Мовна стилістика української законодавчої системи та судочинства: історичні аспекти та сучасність

Размещено на http://allbest.ru

Київський інститут інтелектуальної власності і права Національного університету «Одеська юридична академія»

Мовна стилістика української законодавчої системи та судочинства: історичні аспекти та сучасність

Маложон О.1, кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри конституційного, адміністративного

та міжнародного права

Анотація

У статті розглянуто теоретико-правові аспекти мовної стилістики законодавчої системи та судочинства в Україні. Зазначено, що вагомий вплив на мову права має така особливість права, як високий ступінь абстракції юридичних понять.

Акцентовано, що мова права є не тільки знаковою системою, але й невід'ємною частиною правової системи з її традиціями, особливостями логіки та функціями.

Визначено, що нормативно-правовий акт ніколи не може бути довершеним або повним, оскільки конкретна реальність містить більше ситуацій, ніж нормотворець може уявити й описати мовними засобами. Норма є більш-менш сталою, а реальність завжди мінлива, мова може не встигати за її змінами. Закон, як і будь-який інший юридичний документ, має прагнути досконалості. Тому законодавче письмо можна вважати найбільш складним видом мовно-правової діяльності: її форма має бути доступною для всіх громадян, зручною для застосування, зорієнтованою також на віддалене майбутнє.

Проаналізовано розвиток і вдосконалення використання державної мови органами державної влади. Зокрема, формування української мови законодавчих актів відбивало прагнення зробити писемність зрозумілішою ширшим колам людей простого стану. Це було явище, подібне до процесів, властивих і культурам народів Західної та Центральної Європи доби Реформації.

У різних актових документах нормативного характеру, листах, грамотах, статутах, промовах використовувалися не лише мови писемності (церковнослов'янська, латинська, польська), а й мова українська. Поступово вона вдосконалювалася і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації та законотворчої діяльності.

Систематизовано норми права, які є системоутворюючим фактором мовної системи, її елементом і визначають характеристику мови права. У створенні нормативних документів слід особливу увагу приділяти використанню мовних норм. Будь-який нормативний документ пишеться літературною мовою.

Літературна мова є вищою формою вираження української національної мови, відшліфованою формою загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість і розвинена система стилів.

Ключові слова: мова нормативних документів, мова права, законодавство, судочинство, мовоутворення.

Abstract

Language of stylistics of the ukrainian legislative system AND judiciary: historical aspects and modernity

The article deals with the theoretical and legal aspects of the linguistic stylistics of the legislative system and the judiciary in Ukraine. It is noted that a sufficiently significant influence on the language of law has such a feature of law as a high degree of abstraction of legal concepts.

It is emphasized that the language of law is not only a sign system, but also an integral part of the legal system with its traditions, features of logic and functions. It is determined that a normative legal act can never be completed or complete, because concrete reality contains more situations than a norm-maker can imagine and describe in linguistic means. The norm is more or less constant, and the reality is always changing, the language may not keep up with its changes.

The law, like any other legal document, must strive for perfection. Therefore, legislative writing can be considered the most complex type of linguistic activity: its form should be accessible to all citizens, easy to use, and also focused on the distant future.

The development and improvement of the use of the state language by the state authorities are analyzed. In particular, the formation of the Ukrainian language of the legislative acts reflected the desire to make the written language more readable to a wider circle of people of the simple state.

It was a phenomenon similar to the processes that were inherent in the cultures of the peoples of Western and Central Europe during the Reformation. All kinds of legal documents of normative character, letters, letters, charters, statutes, speeches, used not only the languages of writing (Church Slavonic, Latin, Polish), but also the Ukrainian language. Gradually, it improved and strengthened its position as an instrument of social communication and lawmaking.

The rules of law, which are the systemic factor of the language system, its element and determine the characteristics of the language of law, have been systematized. Special attention should be paid to the use of linguistic norms when drafting regulations. Any normative document is written in a literary language. Literary language is the highest form of expression of the Ukrainian national language, a polished form of the national language, characterized by multifunctionality, normality, standardization, uniformity and a developed style system.

