткий час та як державний службовець УНР не мав права на рееміграцію.

Після того, як Головний Отаман Симон Петлюра взяв курс на зближення з Польщею, Тимченко полишає ряди директоріанців. Восени 1920 року він виїздить у місто Лука Самборського повіту (поблизу Дрогобича) та працює в місцевій гімназії викладачем латинської та грецької мов. А коли польське керівництво починає зачиняти українські школи на західноукраїнських територіях, що відійшли до Польщі після Ризького мирного договору 1921 року, по запрошенню Українського громадського комітету в ЧСР в липні 1923 року виїздить до Праги.

У Празі Микола Олексійович спершу працює викладачем латинської та грецької мов Матуральних курсів при Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. (Матура (лат.) - останній гімназійний іспит, що давав право вступу до університету. - О. З.). А згодом, з 1 серпня того ж 1923-го, очолює кафедру класичних мов і письменства власне УВПІ ім. М. Драгоманова в Празі. У цьому навчальному закладі він пропрацює впродовж усіх десяти років його існування, до кінця 1933 року. Саме в УВПІ Тимченко вперто іменуватиме себе «подолянином». Як згадувала в своєму щоденнику Софія Русова 15 березня 1929 року: «Вчора відбулася значна подія в Інституті. Ми фотографувалися - професори «окончієвшиє» і абсольвенти (випускники-О. З.)... до 100 чоловік. Вечеря була неможливо погана. В горілку отой вінничанин професор Тимченко наклав стільки перцю, що у ректора Сімовича язик одубів.» [19, с. 302]. Міркуємо, бажання йменуватися «подолянином» було викликане саме тією обставиною, що «вінницький період» в житті «увпіста» Тимченка був досить позитивним та, головне, аполітичним, спокійним.

З 1933 року по 1938 рік Микола Олексійович Тимченко - агент з продажу книг чеської фірми «Рябец Роден». Тоді як в час становлення Карпатської Русі, в кінці 1938-го, його запрошують викладачем латинської мови до Ряхівської гімназії. У цій гімназії професору Тимченку пощастило пропрацювати до березня 1939 року, до часу окупації міста угорськими військами. На початку ж березня 1939-го Тимченко повертається до Праги. Однак вже 17 березня й сама Прага була окупована німецькими військами.

Ще до жовтня 1942 року Тимченко залишається агентом з продажу книг чеської фірми «Рябец Роден». Та вже в жовтні 1942-го його заарештовує Гестапо. Приводом до арешту став донос двірника про те, що «нєпажадни рус» («неповажний росіянин», а саме так профашистські чехи називали всіх без виключення українців наприкінці 1930-х - О. З.), тишком слухає заборонені Гестапо радіостанції, зокрема, радянські; вороже відноситься до німців та не поважає фюрера. До усього, Тимченка було звинувачено в саботажі. Цілісінький місяць довелося відсидіти йому в празькій в'язниці, доки його не етапували до Презинської малої фортеці - концентраційного табору за 100 кілометрів від Праги. У Презені професор Тимченко перебував до 23 червня 1943 року. А оскільки звільнення з концентраційного табору відбулося з формулюванням «Під нагляд Гестапо», Миколі Олексійовичу доводилося періодично звітуватися перед цим самим празьким Гестапо. Останній його візит до цієї установи відбувся в квітні 1945 року. Як пояснював «смершівцям» сам професор Тимченко: «В это время я нигде не работал, а занимался преподаванием частных уроков латыни и русского языка» [20, арк. 142].

Ще в 1929 році в життя Миколи Олексійовича увійшла інша жінка - чешка Марія Фукалова. На допиті в 1945 році її дитина, Карел Стейкол розповідав «смершівцям», що Микола Олексійович Тимченко - «його другий батько, якого він знає з шести років. Цей другий батько допоміг йому стати на ноги, тому він мав та має зобов'язання зі свого боку допомагати батькові». Отож неодноразово з Відня та Берліну, де Стейкол працював в кафе та ресторанах (а був він чудовим кондитером та поваром, хоча закінчив всього 4 класи гімназії; за професіоналізм його «не чіпали» навіть німці - О. З.), передавав регулярно Миколі Олексійовичу великі грошові суми, переважно по 300-500 рейхсмарок. Карел Стейкол відзначив також те, що його мати жила з Миколою Олексійовичем півтора роки на Закарпатті, у Ряхові [21, арк. 181-182]. Марії Фукаловій та Карелу Стейколу «пощастило» - їх не перевезли з Праги до Києва. Однак, як склалося їх подальше життя нам невідомо. Вочевидь, починаючи розуміти усю суть радянської системи, пані Марія втратила будь-які надії допомогти своєму другому чоловікові. А, можливо, разом із сином, певним чином й сама була покарана. Існував і третій варіант розвитку подій: з арештом професора Тимченка його друга родина від нього відмовилася. Втім, у цій ситуації вагоме інше: Марія Фукалова так і не змогла замінити Миколі Олексійовичу «його Тетяну».

