Особливості німецької вимови україномовних студентів-германістів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості німецької вимови україномовних студентів-германістів

Анастасія Ляшук

студентка ІІ курсу

другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету іноземних мов

Науковий керівник

кандидат філологічних наук, доцент

Пянковська І.В.

Анотація

німецький вимова фонетика

У роботі проведено аналіз вимови німецьких звуків україномовними студентами-германістами, на основі аудіозаписаного німецького тексту. Результати занесені у таблицю, що показує розбіжності у вимові тих чи інших звуків різними студентами.

Метою статті є дослідження особливостей сприйняття і засвоєння українцями німецької мови, а саме проаналізувати вимову студентів з іноземної мови з України. Предметом дослідження є аудіозаписаний українськими студентами німецький текст. Об'єктом дослідження є вимова студентів-германістів.

Аналіз сучасних досліджень показує, що питання вимови на матеріалі німецької мови українськими студентами доцільно аналізувати через велику кількість українців, охочих вивчати німецьку мову. Це вказує на актуальність обраної теми, оскільки феномен фонетики та мовлення загалом є досить цікавим для аналізування.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування результатів дослідження

Вивчаючи іноземну мову, слід звернути увагу на те, що вимова носіями іноземної мови значно відрізняється від вимови людини, яка тільки почала її вивчати чи навіть добре опанувала. Це у більшій мірі зумовлено розбіжностями у будові мовленнєвого апарату, національними відмінностями. Німецька як іноземна становить для українців певні труднощі, спричинені також фонетично-фонологічними, лексичними та граматичними особливостями цієї мови. Для значного поліпшення вимови українськомовних германістів їм необхідні ґрунтовні знання особливостей німецьких та українських приголосних сегментів. Лінгвістично кількісні та якісні характеристики звукових сегментів у різних мовах нерідко досить-таки відмінні. Порівняльний аналіз німецьких та українських приголосних звуків виявляє насамперед кількісні відмінності обох фонетичних систем. За кількістю німецьких приголосних фонем менше, ніж відповідних одиниць в українській мові. У спеціальній фонетичній літературі містяться різні відомості щодо кількісного складу німецьких приголосних фонем. Залежно від критеріїв виділення фонем, зокрема визначення фонетично-фонологічного статусу німецьких африкат і звуків [с;] та [х], у сучасній німецькій фонетичній системі розрізняють 18 консонантних сегментів, то 20, 21, 22 чи навіть 24 приголосні фонеми. В той час як в українській мові розрізняють 23, 32, 41, 45, 55 приголосних фонем. Більшість сучасних дослідників фонемного складу української мови (В. Перебийніс, П. Коструба, М. Жовтобрюх, Н. Тоцька) дотримуються думки, що в сучасній українській мові є 32 приголосні фонеми, які реалізовуються у різних звуках [8, с. 157].

Артикуляційно-акустична характеристика звуків окремої мови тісно пов'язана з її артикуляційною базою - звичними, традиційно зумовленими рухами мовних органів, їх поєднаннями, що визначають форму активних артикуляторів, насамперед язика та резонаторів. У творенні звуків української мови найактивнішими є об'єм ротового та носового резонаторів, горизонтально-вертикальні рухи язика, а також рухи овули, губів, нижньої щелепи, активність голосового джерела - голосових зв'язок, взаємодія різних частин язика, насамперед передньої, з зубами, альвеолярно-заальвелярною зоною, твердим та м'яким піднебінням, взаємозумовленість положення язика та форми губ [7, с. 368].

Артикуляційна характеристика голосних звуків української мови пов'язана з формою язика, його розташуванням в ротовій порожнині та роботою губ. При вимові усіх шести голосних звуків - [а], [о], [у], [и], [і], [е] - язик має випуклу форму. Він може зосереджуватися в передньо-середній чи задній частині 363 ротового резонатора, що визначає рядність голосних. Таким чином, голосні звуки української мови розрізняють за трьома ознаками: а) положенням язика по горизонталі; б) положенням (підняттям) язика по вертикалі; в) наявністю/відсутністю лабіалізації [7, с. 369-370].

