"Місця зустрічі": культурне довкілля міст Правобережної України (кінець XVIII - початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

урбанізаційній процес місто правобережжя

Стаття з теми:

«Місця зустрічі»: культурне довкілля міст Правобережної України (кінець XVIII - початок XX ст.). Прищепа О.- Рівне, 2019. - 688 с.

Вікторія Волошенко, кандидатка історичних наук, доцентка, доцентка кафедри теорії та історії держави і права, Національний транспортний університет (Київ, Україна),

Питання визначення реґіональних особливостей урбанізаційних процесів та формування модерного міського освітньо-культурного простору належать до одних із пріоритетних напрямів вивчення українського міста в ХІХ - на початку ХХ ст. «Піняві струмені» модернізації своєрідно заломлювалися у соціокультурному середовищі провінційних міських поселень: її віяння - комерціалізація й технологізація, поява (та масовізація) нових культурних потреб і пропозицій, заходи щодо їх реґулювання з боку держави та національних еліт - мали кореспондувати з вагою патріархальних звичаїв і релігійних настанов, складними місцевими формами міжетнічних та соціальних комунікативних практик, освітніх традицій, витворюючи власний темп переходу від сільського до міського способу життя.

Саме цій складній і багатоаспектній тематиці присвятила нову працю рівненська дослідниця Олена Прищепа, відома своїм вивченням містотворчих та культурних процесів на Волині. У рецензованій монографії порушується марґінальна у вітчизняному історичному містознавстві проблематика малих (провінційних) міст, аналізуються багатолінійні процеси формування модерного освітньо-культурного довкілля в повітових і заштатних містах та містечках Правобережжя. Дисциплінарний напрям своїх наукових пошуків історикиня відносить до галузі містознавчих, урбаністичних студій, перехресну дослідницьку стратегію шукає в полі «нової» культурної історії. Можна додати, що студія має міждисциплінарний характер і зачіпає проблемні питання книго-, мистецтвознавства, полоністики, юдаїки, історії освіти, церкви, просторової та регіональної історії.

Авторка синтезувала попередній науковий доробок і доповнила його інформацією широкого кола джерел - статистики, періодики, публіцистики, художніх текстів, еґо-документів. Крім опублікованих, звернулася до матеріалів, що відклалися в дев'яти архівосховищах України і двох - Литви (Литовського державного історичного архіву й відділу рукопису бібліотеки Вільнюського університету), а також фото- та документальних колекціях Рівненського обласного краєзнавчого, Волинського краєзнавчого музеїв.

Розлогі хронологічні межі дослідження вможливили аналіз культурних процесів в їх динаміці. Це відбилося на структуруванні праці, яка складається з чотирьох розділів: «Формування мережі культурно-освітніх закладів та осередків (остання чверть XVIII -- перша чверть ХІХ ст.», «Зміни культурного довкілля після Листопадового повстання 1830 р.», «Прояви модернізації в освітньо-культурному середовищі між Січневим повстанням 1863 р. та революцією 1905 р.», «Трансформації освітньо-культурного середовища (1907--1914 рр.)».

Часовий вимір у дослідженні доповнений багатошаровим просторовим. Авторка редукує «фізичний простір» розгортання міського культурного проекту: на її погляд, із понад 300 містечок, 40 повітових міст і кількох позаштатних лише частина «за інтенсивністю культурного життя могла претендувати на статус справжнього міста», інші залишалися домодерними (с.19). Паралельно О.Прищепа концепту- алізує поняття «міського освітньо-культурного довкілля (середовища)», яке «охоплює і середовище окремо взятої людини -- представника міського соціуму, і середовище всіх містян» та існує завдяки численним людським взаєминам представників різних соціальних, етнорелігійних, професійних та інших спільнот» (с.21--27). Аналіз осередків освіти й культури як просторів перетину («місць зустрічі») культурних комунікацій мешканців провінційних міст (с.9) став авторським внеском у розробку проблематики: такий спосіб її осмислення надає можливість відійти від усталеної схеми розгляду лише інституційних змін у мережі освітніх та культурних установ. Одним з інструментів дослідження міського культурного простору крізь призму формування соціокультурних зв'язків представників різних прошарків міського соціуму є застосування методу мережевого аналізу.