Арешт Тимченка стався 5 липня 1945 року безпосередньо у Празі. Стався, відзначимо, за безглуздих обставин. Сам Микола Олексійович, бачив, чув і спостерігав за тим, як «господарюють» у Празі «совєти». Хоча, наприклад, до арештів всіх присутніх на похороні Олександра Колесси лишалося 19 днів, до самогубства Євгена Вирового - 14 днів, а до арешту Максима Славінського - цілих 6 місяців. Отож можливо стверджувати, що в руки «СМЕРШу» Тимченко потрапив одним із перших. Потрапив, дійсно, безглуздо, бо чимчикував собі спокійнісінько вулицею з великою сумою грошей у кишенях (1950 чехословацьких крон). Куди та з якою метою прямував професор, ми, нажаль, вже не дізнаємося. Але дійти до свого празького місця проживання - квартири 15 будинку 17 по вулиці Летецькій йому вже не судилося. Звинувачений «в преступлениях, предусматриваемых ст. ст. 58-2, 58-11 Уголовного Кодекса РСФСР*», він був поміщений під варту та в червні 1945 року перевезений до Києва до внутрішньої в'язниці НКВС УРСР.

15 пункт анкети заарештованого свідчив, що світлорусий з сивиною Тимченко - 170-180 сантиметрів зростом, має худощаву фігуру, опущені донизу плечі, довгу шию, овальне обличчя, високий лоб, дугоподібні брови, великий товстий ніс з прямою спинкою, маленький рот, товсті губи, пряме підборіддя та великі вуха з окремо виділеними мочками. Тільки напроти примітки «колір очей» в анкеті арештанта стояв жирний прочерк [22, арк. 119]. Разом з арештантом до внутрішньої в'язниці НКВС УРСР прибули не тільки його гроші, але й металевий портсигар, шкіряний гаманець, паспорт, робітнича книжка, книжка безробітного, посвідчення УВПІ ім. М. Драгоманова, «пропуск на выпуск из неимущих людей», націоналістичні листівки та приватні листи. Після оголошення вироку Миколі Олексійовичу, його гроші були використані на потреби НКВС, реквізовані металевий портсигар та шкіряний гаманець, а ось націоналістичні листівки та приватні листи були спалені. Тоді як паспорт, робітнича книжка, книжка безробітного, посвідчення УВПІ ім. М. Драгоманова й «пропуск на выпуск из неимущих людей» зберігаються й нині в його кримінальній справі.

Допити «подолянина-увпіста» тривали впродовж травня-листопада 1945 року. На усіх допитах він спокійно відкидав звинувачення в контрреволюційній діяльності, натомість, вимушено-втомлено намагався пояснити те або інше питання, а то ще й обґрунтувати свою відповідь. Так, Тимченко докладно проінформував на допитах щодо діяльності празького Закордонного осередку українських есерів; спростовував неправдиву інформацію щодо Ісака Мазепи, Панаса Феденка, Микити Шаповала, Никифора Григорієва, Аркадія Животка, представника УНО Юрія Тищенка («Сірого»), що мав у приватній власності книжковий магазин у Празі.

Однак нічого не допомагало. Не допомогли й навіть свідчення полковника-гетьманця Миколи Олександровича Росіневича, чоловіка відомої української жінки-диригентки, правої руки Олександра Кошиця, Платоніди Щуровської-Росіневич, котрого «СМЕРШ» викрав у Празі 21 травня 1945 року. Останній на допиті 30 серпня 1945 року відзначав: «О его (Тимченка - О. З.) политической деятельности я ничего сказать не могу. Активным он не был. О причинах его ареста мне ничего не известно» [23, арк. 183].