Відносно приголосних звуків, то їх поділяють на губні, язикові та горлові. Найбільша кількість приголосних належить до язикових [7, с. 371]. Проте у роботі я хочу звернути увагу саме на творення українських та німецьких звуків л, р, х, назального н, якого, до речі, не існує в українській мові, тому буде цікаво розглянути приклади творення німецького назального н українськими студентами германістики.

У творенні українських звуків л та р тон переважає над шумом (за винятку пом'якшених л' та р'), тому вони є сонорними. Проте творяться вони по різному: л виникає при дотику язика до зубів, а р твориться на передньопіднебінні. Повітря спочатку прориває перепону, а потім проходить крізь щілину [5, с. 126]. Німецькі [l] та [R], [r] відносяться до сонантів і при їх вимові чути незначний шум. [R], [r] супроводжуються тремтінням, а [l] - легким тертям [5, с. 127]. Глухі щілинні приголосні [x], [h] не мають дзвінких відповідників. Ach-Laut [x], ich-Laut [Ј] і Hauchlaut [h] - глухі і щілинні приголосні. [x] і [Ј] це відтінки однієї фонеми, які постають в ізольованих позиціях і перебувають під впливом сусідніх фонем. Якщо [x] стоїть усередині і наприкінці слова тільки після голосних заднього, середнього ряду і дифтонга [ao] , то [Ј] - всередині й наприкінці лексеми після голосних переднього ряду і дифтонгів [ao] та [0]: Fach ['fax], Facher ['fЈ:xar] [5, с. 127]. Звук [x] майже завжди вимовляється з придиханням, що пов'язує його с вимовою українського звуку [x].

Відрізняється українська мова від німецької фонематично тим, що в її системі приголосних відсутній носовий звук [д], і An-звук артикулюється так, що між задньою спинкою язика і м'яким піднебінням утворюється зімкнення, яке потім плавно, без вибуху відкривається. Повітря, яке ми видихаємо, виходить через ніс так, що утворюється носовий звук [д]. Написання ng часто турбує того, хто вивчає німецьку мову, і тому він неправильно вимовляє поєднання звуків n+g, наприклад: Hun-get, Men-ge, en-g, dan-ken, Vetdun- kelung. Проте німецький звук [д] є монофтонгом, а не поєднанням [д] та [g]. Особливо необхідно зважити на те, щоб цей носовий звук вимовлявся як єдиний і не мав закінчення g або k у наступному складі. Мова не йде про [д] тоді, коли n і g збігаються в межах одного слова на стику морфем, наприклад: Ungluck, Angabe. Поєднання приголосних ng вимовляється у таких словесних моделях із двома окремими приголосними: [a n g а b e ], [u n g l у k]. Отже, поява німецького звука [д] залежить від позиції: він вимовляється тільки в середині чи в кінці слова, але ніколи не перебуває на початку слова [3, с. 158]. Вартим уваги є також те, що зазначаються не тільки диференційні, але й спільні особливості вимови звуків в українській та німецькій мовах, хоча також акцентується, що, порівняно з українською, артикуляція німецьких голосних є більш напруженою [1, с. 254].

Слушним є звернутися до доробків провідної української фонетистки Л.І. Прокопової. У своїх працях вона апелює до авторитету таких вчених, як В. Молтон, Х.-Х. Венглер і К.П. Мартенс, які, в свою чергу, влучно аргументують свої думки з приводу фонетики німецької мови. Л.І. Прокопова пише: «Якщо іноземець, вивчаючи німецьку мову за писемними зразками, стикається з усним мовленням, він буває вражений тим, що усне мовлення здається йому жалюгідним скелетом писемного мовлення, обідраним, осколочним. Особливість усного мовлення полягає в тому, що діалог не знає слухачів, його створюють тільки мовці. В усному мовленні найбільш специфічним створюючим фактором стає не лексика і навіть не фонетика, а синтаксис» [6, с. 123-124].