Key words: language of regulatory documents, language of law, law, justice, linguistics.

Постановка проблеми

Мова права є не тільки знаковою системою, але й невід'ємною частиною правової системи з її традиціями, особливостями логіки та функціями.

Тому слушним вбачається твердження про те, що особливості мови права зумовлені особливостями самого права. Цілком очевидно, що права без мови немає і бути не може, а мові права притаманні свої особливості і навіть закони, які з'ясовують учені-мовознавці.

Так само очевидно, що право здійснює значний вплив на мову, формує мову права в межах правової системи, сім'ї, концепції, доктрини тощо. Вагомий вплив на мову права має така особливість права, як високий ступінь абстракції юридичних понять.

На противагу спеціальним галузям, наприклад, техніки або природознавства, де терміни позначають конкретні предмети і можуть бути зображені навіть графічно, що дозволяє достатньо легко визначити зміст поняття та співвіднести поняття з його мовним позначенням, мова права виражає абстрактні поняття і зв'язок між ними.

Простежується тісний зв'язок мови та права. Правові поняття і норми можуть бути виражені лише через мову.

Мова є єдиним «робочим інструментом» юриста, інструментом, який має добре бути пристосованим для роботи з «робочим матеріалом», тобто із системою правових відносин, щоб забезпечити її функціонування.

Стан дослідження проблеми. У вітчизняній літературі питанням мови нормативно-правових актів і ведення судочинства приділяється достатньо уваги, зокрема у працях Н. Артикуци, А. Загнітка, М. Комової, З. Мацюк, О. Михайлової, А. Нелюби, Ю. Прадіда, Л. Чулінди та ін.

Питання мови законів і підзаконних нормативно-правових актів в Україні завжди були і залишаються актуальними для українського суспільства.

Метою статті є огляд особливостей мовної стилістики законодавчої системи та судочинства в Україні, що визначають умови розбудови правової держави та громадянського суспільства.

Виклад основного матеріалу

Мова закону - засіб законодавчої діяльності, засіб фіксування норм права. Так, чим досконаліше законодавство, тим швидше і повніше досягатимуться цілі, визначені при виданні конкретних юридичних норм. Якщо ж у праві не узгоджені окремі норми, є прогалини, а певні норми не мають необхідно реальних санкцій через недосконале мовне забезпечення, то все це суттєво впливає на рівень ефективності правового регулювання.

Водночас закон, нормативно-правовий акт ніколи не може бути довершеним або повним, оскільки конкретна реальність містить більше ситуацій, ніж нормотворець може уявити й описати мовними засобами. Норма є більш-менш сталою, а реальність завжди мінлива, мова може не встигати за її змінами. Закон, як і будь-який інший юридичний документ, має прагнути досконалості.

Тому законодавче письмо можна вважати найбільш складним видом мовно-правової діяльності: її форма має бути доступною для всіх громадян (і для добропорядних, і для злочинців), зручною для застосування, зорієнтованою також на віддалене майбутнє. Специфіка мови закону полягає в тому, що вона повинна точно передавати взаємозв'язок юридичних понять і всі нюанси думки законодавця.

До створення писемних правових документів суспільні відносини між окремими людьми регулювалися звичаєвим правом. Із часом ці норми звичаєвого права записувалися, до них додавалися нові сформовані норми, поява яких диктувалася потребами часу й еволюції держав.

В історію вони увійшли як державні та приватні документи, що мали правову регулюючу силу і називалися грамотами, листами. Такі документи встановлювалися або призначалися для правових регулюючих родинно-приватних і загальносуспільних відносин. У сучасній історіографії ці документи стали значитися як актові джерела давньоруського і пізніших періодів.

