Проблематика медійних текстів учасників АТО

Жанровий спектр медійних тестів, створених учасниками АТО, доволі широкий: спогади як різновид мемуаристики, документальні щоденники, блоги як сучасний формат щоденника, художньо-публіцистичні твори. Звернення до цих жанрів зумовлено потребою осмислити трагічний досвід війни, дати власну оцінку подіям та інтерпретувати їх, вийти з посттравматичного синдрому. Крім того, можливість оповіді від першої особи дає можливість відтворити рефлексію автора з стосовно причин та перебігу війни.

Невід'ємним сегментом інформаційного простору в період ведення війни є воєнні блоги, які ведуть переважно військовослужбовці - учасники бойових дій. У такий спосіб, бійці виконують роль військових кореспондентів, фіксуючи недоступні для ока мирного мешканця історичні події на підручні гаджети. Так з'являються першоджерельні нотатки, коментарі, унікальні фото- та відеоматеріали, що пізніше лягають в основу новинних репортажів, журналістських розслідувань, аналітичних лонгридів. Завдяки розвитку воєнного блогінгу сучасники мають змогу ознайомитися з подробицями військової реальності, які у звітах офіційних засобів масової інформації замовчуються.

Українська воєнна блогосфера представлена іменами Кирила Недрі, Олега Болдорева, Дмитра Кошки, Мирослава Гая, Віталія Овчаренка, Андрія Римарука, Олени Білозерської, Максима Музики, Валерія Ананьєва, Дмитра Резніченка, Максима Мирошниченка. Звернемо увагу, що всі перераховані вище блогери є учасниками АТО.

Ці автори створили власне комунікативне середовище в соцмережах та на YouTube, забезпечили потужну інформаційну підтримку добробатам, армії та державі в медійному просторі. У медіатекстах блогерів поєднано вербальну та невербальну інформацію (фото, таблиці, графіки), а інтерактивність дозволяє персоналізувати зв'язок користувач - автор.

Військові, які потрапляють у зону бойових дій, запам'ятовують побачене, яке згодом у образній формі оживає в спогадах. Неодмінними складовими компонентами медійних тестів учасників АТО є унікальні фото- й відеоматеріали, які посилюють емоційну складову. Як правило, композиційно світлини являють собою "селфі" одиночні та з побратимами, широкі панорамні фото з товаришами по зброї, фотографії позицій, техніки, здобутих у боях трофеїв тощо. Так, учасник АТО Максим Музика в "Спогадах про Савур-Могилу" написав про фото, яке пізніше стало легендарним: "Моїм напарником став "Береза", один із наших добровольців, що прибув із Харкова разом із групою Кості "Вихора". З ним ми і провели ніч в окопі, позмінно вглядаючись в темінь. Змінивши його на світанку востаннє, я скористався затишшям між мінометними обстрілами... побачив, що світло лягає дуже м'яко. Дістав свій смартфон з-під броника і зробив фото на пам'ять. За рік це фото об'їде Брюссель, Страсбург, Лондон, Вашингтон, хоча хто тоді про це думав" [3, с. 50].

Історія війни пишеться в щоденниках, спогадах, блогах. Щоденники бійців АТО є найпопулярнішим жанром у сучасному комунікативному просторі (Р. Зиненко "Иловайский дневник", О. Мамалуй "Военный дневник (2014-2015)", В. Бурлакова "Життя Р. S", Д. Якорнов "ТО АТО (Дневник добровольца"), Позывной "Воланд" "Вальгала-Экспресс", Р. Боровик "ДАП", Н. Розлуцький "Нотатник мобілізованого"). Для авторів цих текстів форма спогадів є найбільш прийнятною для відтворення унікального досвіду перебування в зоні бойових дій та постфронтового життя. Примітно те, що оповідачі свідомо з опису військового життя вилучають найтрагічніші моменти, пов'язані з "великою кров'ю". О. Мамалуй таким чином коментує цей підхід: "Але війна - зла справа. І, як казав один сербський солдат, не має нічого спільного з епічною поезією. А все ж кривавих подробиць, на які так багата війна, від цієї книги очікувати не варто. На жаль, такі речі намертво врізаються у пам'ять, і не було жодної необхідності записувати їх у щоденник" [4, с. 5]. Свідомість авторів витісняє деталі, що важко піддаються вербалізації.

Аналіз медіатекстів учасників АТО дозволив виявити проблемні зони, що потребують термінового вирішення. Проблема посттравматичного стресового розладу є актуальною для майже кожного демобілізованого військовослужбовця. Світогляд людини, яка отримала на війні психологічний струс, зазнає кардинальних змін. Постійна психоемоційна напруга, яку пережила людина на війні, руйнує усталені навички комунікації і унеможливлює подальшу соціалізацію. Слід розуміти, що по закінченню війни, частина населення, зокрема учасники бойових дій, продовжуватиме жити в конфліктогенній опозиції "свій - чужий".

