Лінгвістичний аспект фонетичного варіювання слова періоду становлення іспанської національної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лінгвістичний аспект фонетичного варіювання слова періоду становлення іспанської національної мови

Данилич В.С.

Київський національний лінгвістичний університет

У статті розглянуто питання фонетичного варіювання слова з погляду значущості його звукового (графічного) обрису, пов'язаного з процесами внутрішньомовних змін.

Ключові слова: фонетичне варіювання, внутрішньосистемні зміни, мотивування слова, форма слова.

The article focuses on the issue of the word phonetic variation in terms of its sound representation importance associated with intralingual changes.

Key words: phonetic variation, intrasystem changes, word nomination, word form.

У мові XII - XIVстоліть фонетичне варіювання слів носить досить регулярний характер і визначається, очевидно, не стільки стилем вимови, темпом мовлення, скільки впливом фонетичних особливостей в умовах білінгвізму звукового (графічного) обрису слова. Відзначимо, що такий вплив, якщо він не стимульований латинським етимоном, підлягає дії закону асимілятивної аналогії, як передбачуваної причини зміни форми слова. Саме цим зумовлюється актуальність проведеного дослідження, метою якого є виявлення внутрішньосистемних змін звукового обрису слова, яке залишається основною одиницею і мови, і мовлення.

Розглянемо деякі факти, що свідчать на користь зробленого твердження. По-перше, якщо для простоти пояснення обмежитися даними неусталеної орфографічної норми, то немає сумніву в тому, що вагомість лінгвістичного аспекту фонетичного варіювання слів періоду становлення національної мови буде незначною. Незакріплена орфографічна норма припускає і деяку сваволю як у виборі того чи іншого варіанта, так і в його графічному оформленні. Із цього приводу, з позицій суто романтичного погляду на безупинно еволюціонізуючу мову Середньовіччя, писав Людвіг Тік (1773-1853) - німецький письменник, поет і драматург: “Ця воля духу, ця прекрасна сваволя виявляються всюди, вони поети не зупиняються з боязкою упередженістю лише на одному предметі, щоб не загубити здатність насолоджуватися іншими предметами і розуміти їх. Так, мова, використовувана поетами того часу, - вільна, легка, - допускає всі звороти, тавтологію і скорочення, [...] зайві букви і склади однаково припустимі, як і їхнє скорочення, щоб зробити вірш жорсткішим чи милозвучнішим, м'якшим і млоснішим [...]. Мова знову і знову повертається до своїх старих коренів і нагадує про її тодішній дух” [1, с. 113].

З кутом зору мовознавства, погляд Людвіга Тіка на мову не є достатньо науково обгрунтованим, оскільки не на поетичній сваволі, а на точних законах мови, на історичних і діалектних розходженнях засновані численні і різноманітні процеси внутрішньосистемних змін. Процеси внутрішньосистемних змін - складне явище, що включає в себе виникнення, перетворення і диференціацію елементів, виникнення і перетворення зв'язків між елементами, перетворення зв'язків між елементами і системою. Але те, що “мова знову і знову повертається до своїх старих коренів і нагадує про її тодішній дух”, - це не що інше, як реакція мови на перебудову мовної системи, як свідчення наступності мовних навичок носіїв мови.

По-друге, відзначимо принципову можливість усвідомлюваної мовцями “обґрунтованості” звукового обрису слова, що спирається на формальну мотивуючу ознаку. Зрозуміти суть такої обґрунтованості допоможе нам аналіз мотивування слова, “образу” його значення, що збереглося вслові, відбитку “того руху думки”, що мало місце в момент виникнення слова. “У мотивуванні розкривається підхід думки людини до даного явища, яким воно було при самому створенні слова, і тому мотивування іноді називають “внутрішньою формою слова”, розглядаючи його як ланку, через яку зміст (= значення) слова пов'язується з його зовнішньою формою - морфологічною структурою і “звуковою оболонкою” [2, с. 138].

Староіспанське діалектне слово companaбере свій початок від вульгарного латинського compania, ^d,похідного відpanis“хліб” у значенні дії “їсти від одного шматка хліба” [3, с. 158]. Чи не криється в такому словотворенні ще у вульгарно-латинській мові можливість зміни приголосного звука [m] на [n], якщо взяти до уваги свідчення історичних граматик про збереження кінцевого [m] (з наступним переходом в іспанській мові в [n]) лише в односкладових словах (для посилення їхнього слабкого звучання), при загальній тенденції до зникнення цього звука в усіх інших випадках? Пор., з одного боку, caballum >caballo, novem >nueve,а з іншого боку - сит >con, tam >tan, quam >cuan[4, с. 166].