В Княжій Русі такі документи, на думку львівського професора С. Макарчука, почали вестися від початків писемної історії [8, с. 55]. Утверджуючи цю думку історика, ми посилаємося на працю Н. Полонської-Василенко «Історія України» у 2 томах. Зокрема, в першому томі монографії «Історія України: До середини XVII ст.» сказано, що у літописі «Повісті временних літ» записано два договори, один із яких 907, другий - 911 рр., про домовленість Олега з Візантією, де врегульовувалися норми соціального значення перебування Олегової дружини та купців у Царгороді й умови повернення їх додому, а також визначалося право безмитної торгівлі; також були визначені обмеження у правах людей, що приїжджали з Русі до Царгорода [9, с. 96].

З часом органічно упорядковуються та поєднуються норми звичаєвого права руського з політикою державної законодавчої творчості руських князів. Апогеєм саме такого процесу, на думку А. Яковліва, фахівця з українського права, стає період творення русичами своєї власної держави, яка значиться в історії України як Київська Русь [10, с. 224].

У період цього державного формування Київська Русь, особливо за часів великих князів київських Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича (Х-ХІ ст.), у державному устрої поєднала старі принципи давнього народоправства з новим князівсько-дружинним порядком, у якому державна система влади вже базувалася на діяльності органів державної влади, які репрезентували Віче, князь і княжа рада [10, с. 223]. Внаслідок такої політики формуються законодавчі, судові, адміністративні функції влади та нормативно-правові законодавчі акти як публічного, так і приватного життя Київської Русі. На тлі таких законодавчих актів за княжої доби, на думку того ж А. Яковліва, постало нове розуміння норм і прав регулювання відносин у формі закону, різновиди яких доповнюються княжими уставами, статутами, княжими договорами, що так само базувалися на принципах місцевого звичаєвого права. Ці норми і права увійшли у письмову «найстаршу з-поміж слов'янських та найвидатнішу з усіх поглядів пам'ятку українського права - «Правду Руську» [10, с. 224], яка становить збірку норм звичаєвого права та княжих уставів, складену в Х-ХІІ ст. Поряд із нормативно-законодавчою правовою системою поступово складається і нормативно-правова культура і, зокрема, мовна стилістика взаємовідносин на рівні державних структур і людських осередків. На думку Н. Полонської-Василенко, можна реконструювати і старослов'янський мовний чинник, що закладений у названих князівських договорах Русі з Візантією. Вони стали нормативно-правовим поняттям міжнародного та цивільного права староруського устрою (зокрема, в тому ж згаданому договорі 907 р. зазначаються «руський закон», заповіти, грамоти, що їх князі мусили давати керманичам кораблів).

Новітні дослідження сучасних лінгвістів довели, що слов'янські мовні ознаки існували вже із середини I тис. н. е. Старослов'янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності та почала розвиватися самостійно (зазнаючи впливів і, в свою чергу, впливаючи на інші мови). Дослідження лінгвістів свідчать, що найчастіше слов'янські гідроніми та топоніми зустрічалися на Правобережній Київщині та Південно-Східній Волині [2].

Внаслідок геополітичних обставин історичних періодів ХІ-ХШ ст., відомих в історії як феодальна роздробленість Київської Русі та формування удільних князівств, також навали монголо-татарських орд і, врешті, формування Литовсько-Руської Держави, до складу якої увійшли й українські землі, Україна традиційно зберегла, успадкувала ті норми звичаєвого права, які були закладені ще у зводі «Руська Правда» і за якими вони жили і розвивалися протягом 200 років.

Осередок громадсько-політичного та культурно-релігійного життя переноситься зі зруйнованого Києва і Галича на Волинь, Полісся, Білорусь і Литву. Староруська, староцерковна мова стає державною дипломатичною мовою Великого князівства Литовського. Цією традиційною мовою писані грамоти й акти канцелярії Великого князівства Литовського, літописи, Литовський статут тощо.

З другої половини XIV - початку XV ст. донині дійшли грамоти, писані українською мовою. це була т. зв. ділова мова, що на цьому етапі формувалася на основі давньоруської народорозмовної мови. Такою самою мовою писалися грамоти польських королів кінця XIV - початку XV ст., прислані до галицьких бояр. Адресовані в Галичину грамоти польських королів були написані актовою мовою, усталеною ще за часів Київської Русі, пізніше Галицько-Волинського князівства. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського наприкінці XIV - у першій половині XV ст. [1].