У грудні 1945 року Миколі Олексійовичу Тимченко було винесено вирок: 10 років таборів за контрреволюційну діяльність. За місяць до вироку, в листопаді 1945-го, Тимченко був оглянутий лікарем «ВТ НКГБ УССР» Панкратовою. Вона діагностувала у нього «вроджену ваду серця», через що він став «придатним» для легкої праці.

У кримінальній справі «подолянина-увпіста» відомостей про те, де саме відбував покарання Микола Олексійович, як жилося йому «там», та де його місце поховання не має. Натомість, 1 липня 1997 року його, за відсутністю складу злочину, було реабілітовано. Однак, як відзначив співробітник Реабілітаційного відділу СБУ М. Дранко «Справка о реабилитации не выдавалась».

Фактично, з усіх п'яти викладачів-подолян УВПІ ім. М. Драгоманова в Празі (Н. Дяченкової-Гордаш, Т. Пасічника, П. Савицького, Ф. Сумневича), доля Миколи Олексійовича Тимченка - найтрагічніша.

Цікавість та актуальність біографістики, як бачимо й переконуємося, беззаперечні, бо незважаючи на різноманіть людських доль, сучасники - теж люди; люди, котрі проходять індивідуальний шлях від народження до смерті, а, отже, люди, котрі мають свої власні біографії.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1.Веденєєв Д. В. Дорошенко Дмитро Іванович // Енциклопедія сучасної України: у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.]; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. - К., 2003-2016.

2.Осташко Т. С. Русова Софія Федорівна // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. - К.: Наук. думка, 2012. Т. 9. 382 с.

3.Лахманюк Т. Іван Горбачевський: науково-педагогічна та громадсько-політична діяльність. - Тернопіль: Вектор, 2012. 159 с.

4.Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці / Збірник наукових праць та документів: Наукове видання / упоряд. В. Піскун. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. 432 с.

Луцький О. І. Сімович Василь Іванович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. - К.: Наук. думка, 2012. Т. 9. 577 с.

Готкова Ю. С. Діяльність кубанських організацій в Чехо-Словаччині в 1920-1930-ті роки // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2014. Вип. 40. С.135-141.

7.Зубко О. Є. Подолянин П. І. Савицький: від Вінницького Вчительського інституту через Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі до діамантової монополії «De Beers» // «Межибіж». Науковий вісник з проблем регіональної історії та пам'яткознавства. - Меджибіж. Хмельницької обл. В-во: Державний історико-культурний заповідник «Межибіж», 2017. С. 144-148.

8.Зубко О. Є. Ніна Дяченкова-Гордаш - подолянка, українська пражанка, прима вокалу та володарка нот в 1920 р. (В пошуках правди) // Матеріали Першої міжнародної науково - практичної конференції «Сестри по обидві сторони Збруча: історичний досвід жіноцтва Галичини та Наддніпрянщини», присвяченій 125-й річниці з дня народження Ольги Басараб. Львів. 23-24 вересня 2014 року. - Львів: СПОЛОМ, 2014. С. 120-121.

9.Зубко О. Є. Мурованокурилівчанин Федір Сумневич на чолі Української Селянської Спілки в Празі // Друга Мурованокурилівецька науково-краєзнавча конференція/ Матеріали конференції, 22-23 вересня 2017 року., смт. Муровані Курилівці - Вінниця: ПП Балюк І. Б., 2017. 293-301.

ІО.Зубко О. Є. Видатний подолян Трохим Іванович Пасічник // Матеріали XV Подільської наукової історико-краєзнавчої конференції присвяченої 100-річчю Української революції 19171921 рр., 100-річчю заснування Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка/ [редкол.: Копилов С. А. (співголова), Реєнт О. П.(співголова), Баженов Л. В. (відп. ред.) та ін.]. - Кам'янець-Подільський: ФОП Сисин О. В., 2017. С.449-451.

11.Галузевий державний архів Служби безпеки України в м. Києві. (Далі - ГДА СБУ). Спр.73637-фп. 241 арк.

