Традиційне й сучасне мовознавство про проблему визначення термінів підмет і присудок

At the turn of the 20th. - 21st. centuries linguistic historiography - a scientific discipline that studies the history of linguistics, analysis of the theories and concepts of the genesis of the linguistic thought, in particular, certain aspects and sections of the science of language, traditions, trends, directions, schools - is getting a special development. The relevance of linguohistoriographic investigations is due, firstly, to the importance of the problems raised in linguistics, and, secondly, to the lack of linguohistoriographic study of these issues. The accumulated linguistic material needs theoretical understanding and linguohistoriographic illumination for its further application. Such scientific works appear to be extremely significant and promising.

The problem of defining the terms “subject" and “predicate" as a linguistic phenomenon is ambiguously covered in linguistic studios and is one of the most debatable in modern linguistics. In the presented study, it is offered an assessment of the scientific positions of grammarians on the problem of defining the terms “subject" and “predicate", because, despite the importance of the outlined problem, there are almost no relevant complex studies in modern linguistics.

Nowadays, linguists continue their searches concerning the improvement of the definition of the terms “subject" and “predicate", taking into account the achievements of both predecessors and modern researchers. A promising and necessary direction for further research should be to understand their scientific tendencies in the linguohistoriographic aspect.

Key words: linguohistoriographical aspect, members of the sentence, the main members of the sentence, sweep, predicate.

Актуальність теми

На межі ХХ - ХХІ ст. особливого розвитку набуває лінгвістична історіографія - наукова дисципліна, що вивчає історію мовознавства, аналіз теорій і концепцій генезису лінгвістичної думки, зокрема, певних її аспектів і розділів науки про мову, традицій, течій, напрямів, шкіл.

Актуальність лінгвоісторіографічних досліджень зумовлена, по- перше, важливістю порушених проблем у лінгвістиці, та, по-друге, відсутністю лінгвоісторіографічного вивчення цих питань. Накопичений лінгвістичний матеріал потребує теоретичного осмислення й лінгвоісторіографічного висвітлення для подальшого його застосування. Такі наукові роботи видаються надзвичайно значущими та перспективними.

Постановка проблеми

Дослідження проблеми членів речення і принципів їх виділення неможливе без певної термінологічної бази. Один і той самий термін лінгвісти різних часів, шкіл і напрямків можуть трактувати неоднозначно. Подекуди визначення термінів є не лише відмінними, а й прямо протилежними. Тому потрібно чітко окреслити ті поняття й терміни, без яких неможливе вивчення проблеми членів речення і принципів їх виділення. Такими термінами є: головний член речення, другорядний член речення, підмет, присудок, додаток, означення, обставина, зв'язка, прикладка. У розвідці будуть проаналізовані терміни підмет і присудок з точки зору визначення їх ученими ХІХ ст. - початку ХХІ ст. з метою моделювання того значення, із яким його вживає автор розвідки.

Отже, проблема визначення термінів підмет і присудок неоднозначно висвітлена в лінгвістичних студіях і належить до найбільш дискусійних у сучасному мовознавстві.

Аналіз останніх досліджень

Щодо дослідження проблеми членів речення і принципів їх виділення, а також стосовно проблеми визначення термінів підмет і присудок в лінгвістиці накопичений значний за обсягом фактичний матеріал, але він не систематизований, не відмежований від суміжних явищ. Тому виправданими, на нашу думку, можна вважати будь-які спроби систематизувати окреслений матеріал, зокрема, з лінгвоісторіографічної позиції. Пропонована наукова розвідка присвячена аналізу визначення термінів підмет і присудок ученими ХІХ ст. - початку ХХІ ст.

Метою статті є лінгвоісторіографічне дослідження проблеми визначення термінів підмет і присудок в лінгвістичній науці ХіХ ст. - початку ХХІ ст., а також висвітлення різних поглядів на окреслену проблему в працях граматистів зазначеного періоду.

Ця мета конкретизується в таких завданнях:

1. проаналізувати позиції граматистів ХіХ ст. - початку ХХІ ст. щодо проблеми визначення термінів підмет і присудок,

2. встановити, що нового було внесено лінгвістами в розв'язання цієї проблеми і яке це має значення для мовознавства;

3. окреслити перспективи подальшого дослідження проблеми визначення термінів підмет і присудок.