Вивчаючи культурні трансформації часів модернізації, О.Прищепа послуговується поняттям «креативної міської культури», обґрунтовуючи його у вступі як тип сформованої в міському середовищі світської, секуляризованої культури, суголосної з просвітницькою риторикою, тобто націленої на засвоєння і практичне використання «корисних», «загальнодоступних» знань та наукових відкриттів. Дослідниця пояснює, що під назвою «високої культури», як упорядковану й стандартизовану систему ідей, такий тип культури трактує Е.Ґеллнер (с.18). Рушієм культурного розвитку авторка вважає «культурні новації», які передавалися від еліт до простолюду, від центру до провінції, де «картина культурного життя, на перший погляд, була позбавлена яскравих фарб і виразної динаміки, та все ж залишалася відкритою до культурних новацій, запозичених зі столичних міст й адміністративних центрів українських губерній» (с.8--9). За твердженням дослідниці, «креативну міську культуру було під силу продукувати лише освіченій міській еліті», а її паростки співіснували з традиційною культурою етнічних спільнот (с.24--25). Такий підхід залишає ряд питань щодо визначення параметрів «модерності» та співвідношення «креативної» («високої») міської культури й масової/популярної. Приміром, незрозуміло, чи можна вважати «модерними» культурні вимоги «невибагливої» публіки з простолюду, протиставлені запитам «вишуканої» освіченої міської еліти (с.268). При тому представлений у праці культурний світ не виглядає одновалентним, зокрема підрозділ 4.4 присвячено характеристиці «масових культурних заходів».

Стрижневим компонентом культури міського довкілля авторка називає освітні заклади. Узагальнює значний фактографічний матеріал щодо особливостей запровадження та співвідношення їх різних типів, зміни кількості та якості. Звертає увагу не лише на освітню мережу, сформовану за сприяння російської влади, а й на польську і єврейську присутність в освітньо-культурному просторі міста. Дослідниця висвітлює різноманіття польських освітніх осередків -- державних, приватних, світських, духовних, початкових, середніх, леґальних, таємних. Характеризує систему традиційної єврейської релігійної освіти, відзначаючи роль кагалу в її підтримці, а також вплив на неї хасидизму та просвітницького руху Гаскала. Підкреслює, що шкільна мережа на рівні з синагогами постала одним із підґрунть культурного світу євреїв. Незаперечною заслугою науковиці можна вважати систематизацію відомостей про розвиток приватної освіти (на дому та в пансіонах) і складання соціопрофесійного портрета домашнього вчителя.

Згідно з обраним теоретичним вектором, у центрі уваги авторки -- аналіз «багатоканальної культурної комунікації» в освітній сфері. Вона виділяє два напрями культурної взаємодії: «внутрішній» -- із тяжінням усіх зацікавлених осіб до школи, та «зовнішній» -- із виходом за межі територіального простору (взаємини шкільних колективів із міською спільнотою). У характеристиці «внутрішнього» кола комунікацій простежує зміни у становому, етнорелігійному й соціальному складі вчителів та учнів, динаміку їх культурних пріоритетів, характер стосунків між представниками різних етнічних груп. Окреслюючи контекст розгортання «зовнішніх» комунікацій колективів навчальних закладів із міським загалом (державними й самоврядними інституціями, меценатами, духівництвом, офіцерством, власниками друкарень і книгарень та ін.), О. Прищепа підкреслює значення поза- урочної роботи, доброчинності, організації спільного відпочинку, дозвілля. Мікроаналіз соціокультурної взаємодії в освітній сфері прекрасно репрезентований розглядом комунікаційних практик Волинської гімназії/ліцею та їх ролі у формуванні освітньо-культурного середовища Кременця в першій половині ХІХ ст.

Єднальною ланкою міського освітньо-культурного довкілля дослідниця вважає книгу, зупиняючись на складанні інфраструктури поширення книжкової культури. Простежує динаміку появи та репертуару російських, польських, єврейських, українських друкарень і бібліотек (офіційно дозволених, нелеґальних, заснованих з ініціативи держави, релігійних громад, громадських об'єднань або приватних осіб). Важливим засобом розширення міського читацького середовища називає влаштування народних читань, літературних бесід як форми позаурочної роботи в навчальних закладах, а з другої половини ХІХ ст. -- особливий об'єкт піклування й контролю з боку держави, церкви, інтеліґенції.

У праці наголошено на вазі інформації у пришвидшенні темпів міського культурного життя. Доведено, що зростанню читацької аудиторії сприяли не лише «книжкові» канали комунікації, а й поширення календарів, довідників, рекламних буклетів, періодичних видань. Просторами доступу до інформації ставали локації пересувної і стаціонарної торгівлі (продажі у книгарнях, кіосках, на вулицях, ярмарках, залізничних станціях), спеціальні вітрини для оголошень тощо. Зростанню ролі інформаційного складника сприяла поява телеграфу, телефону, але для малих міст значущим був розвиток поштової служби, що стимулювало передплату друкованих видань, поширення й урізноманітнення практик листування.