Мовна проблема була майже завжди дуже актуальною і навіть болючою в Україні. Відомо, що знання мови місцевого населення стало в очах литовської адміністрації обов'язковою вимогою до кожного литовця, котрий прагнув посісти певну державну чи адміністративну посаду на українських землях. Без знання мови корінного населення урядовець не одержував бажаної посади. Тобто не місцеве населення повинно було підлаштовуватися до прибульця, а прибулець вивчав мову того народу, серед якого він мав намір жити і працювати [11].

Також широко використовувалася українська мова і в побуті. У школах видавалися книжки та підручники українською мовою.

Загалом, формування правової лексики у старослов'янській і давньоруській мовах відбулося різними шляхами. У старослов'янській мові ця лексична група поставала у процесі компіляції та перекладу візантійських юридичних текстів на початковому етапі існування першої слов'янської літературної мови. Давньоруська лексика відображала правові уявлення, які упродовж тривалого часу складалися у слов'янському середовищі. Українська мова впродовж XIV-XVI ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення й урізноманітнення його мови - і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності, і на рівні законодавчого регулювання суспільних відносин. Формування української мови законодавчих актів відбивало прагнення зробити писемність зрозумілішою ширшим колам людей простого стану. Це було явище, подібне до процесів, що були властиві культурам народів Західної та Центральної Європи доби Реформації. У різних актових документах нормативного характеру, листах, грамотах, статутах, промовах використовувалися не лише мови писемності (церковнослов'янська, латинська, польська), а й мова українська. Поступово вона вдосконалювалася і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації та законотворчої діяльності. законодавчий юридичний український мова

Сучасний етап формування мовної політики в Україні почався з Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р. [6]. У ст. 10 Конституції передбачено, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави.

Працівники наукових та аналітичних підрозділів органів внутрішніх справ покликані знати особливості української мови, спеціальну юридичну термінологію, можливості та межі застосування науково-технічних понять, які вживаються у правових актах, знати й відчувати норми української мови, лексику.

В офіційно-діловому стилі тексти мають бути точними, йому притаманні використання усталених мовних зворотів, стандартних шаблонів на початку та в кінці документів. У ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль цілком позбавлений емоційності й образності.

Стиль законодавчих актів значно різниться з канцелярським. У канцелярсько-діловій мові виразно простежується безпосередній зв'язок мови з виробничою діяльністю.

Мова та текст нормативних документів характеризуються такими найважливішими ознаками: правильністю, тобто відповідністю літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним); змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення проблеми, теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, проблеми й уникнення зайвого; послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок; багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах офіційно-ділового та наукового стилів, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень; точністю, яка залежить від глибини знань і поінформованості упорядника нормативного документа, а також від його активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту; виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати ставлення до предмета; доречністю та доцільністю, котра залежить від того, наскільки повно і глибоко оцінюються проблема, ситуація, інтереси, стан тощо.

Під час створення нормативних документів слід особливу увагу приділяти використанню мовних норм. Будь- який нормативний документ пишеться літературною мовою. Літературна мова є вищою формою вираження української національної мови, відшліфованою формою загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональ- ність, унормованість, стандартність, уніфікованість і розвинена система стилів. Мова нормативного документа безпосередньо не впливає на його зміст, але виражає ступінь його досконалості та точності. Зрозумілість документа значною мірою залежать від мови, якою він написаний, від правильного застосування мовних норм. Найбільше значення мають точність, доступність, ясність викладу проблеми та висновків. Нормативні документи мають будуватися за допомогою засобів юридичної техніки. Для оформлення нормативного документа є спеціальні засоби та прийоми, що застосовуються винятково й переважно у сфері юридичної діяльності. За всієї специфіки мова нормативного документа має відповідати нормам і правилам літературної мови. Від правильного вживання терміна часто залежить «упізнавання» проблеми. Мова нормативного документа характеризується особливою стилістикою, внутрішньою будовою, суто юридичними поняттями та термінами [7].