Можна припустити, що на певному етапі розвитку мови значеннєвий і формальний зв'язок між словами compana (conpana)і pan(сполученням mnpan)все-таки усвідомлювався носіями мови. Отже, цілком логічно з погляду чисто формальної умотивованості функціонування в строго синхронічному плані варіанта conpana (<conpan).

Історичний зміст мають терміни “умотивованість” і “невмотивованість” слова. Спочатку історично мотивовані слова з варіантними префіксами com-, con-(латинський прийменник cum) давно не пов'язуються у свідомості з поняттям “їсти від одного шматка хліба”. Не відчувається якогось протиріччя і нелогічності у виразі Comimos en buenacompana“Пообідали в гарній компанії”. Підкреслимо, що в сучасній мові функціонально обмежене слово compaсa несе на собі відбиток певної архаїчності і припускає відтінок фамільярності у вживанні: і Adios Maria y la compana!“ПрощавайтеМаріяікомпанія!”.

Конкретніпричини, щосприяютьутратімотивування, можутьбутинайрізноманітнішими, однакзагальнапідстава, загальнапередумова - це “надмірність, навітьнепотрібністьумотивованостізтогомоменту, колисловостаєзвичним. Мотивування необхідне в момент народження слова (чи в момент народження переносного значення): без мотивування слово (чи переносне значення), власне, не може і виникнути. Але вже виникнувши, нове слово (чи - нове значення слова) починає “жити своїм життям”: повторюючись знову і знову в мовних актах, воно стає більш-менш загальновідомим у певному колективі, запам'ятовується, до нього звикають, на ньому, на його структурі перестають зупинятися думкою. Мотивування немовби “відходить у тінь” [2, с. 140].

З погляду відношення до мовної системи епохи становлення національної мови, варіантні форми слів compana- conpana(оскільки зв'язок з мотивуючим прийменниковим сполученням con (cum) panостаточно втрачений), входять до розряду невмотивованих чи непохідних слів, навіть якщо проведений етимологічний аналіз доводить факт їхнього утворення від прийменникового сполучення в минулому. Чітка взаємна співвіднесеність варіантів “підтримана” звуковим варіюванням [m], [n], що відбилося на зовнішній формі, а також пов'язана у свідомості з якимось знайомим мовним матеріалом.

Є підстава вважати, що механізм змішання [m], [n] являє собою вияв фонетичних процесів, зумовлених різним ступенем напруженості артикуляторних органів у момент мовлення. Звуки [m], [n] утворюються в близькому сусідстві, і для того, щоб вони добре розрізнялися, необхідна значна напруга кінчика язика. Учені розійшлися в характеристиці звуків [m] і [n] перед губними приголосними [p, b]. Але реальність така, підкреслює T. Наварро Томас, що і ті, й інші праві, усе залежить від “форми” вимови, що береться за основу [5, с. 89].

Цілком свідомо писав Хуан де Вальдес hanbre, anpona,підкреслюючи вимову звуку [n] (nopronunciosino [n], “вимовляю лише [n]”). Видавець“Filosofia de la elocuencia” (“Філософії красномовства”, 1826 року) Кампанівважає “наївнимібезглуздим” правило, щовимагаєнаписанняслівinpropioтаinportunoчерезm, оскількивонивимовляютьсязносовимзвукомтієїсамоїякості, щойусловіindecoroso[див. 4, с. 97-98].Об'єктлінгвістики, підкреслювавФ. деСоссюр, невкомбінаціїнаписаногословаітого, щовимовляється, вінцілкомуцьомуостанньому. “Але написане слово так щільно переплітається з вимовлюваним, чиїм зображенням воно є, що воно зрештою привласнює собі чільну роль; у результаті, зображенню мовного знака приписується навіть більше значення, ніж самому цьому знаку” [6, с. 28].

Відомо, що артикуляторні розходження приголосних та їхнє звучання менш стійкі й однакові порівняно з голосними, тому вільне варіювання (інакше, невмотивоване) не може бути узаконеним і споконвічним, оскільки з часом у цілому ряді випадків виникає лексична нерівнооб'ємність варіантів, що сприяє переходу слів від однієї лексико-семантичної групи до іншої або один з варіантів відмирає.