Неписьменність більшої частини міського населення та обмежений доступ преси у провінцію підживлювали комунікації у сфері дозвілля. Із кінця ХУЛІ ст. простором налагодження соціокультурних контактів у провінційних містах ставали аматорські, а згодом і професійні театральні дійства (відбувалися на ярмарках, у школах, шляхетських маєтках, стаціонарних театрах). Дослідниця стверджує, що з ними міське населення стикалося частіше, ніж із книжкою, а заснування стаціонарних театрів стало чинником формування широкої за соціальним складом «нової міської публіки».

Наприкінці ХІХ ст. з'явилися нові культурні майданчики -- художні та сільськогосподарські виставки, музеї, екскурсії. Культурним середовищем розгортання навчальної, видавничої, музейної, бібліотечної, благодійницької комунікації містян стали добровільні та контрольовані державою громадські об'єднання -- корпоративні клуби, православні братства, сільськогосподарські й доброчинні товариства, товариства у сфері культури та науки, комітети попечительств про народну тверезість. Демократизації простору міського культурного довкілля сприяло поширення практик проведення спортивно-масових заходів, народних читань і народних гулянь, перегляду циркових постановок і кінострічок.

У монографії деталізовано тему розмивання меж поміж елітарною й народною культурами внаслідок формування в містах спільної інфраструктури (міських садів, парків тощо). Дослідниця доводить, що спеціально облаштовані майданчики для публічних комунікацій з'являлися передусім у більших провінційних містах, таких, як Рівне, Вінниця. Серед нових міських інфраструктурних об'єктів виокремлює народні дома («багатофункціональні інституції культури»), під дахом яких одночасно могли розгортати діяльність кілька культурних установ.

У всіх розділах книги приділено увагу ґендерній складовій освітньо-культурного середовища, жінки репрезентуються не лише як реципієнти освітніх і культурних продуктів, але як «аґенти поширення знань» (с.301).

О. Прищепа робить спробу показати «цілісність і водночас сеґментованість» міського освітньо-культурного простору (с.7), в якому поряд із практиками соціокультурної взаємодії існували соціальні бар'єри обмеження доступу до освітніх і культурних послуг, а також проблеми культурного розмежування етнічних спільнот. За авторським спостереженням, спроби творення «культурних світів» кожною етнічною громадою окремо активізувалися в 1905--1907 рр. (с.418). Етнічну сеґментованість правобережних міст і містечок маркувало поширення громадських товариств, які об'єднували представників лише однієї етнічної спільноти, випуск ними власних періодичних видань та реалізація масових культурних проектів.

Авторка вказує на ізольованість культурного життя єврейської етнічної спільноти, зусилля зі збереження традиційної освітньої системи через побоювання втрати ідентичності. У намаганнях імперської влади «вмонтувати» цю етнічну групу до міського культурного довкілля вбачає спонукання до лояльності імперії. Розглядає чинники зростання кількості євреїв, які вирішували здобувати освіту, культурні послуги за загальноімперськими стандартами. У праці згадано про ринкові контакти єврейського та українського населення, але, видається, було б доречно окреслити й напрями українсько-єврейського міжкультурного діалогу в малих містах.

Зацікавлення викликає питання культурних зв'язків між православною та унійною церквами. Серед наведених прикладів українсько-польської взаємодії -- формування в навчальних закладах провінційних міст хлопоманських гуртків, намагання Й. Волошиновського налагодити випуск періодичних видань подільської «Просвіти».

Орієнтація на еліту як рушія культурних новацій зумовлює спосіб виокремлення авторкою суспільних сил, котрі ставали центром формування освітньо-культурного довкілля міст і містечок Правобережжя. Дослідниця підкреслює культур- треґерську роль польської шляхти в поширенні просвітницьких стратегій освіти та різноманітних культурних ініціатив, значення маєтків знаті як центрів культурних взаємин. Важливе місце у фінансовій підтримці й реалізації культурних проектів, особливо з останньої третини ХІХ ст., відводить муніципальній владі та органам міського самоврядування, підкреслюючи амбівалентність їхньої позиції, яка відображала інтереси громади, але водночас була зав'язана на виконанні вказівок центральної влади. Серед творців міського культурного довкілля також розглядає «міську інтеліґенцію» -- «нечисленну когорту» містян із середньою й вищою освітою, яка становила 2,3--3% всього міського населення (с.355--356).

