Лінгвокогнітивні особливості репрезентації художнього концепту “Soleil couchant” у поетичних дискурсах В. Гюго та П. Верлена

Размещено на http://www.allbest.ru/

мовний свідомість soleil couchant

Стаття з теми:

Лінгвокогнітивні особливості репрезентації художнього концепту “Soleil couchant” у поетичних дискурсах В. Гюго та П. Верлена

Тарасова О.А., Київський національний лінгвістичний університет

Статтю присвячено дослідженню структури і способів представлення поетичної інформації у віртуальній реальності віршованого тексту, проблемам відбиття національної та авторської картин світу крізь призму мовної свідомості письменника. На матеріалі французького віршованого дискурсу 19 століття, представленого творами “Soleils couchants” В. Гюго та “Soleils couchants” П. Верлена, досліджено специфіку функціонування художнього концепту “soleil couchant”. Організація смислу поетичного тексту здійснюється довкола пейзажу заходу сонця - стану природи, що корелює з меланхолією як особливим психоемоційним станом людської свідомості.

Ключові слова: інформація, поетичний текст, поетичний смисл, текстова віртуальна реальність, художній концепт.

The article is dedicated to the investigation of the structure and means of presentation of poetic information in the virtual reality of the poetic text, reflection issues of national and author's image of the world through linguistic consciousness of the writer. On a material of the French poetic discourse of the 19th century presented by such literary works as “Soleils couchants” by Victor Hugo and “Soleils couchants” by Paul Verlaine, is investigated specificity of functioning artistic concept “soleil couchant”. Organization of the poetic text sense is made around the landscape sunset which is the state of nature that correlates with melancholia as a special psycho-emotional state of human consciousness.

Key words: artistic concept, information, poetic meaning, poetic text, textual virtual reality.

Проблеми вивчення поетичної картини світу традиційно перебувають у колі інтересів багатьох філологів. У цьому плані нагальним видається розгляд мовних явищ у межах сучасної лінгвокогнітивної парадигми досліджень, зокрема когнітивної поетики та художньої юнцептології (M. Freeman, R. Tsur, M. Turner, Л. І. Бєлєхова, О. П. Воробйова, О. М. Кагановська, Ж. М. Маслова, В. Г Ніконова, І. А. Тарасова та ін.), що передбачає у проблематиці студій визначення сутності, моделювання та опис художніх концептів. В основі нашої розвідки міститься думка про те, що художній концепт являє собою ментальну одиницю мовної свідомості адресанта поетичного повідомлення, сформовану за допомогою різних способів категоризації дійсності, детерміновану загальнокультурними й національними факторами художнього дискурсу, у межах якого він функціонує, та здатну до вербалізації в різноманітних формах. Саме за посередництва художніх концептів експлікуються поетичні смисли, які, по суті, виступають результатами процедури рефлексії над тим чи іншим художнім концептом індивідуально-авторської свідомості. Тож поетичний смисл є інтегральним лінгвоментальним утворенням, що виникає в межах формування текстової віртуальної реальності та маніфестується через текстові одиниці, котрі беруть участь у динаміці процесів самоорганізації поетичної інформації.

Та незважаючи на гнучкість поетичної мови, існують окремі обмеження та навіть прагнення до певної уніфікації щодо способів вербалізації індивідуально-авторських (тобто художніх. - О. Т.) концептів у межах окремих літературних напрямів. Ураховуючи все розмаїття унікальних поетичних текстів, що існують, основними механізмами вербалізації авторського задуму залишаються метафора, метонімічне перенесення та символізація, які в контексті лінгвопоетичних студій представлені як когнітивні механізми формування смислу [3, с. 130-131].

Мета нашої статті - визначити особливості репрезентації художнього концепту “soleil couchant” у межах французького віршованого дискурсу 19 століття. Серед основних завдань - виявити засоби вербалізації художнього концепту “soleil couchant” у творах В. Гюго, П. Верлена.