Природно, що при утворенні варіантів в усіх випадках виявляється вплив фонетичних, акцентологічних і морфологічних закономірностей, що склалися ще в минулі періоди розвитку мови. У кожен відрізок часу форма слова представляє момент еволюції, слідувати якій воно змушене і яка регулюється точними законами.

Можна припустити, що Хуан де Вальдес (XVI ст.), так само як і видавець “Філософії красномовства” Кампані (XIX ст.), “захищали” вже традиційні у свій час варіанти зі звуком [n] від “небезпечних” конкурентів (hambre, ampona, impropio, importuno).Будь-які відхилення від норми в цьому разі класифікуються з позицій пуризму і регламентуються відповідно до цих самих позицій. Категоричність вказівки на використання тієї чи іншої форми підкреслює лише нерівноцінність варіантів на певному етапі розвитку мови, і нерідко деякі рекомендації, зроблені в минулому, виявляються неприйнятними в сучасній літературній мові. Так, наприклад, варіантність importunoі inportunoне обмежена контактом двох слів за формою знака. Обидва варіанти беруть свій початок від латинського джерела importunus, a, um [in- portus,-us]:

1) “недоступний”, “незручний”; 2) “несприятливий”, “тяжкий”, “важкий”; 3) “крутий”, “грубий”, “суворий”, “нещадний”, “безсоромний”, “нахабний”. Importunoта inportunoфіксуються в іспанській мові з другої чверті XV століття у значенні: 1) “докучливий”, “настирливий”;

2) “зроблений чи сказаний недоречно” [3, с. 470].

Власне кажучи, той самий шлях розвитку спостерігається в іспанському слові inoportuno, яке походить від латинського opportunus, a, um [portus, -um]: 1) “зручний”; 2) “сприятливий”, “придатний”, “слушний”; 3) “зручний для нападу” [7, с. 400]. Слово inoportunoу значенні “недоречний, несвоєчасний”; “зроблений чи сказаний недоречно” ввійшло в ужиток з 1440 року [3, с. 470].

У багатьох випадках є виправданим при аналізі фонетичного варіювання форми слова залучення даних іншого рівня мови (у розглянутому прикладі лексичного) для уточнення контурів парадигматичної виразності розбіжностей форми і подібності / розходження змісту генетично однорідних елементів мови. Ми виходимо з того положення, що варіанти слів являють собою видозміни лише з боку фонетичної і морфологічної форм при повному збігу в значеннях цих форм. Генетично тотожні importuno(фонетичний варіант inportuno)та inoportuno (від латинського portus, -um) характеризуються загальним категоріальним значенням якості, виявляючи в цьому загальному значенні своєрідні лексико-семантичні відтінки. Саме внаслідок такого співвідношення між спільністю і розходженням у словах єдність виявляється порушеною, і генетично тотожні одиниці набувають яскраво виражені паронімічні відношення. Тут, мабуть, проходить межа між варіантами і паронімами - лексико-семантичними одиницями, що перебувають не лише у відношенні близькості форми, але й змісту. Ці лексичні одиниці характеризуються цілком визначеними парадигматичними властивостями. Індивідуальна семантика кожної з них розкривається через її протиставлення іншим членам парадигми.

Уживання фонетично подібних слів-паронімів визначається їхньою співвіднесеністю з відповідними поняттями. Значення паронімів importuno (inportuno)та inoportunoзбігаються лише частково і при певному способі мовної актуалізації слово importuno (inportuno)не може трактуватися як словниковий еквівалент слова inoportuno.На сучасному етапі розвитку іспанської мови з погляду конкретних форм утворення і відтворення відповідних значень, функціонально активним для слова importunoє значення “докучливий, настирливий”. Диференціюючи значення розглянутих слів, С. Хілі-і-Гайа відзначає негативний відтінок у значенні слова importuno,зіставляючи його із синонімом intempestivo: unaslluviasintempestivasdananlacosecha“несвоєчасні дощі завдають шкоди врожаю”; una solicitud importuna nos produceenfado“настирлива дбайливість викликає роздратування”. Щодо пароніма inoportuno, то зазначений негативний відтінок є відсутнім у його значенні, так само, як і в значенні синоніма extemporвneo. Inoportunoіextemporвneoхарактеризуютьявища, щовідбуваютьсявнезвичайнийчас, безобов'язковоговключеннязазначеногонегативноговідтінку: Un historiador califica de extemporвneas o inoportunas, es decir, inadecuadas para aquel momento, las medidas tomadas por un gobernante, aunque no fueran malas.“Історик оцінює як недоречні чи несвоєчасні, тобто неадекватні на той момент заходи, вжиті правителем, хоча і не безглузді (не протизаконні)” [8, с. 207]. фонетичний губний сонорний звук

