Сучасні підходи до тлумачення поняття інтертекстуальності

Науковий керівник - кандидат філологічних наук,

доцент Кібальнікова Т.В.

Теорія інтертекстуальності, що зародилася в середині ХХ століття і отримала настільки глибокий розвиток у працях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, є надзвичайно плідною в плані інтерпретації тексту. Наразі міжтекстові зв'язки частіше стають об'єктом вивчення для багатьох сучасних дослідників (І.Л. Абаніна, О.А. Бочарникова, О.В. Михайлова, Н.В. Петрова, Т.В. Кібальнікова та ін.) При всій різноманітності підходів до визначення інтертекстуальності, існує необхідність уточнити сутність цього поняття, що й обумовлює актуальність цієї наукової розвідки. Отже, метою статті є систематизація основних підходів до визначення поняття інтертекстуальності.

Існує кілька різних підходів до дослідження концепції інтертекстуальності, однак, перш ніж визначити перспективи та описати їх, буде доречним розглянути докладніше саме явище інтертекстуальності та систематизувати визначення ключових термінів, які використовуються в дослідженнях учених у рамках цієї наукової парадигми.

Насамперед слід відзначити, що відправною ідеєю для побудови сучасної теорії міжтекстових зв'язків слугувала теорія М. М. Бахтіна про «чуже» слово й «діалогічність», під впливом якої французька дослідниця семіотики Ю. Крістєва ввела в обіг поняття «інтертекст». Так, М. М. Бахтін стверджував, що «будь-яке конкретне висловлювання знаходить той предмет, на який воно спрямоване, завжди вже є обумовленим, оціненим. Цей предмет пронизаний точками зору, чужими цінностями, думками, акцентами. Висловлення входить до цієї діалогічно напруженої середи чужих слів, вплітається в їх складні взаємини, зливається з одними, відштовхується від інших, перетинається з третіми» [3, с. 89-90].

У концепції М. М. Бахтіна текст розглядається як складне і багатопланове явище, як «своєрідна монада, що відбиває в собі всі тексти в межах цієї смислової сфери» [3, с. 299]. На думку дослідника, тексти, що мають між собою хоча б якусь смислову конвергенцію, неминуче вступають у діалогічні відносини, стають ланками мовного ланцюга, оскільки вони «стикаються один з одним на території загальної теми, загальної думки». І оскільки «тема вже була обговорена й оскаржена, тексти наповнюються відлунням і відгомонами інших текстів: різного роду цитатами, літературними алюзіями, літературними і позалітературними запозиченнями, будуються як мозаїки з чужих текстів» [3, с. 433].

На основі аналізу ідеї «поліфонічного роману» М. М. Бахтіна, Ю. Крістєва в низці праць сформулювала свою концепцію і в 1967 році вперше використала термін «інтертекстуальність». Для французької дослідниці текст являє собою переплетення текстів і кодів, трансформацію інших текстів. У широкому сенсі, за її словами, - це «соціальне ціле, розглянуте як текстуальне ціле» [11, с. 5]. У праці, присвяченій проблемам текстології, Ю. Крістєва зазначає: «Ми назвемо інтертекстуальністю ту текстуальну інтеракцію, яка відбувається всередині окремого тексту. Для пізнавального суб'єкта інтертекстуальність - це поняття, яке буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї» [11, с. 201].

У представників постструктуралізму з'явилися особливі тлумачення і відтінки значення інтертекстуальності: сказати щось нове неможливо - все вже було сказане раніше. Можна лише змінити комбінації старих елементів. Р. Барт пропонує таке формулювання терміну «інтертекст»: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш впізнаваних формах: тексти попередньої культури являють собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і таке інше - всі вони поглинені текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова» [2, с. 78].

Згідно з таким розумінням інтертекстуальність будь-якого твору створюється не лише сукупністю конкретних попередніх текстів, що розуміються в широкому семіотичному сенсі, а також набором загальних кодів і смислових систем. Новостворений текст і попередні компоненти, що породжують текст, утворюють інтертекстуальний простір, що вбирає в себе весь культурно-історичний досвід творця тексту. Р. Барт підкреслює, що «як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів: вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок» [2, с. 79].

Одне з самих сміливих тверджень належить семіотику й літературознавцю Шарлю Гривелю: «Немає тексту, крім інтертексту» [6, с. 68]. У такому розумінні тексту будь-якого автора повністю відмовляється у праві на оригінальність.

За слушним зауваженням Ю.М. Лотмана, «текст у тексті» є своєрідною «гіперриторичною побудовою», характерною для розповідних текстів. Основний текст виконує завдання опису або написання іншого тексту, що й складає зміст усього твору. [12, с. 198].