На сьогоднішній день французька філологічна думка володіє кількома розвідками, в основному літературознавчого спрямування, щодо soleil couchant як об'єкта лірики, який являє собою одну з домінант тематичного (дескриптивного, описового) пейзажного фундаменту французької поезії до 19 століття; дослідниками констатуються відсутність звернення поетів до міфологічної основи зазначеного природного явища, лімітована його репрезентація як суто природничої реалії, його експлуатація в ролі поетичного кліше, відомого ще з античних часів [напр. 7; 9; 19]. Поряд із цим наголошенню підлягає той факт, що саме у віршованому дискурсі 19 століття soleil couchant замикає на собі цілий оновлений, модерний комплекс творчих пошуків. У цей час soleil couchant набуває статусу топосу, тобто lieu commun [17, с. 129], а основним, зразковим утіленням згаданої тенденції як модель чи критерій визнається вірш “Soleils couchants” із творчого доробку В. Гюго [9, с. 145].

Зауважимо, що когнітивний підхід до вивчення художнього (насамперед - поетичного) тексту, що прагне до вилучення поетичних смислів через поаспектний розгляд ознак художніх концептів та інтерсистемно через включення його в дискурсивний інформаційний простір у проекціях етнічної, мистецької, історико-бібліографійної, етико-моральної і т. ін. досвідних практик, дозволяє говорити про уможливлення аналізу авторської концептуалізації soleil couchant у художній картині світу французьких поетів-модерністів.

Тож, оскільки література модернізму вміщує зразкові приклади зміни художньо-естетичної парадигми, у межах французького віршованого дискурсу 19 століття художній концепт “soleil couchant” постає сукупністю загальнолюдських, культурно-специфічних, індивідуально- авторських смислів, основним механізмом формування яких у французькій поетичній традиції залишається символізація. У концептологічному ключі здійснення дослідів не можемо не погодитися з думкою відомого лінгвосеміолога О. В. Шелестюк, яка зазначає, що символи, поряд із концептами, виступають носіями культурних, історичних, соціальних та особистісних смислів людини. З одного боку, продовжує дослідниця, символ є “аурою” культурно- стереотипних, архетипічних, індивідуально-символічних сем концепту, що імплікується тим самим концептом та латентно в ньому існує; з другого боку, символ - це знак, позначуваним у якому виявляється предмет чи явище, образ, концепт або слово, що його виражає, а позначеним - узагальнене, абстрактне поняття чи ідея. У першому випадку символ кваліфікується як сутність (точніше - “сутність” концепту), а у другому - як явище [6]. Саме з останнім ми і маємо справу, говорячи про когнітивний механізм формування поетичного смислу. Так, у французькому віршованому дискурсі 19 століття “soleil couchant” під кутом естетики модернізму (= мотиваційна основа) специфікується як “couchant mйlancolique” на перетині реальності фізико-матерільної і спіритуальної та стає символом смерті. У 19 столітті в лоні течії романтизму зароджується тенденція, що відбиває думки грецьких філософів, щодо уведення меланхолії до рангу об'єктів естетики - естетики безнадії (“esthйtique du dйsespoif') [14, с. 52]. З позиції французьких дослідників у галузі психосоціології, смерть та своєрідна схибленість на смерті (“l'invertissement sur la mort”) у художньо-естетичній діяльності 19 століття слугують барометром психічного травматизму особистості митця під впливом засилля небувалої жорстокості, результованої жахіттями революційних подій [13, с. 17].

У ході нашого дослідження першочергово звертаємося до віршованого твору представника французького романтизму В. Гюго “Soleils couchants”, за яким французькі поетологи визнають своєрідне право першості у представленні “заходу сонця” в канві літературного письма не як поетичної декорації (фактично, суто фонової локації), а як провідного елементу подачі поетичної інформації твору [16]. Більше того, естетика модерної французької літератури 19 століття з її новітніми ідеалами nouvelle poйtique корелює з когнітивно-дискурсивною практикою продукування поетичної події - “un nouveau rapport du discours а un monde lui-mкme nouveau” [10, с. 73]. Інакше кажучи, захід сонця - це природний феномен, явище, що, перебуваючи у фокусі поетичної події, отримує статус концепту і постає у віршованому дискурсі Франції 19 століття своєрідною естетичною провокацією та, саме на цій основі, піддається художній концептуалізації, отримуючи мовну “упаковку”. Назагал поетичний дискурс 19 століття можна метафорично назвати дискурсом епохи сутінок (“йpoque du crйpuscule”), коли природні явища сходу та заходу світила, яке на цей час стає головним складником пейзажу в живописі та письменництві, опиняються в центрі поетичної події. Така “солярна риторика” (“rhйtorique solaire”) набуває нових поетичних конотацій завдяки потугам саме французьких авторів-романтиків, які, за влучним висловом французького поетолога Ґ. Ляроша, “революціонізують літературу за посередництва заходу сонця” [цит. за 8].