Фонетична перевага варіанта з губним сонорним [m] перед губними [p], [b], регульована винятково фізіологічними умовами артикуляції контактних звуків, привела до стабілізації в сучасній іспанській мові як норми варіанта importuno.А значеннєве розмежування фонетично подібних слів importuno- inoportuno(що суперечить умові ідентифікації мовних одиниць як варіантів того самого слова) перешкоджає субституції без збитку для предметно-логічного змісту висловлення. Недбале вживання таких слів спричинює словникові помилки, у ряді випадків відбувається деяка модифікація змісту сполучення: temerserimportuno“боятися бути докучливим”; temerserinoportuno“боятися бути недоречним”.

Можливо, загальною передумовою переваги варіанта з губним сонорним звуком [m] була слабка контрастність (розпізнання) приголосних [m], [n] у позиції перед губними [p], [b]. Водночасстійкістьзмінисонорних[m], [n] визначається, мабуть, особливою, давнішою, какумінальноюартикуляцієюзвука[n], вимовлюваногозпідняттямкінчикаязикадовершинитвердогопіднебіння, азвідсийзбереження “індивідуальності” цьогозвукауваріантахinportuno, hanbre, anpona.

Пор.орфографічнезображеннядеякихфонетичнихваріантів, щофіксуютьзмінуартикуляційноблизькихприголосних[m], [n], корелятивнихзамісцемутворення: compana - conpana“оточення”, “дружина”; campo - canpo“поле (битви)”, “чистеполе”, перен. “поприще”; Campeador- Canpeador“кампеадор”, “ратоборець”; compra- conpra“покупка”, “купівля”, “торг”; complido- conplido“відмінний”, “славний”; comde (cuemde) - conde“граф” тощо: Comidiфs mioid, el que en buena inxo espada, / elrey Alfonsoque llegarin sus companas,/ quel buscarie mal con todas sus mesnadas (13, 507-509). “Розсудив мій Сід, у добрий час оперезав він шпагу, / До короля Альфонса прийдуть його васали, / І на дружину Сіда він з ними вдарить”. Conaquesteavertornan se essaconpana(ibid., 484). “З усім оцим добром дружина повернулась”. “A Dios lo prometo, a aquel que estв en alto:/ “falta que yo me pague sobre mio buen cavallo,/ “lidiando con moros en el campo, [...] (ibid.,497-499). “Обіцяю я Богу, тому, що править світом: / Доки я потішаюся на коні жвавому, / З маврами борючись по полях і по нивах, [...]”. “Masquanto avedes perdido eyo gan en canpo,/ “sabet, non dar a vos de ello un dinero malo; [...] (ibid., 1041-1042). “Але з того, що ви втратили і що в бою я добув (дослівно на бойовищі) /, Ні грошика іржавого віддати я не вільний; [...]”. Ant el Campeador dona Ximena fincф los inojos amos. (ibid., 264). “ПередКампеадоромдоньяХіменанаколінавпала”.“Merced, Canpeador, en ora buena fostes nado!” (ibid., 266). “Змилуйтеся, Кампеадор, удобругодинувинародилися!”.“[...] quando en Burgos me vedaron compra y el rey me a ayrado, [...] (ibid., 90). “[...] коли в Бургосі мені заборонили торг, та у короля я в опалі, [...]”. “Vedada lan conpra dentro en Burgosla casa [...]” (ibid., 62). “Закритий йому ринок (заборонена йому купівля) у Бургосі-місті [...]”Mart/'nAntolmez, elBurgalsconplido, amioidealossosabвstales de panede vino; [...] (ibid., 65-66). “Мартін Антолінес, бургосець славний, / моєму Сіду і його дружині надіслав хліба і вина; [...]”. “Mered, yaid, barba tancomplida! ” (ibid., 268). “Змилуйтеся, о Сід, бородою славний!” Alegre es el conde epidio agua a las manos, e tinengelo delant e dirongelo privado. Con los cavalleros que el id le avie dados comiendo vael comde. /Dios, qu de buen grado!(ibid., 1049-1052). “Зрадів граф, для рук він просить воду, / Тримають її перед ним (принесли її незабаром). / З лицарями тими, що Сід йому віддав, / Їсти став граф. О боже, як охоче!”.

