Творча складова концепту "переклад" у французькому перекладознавстві XVII ст.

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський університет імені Бориса Грінченка

Творча складова концепту переклад у французькому перекладознавстві XVII ст.

Ласка І.В., к. філол. н., доцент

Анотація

У статті на матеріалі праць французьких перекладознавців XVII ст. встановлено два напрямки концептуалізації творчого аспекту перекладу. Прихильники жанру les belles infidиles прирівнюють переклад до справжньої літературної творчості і надають перекладачеві необмеженої свободи, компрометуючи своєю практикою саму ідею перекладання. Більш помірковані перекладачі Пор-Руаяля визнають творчий характер перекладу, обмежуючи свободу перекладача необхідністю дотримуватися правил, не відходити від тексту оригіналу, враховувати відмінності між мовами і т. ін. Проблематика творчості, що обговорювалася в добу класицизму включає: роль перекладача і автора, їх суперництво, буквальний і вільний переклад, відтворення риторико- стилістичних особливостей оригіналу в перекладі.

Ключові слова: творчість і переклад, автор і перекладач, переклад і оригінал, les belles infidиles, обмеження свободи.

Annotation

The creative component of the concept translationin French traductology of the 17 th century

I.V. Laska, Cand. Sc (Philology), Associate Professor Borys Grinchenko Kyiv University

The present article highlights the problem of translation as creativity in the writings of French translators of the 17th century. The analysis of the traductologic texts of the classicism era allowed to establish two directions in conceptualization of the creative aspect of the translator's work. Translators who grouped around the newly formed French Academy, in particular Perrot d'Ablancourt and supporters of translations of the genre les belles infidиles, equate the work of the translator with the work of the author and see his task in giving a new real creation of the receiving literature. However, due to the uncertainty of the limits of creative freedom of the translator, their translation practice rather compromised the very idea of creativity in translation. The second and more moderate direction, represented by translators from Port-Royal, is also oriented to the receiving language and culture. The translator is also considered a full-fledged author and must create a real work, but his freedom is limited by the text of the original, differences in language and culture, the rules of translation. The problems of translation creativity, which was discussed in the traduсtological texts of classicism, includes: role of translator and author, their rivalry, choice between literal and free translation, restriction of translator's freedom, etc.

Key words: creativity in translation, auther and translator, original and translation, les belles infidиles, limitation of translator's liberty.

Творчість як невід'ємна частина мистецтва перекладу так чи інакше не могла залишатися поза межами рефлексії майстрів перекладу над власним досвідом. Різні аспекти перекладацької творчості висвітлено в численних публікаціях українських перекладознавців минулого (М. Зеров, М. Рильський, О. Кундзіч, Г. Кочур, В. Коптілов і ін.) і сьогодення (Р. Зо- рівчак, Л. Коломієць, М. Лановик, М. Новікова, О. Ребрій, М. Стріха, О. Чередниченко і ін.). Питання творчості в перекладі є предметом сталого наукового інтересу західних традюктологів, зокрема у Франції, де в останні десятиліття вийшла низка фундаментальних праць А.Бермана, Ж. Женета, Ж.-Р. Лядміраля, А. Мешоніка, Ж. Мунена, І. Осекі-Депре та ін. Ця тематика активно обговорюється на постійних семінарах (« Assises de la traduction littйraire », які проводяться вже 36 років поспіль в Арлі) і наукових конференціях (« La traduction littйraire comme crйation », Avignon, mai 2015).

Обираючи предмет дослідження, ми виходили з того, що в сучасному перекладознавстві “набуває актуальності потреба перевести врешті-решт творчість із розряду таємничих загадок до цілком вирішуваних наукових проблем [1, с. 7]. Одним із ефективних кроків у цьому напрямку може стати, на нашу думку, звернення до історичного досвіду попередніх поколінь перекладачів, які теж ставили собі питання про місце творчості в перекладі.

Отже, об'єктом дослідження є концепт «переклад» у французькому перекладацькому метадискурсі XVII ст. Предметом розгляду обрано категорію творчості, яка є його невід'ємною складовою частиною. Мета дослідження полягає у визначенні основних рис перекладу як творчості у працях французьких перекладознавців доби класицизму. Основними завданнями дослідження визначено: встановити особливості трактування ролі перекладача у різних перекладацьких школах XVII ст., виокремити і систематизувати проблематику творчості, що обговорювалася в перекладознавчих текстах.