Романтична літературна традиція передбачає проекцію екзистенції особистості на природу, що перегукується із загальною тенденцією поетичного дискурсу 19 століття до константної екзальтації сфери почуттів, що так влучно описав Стендаль: “важко не побачити того, що шукає 19 століття: зростаюча спрага до сильних емоцій - його характерна особливість” [5, с. 36]. Саме в такому форматі інформаційного представлення спостерігаємо констатацію факту заходу сонця, що постає в першому рядку поезії Гюго: Le seleil s'est couchй ce soir dans les nuйes [23, с. 516]. У складі безсполучникового складного речення з окличною інтонацією (підкреслення важливості повідомлення) ця фраза вирізняється точністю в передачі інформації, про що свідчить структура цього речення як поширеного - підмет + присудок + обставина часу + обставина місця, що дозволяє говорити про створення інформаційного приводу як констатація факту для можливості подальшого викладу матеріалу, тобто роздумів на тему (пригадаймо жанр аналізованої поезії - медитація). Це філософські роздуми письменника щодо своєї епохи - епохи соціальних катаклізмів. Особливістю творів Гюго є те, що “сонце виступає [...] елементом рефлексії про історію” та “набуває політичної конотації” [8].

Момент заходу сонця як його щоденної смерті обрано за відправну точку початку медитації не випадково, оскільки перед наближенням кінця буттєвого шляху чи в період замислення над цим питанням порушується тема плинності часу. Маємо експлікацію часу, що минає, сонцем, яке сідає та знаменує завершення доби. Відтак у нашому випадку текстова віртуальна реальність розгортається довкола домінантного для віршованої традиції романтизму поетичного смислу “fuite du temps” (“швидкоплинність часу, що минає”), а когнітивним механізмом його формування виступає символізація: soleil couchant як символ смерті. Підтвердження подібних поетичних прагнень знаходимо у свідченнях самого поета, який у передмові до власної збірки “Odes et ballades” анонсує свою поезію як “меланхолійний погляд на те, що є, і особливо на те, що було”. Поезія Гюго - це “поезія скорботи” (“la poйsie du deuil”) [18, с. 97], де романтизм утверджується як спосіб художнього світосприйняття через віднайдення особливої перспективи між поетичною образністю та філософськими змістовими ідеями-узагальненнями.

Зацікавленість Гюго тематикою смерті та її супровідною атрибутикою є цілком обгрунтованою суспільно-політичною ситуацією, що склалася у країні, а саме - революцією (у цьому разі - липнева революція 1830 року), яка, на переконання П. Лафорга, відомого дослідника творчості письменника, визначала всю його творчу діяльність [15]. Поряд із цим у Гюго спостерігається, як зазначалося вище, так званий “історичний” ракурс символізації пейзажних елементів через присутність традиційного для романтиків поетичного образу бурі (= буремні суспільно-політичні події): сонце сідає за “громові хмари” (“les nuйes”), що знаменує собою неминучий прихід грози (= революційні зміни) - demain viendra l'orage [23, с. 516]. Тут відбивається розпізнавання часу як часу кліматичного, що передає стан атмосфери та містить маркери просторові: слова- репрезентанти художнього концепту “soleil”, “orage”. Таке змістове наповнення виявляється відповідальним за інформаційне представлення часу і простору в його динаміці, тобто як руху. Час, його неминуча мінливість подається як часо-просторове переміщення, поступовий рух від заходу сонця до добових періодів вечора, ночі - “soif', “nuit”, світанку - “aube”. Захід сонця продукує ланцюжок подій, побудованих за принципом кадрування в текстовому віртуальному просторі як низки кількох завершених локальних фрагментів, що втілюється за допомогою акумуляції через анафору “Puis” (рядки 3-4) та повтори “et” (рядки 2-3). Примітно, що в художній картині світу французького романтизму зміна природних станів заходу та сходу сонця представляється як бій, сутичка останніх [8], у чому вкотре прочитується політична основа пред'явлення поетичної інформації.