Проілюстрований матеріал контекстних реалізацій варіантних слів, протипоставлених на основі кореляції носових приголосних [m] : [n] як у позиції перед губним глухим звуком [p], так і в позиції перед зубним дзвінким [d], свідчить про чисто синхронічне поняття варіантності слів, оскільки варіантні пари пов'язані у своєму вживанні однією епохою. “Мова в синхронії з'являється перед нами як сукупність правил її функціонування, у вигляді норми чи системи внутрішніх відношень. Зрозуміло, становлення цієї норми чи системи значною мірою зумовлено позамовною умотивованістю, яка пов'язана із соціальними завданнями мови. Але це вже інший перетин мови - діахронічний” [9, с. 130].

Є всі підстави вважати, що в динаміці становлення варіантних відношень слів у мові епохи перших пам'яток іспанської літератури (як, проте, і в будь-якому іншому синхронічному зрізі), мовленнєва діяльність носіїв мови багато в чому є відповідальною за те “різноголосся”, що в системі мови не може не носити слідів прямих впливів фактів мовлення. Розчленовуючи континуум сприйманого світу, що осмислюється людиною, на дискретні одиниці, мова надає людини засоби, за допомогою яких виявляється можливим спілкування. Зрозуміло, це твердження - банальність, однак саме про банальність часто забувають. Мають рівне право на увагу лінгвістів як характер устрою самої мови (у будь-якій формі існування), так і найзагальніші і найістотніші ознаки “індивідуального мовлення” [10, с. 132].

Графічна репрезентація фонем /т/, /п/ у варіантах слів campo- canpo, Campeador- Canpeador, compra - conpra, complido - conplidoне вносить ніяких змін до загальної фонологічної системи мови розглянутої епохи, але зберігає для дослідників історії мови численні приклади коливань вимови звуків [т] і [п] у словах перед губним глухим звуком [p]. Факт, що розглядається, не можна без достатніх доказів пояснити недосконалістю графіки, капризом, примхою чи непоінформованістю поета, письменника, копіїста, називати той чи інший варіант помилкою чи поетичною вільністю. У сучасній іспанській мові також відомі випадки коливання вимови [т] та [п], на що звертав увагу цитований нами вище Т Наварро Томас [5, с. 89]. Не менш літературно звучить як для ХІІ, так і для XV століття той чи інший варіант слова зі зміною приголосних [т], [п] перед губним [p], а крім того, значно ширше було саме коло слів, що містять сполучення носових [т] або [п] і губного [р]. Пор., наприклад, у П. Лопеса де Айали (Pero Lopez de Ayala, 1332-1407): Nonpuedenvsarjustiзia los reyesen la su tierra,/ Ca disen que lo non sufre el tal tienpo de guerra: /Asвs es engannado e contra Dios mвs yerra/ Quien elcamino llanodesanpara por la syerra (14, p. 53). Формислівtienpo, desanpara зприголосним [п] передгубнимглухим[p] - ценеособиставимоваП. ЛопесадеАйали, аособливість, засвідченавмовітекстівперіодуХІІ-XV столітьіпов'язаназлітературноюмовоюепохистановленнянаціональноїмови. ТомувпоезіюіхудожнюлітературуСередньовіччятаепохиВідродженнявільнопроникалиілегкоутримувалисязрозумілідляносіївмовиваріантніформислів, щонафонетичномурівні, зодногобоку, відбивалиасимілятивнугармонізаціюконтактнихзвуківуслові, колиприголоснийзвукпопередньогоскладупристосовуєтьсядоартикуляціїзаорганоммовленнянаступногозвука: campo, Campeador, compra, complidoтощо. Зіншогобоку, вонипредставляли, найшвидше, традиційнуформу “індивідуальногомовлення”: canpo, Canpeador, conpra, conplidoтощо. Численніприкладиасимілятивноїгармонізаціїзнаходимовлатинськіймові: imbellis(відinі bellum), imprudens(відin і prudens), impedir, componer, imberbe.Передіншимиприголосними, крімl чиr, звук[m] улатинськіймовіпереходитьу[n]: conquirere(відcum і querere), clandestinus(замістьclamdestinus), confiteor (відcum і fateor).Пор.укастильськіймові, contener, condisdpulo, conllevar[11, с. 8].