Принцип державної мови судочинства належить до основоположних принципів судочинства і закріплений у відповідному законодавстві, зокрема, мова судочинства має конституційно-правову природу. Другим після Конституції України слід назвати Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. [5], який містить низку статей, що прямо або опосередковано зачіпають питання застосування мови під час здійснення судочинства. Цей Закон має міжгалузевий характер і стосується адміністративного, кримінального, цивільного, господарського та конституційного судочинства. Ст. 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [5] розглядає мовне питання як одну з ознак рівності особи перед законом і судом, встановлюючи, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Ст. 12 вищезазначеного Закону визначає, що судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

Також законодавство висуває умову володіння державною мовою як необхідну передумову для можливості бути присяжним, зокрема не включаються до списків присяжних особи, котрі не володіють державною мовою, а також для можливості бути кандидатом на посаду судді. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним і володіє державною мовою [5].

Слід зазначити, що, якщо у природній мові ситуація наявності багатозначних, неточних і незрозумілих висловів є цілком припустимою, то у спеціалізованих мовах наук намагаються запобігти їх виникненню та існуванню. Однозначність, усність і точність - це три вимоги, що висувають до мови будь-якої науки, зокрема до мови права [3].

Невизначеність правової термінології як практичної, так і теоретичної діяльності правознавця може призвести до небажаних результатів [4].

У судочинстві завжди потрібно знати, чи підпадають дії людини під ту чи іншу статтю закону. Від цього знання безпосередньо залежить життя та доля людини, визначення її винності або невинності. У зв'язку з цим у правових кодексах намагаються однозначно, чітко та ясно зафіксувати термінологію, яка використовується у судочинстві.

Висновки

Багатомовність, що історично склалася на території України, потребує обґрунтованого та толерантного вирішення проблем, які виникають у зв'язку з її об'єктивним існуванням. Так склалося історично, що державна та рідна мова в нашій державі для багатьох людей не є тотожними поняттям, а незнання значення цих поняття призводить до непорозумінь і спекуляцій. Рідну мову людина вивчає найпершою і надалі використовує

у повсякденному житті, нею мислить, однак не завжди володіючи державною мовою. Будь-яка держава має державну мову (а то й не одну), а громадянин повинен вільно володіти нею. Аналіз законодавства дозволяє говорити про те, що сьогодні в Україні створено правове підґрунтя для забезпечення дотримання принципу державної мови у законодавчій сфері та при здійсненні судочинства як головного.

Список використаних джерел

1. Александрович В.С., Балушок В.Г. Історія української культури : у 2 т. / НАН України, 2001.846 с.

2. Борисенко В. Анти. Руси. Українці. Віче. 1993. № 6. 638 с.

3. Городовенко В. Принцип державної мови судочинства і діловодства в судах України: проблеми правозастосування. Вісник Академії правових наук України 2011. № 4. С. 161-169.

4. Доценко О. Правове регулювання статусу української мови (діахронічний аспект). Українознавство. 2006. № 1. С. 153-161.

5. Закон України від 02 червня 2016 р. № 2453^1 «Про судоустрій і статус суддів». URL: zakon.rada.gov.ua/go/2453.

6. Конституція України / Відомості Верховної Ради України. 28 червня 1996 р. URL: zakon.rada.gov.ua.

7. Курило В.І. Українська мова в українському суспільстві : погляд правознавця. Вісник Запорізького національного університету. 2012№ 1. С. 163-167.

8. Макарчук С.А. Писемні джерела з історії України : курс лекцій. Львів : Світ, 1999. С. 55.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Київ : Либідь, 2002. Т 1. До середини XVII ст. С. 96.

10. Українська культура: лекції за ред. Д. Антоновича. Київ : Либідь, 1993. С. 223-224.

11. Фартушний А. Українська культура. Ч. 2. Культура українських земель у складі Великого князівства Литовсько-Руського та Речі Посполитої. Львів, 2000. С. 13.

Размещено на Allbest.ru