Концептуалізація природного явища заходу сонця в Гюго має в підґрунті таку ментальну симуляцію за схемою “я бачу небо, я його змальовую та, за посередництва цього, я уважно вивчаю таїну, я краще розумію сам себе” [9, с. 145]: (1) “я бачу небо” - адресант поетичного повідомлення встановлює “контакт” з поетичним інформаційним референтом за допомогою чуттєвого досвіду; (2) “я його змальовую та, за посередництва цього, я уважно вивчаю таїну” - відбувається художньо-естетичне моделювання світу, де відстежується “зв'язок феномена мистецтва з подвоєнням реальності”, із “перетворенням світу предметів у світ знаків” [2, с. 152], а поетичний текст виявляється продуктом витрати ментальних зусиль зі зберігання, опрацювання й передачі кодованого досвіду; (3) “я краще розумію сам себе” - змінений стан свідомості творчого індивідуума забезпечує можливість взаємопереходів між адресантом і адресатом як суб'єктами поетичного буття. Можна сказати, що такий ланцюжок виступає моделлю репрезентації авторського художньо-творчого та філософсько-морального осмислення світу й визначення свого місця в ньому та є підґрунтям розгортання поетичного смислу “fuite du temps”. У межах текстової віртуальної реальності досягається баланс між раціо та емоціо: творчим, інтуїтивним осяянням та аргументованою позицією особистості у сприйнятті часу. При цьому представлено індивідуально-авторську концепцію розуміння часу.

Ретроспективно на рівні:

семантики на підставі залучення номінативних одиниць, об'єднаних “часовим” інформаційним вектором (soleil, soir, orage (рядки 1-2), nuit, aube (рядки 2-3), nuits, jours, temps (рядок 4), jours (рядок 5), toujours (рядок 10), sans cesse, chaque jour (рядки 12-13), bientфt (рядок 15));

граматики на основі вживання особових форм усіх трьох основних дієслівних часів, а саме: (а) минуле (Passй composй): s'est couchй (рядок 1); (b) теперішнє (Prйsent): roule, aimons (рядки 7-8), donne (рядок 12),passe (рядок 14), manquй (рядок 16); (c) майбутнє (Futur simple): viendra (рядок 2), passerons (рядок 5), s'iront, prendra (рядки 11-12), m'en irai (рядок15).

Поаспектно через актуалізацію різних концептуальних ознак:

швидкість: ефект пролонгованості часу, що його представлено на початку вірша (coucher du soleil ^ soir ^ nuit ^ aube ^ jour) поступається ефекту пришвидшення використанням множини (Puis les nuits, puis les jours) та ехо-конструкцій, що стилістично оформлене використанням хіазму (Tous ces jours passeront; ils passeront en foule) та паралелізму (Sur la face des mers, sur la face des monts);

плинність: об'єктивація архетипного складника води як рідини-першоелемента буття та як наслідок розширення асоціативного поля, набуває вербального втілення (mers, fleuves d'argent, roule (рядки 6-7), eaux (рядок 9), fleuve des campagnes (рядок 11), le flot qu 'il donne aux mers (рядок 12)).

У межах об'єктивації художнього концепту “soleil couchant” у поетичному дискурсі представника символізму П. Верлена спостерігається ініціація іншого поетичного смислу “йphйmиre du temps”, тобто “ефемерність часу”: Une aube affaiblie / Verse par les champs /La mйlancolie /Des soleils couchants. //La mйlancolie /Berce de doux chants /Mon coeur qui s'oublie /