О. Прищепа порушує складне питання двоїстого впливу культурної політики Російської імперії на формування освітньо-культурного довкілля малих міст Правобережної України, наголошуючи, що з кінця ХУШ ст. держава перебувала в пошуках «прийнятної освітньої моделі, здатної поєднати державний контроль над навчальними закладами з реалізацією просвітницької ідеї загальнодоступних знань» (с.49). Історикиня розглядає імперський чинник у розбудові освітніх і культурних інституцій та змінах фізичного простору. Відзначає, що розширення шкільної мережі, хоч і йшло обіч з російщенням, пришвидшило втягування в «орбіту освіти» міського простолюду та жіноцтва (с.419).

Зворотним боком «модернізації згори» авторка вважає зусилля влади з перетворення міст Правобережної України на форпости поширення імперської культури, намагання через різні канали комунікації накинути всім мешканцям нові просторові уявлення щодо належності до імперії (с.237). Дослідниця детально простежує стратегії освітньо-культурного «дисциплінування»: поетапного російщення, уніфікації навчального процесу (в тому числі ліквідації польської просвітницької моделі, запровадження контролю над організацією навчання в єврейських закладах, блокування громадських ініціатив зі створення українських шкіл), реґламентації сфер дозвілля, книговидавництва і книгорозповсюдження. Щоправда, в осмисленні проблеми співвідношення просвітницької, імперської та національної складових явища модернізації О.Прищепа не завжди зауважує прояви асиміляційної політики в описах культурних інструментів імперської влади, використаних для пожвавлення «міжкультурних комунікацій», громадського життя й ділових контактів, сприяння «поступовому зближенню євреїв з рештою населення» (с.205, 215, 224). Очевидно, що такі прояви модернізації не сприяли збереженню національної унікальності. Й. Петровський-Штерн оцінив спроби влади змінити єврейське містечко (штетл) як «вияв примусової модернізації», а намагання євреїв залишитися собою -- як «контрмодерність», зазначивши, що штетли не мали шансів пережити російську модернізацію. Варто згадати вороже сприйняття міст (як просторів трансляції імперських зразків культури) представниками української інтеліґенції рубежу ХІХ--ХХ ст., котрі дбали про збереження національно-культурної автентичності.

Спосіб розгляду модернізаційних культурних зсувів з огляду на розвиток високої культури зумовив авторське трактування «міського культурного життя» реґіону «і як польське, і як єврейське, і в дуже обмеженому просторі (переважно на початку ХХ ст.) -- як українське» (с.25). Авторка доводить, що внаслідок зовнішніх обмежень українське населення залишалося найбільш упослідженим у навчанні рідною мовою. При цьому серед простолюду околиць малих міст книжки й театральні вистави українською мовою були затребувані більше, ніж у ґубернських центрах. В освітній сфері українська ставала мовою спілкування передусім учнів нешляхетського походження, і ця тенденція міцніла мірою демократизації учнівського складу.

У монографії висвітлено практики української інтеліґенції зі вшанування пам'яті Т. Шевченка, намагання налагодити діяльність «Просвіт», надати українського забарвлення діяльності інших громадських об'єднань, зорганізувати випуск друкованих видань. Розглянуте питання українознавчих студій низки відомих українських культурних і громадських діячів, життя яких у різний час було пов'язане з діяльністю навчальних закладів малих міст реґіону. У доповнення до цього сюжету можна згадати і про участь православних священиків Правобережжя (та членів їхніх родин) в опрацюванні українознавчої тематики та формуванні українського національного руху.

Горизонти розробки теми тільки підкреслюють її значущість. Дослідження О.Прищепи, базоване на багаторічній копіткій праці зі збору та узагальнення значного масиву даних, утворює «простір» подальшого осмислення проблем модернізації культурного життя малих міст Правобережжя. Один із напрямів майбутніх студій може стосуватися проявів «модерної міської культури» в низових соціальних середовищах, зокрема засвоєння модерних культурних форм селянами, котрі становили 30--50% усього складу мешканців аграрізованих міст і містечок (с.32). І тут уже потребуватимуть більшої уваги явища популярної культури.

Насамкінець слід відзначити, що в оформленні книги помітні поліграфічні хиби -- текст надруковано то через 1-й, то через 1,5-й інтервали. Натомість коректно подано довідковий апарат -- посилання, бібліографія, список скорочень, географічний та іменний покажчики. Окрему інформаційну цінність становлять 12 додатків (с.131-165).

Размещено на Allbest.ru