Виклад основного матеріалу дослідження

Для комплексного висвітлення проблеми визначення термінів підмет і присудок потрібно проаналізувати лінгвістичні позиції традиційного й сучасного мовознавства, починаючи з ХІХ ст. й дотепер.

Лінгвістична історіографія висвітлює різноманітні погляди на природу головних членів речення. Тому для інтерпретації та об'єктивного аналізу праць, присвячених дослідженню головних членів речення, потрібно знати, як той чи той лінгвіст визначав основні поняття підмет і присудок. При визначенні термінів підмет і присудок доцільно спиратися на результати досліджень таких мовознавців ХІХ ст. - початку ХХІ ст., як-от: О. Х. Востокова, Ф. І. Буслаєва, О. О. Потебні, О. О. Шахматова, О. М. Пєшковського, І. Р. Вихованця, Н. Л. Іваницької, Т. П. Ломтєва, А. П. Загнітка, О. М. Мухіна, О. Єсперсена, Г. Пауля, Л. Теньєра, Ч. Філлмора, К. Бейзелла та ін.

У східнослов'янському мовознавстві представники логістичної граматики трактували підмет як предмет, про який судять. З часом для визначення підмета стали залучати відомості про формальні засоби його вираження. Мовознавці здебільшого тлумачать підмет як ядерний головний член предикативного центру. Так, О. Х. Востоков визначає підмет як ім'я предмета, про який йде мова; а присудок - «дієслово, чи усе те, що говориться про предмет» [8, с. 52]. Подібне визначення формулював Ф. І. Буслаєв: «Підмет - предмет, про який ми судимо. Те, що ми думаємо про предмет, іменуємо присудком» [4, с. 107]. Учений ототожнює підмет і присудок з суб'єктом і предикатом логічного судження.

Досліджуючи категорію головних членів речення, О. О. Потебня зосереждував увагу на частиномовному оформленні членів речення, обґрунтовуючи їх взаємообумовленість. Учений стверджував, що «особова форма дієслова є тим самим присудком; ім'я у прямому відмінку, не узгоджуване з іншим, є підметом» [15, с. 102]. В. В. Виноградов з цього приводу писав: «...Спираючись на частини мови при вивченні членів речення, О. О. Потебня по-новому підійшов до цієї проблеми, вказавши нові шляхи її вирішення» [5, с. 23]. О. О. Потебня виділяв психологічний підмет і присудок. Присудок учений розумів як визначення «ознаки в період її виникнення від особи- діяча» [15, с. 101], а підмет - як «речову вказівку на безпосереднього носія ознаки» [там само, с. 102].

Таку досить мотивовану позицію поділяв П. Ф. Фортунатов, а також його послідовники. Вони подібну точку зору висвітлюють у своїх роботах, визначаючи підмет як називний відмінок іменника, а присудок як узгоджувану з ним відмінювану форму дієслова, і пропонують власну термінологію: граматичний підмет та граматичний присудок [17].

Трактування підмета в сучасному мовознавстві пов'язано з поняттям структурної схеми речення та його семантичних компонентів. Визнаючи підмет одним із головних компонентів речення, його зв'язок із присудком як другим головним членом, учені надають підметові різного статусу: незалежного члена (Л. Блумфільд, І. І. Мєщанінов та ін.), панівного над присудком (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, О. Смирницький та ін.), залежного від присудка (О. О. Потебня, В. Г. Адмоні та ін.). Так, Д. М. Овсянико-Куликовський та О. М. Пєшковський зауважували, що визначальним компонентом речення є присудок (предикат), проте О. О. Шахматов вважав таким членом речення підмет, а присудок лише «головним членом залежного складу».

Сучасні мовознавці звертають увагу на необхідність аналізу категорії головних членів, надання пріоритету одному із них лише з позиції аналізу різних рівнів - формально-граматичного й семантико- синтаксичного. Оскільки, «на семантико-синтаксичному рівні спостерігається реалізація в основному варіанті субстанційної суб'єктної семантики в підметовій позиції, визначеної граматичною морфологічно опосередкованою категорією валентності дієслова» [12, с. 142]. Тобто морфологічну форму називного відмінка імені визначає валентність дієслова-присудка, який, здебільшого, обмежує вияв суб'єктної семантики одним елементом. А. П. Загнітко пропонує вбачати у сполученні підмета з присудком наявність «вищого типу взаємодії - міжкатегорійного міжчастиномовного взаємопроникнення» [12, с. 143]. Такий погляд послідовно репрезентований і в наукових студіях І. Р. Вихованця. Відстоюючи взаємозалежність підмета і присудка, науковець аргументує таку позицію основним виявом предикативного зв'язку між підметом і присудком - координацію, - що передбачає взаємозалежність головних членів речення, передбачуваність, обов'язковість, закритість. Отже, обидва головні члени речення взаємопідпорядковані, рівноправні, взаємозумовлені, і, на думку І. Р. Вихованця, формують елементарну формально-синтаксичну структуру двоскладного речення [6, с. 23].