Aux soleils couchants [24, с. 63]. Це вже не роздуми, а сновидіння-марення, що виступає наслідком психічного розладу (la mйlancolie). Якщо в Гюго простежується романтична традиційна практика представлення боротьби світла та пітьми як світанку та заходу сонця, то у Верлена маємо іншу змістову тенденцію - у свідомості поета цей бій уже програно світанком: aube affaiblie, де епітет “affaiblie” “натякає” на подібний стан справ, маючи в основі таке семантичне наповнення - “той, що поступово зменшує інтенсивність свого вияву, говорячи про фізичну енергію (наприклад, звука, світла, руху)” [22]. Із цього приводу не можемо не пригадати роздуми відомого філософа Х. Ортеги-і-Гассета, який називає мистецтво 19 століття та його художню продукцію “найбільшою аномалією в історії смаків”, оскільки (раніше та після цього) усі величні мистецькі епохи уникали “людського” як центру тяжіння у своїх творах. При цьому людина, на відміну від тварин, виявляється вічно одержимою тугою, божевіллям, маніями, страждаючи від хвороб, що їх Гіппократ іменує божественними, лише тому, що її Ідеал представляє собою чисте прагнення, живу утопію, а отже, людина повсякчас рухається в напрямку поразки, ще до битви отримує “рану у скроню” [4, с. 517-518]. Тож виявляється, що усвідомлення поетом-символістом недосяжності осягнення Ідеї-Таїни Буття провокує поєднання естетки безнадії та естетики ефемерного (термін, який застосовується у верленових поетичних студіях [11, с. 164]). Дискурсивні фрагменти символістського твору Верлена, що містять лексеми- імена художнього концепту “soleil couchant”, демонструють нестабільність психоемоційного стану людського індивідуума, де простежується модерністська ідея кризового стану суспільної свідомості на зламі тисячоліть, що відображає мінливий характер екзистенції загалом. Цікаво, що актуалізація художнього концепту “soleil couchant” здійснюється за посередництва семантичних невідповідностей (incohmences sйmantiques) [12, с. 37], серед яких:

форма множини іменника soleils виявляє себе як ознака занепокоєння, оскільки мова йде про вигаданий пейзаж, що є рефлексією душевного стану [Verlaine 20];

у кінцевій частині вірша віддієслівний прикметник couchant перебирає на себе синтаксичну функцію Participe prйsent [20, с. 39] - у такий спосіб порушення семантико-синтаксичних відношень у середині сполуки покликане виразити граматичними засобами неспроможність осягнути ірраціональні зв'язки між об'єктами пейзажу та емоціями.

Надалі початкове сновидіння-марення зазнає поглиблення введенням образу привидів (fantфmes vermeils, sans trкves), дорівняних порівняльною конструкцією (pareils а) до пейзажних елементів (soleils couchants), що провокує стан занепокоєння в його невпинній пролонгованості (lenteur ^ mйlancolie). Подібні смислові трансформації сам Верлен описує у своїх нотатках щодо творчого доробку Бодлера: така процедура є доволі простою на перший погляд, проте виявляє насправді свою складність у здатності повертати один і той самий вірш навколо завжди нової ідеї і навзаєм - “одним словом описати одержимість” [20, с. 39]. Ґ. Лярош стверджує, що для Верлена “трансгресивні візії” заходу сонця пов'язані з питанням творчих “лімітів”: для поета” писати - це іти далі, за межі”, туди, де “фігурує фантасмагоричне джерело творчості”, там, де відчувається “пульсація смерті” [цит. за 8]. Більше того, можемо говорити про одержимість не самою смертю, а процесом її очікування, одержимість цим емоційним станом. Тож саме у Верлена вступає до дії мотив виявлення одержимості в заході сонця, який дійде в іншого поета-модерніста Лафорга до фобії, а саме - геліофобії [там само].

Показово, що конструкція вірша сприймається як гіпнотична: вона дозволяє абсорбувати пейзажне явище через сновидіння додатковим використанням сполуки soleils couchants наприкінці вірша [12, с. 37-38]. У цьому плані поетична мова аналогізується у своєму призначенні до досвіду сектантів: ритміка та повтори захоплюють та вводять у стан особливого перебування, що й створює “магію переживання, що засвоює” [1, с. 284]. Таким чином, відбивається взаємна смислова проекція: самоорганізованість поетичних одиниць та непідконтрольність людській психіці (само)виявлення емоційних станів. Такі зміни мають за мету надання дискурсивної активності кожному елементу текстової віртуальної реальності як складного інформаційного конструкту у прирощенні нового поетичного смислу: швидкоплинна минущість часу поступається його примарності, коли захід сонця як криваво-червоний фантом (прикметник vermeil) повертається рядок за рядком подібно до стоп-кадру, де втрачається зв'язок із реальністю та її часовими вимірами і відбувається відхід у підсвідоме.