У підсумковій статті до спеціального випуску журналу «Мета», в якому надруковано матеріали колоквіуму «Літературний переклад як творчість», французький дослідник Ж.-І. Масон зазначає, що народження справжнього осмислення перекладу, передумови якого були закладені в німецькому романтизмі і яке у ХХ ст. стало «традюктологією», співпало з усвідомленням недостатності традиційних стереотипів стосовно перекладу як вторинного тексту-копії і з бажанням реабілітувати перекладача, який не є простим копіювальником, а повноправним автором [12, с. 636].

Між тим, проблема творчості перекладача не є чимось абсолютно новим для французького перекладознавства, кращі представники якого від самих початків його становлення розмірковували над креативною природою перекладу і роллю перекладача як його творця. Творчий аспект перекладу у французькому перекладознавсті XVII ст. обговорюється в контексті протистояння двох протилежних стратегій - вільного перекладу жанру les belles infidиles (П. д'Аблянкур і його прихильники, що гуртувались довкола французької Академії) і буквального перекладу (школа Пор-Руаяля). Водночас, мусимо здавати собі справу з того, що йдеться лише про полюси, між якими варіюються уявлення про переклад і роль прекладача.

Ще на початку XVII ст. молодий літератор Антуан Ґодо у «Слові про твори Малєрба» (1629) мав сміливість поставити перекладача в один ряд зі справжніми авторами. Суть проблеми полягала в тому, що після критичного виступу Ж. дю Белє, який різко засудив погані переклади і висловив сумнів у спроможності самого жанру, переклад втратив свій престиж і розглядався як технічне ремесло, далеке від справжньої літературної творчості. Відповідаючи на ключове питання про статус жанру перекладу та його сумісність з творчістю, яке поставало перед тогочасними перекладачами, Ґодо нагадує про великих античних попередників Плавта, Теренція, Ціцерона, які надавали своїм перекладам такої краси, що «копія виглядає такою ж блискучою як оригінал» [7, с. 368]. Згодом це прирівнювання перекладу до другого оригіналу буде багато разів повторене представниками різних шкіл і напрямів у французькому перекладознавстві XVII ст., вочевидь тому, що воно вірно відбиває зміну у ставленні до перекладу.

Ґодо вимагає від перекладача вірності в перекладі, але застерігає проти рабського слідування за автором. Пропонована ним стратегія спрямована на творчий підхід до перекладу: перекладач, щоб відповідати правилам, мусить звільнитися від них, щоб вірно йти за автором, має часом відходити від нього:

Sans se rendre servile il faut estre fidиle,

Changer l'air йtranger en beautй naturelle,

Pour estre rйgulier se dispenser des loix,

Et pour suivre l'Auteur le laisser quelquefois [8, c. 136].

Ґодо в “Посланні” надає перекладові як чину гіперболізованого виміру. Перекладач бачиться йому міфологічним героєм, який у поєдинку з відважним Геркулесом віднімає у нього булаву. Він заслуговує слави, бо приносить своїй країні неоціненні дари корисних наук :

C'est au vaillant Hercule arracher la massuл,

C'est йgaler son nom aux plus cйlиbres noms,

C'est faire а sonpaпs d'inestimables dons, <...> [8, c. 137].

Насправді йдеться про латинський вираз, який Вірґілій використовує, коли говорить про неможливість наслідувати вірш Гомера; Facilius esse Herculi clavam, quam Homero versum subripere. Звертаючись до цього порівняння, Ґодо концептуалізує переклад як змагання перекладача з автором, у якому перекладач мусить бути переможцем.

Нове ставлення до перекладу як до справжньої творчості утвердилося в колі перекладачів, що гуртувалися довкола новоствореної французької Академії. Його підтримували своїм авторитетом передовсім кодифікатори французької мови Ф. де Малєрб і К.Ф. де Вожля, які обидва використали переклад як випробувальний майданчик для правил «доброго вжитку» (bon usage). Малєрб, відкидаючи буквальний переклад, залишав перекладачеві певні межі свободи. При перекладі він уважає за необхідне пунктуально дотримуватися історичних фактів, викладених у праці Тита Лівія, однак категорично виступає проти «рабства дослівного перекладу», який неминуче має результатом «гротескний» текст, і обирає смаки королівського Лувру, де захоплювались вільними перекладами д'Аблянкура [11, c. 464-465].