12.Олянська С.П., Грабовська О.В., Чагайда А.О. Нариси з історії розвитку цукрової промисловості України і створення начального закладу для підготовки технологів, хіміків та майстрів цукрового виробництва. До 130-річчя Університету харчових технологій // URL: http://library.nuft.edu.ua/inform/cukorukrN172342014.pdf (дата звернення - 23.01.2018).

13. Галузевий державний архів Служби безпеки України в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

14. ГДА СБУ в м. Києві. Спр.36255-фк. Машинопис. 139 арк.

15. гДа СБУ в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

16. гДа СБУ в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

17. гДа СБУ в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

18. гДа СБУ в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

19. Русова С. Мемуари. Щоденники. Київ: Поліграфкнига, 2004. 544 с.

20. Галузевий державний архів Служби безпеки України в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

21. ГДА СБУ в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

*Ст. ст. 58-2, 58-11 КК РРФСР як в редакції 1926 року, так і в значно пізніших редакціях встановлювали відповідальність за контрреволюційну діяльність. Статті 58 (1 -14) були скасовані лише в 1961 році.

22. Галузевий державний архів Служби безпеки України в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

23. ГДА СБУ в м. Києві. Спр.73637-фп. 241 арк.

REFERENCES:

1. Vedenyeyev D. V. Doroshenko Dmy'tro Ivanovy'ch // Ency'klopediya suchasnoyi Ukrayiny': u 30 t. / red. kol. I. M. Dzyuba [ta in.]; NAN Ukrayiny', NTSh, Koordy'nacijne byuro ency'klopediyi suchasnoyi Ukrayiny' NAN Ukrayiny'. - K., 2003 2016. Poshuk onlajn.

2.Ostashko T. S. Rusova Sofiya Fedorivna // Ency'klopediya istoriyi Ukrayiny': u 10 t. / redkol.: V. A. Smolij (golova) ta in.; Insty'tut istoriyi Ukrayiny' NAN Ukrayiny'. - K.: Nauk. dumka, 2012. T. 9. S. 382.

3.Laxmanyuk T. Ivan Gorbachevs'ky'j: naukovo-pedagogichna ta gromads'ko polity'chna diyal'nist'. - Ternopil': Vektor, 2012. 159 s.

4.Oleksandr Shul'gy'n v ukrayins'komu derzhavotvorenni ta mizhnarodnij polity'ci / Zbirny'k naukovy'x pracz' ta dokumentiv: Naukove vy'dannya / uporyad. V. Piskun. - K.: Insty'tut ukrayins'koyi arxeografiyi ta dzhereloznavstva im. M. S. Grushevs'kogo NAN Ukrayiny', 2016. 432 s.

5. Lucz'ky'j O. I. Simovy'ch Vasy'l' Ivanovy'ch // Ency'klopediya istoriyi Ukrayiny': u 10 t. / redkol.: V. A. Smolij (golova) ta in.; Insty'tut istoriyi Ukrayiny' NAN Ukrayiny'. - K.: Nauk. dumka, 2012. T. 9. S. 577.

6. Gotkova Yu. S. Diyal'nist' kubans'ky'x organizacij v Chexo-Slovachchy'ni v 1920 1930-ti roky' /Yu. S. Gotkova// Naukovi praci istory'chnogo fakul'tetu Zaporiz'kogo nacional'nogo universy'tetu. - Zaporizhzhya: ZNU, 2014. Vy'p. 40. S.135-141.

7. Zubko O. Ye. Podolyany'n P. I. Savy'cz'ky'j: vid Vinny'cz'kogo Vchy'tel's'kogo insty'tutu cherez Ukrayins'ky'j vy'shhy'j pedagogichny'j insty'tut im. M. Dragomanova v Prazi do diamantovoyi monopoliyi «De Beers» /Ol'ga Yevgeniyina Zubko// «Mezhy'bizh». Naukovy'j visny'k z problem regional'noyi istoriyi ta pam'yatkoznavstva. - Medzhy'bizh. Xmel'ny'cz'koyi obl. V-vo: Derzhavny'j istory'ko-kul'turny'j zapovidny'k «Mezhy'bizh», 2017. S. 144-148.