Увипадкузваріантамиcomde - conde“граф” [komde](походитьвідлатинськогоcomes, -itis: 1) “попутник, супутник”; “співучасник”; 2) “вихователь”, “дядько”), наявністьприголосногозвука[m] відбиваєдавнійстанфонетичноїформислова, щофункціонуєвмовіз 999 року [3, с. 60]. Варіантізприголосною[n] conde,регулярночергуючисьумові XII століттязваріантомcomde,стимульованимлатинськиметимоном, протистоїтьmutatis mutandis останньомусвоїмфонематичнимзмістом - дентальноюасиміляцією.

Длясередньовічноїепохисистемавнутрішніхвідношеньрозглянутихваріантнихслівзурахуванняморфографії, контактногоабодистантногоїхньоговживаннязумовленаживимивимовниминавичкаминосіївмовиі, яквидно, цілкомвідповідаєісторичнійреальностііспанськоїмовипочатковогоетапуїїформування.

Можна, однак, уявити собі і зовсім інше фонемне рішення, але в такому разі доведеться відмежовуватися від орфографічних репрезентацій. Разом із тим, якщо ми приймаємо положення про те, що в мовах, що історично зрослися зі своєю письмовою формою, планом вираження виявляється, власне кажучи, не лише усна, але і невіддільна від неї письмова форма - єдиний зорово-слуховий комплекс, то фонема як одиниця системи встановлюється при цьому лише одночасним спостереженням її вимовних і орфографічних репрезентацій. “Показовим є той факт, - зауважує РЯкобсон, - що фонема, це основа основ системи мови, у корені відрізняється від усіх інших елементів мовної системи. Не менш характерний і той факт, що в інших знакових системах ми не знаходимо сутностей, що могли б слугувати її аналогом. У цьому відношенні немає подібних сутностей ні в мові жестів, ні в мові наукових формул, ні в геральдичній символіці, ні в знаковій системі мистецтв, ні в мові обрядів” [12, с. 65].

У межах фонемних теорій слово не є континуумом, що допускає в принципі нескінченну членованість. Воно складається з кінечного числа фонем, однозначно зумовленого пофонемною сегментацією слова. Ця обставина має значення не лише для теорії історико-фонетичних процесів, але і для пояснення умов присутності в ту або іншу епоху дублюючих (надлишкових) форм мовного вираження.

Література

1. Тик Л. Любовные песни немецких миннезингеров / Л. Тик // Литературные манифесты западноевропейских романтиков. - М. : Изд-во Московск. ун-та., 1980. - С. 108-117.

2. Маслов Ю. С. Введение в языкознание / Ю. С. Маслов. - М. : Высшая школа, 1975. - 327 с.

3. Corominas J. Breve deccionario etimologico de la lengua castellana / J. Corominas. - Madrid : Gredos, 1961. - 610 p.

4. Menndez Pidal R. Manual de Gramatica Historica Espanola / R. Menndez Pidal. - [15-a ed.]. - Madrid : Espasa-Calpe, S.A., 1977. - 367 p.

5. Tomas Navarro T. Manual de pronunciation espanola / T. Tomas Navarro. - [12-a ed.]. - La Habana : Ed. R., 1966. - 326 p.

6. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики : пер. со второго фр. изд. А. М. Сухотина / Ф. де Соссюр. - М. : Логос, 1998. - 296 с.

7. Краткий латинско-русский словарь / Под ред. А. М. Малинина. - М. : Гос. изд-во иностран. и национальных словарей, 1941. - 671 с.

8. Gilli Gaya S. Diccionario de sinominos. VOX / S. Gilli Gaya. - [3-a ed.]. - Barcelona : Biblograf, S. A., 1965. - 344 p.

9. Звегинцев В. А. Теоретическая и прикладная лингвистика / В. А. Звегинцев. - М. :Просвещение, 1968. - 336 с.

10. Степанов Г. В. Типология языковых состояний и ситуаций в странах романской речи / Г. В. Степанов. - М. : Наука, 1976. - 224 с.

11. Commeleran y Gomez D. Francisco A. Gramatica comparada de las lenguas Castellana y Latina. - 2-a ed. - Madrid : Agustin Jubera, Ed. Almacenes de libros, 1897. - 646 p.

12. Якобсон Р. Избранные работы / Р. Якобсон. - М. : Прогресс, 1985. - 455 с.

Размещено на Allbest.ru