У іншого реформатора французької мови К. Де Вожля, автора «Заміток про французьку мову» (1647), найвищої оцінки як перекладач заслуговує Амйо: Хіба не здається, що він сперечається за першість в історичному красномовстві зі своїм автором, і змушує сумніватися тих, хто знає обидві мови, чи підніс він чи опустив славу Плутарха, переклавши його? [14, §10.1]. Отже, цей мотив суперництва перекладача з автором, у якому може перемогти перекладач, є одним із ключових для перекладознавства XVII ст. Вожля ставиться до перекладу як до повноцінної творчості, і перекладні тексти кращих авторів Амйо, Коефто та інших для нього є таким же рівноправним джерелом прикладів доброго вжитку, як і оригінальні тексти. За даними Енді Ейр-Бенета, в самому тексті «Заміток про французьку мову» Вожля безпосередньо цитує 31 раз Амйо і 90 разів Коефто, більше посилань лише на Малєрба [4, c. 4]. (Пор. дані щодо обмеженого використання перекладних текстів у сучасній французькій лексикографії [12, с. 639-641]).

Утвердження нового стилю французької прози, головними рисами якого були чистота, ясність, зрозумілість, граматична правильність, логічна послідовність, виявилося потрібним і близьким як перекладачам, що гуртувалися довкола Академії і школи les belles infidиles, так і більш схильним до суворих правил перекладачам Пор-Руаялю. Провідні теоретики перекладу цієї школи А. Лєметр, А. Арно, П. Кутель і близький до них Ґ. Де Танд повторюють у своїх правилах загальні нормативні вимоги Малєрба і Вожля до будь-якого тексту, написаного літературною французькою мовою.

Найбільш остентаційно ідеал перекладу, який читається як оригінал, утверджували прихильники так званих перекладів жанру les belles infidиles, передусім Перо д'Аблянкур. Самюель Сорб'єр, перекладач Томаса Мора і Гоббса, в одному з листів (1649 р.), називає серед найкращих п'яти-шести тогочасних перекладачів Малєрба, дю Ріє, Мароля і д'Аблянкура, бо в них «Таціт, Цицерон і Сенека заговорили по-французьки так, що їхні прекрасні копії здаються оригіналами» [Цит. за 16, с.102]. Безперечниий авторитет у питаннях естетики письма класицизму Ґе де Бальзак у листі до Шаплєна, оцінюючи переклад Арріана, здійснений д'Аблянкуром, наголошує на його творчому підході: Усі інші перекладачі йдуть услід за своїм автором і є його прислужниками. Цей же веде і керує своїм, він сміливо використовує свій розум, тому що користується ним як господар [Цит. за Zuber, p. 390]. творчий переклад французький класицизм оригінал мова

Водночас д'Аблянкур надто розширює межі «творчого» втручання перекладача в авторський текст і заходить так далеко, що розповсюджує цей принцип не лише на слова, а й на зміст, даючи перекладачеві право усучаснювати навіть думки автора: Я не прив'язуюсь повсякчас до слів і до думок цього автора і, не відходячи від його мети, облаштовую все на наш лад і на наш манер. Різні часи вимагають не лише різних слів, але й різних думок [...] [2, с. 3]. Результатом перекладу за таким методом є «не стільки портрет Фукідіда, скільки сам Фукідід, який перейшов у інше тіло ніби за допомогою якогось метемпсихозу і з грека став французом» [3, с. 3]. У такий спосіб творча складова перекладу була дещо скомпрометована практикою перекладів жанру les belles infidиles з їх установкою на вдосконалення й офранцуження оригіналу.

Більш помірковані думки щодо творчості в перекладі висловлюються в Пор-Руаялі, перекладачі якого працювали з сакральними текстами, де навіть порядок слів, за висловом Єроніма, може мати особливе містичне значення. Проте, навіть янсеністи мусіли враховувати надзвичайну популярність д'Аблянкура і перекладів на зразок les belles infidиles і шукати компромісу між цим домінуючим смаком і своїми вимогами точності. Один із чільних представників цієї школи Ісаак-Люї де Сасі стисло окреслює так званий серединний шлях, який полягає у знаходженні золотої середини між повним волюнтаризмом перекладача і рабським буквалізмом, результатом якого є нежиттєздатний текст: Саме таким чином я намагався уникнути також двох крайнощів, у які легко впадають ті, хто перекладає, однією з яких є свобода, яка вироджується у вольність [...], а іншою є підпорядкування, яке вироджується в рабство і робить переклад подібним на модель, яку він хотів зобразити, як мертва людина подібна на живу [10, с. в3r-в4r]. З приводу цього порівняння Р. Зюбер констатує, що навіть вільні перекладачі з кола д'Аблянкура ніде не вживали настільки сміливого образу [16, с. 117].