8. Zubko O. Ye. Nina Dyachenkova-Gordash - podolyanka, ukrayins'ka prazhanka, pry'ma vokalu ta volodarka not v 1920 r. (V poshukax pravdy') /Ol'ga Yevgeniyivna Zubko// Materialy' Pershoyi mizhnarodnoyi naukovo-prakty'chnoyi konferenciyi «Sestry' po oby'dvi storony' Zbrucha: istory'chny'j dosvid zhinocztva Galy'chy'ny' ta Naddnipryanshhy'ny'», pry'svyachenij 125-j richny'ci z dnya narodzhennya Ol'gy' Basarab. L'viv. 23-24 veresnya 2014 roku. - L'viv: SPOLOM, 2014. S. 120-121.

9. Zubko O. Ye. Murovanokury'livchany'n Fedir Sumnevy'ch na choli Ukrayins'koyi Selyans'koyi Spilky' v Prazi / Ol'ga Yevgeniyivna Zubko// Druga Murovanokury'livecz'ka naukovo-krayeznavcha konferenciya/ Materialy' konferenciyi, 22-23 veresnya 2017 roku., smt. Murovani Kury'livci - Vinny'cya: PP Balyuk I. B., 2017. S.293-301.

10. Zubko O. Ye. Vy'datny'j podolyan Troxy'm Ivanovy'ch Pasichny'k /Ol'ga Yevgeniyivna Zubko// Materialy' XV Podil's'koyi naukovoyi istory'ko krayeznavchoyi konferenciyi pry'svyachenoyi 100-richchyu Ukrayins'koyi revolyuciyi 1917-1921 rr., 100-richchyu zasnuvannya Kam'yanecz' Podil's'kogo nacional'nogo universy'tetu imeni Ivana Ogiyenka/ [redkol.: Kopy'lov S. A. (spivgolova), Reyent O. P.(spivgolova), Bazhenov L. V. (vidp. red.) ta in.]. - Kam'yanecz' Podil's'ky'j: FOP Sy'sy'n O. V., 2017. S.449-451.

11. Haluzevyy derzhavnyy arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrayiny v m. Kyyevi. (Dali - HDA SBU). Spr.73637-fp. 241 ark.

12.Olyans'ka S.P., Hrabovs'ka O.V., Chahayda A.O. Narysy z istoriyi rozvytku tsukrovoyi promyslovosti Ukrayiny i stvorennya nachal'noho zakladu dlya pidhotovky tekhnolohiv, khimikiv ta maystriv tsukrovoho vyrobnytstva. Do 130-richchya Universytetu kharchovykh tekhnolohiy // URL: http://library.nuft.edu.ua/inform/cukorukrN172342014.pdf (data zvernennya - 23.01.2018).

13. Haluzevyy derzhavnyy arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrayiny v m. Kyyevi. Spr.73637-fp. 241 ark.

14. HDA SBU v m. Kyyevi. Spr.36255-fk. Mashynopys. 139 ark.

15. HDA SBU v m. Kyyevi. Spr.73637-fp. 241 ark.

16. HDA SBU v m. Kyyevi. Spr.73637-fp. 241 ark.

17. HDA SBU v m. Kyyevi. Spr.73637-fp. 241 ark.

18. НРА ЗВи V т. Кууеуі. 8рг.73637-1р. 241 агк.

19. РиБ0уа 8. Метиагу. 8hchodennyky. - Куум: РоііЬгаІкпуЬа, 2004. 544 б.

20. Haluzevyy derzhavпyy arkhiv 8іuzhby bezpeky икгауіпу V т. Kyyevi. 8рг.73637-Ір. 241 агк. 21 .НйА ЗВи V т. Kyyevi. 8рг.73637-1р. 241 агк.

21. *81. бі. 58-2, 58-11 КК ЯЯР8Я уак V геЬаксіуі 1926 гоки, Іак і V znachno pizпiБhy'x геЬаксіуах vБtaпovіyuvaіy' vidpovidaі'пiБt' za koпtггevoіyucijпu Ьіуаі'піБі;'. 8іаііі 58 (1-14) Ьиіу' БkaБ0vaпi іу'БИе V 1961 госі.

22. Haіuzevyy deгzhavпyy агкИм 8іuzhby bezpeky икгауіпу V т. Kyyevi. 8рг.73637-1р. 241 агк.

23. НРА 8Ви V т. Kyyevi. 8рг.73637-1р. 241 агк.

Размещено на Allbest.ru