Комплексний аналіз проблеми посттравматичного синдрому здійснено в документальній праці "Добробати". Автори Василіса Трофимович та Вероніка Миронова наголошують на необхідності програм допомоги та соціальних програм, "аби ті, хто воював, не відчували себе обдуреними і викинутими" [5, с. 260-261].

На проблеми адаптації до мирного життя звертає увагу Максим Музика. Він наголошує, що "катастрофічно бракує інформації щодо ПТСР серед учасників бойових дій. У результаті в загальну купу змішують і психіатричні, і психологічні, і соціальні аспекти: проблеми Его, загострене почуття справедливості, посттравматичні переживання. Те, що людині, яка повернулася з іншої реальності, важко адаптуватися до мирного життя, - факт. Але це не психіатрична проблема. Це не ПТСР. Це питання ресоціалізації, пошуку місця для себе оновленого в складному соціумі, у непростих економічних умовах" [6].

Учасники бойових дій, повернувшись до мирного життя, потребують соціальної та професійної адаптації, гармонізації стосунків із соціумом. Воєнні події впливають на подальший життєвий сценарій ветеранів АТО, тому проблема соціально-психологічної реабілітації осіб, психіка яких зазнала змін під впливом екстремальних факторів, є надзвичайно актуальною. Недостатня підтримка з боку офіційних інститутів, недосконалість, а часто непродуманість психологічних, медичних, професійних заходів призводять до загострення посттравматичного синдрому та унеможливлюють повноцінну соціалізацію особистості.

Потреба звільнення від фантомного болю, який не залишає бійців після повернення з фронту, примушує учасників воєнних дій шукати самопорятунку. Одним із засобів реабілітації є літературна творчість. Блогер-десантник 25-ї ОПДБр Валерій Ананьєв так передав процес написання своєї книги "Сліди на дорозі": "... Одного разу, неочікувано для себе самого, лежачи в поїзді на верхній полиці, я написав пролог. З тих пір повертався до роботи кожен раз, як була можливість. Проблема була в тому, що жодного разу не міг знайти в собі сил писати більше місяця. Стан, в який занурювався в період писання, можу порівняти лише з ефектом наркотичного сп'яніння. Настільки глибоко в уяву мені вдавалося занурюватися, лише коли я був дитиною і постійно мріяв. Але тоді переживав приємні моменти, а тепер згадував, уявляв і переживав на собі під час писання дуже важкі речі. Місяць роботи, і я вже просто не міг витерпіти того, що відбувалося в голові. Починалася депресія, яка затягувалася і лікувалась таблетками" [7].

Реабілітаційний характер літератури засвідчує світовий досвід. Так, відомий факт щодо експерименту Міністерства оборони США після іракської кампанії. З метою проведення літературних майстер-класів у військо було направлено дванадцять письменників, серед них були й люди зі світовим ім'ям - Том Кленсі, Марк Боуден. Результатом реабілітаційної роботи стала книга солдатських розповідей: "Операція "Повернення додому". Це видання мало широкий резонанс, адже деякі з розповідей були визнані шедеврами, а за двома навіть збиралися знімати фільми. Такий підхід не дозволив розвинутися посттравматичному синдрому у бійців і полегшив їх подальшу соціалізацію.

Масив художніх і документальних текстів про воєнні події на Сході України поповнили документальні журналістські проєкти "Добробати" та "АД-242". Слід пам'ятати, що участь в обороні України брали не лише кадрові військові Збройних Сил та бійці добровольчих формувань родом з України. На боці нашої держави проти російських окупаційних військ на фронті воювали також добровольці з інших країн. Співавторка документальної праці "Добробати" Вероніка Миронова присвятила їм окремий розділ книги "Участь іноземців у добробатах". Журналіст слушно зауважує, що "події на сході України - це не просто війна між Росією та Україною, це війна між світоглядами... Це війна між моделями мислення, між минулим і майбутнім" [5, с. 168]. Автор підкреслює, що мотивація представників інших країн, що беруть участь у конфлікті на боці України, є різною, але для більшості, зокрема грузинів і чеченців, які вже мали бойовий досвід у вирішенні збройних конфліктів, головним фактором є неприйняття путінської політики.

У текстах учасників подій на Сході України згадуються імена тих, хто склав голову, відстоюючи право українського народу жити у соборній Україні. Красномовним та щемливим є спогад волонтера Юрія Касьянова про останні тижні життя легендарного українського генерала Сергія Кульчицького: "У нього не було бронежилета, розумієте?! І він їздив на пости, літав на вертольоті, ліз під кулі Він ніколи не користувався привілеями генерала. У таборі він був у наметі з будь-якими офіцерами, молодшими [5, с. 135-136].

Слід зазначити також, що тексти, створювані учасниками війни на Сході України, є аматорськими та існують допоки лише в документальній площині. "Невигадана" література демонструє власні погляди авторів на причини та перебіг війни, тяжіє до адекватного відтворення подій, передаючи їх емоційну напругу.

Висновки