Цікавою представляється думка дослідника О.В. Горшкова, який таким чином визначає поняття міжтекстових зв'язків: «міжтекстові зв'язки - це відсилання до іншого конкретного тексту (або до інших конкретних текстів), що містяться в тому чи іншому конкретному тексті та виражені за допомогою певних словесних прийомів» [5, с. 72]. Ураховуючи той факт, що в перекладі з латинської «inter» означає «між», що, в свою чергу, веде до уявлення про тотожність понять міжтекстових та інтертекстуальних зв'язків, О.В. Горшков суворо розмежовує ці поняття. Дослідник відзначає узагальненість і розмитість поняття «інтертекстуальність» у працях постструктуралістів: «Текст почав позначати тут усе загалом і нічого зокрема, так «інтертекстуальність» швидко перетворилася на якусь всеосяжну категорію, оскільки кожен текст почав розглядатися не як пов'язаний з іншими «текстами», а як такий, що складається з елементів інших «текстів», раніше створених, і сам виступає джерелом таких елементів для «текстів», які створені або будуть створені після нього» [5, с. 74].

В.Є. Чернявська висуває думку, що інтертекстуальність описує не тільки міжтекстову, але й міжсуб'єктну взаємодію, яка базується на пріоритетності інтенції автора [13].

З опорою на широке трактування тексту, при якому в якості тексту розглядається будь-яке знакове утворення, інтертекстуальність охоплює своїм аналізом взаємодії між вербальними і невербальними текстами, котрі, поза сумнівом, розширюють межі поняття інтертекстуальності. Так, О.Є. Анісімова відзначає, що інтертекстуальний зв'язок вербальних і невербальних текстів сьогодні простежується в різних термінах, таких як: креолізовані тексти, інтермедіальність або інтерсеміотичність, візуалізована інтертекстуальність або інтеріконічність [1, с. 17].

З-поміж усіх класифікацій інтертекстуальних зв'яків, найбільш авторитетною є класифікація, розроблена Ж.Женетом. Відомий структураліст увів поняття «транстекстуальність» і визначив у ньому п'ять підтипів:

1. «інтертекстуальність», що включає цитування, алюзії та плагіат;

2. «паратекстуальність», тобто відносини тексту з його «паратекстом», «оболонки» основного «тіла» тексту (заголовок, епіграф, передмова, ілюстрації);

3. «архітекстуальність», тобто позначення тексту як частини жанру або жанрів;

4. «метатекстуальність», що включає імпліцитний або експліцитний критичний коментар до того чи іншого тексту;

5. «гіпотекстуальність» («гіпертекстуальність») - це відносини тексту з попереднім «гіпотекстом», текстом або жанром, на якому цей текст ґрунтується, але при цьому розвиває, трансформує і модифікує, розширює його (див. [8, с. 156]).

На думку Т.В. Кібальнікової, саме в заголовку як у «паратексті» спостерігається найбільший прагматичний ефект інтертекстуальних виявів [10, с. 364].

Прихильники інтерпретативного підходу (наприклад, Т.С.Еліот [14]) досліджують інтертекстуальні зв'язки через опозицію «текст - контекст», виявляючи їх інтегруючу функцію в тексті, коли інтертекстуальний контекст дозволяє помітити можливі мотиви, що пояснюють зв'язок між різними елементами тексту і на перший погляд мають випадкове розташування, або руйнівну функцію, коли інтертекстуальність розмиває межі тексту, робить його сенс невизначеним і мінливим.

Найбільш повним представляється лінгвокультурний підхід, де текст вступає в опозицію з цілим «світом культури». З його допомогою вчені роблять спроби витлумачити причини й умови існування такого складного явища інтертекстуальних зв'язків. Одним із головних представників цього підходу є Р. Барт, який стверджував, що література і вся мовна діяльність у цілому полягає не в створенні нових об'єктів - «повідомлень», а в постійному «переписуванні» [2, с. 79]. Виходячи з цього, інтерпретація тексту є водночас його палімпсестним перекресленням. Науковець визначає інтертекстуальність як одну з основних умов існування тексту.

Ж. Дерріда весь світ культури розглядає як цілісний текст, включений до буття, тобто єдиний інтертекст. Усі тексти, що існують, одночасно мають у своїй основі єдиний пратекст (весь культурний контекст) і самі в свою чергу стають інтертекстами, будучи творами культури [7, с. 405].