Про творчий підхід де Сасі до здійснення завдань перекладу свідчить адресований учням переклад комедій Теренція (Comйdies de Terence, 1647), у якому він пішов на сміливий експеримент, використавши віршовані рядки з інших творів того ж автора, щоб компенсувати вилучення надто відвертих сцен. Менш переконливою видається спроба внесення до тексту Теренція «вкраплень» з Плавта та додання власних сцен для завершення творів.

Антуан Лєметр, інший провідний перекладач з Пор-Руаяля, у передмові до «Проповідей святого Бернара» (1658) наполягає на подвійній ідентичності довершеного перекладу, знайшовши парадоксальну форму вислову, яка поважала письменницьку гордість перекладачів: «Треба, щоб наші переклади, для того щоб вони були досконалими, виглядали як інші оригінали і як нові твори і щоб вони викликали у читачів запитання, чи твори, які було перекладено, є такими ж красивими як переклади» [9, с. Х]. Стверджуючи, що переклад має мало не перевершувати оригінал, Лєметр заходить далі, ніж будь- хто з представників Пор-Руаялю. Під цією сміливою думкою міг би підписатися навіть сам П. д'Аблянкур, натхненник перекладів типу les belles infidиles.

Врешті решт, Лєметр, подібно до д'Аблянкура, вимагає від перекладача вживатися в думки автора, повністю ідентифікувати себе з ним: Треба ввійти в їхні думки і в їхні слова. [...] щоб здавалося, що перекладаючи ми пояснюємо скоріше наші власні думки, а не тлумачимо те, що уявили собі інші [9, с. Х]. У такій ідентифікації перекладача зі «своїм» автором, повного «присвоєння» його думок Лєметр бачить передумову адекватного відтворення мовної форми тексту.

Відтак, у площині трактування творчого аспекту перекладу перекладачі Пор-Руаялю, несподівано йдуть услід за д'Аблянкуром, про переклади якого близький друг Буальо О. Патрю теж казав, що читаючи їх, «думаєш, що читаєш оригінали» [13, с. 163]. Водночас, у процесі роботи над перекладом канонічного сакрального тексту Нового Заповіту позиція Лєметра та його однодумців стає все більш поміркованою, і вони схиляються навіть до необхідності буквального передання темних місць.

Попри надзвичайну популярність д'Аблянкура з таким «творчим» трактуванням перекладу погоджувались далеко не всі. Головним його опонентом став молодий ученому-екзеґет і перекладач П'єр-Данієль Юе, якому не забракло рішучості кинути виклик перекладацькому загалові і поставити проблему вірності перекладу в окремому трактаті [De Interpretacione, 1660]. Він ставить собі за мету стримати надмірну свободу перекладачів, а особливо поставити розумні межі тим, хто береться за переклад святих книг. На думку Юе, межа свободи перекладача визначається авторським текстом. Він категорично відкидає позицію перекладача, який на догоду своєму самолюбству і через відсутність здорового глузду, «не тільки не зважає ні на автора, ні на речення визначене словами автора, а навпаки або стає рабом задоволення і смаків читача, або віддається повністю власному натхненню» [Цит. за 6, с. 34-35]. Справжній перекладач, на переконання Юе, повинен залишатися непомітним у тексті, бо головна фігура - автор. Його завдання якраз полягає в тому, щоб читач бачив автора, а не його самого: [...] Хай він приймає форму автора, таким чином щоб сам повністю ховався під виглядом іншого, і кожен раз, коли навіть найпроникливіший читач зосередить свою увагу, щоб бачив він лише автора, а перекладач ніколи не показувався [Там само]. (Пор. відомий вислів Миколи Гоголя, який порівнював переклад до прозорого скельця). Використовуючи міфологічні образи, Юе ставить перед перекладачем абсолютно протилежне завдання: Хай перекладач робиться подібним до Протея і зазнає стільки чудесних перетворень, хай він приймає всі кольори елоквенції і ними просякає, мінливіший за хамелеона [Цит. за 15, с. 244].