Зазвичай, визначення підмета і присудка не обмежується їх морфологічною характеристикою. Воно також містить їх змістову характеристику: підмет - те, про що йдеться у реченні, присудок - те, що говориться про підмет. Наукові тлумачення головних членів речення й на сьогодні є поверховими й узагальненими. Наприклад, лексикографічні дефініції подають таку паспортизацію підмета і присудка. Порівняймо: О. С. Ахманова у «Словникові лінгвістичних термінів» пропонує таке визначення підмета і присудка: «Підмет - головний член двоскладного речення, який граматично не залежить від інших членів речення і дає вказівку на те, до чого відноситься інформація, яку несе присудок. Присудок - слово, яке виражає предикацію й тому функціює у ролі головного члена речення; у двоскладному реченні воно граматично залежить від підмета» [2, с. 122].

У «Граматиці російської мови» читаємо: «Підмет - це головний член двоскладного речення, який граматично не залежить від інших членів речення; виражений іменником, займенником чи іншим відмінюваним словом у формі називного відмінка та вказує на предмет, ознаку якого визначає присудок. Присудок - це головний член двоскладного речення, який граматично залежить від підмета, зазвичай виражений особовою формою дієслова, іменником, прикметником чи дієприкметником та позначає ознаку того предмета, який виражений підметом» [11, с. 117].

«Словник лінгвістичних термінів» Д. І. Ганича, О. С. Олійника репрезентує таке потрактування головних членів речення: «Підмет - головний член двоскладного речення, що виражає предмет думки, ознака якого розкривається присудком. Присудок - головний член двоскладного речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета думки, вираженого підметом» [10, с. 203].

Н. Г. Шкуратяна, С. В. Шевчук у «Сучасній українській літературній мові» подають власне формулювання головних членів речення: «Підметом називається головний член речення, що означає предмет, явище, поняття, якому властива якась дія, стан, ознака. Присудком називається головний член речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета, позначуваного підметом» [18, с. 87]. Отже, визначення головних членів речення має надто широке тлумачення.

Наукові студії західноєвропейських та американських учених, а саме: Г. Пауля, Ш. Бато, Н. Бозе, Г. Габеленця та ін. - викликають зацікавлення щодо поповнення відомостей з історії вивчення синтаксичних категорій підмета і присудка. Учені, як відзначав В. П. Даниленко, запровадили в науковий обіг терміни психологічний суб'єкт (підмет) та психологічний предикат (присудок), вважаючи їх такими синтаксичними категоріями, що притаманні будь-якій мові і виконують конструктивну роль у реченні. На думку Г. Габеленця, провідне місце посідає психологічний суб'єкт, адже суттєвим є те, що породжує думку; психологічний присудок - те, що мовець про це думає, - підпорядковується суб'єктові. Для Г. Пауля психологічний підмет - це думка або низка думок, які формуються у свідомості мовця першими, а психологічний присудок - те, що потім приєднується до них. Учений вважає психологічний предикат вагомішим у реченні; він є метою повідомлення і тому домінує над суб'єктом.

У другій половині ХХ ст. - на початку ХХІ ст. синтаксичні пошуки зарубіжних учених (Л. Теньєра, Ч. Філлмора, Г. Глінца та ін.) призвели до визнання семантичного принципу виділення членів речення, оскільки всі члени речення співвідносяться з семантичними функціями.

У сучасних граматиках можна виокремити дві позиції науковців щодо категорійної природи підмета, які чи взаємодоповнюють, чи взаємовиключають одна одну:

1. заміна терміна граматичний підмет на суб'єкт;

2. запровадження поняття підмет з припущенням його можливої невідповідності імені (чи синтаксеми, що його заступає) в називному відмінку, в певній позиції і в певних відношеннях з предикатом.

Проте жодна з зазначених вище теорій не запропонувала вичерпного аналізу головних членів речення.