У теорії інтертекстуальності особливого значення набуває поняття прецедентного тексту. Як стверджують дослідники, текст, який використовується та інтерпретується не в прямому його розумінні, а як «засіб символізації, поза зв'язком зі змістом «пратекста», стає прецедентним» [4, с. 285]. Прецедентний текст є завершеним і самодостатнім продуктом мовленнєво-розумової діяльності. На думку Ю.М. Караулова: «Прецедентний текст - це текст, який має понадособистісний характер, тобто добре відомий широкому оточенню автора, включаючи його попередників і сучасників» [9, с. 216]. До прецедентних текстів часто відносять перекази, міфи, притчі, легенди, казки, пісні, але прецедентними також можуть бути і тексти художньої літератури.

Слід також розкрити зміст терміна «інтертекстема». В одному з визначень, що належить І. П. Смирнову, інтертекстема розглядається як: «сегмент змістовної структури тексту <...> залучений у міжтекстові зв'язки» [3, с. 37]. Конкретизуючи це визначення, можна дефінувати інтертекстему як прийом, лінгвістичний засіб реалізації інтертекстуальних (міжтекстових) зв'язків.

Тож, проблеми вивчення інтертекстуальності та міжтекстових зв'язків залишаються відкритими, у сучасній науці ведеться багато дискусій. Однак слід зазначити, що термін «інтертекстуальність» міцно увійшов до чисельних наукових філологічних праць, наповнюючись конкретним змістом, тотожним поняттю міжтекстових зв'язків. Різноманіття трактувань терміна «інтертекстуальність» обумовлено багатоаспектністю цього поняття. Свідченням тому є існування різних видів інтертекстуальності. Надати вичерпне і деталізоване визначення інтертекстуальності, як будь-якому багатоаспектному поняттю, представляється досить складним. Поки ж дослідники вважають за краще користуватися визначеннями, що відповідають тим підходам і завданням, котрі вирішуються в межах конкретного дослідження.

Бібліографія

1. Анисимова Е.Е. Лингвистика текста и межкультурная коммуникация (на материале креолизованных текстов) / Е.Е. Анисимова. М.: Академия, 2003. 128 с.

2. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1978. 616 с.

3. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет / М.М. Бахтин. М.: Художественная литература, 1975. 502 с.

4. Головінський М. Інтертекстуальність / М. Головінський // Теорія літератури в Польші. Антологія текстів. Друга половина 20 - початок 21 ст. / М. Головінський. Київ: Вид.дім «Киево-Могилянська академія», 2008. С. 284-309.

5. Горшков А. И. Русская стилистика: стилистика текста и функциональная стилистика. М.: Астрель, 2006. 368 с.

6. Гурдуз А. Інтертекстуальність і гіпертекст: проблеми теорії і практики / А. Гурдуз // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2007. №4. С.67-72.

7. Деррида Ж. О грамматологии / Ж Деррида. М.: Ad Marginem, 2000. 512 с.

8. Ільченко О.А. Інтертекстуальність і прецедентність в україномовних ЗМІ початку ХХІ ст. (на матеріалі метафоричних словосполучень) / О.А. Ільченко // Лінгвістичні дослідження. 2013. Вип. 35. С. 155-160.

9. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю.Н. Караулов. М.: Изд-во МГУ, 1987. 336 с.

10. Кібальнікова Т.В. Вияви інтертекстуальності в заголовках сучасної американської преси / Т.В. Кібальнікова // Наукові записки. Вип.117. Серія: Філологічні науки (мовознавство). Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. Володимира Винниченка, 2013. С.363 -363. [Електронний ресурс] - Режим доступу до статті: http://dspace.kspu.kr.ua/jspui/bitstream/123456789/445/1/%D0%92%D0%B8%D1%8F%D0%B2%D0%B8%20%D1%96%D0%BD%D1%8 2%D0%B5 %D 1 %80%D 1 %82%D0%B5 %D0%BA%D 1 %81 %D 1 %82%D 1 %83%D0%B0%D0%BB%D 1 %8C%D0%BD%D0%BE%D 1 %81 %D1%82%D1%96%20%D0%B2%20%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%D1%85 %20%D1%81%D1%83%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8% D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%B8.pdf

11. Кристева Ю. Семиотика / Ю.Кристева. М.: Изд-во МГУ, 2000. 285 с.

12. Лотман Ю. Текст у тексті / Ю. Лотман // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. Львів: Літопис. 832с.

13. Чернявская В.Е. Интертекстуальность как текстообразующая категория в научной коммуникации: На материале немецкого языка: дис. на соиск. учен. степени доктора филол. наук: спец. 10.02.04 «Германские языки» / Валерия Евгеньевна Чернявская. Санкт- Петербург, 2000. 448 с.

14. Элиот Т. С. Избранное: Религия, культура, литература / Т.С. Єлиот. М.: Российская политическая энциклопедия, 2004. 752 с.

Размещено на Allbest.ru