Отже, зрезюмуємо, що художній концепт “soleil couchant” слугує унікальним маркером діяльності індивідуально-авторської свідомості доби французького модернізму, що є спрямованою на інтерпретацію результатів пізнання (ір)реального світу. Перспективними є подальші наукові розвідки щодо розширення меж лінгвістичних пошуків у вивченні процесів художньої концептуалізації.

Література

1. Грякалов А. А. Событие и письмо (когнитивная аналитика поэтического языка) / А. А. Грякалов // Синергетическая парадигма. Когнитивно-коммуникативные стратегии современного научного познания. - М.: Прогресс-Традиция, 2004. - С. 276-298.

2. Лотман Ю. М. Семиосфера / Юрий Михайлович Лотман. - СПб.: Искусство - СПБ, 2001. - 704 с.

3. Маслова Ж. Н. Метафора, метонимия и символ в когнитивной поэтике / Ж. Н. Маслова // Известия ВГПУ - 2009. - № 2. - С. 130-134.

4. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства и другие работы / Хосе Ортега-и-Гассет. - М.: Радуга, 1991. - 639 с.

5. Стендаль Ф. Жизнь Микеланджело / Фредерик Стендаль. - М.: Олма Медиа Групп, 2013. - 128 с.

6. Шелестюк Е. В. О диалектике устойчивости и изменчивости концепта и символа / Е. В. Шелестюк // Язык. Культура. Коммуникация: мат-лы междунар. науч. конф. / отв. ред. С.А. Питина. - Челябинск: УРАО, 2004. - [Электронный ресурс].

7. Bardon H. L'aurore et le crйpuscule (thиmes et clichйs) / H. Bardon // Revue des Etudes Latines, XXIV. - 1946. - P. 82-115.

8. Baudoin S. Le soleil titre la littйrature / S. Baudoin // Acta fabula. - 2009. - Vol. 10. - № 9.

9. Bellenger Y Le jour dans la poйsie franзaise au temps de la renaissance / Yvonne Bellenger. - Tьbingen; Narr; Paris; Place, 1979. - 255 p.

10. Bertrand J.-P. Modernitй et contemporanйitй poйtiques: l'hйritage du XlX-e siиcle / J.-P. Bertrand, P. Durand // Lendemains. - 2002. - Vol. 105/106. - P. 69-88.

11. Eigeldinger M. Le dynamisme de l'image dans la poйsie franзaise: du romantisme а nos jours / Marc Eigeldinger. - Genиve: Slatkine, 1972. - 298 p.

12. Fournet D. Verlaine, Poиmes saturniens, Romances sans paroles / Didier Fournet. - P.: Editions Brйal, 2000. - 126 p.

13. Guyon L. Les martyrs de la veuve: romantisme et peine de mort / Loin Guyon. - Bern: Peter Lang, 2010. - 258 p.

14. Houziaux A. Le mal de vivre, pourquoi ? / A. Houziaux, P. Lassus, A. Braconnier, R. Picon. - Ivry-sur-Seine: Editions de l'Atelier, 2007. - 118 p.

15. Laforgue P. Hugo, romantisme et rйvolution / Pierre Laforgue. - P.: Presses Univ. Franche- Comtй, 2001. - 272 p.

16. Laroche H. Le crйpuscule des lieux: aubes et couchants dans la poйsie franзaise du XIXe siиcle / Huge Laroche. - Aix-en-Provence (Bouches-du-Rhфne): Publications de l'Universitй de Provence, 2007. - 262 p.

17. Laroche H. Soleil couchant: de Lemerre а Vanier / H. Laroche // Mythes de la dйcadence / sous rйd. d'Alain Mntandon. - P.: Presses Univ. Blaise Pascal, 2001. - P. 121-132.

18. Leroux Y. La poйsie du deuil chez Victor Hugo et Andrй Marcou / Y. Leroux // La rйception de Victor Hugo au XX-e siиcle: actes du colloque international de Besanзon, juin 2002 / Textes rйunis et prйsentйs par C. Mayaux. - Levier: Edition l'Age d'Homme, 2004. - P. 94-100.

19. Rousset J. L'eau et le soleil dans le paysage des poиtes [article] / Jean Rousset. - [Ressource йlectronique].

20. Vannier G. Verlaine ou l'enfance de l'art / Gilles Vannier. - P.: Editions Champ Vallon, 1993. - 162 p.

21. Verlaine 20 poиmes expliquйs.

Размещено на Allbest.ru