Виокремлення та аналіз присудка як компонента граматичної основи речення є значно складнішою проблемою як у семантичному, так і в граматичному плані. Здебільшого, дослідження присудка в синтаксичній науці спирається на класичну традицію і є проблемним у співвідношенні логічних, логіко-граматичних і граматичних форм предиката-присудка, морфологічних форм присудка, стосовно комунікативного присудка як психолінгвістичної категорії, щодо кваліфікації та класифікації присудка як характерної типологічної ознаки речень: повних / неповних (еліптичних), дієслівних / бездієслівних.

Останнім часом запропоновано аналіз присудків із пропозиційною семантикою, що утворює конфігурацію моделей речення й вирізняє його серед інших мовленнєвих моделей.

Потребує свого розв'язання питання визначення статусу компонентів предикативного ядра речення, все більшої ваги набуває розгляд предикативності (підмета та присудка) у формально- граматичному й семантико-синтаксичному аспектах.

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки. Проблема визначення термінів підмет і присудок має досить велику історію дослідження, проте на жодному етапі її вивчення в лінгвістичній науці не існувало єдиної точки зору щодо її дослідження, тому проблему не вирішено остаточно. підмет присудок речення лінгвістичний

Саме тому в сучасних граматичних теоріях продовжено дослідження цієї проблеми, яка є пріоритетною для І. Арібжанової [1], М. Брицина [3], І. Р. Вихованця [6], М. О. Вінтоніва [7], М. В. Всеволодової [9], А. П. Загнітка [13], Л. М. Руденко [14], К. Ф. Шульжук [19] та ін.

Перспективи подальших розвідок. На сьогодні мовознавці продовжують пошуки вдосконалення визначення термінів підмет і присудок з урахуванням досягнень як попередників, так і сучасних дослідників. Перспективним і необхідним напрямом подальшого дослідження має бути осмислення їхніх наукових тенденцій у лінгвоісторіографічному аспекті.

Література

1. Арібжанова І. Зв'язок головних членів. Вісник: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Київ: Вид-во КНУ ім. Шевченка, 2002. Вип. 12-13. С. 107-111.

2. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. Москва: Сов. энциклопедия, 1966. 608 с.

3. Брицин В. М. Модальна граматика дискурсу як один із напрямів семантико-синтаксичних досліджень. Мовознавство. 2006. № 2-3. С. 101-110.

4. Буслаев Ф. И. Историческая грамматика русского языка. Москва: Учпедгиз, 1959. 624 с.

5. Виноградов В. В. Избранные труды. Исследования по русской грамматике. Москва: Наука, 1975. 358 с.

6. Вихованець І. Р. Студії про члени речення: приреченнєвики. Українська мова. Київ: Інститут української мови НАН України. 2005. № 2. С. 22-27.

7. Вінтонів М. О. Категорії комунікативного синтаксису: основні підходи до аналізу. Филология в пространстве культуры. Донецк: Юго-Восток, 2007. 61-69.

8. Востоков А. Х. Русская грамматика по начертанию его же сокращенной грамматики полнее изложенная. Санкт-Петербург: Типография И. Глазунова, 1831.258 с.

9. Всеволодова М. В. Теория функционально-коммуникативного синтаксиса. Москва: МГУ, 2000. 502 с.

10. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. Київ: Вища школа, 1985. 360 с.

11. Грамматика русского языка. Москва: Изд-во АН СССР, 1960. Т. 2. Синтаксис. 440 с.

12. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. Донецьк: ДонНУ, 2001.662 с.

13. Загнітко А. П. Український синтаксис: теоретико-прикладний аспект. Донецьк: ДонНУ, 2009. 150 с.

14. Руденко Л. М. Обставинна детермінація в структурі тексту (семантико- синтаксичний і стилістичний аспекти). Київ: Україна-Віта, 1996. 213 с.

15. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике: в 4 т. Москва: Учпедгиз, 1958. Т. 1. 161 с.

16. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике: в 4 т. Москва: Учпедгиз, 1958. Т. 2. 549 с.

17. Фортунатов Ф. Ф. О преподавания русского языка в средней школе. Ф. Ф. Фортунатов. Избранные труды. Москва: Учпедгиз, 1957. Т. 2. 471 с.

18. Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова. Київ: Вища школа, 2007. 423 с.

19. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови. Київ: Академія, 2004. 406 с.

Размещено на Allbest.ru