Висновки

Аналіз поглядів на переклад як творчість дозволяє виокремити два напрямки концептуалізації творчого аспекту перекладу у перекладознавчому дискурсі XVII ст. Перекладачі, що гуртувалися довкола Французької Академії, зокрема П. д'Аблянкур і прихильники перекладів жанру les belles infidиles, беззастережно прирівнюють творчість перекладача до творчості автора і бачать його завдання в тому, щоб дати новий твір, який має справляти таке ж враження як першотвір і повинен стати питомим твором приймаючої літератури. Щоб досягти цього результату, перекладач повинен бути не менш талановитим, ніж будь-який письменник. Проте, через невизначеність меж творчої свободи перекладача, їхня практика перекладу радше компрометувала саму ідею перекладацтва як творчості.

Другий, більш поміркований напрямок концептуалізації творчого аспекту перекладу у XVII ст., представлений головно перекладачами Пор-Руаяля, теж орієнтований на приймаючу мову, літературу і культуру. Перекладач теж вважається повноправним автором і повинен дати справжній твір, однак його свобода обмежується текстом оригіналу, відмінностями у мові і культурі, його завдання включає відтворення риторико-стилістичних особливостей оригіналу і навіть збереження його місцевого колориту, тим самим його завдання стає ще важчим і потребує ще більшого таланту.

У перекладознавстві XVII ст. окреслились межі досить широкого проблемного поля обговорення творчого аспекту перекладу: роль перекладача і автора, суперництво перекладача і автора, вибір між буквальним і вільним перекладом, обмеження свободи перекладача, оригінал і переклад, відтворення риторико-стилістичних особливостей оригіналу в перекладі.

Література

1. Ребрій О.В. Сучасні концепції творчості у перекладі. Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2012.

2. Ablancourt Nicolas Perrot d'. A monsieur Conrart... Delisle J. Histoire de la traduction. CD-ROM. Universitй d'Ottawa, 2005

3. Ablancourt Nicolas Perrot d'. Thucydide. Prйface. Delisle J. Histoire de la traduction. CD-ROM. Universitй d'Ottawa, 2005.

4. Ayres-Bennett W. Traduction et remarques sur la langue franзaise au 17^e Siиcle.

5. Delisle, Jean et Lafond, Gilbert (йd.). Histoire de la traduction. CD-ROM, Universitй d'Ottawa, 2005.

6. Garnier Bruno. La traduction de la tragйdie grecque en France... TTR, vol. 11, n1, 1998, p. 33-64.

7. Godeau Antoine. Discours sur Malherbe // Fr. Malherbe. Њuvres de Malherbe. Йd. par M.L. Lalanne. Tome premier. Paris: Hachette, 1862, pp. 365-385.

8. Godeau A. А Monsieur d'Ablancourt sur ses traductions. Epistre XXII // Poйsies chrestiennes et morales.T. III, Paris, chez P. Le Petit, 1663, pp.133-138.

9. Lemaistre Antoine. Les Sermons de S. Bernard... Prйface. P.: Chez Ch. Savreux, 1658. (Prйface pp. I-XII - Нумер. стор. наша.- І.Л.).

10. Le Maistre de Sacy Isaac-Louis, Prйface du Poeme de S. Prosper... 1647 / French Translators, 1600-1800. University of Massachusetts Amherst.

11. Malherbe, F. de Avertissement. Tite Live, Le 33 Livre. Malherbe. Oeuvres, T. I. Йd. M.L. Lalanne, P., Hachette, 1862.

12. Masson, J.-Y. De la traduction comme acte crйateur: raisons et dйraisons d'un dйni. Meta, 62 (3), 635-646.

13. Muntйano Basil. Port-Royal et la stylistique de la traduction. CAIEF, 1956, Vol. 8, N.1, p.151-172.

14. Vaugelas С.F. de. Remarques sur la langue franзoise. Paris: Camusat, M.DC.XLVII. 668 p.

15. Viallon Marie F. La traduction а la Renaissance et а l'вge classique. Univ. de Saint-Etienne, 2001.

16. Zuber Roger. «Les belles infidиles» et la formation du gout classique. Paris: Albin Michel, 1992. -XIII-521 p.

Размещено на allbest.ru