Фонетична міжмовна інтерференція може виникнути через недотримання звукових та інтонаційних відмінностей між контактуючими мовами, тобто через помилкове встановлення відповідностей між ними, що виявляється у межах, коли звуки іноземної мови замінюються нехарактерними для неї звуками рідної мови. Так, наприклад, при вивченні артикуляційної бази німецького вокалізму слід обов'язково звертати особливу увагу на її відмінності від артикуляційної бази українського вокалізму, які обумовлюють основні труднощі і помилки в українців під час артикуляції голосних німецької мови. Різниця полягає, в першу чергу, в наявності екстремальних артикуляцій, більшому напруженні м'язів під час артикуляції довгих голосних, енергійніших рухах губ (лабіалізації і розтягуванні) та наявності сильного приступу і сильного відступу [4, с. 304].

У статті аналізуються основні труднощі при засвоєнні приголосних німецької мови. Як раніше було наголошено, німецька вимова є більш напруженою, проте при аналізі артикуляційно-акустичної характеристики приголосних фонем німецької мови Л.І. Прокоповою було знайдено відповідники кожній з цих фонем серед українських. Наприклад, губним зімкненим /р/, /Ь/, /т/ відповідають /п/, /б/, /м/ української мови, а передньоязиковим свистячим /s/, /z/ - /с/ та /з/ [5].

У німецькій мові розрізняють два сонорних тремтячих звуки: передньоязиковий [r] і язичковий (увулярний) [R]. Ці вібранти є результатом давнього способу артикуляції у німецькій мові. Під час артикуляції увулярного р активним є язичок, яким закінчується піднебінна завіса. Задня частина язика дещо піднесена до м'якого піднебіння. Нижня частина язичка торкається до язика. Крім цього, потік повітря примушує язичок вібрувати; між язичком і язиком по черзі утворюється і вибух і щілина [5, с. 128].

У німецькій мові є губний африкат [pf], при вимові якого губний зімкнений елемент африката не закінчується вибухом, як це відбувається у всіх зімкнених, а поступово переходить у щілину, що утворюється між верхньою губою і нижніми зубами. Щілинний елемент африката трохи довший від зімкненого [1, с. 67].

Л.І. Прокопова наголошує на тому, що три варіанти вимови вібранта [r], [R] та [в] важко зіставляти з українською мовою, хоч передньоязикове [r] сценічної німецької мови й українське [Р] схожі між собою за артикуляційним укладом. Але увулярне [R] набуло більшого поширення в німецькій мові, ніж передньоязикове [r], у зв'язку з чим спостерігається його велика варіативність [2, с. 256]. Саме труднощі вимови цього та інших звуків зумовили необхідність аналізу та опису способу артикуляції зазначених приголосних та випадки їх вимови (або невимови) у моїй магістерскій роботі. Адже для вимови українського [r] не потрібно прикладати великі зусилля. Звук вимовляється спокійно, без придихання та вібрацій.

Застосовується також компаративний метод - коротке дослідження подібностей асиміляційних процесів в українській та німецькій мовах. Л.І. Прокопова зауважує, що в посібниках з німецької фонетики майже немає вправ, котрі б ілюстрували регресивну асиміляцію за глухістю. На думку авторки прогресивна асиміляція не має чіткого регулярного характеру і в основному відбувається у швидкій розмовній мові й поширюється здебільшого на стики слів. Лише експериментально-фонетичними способами можна зафіксувати певне оглушення навіть сонорних. Що стосується асиміляції за активним мовним органом, яка виникає при редукції [з] в кінцевому складі -en, то вона також є ознакою розмовної мови, тому від студентів при навчанні німецької вимови не слід домагатися активного опанування асиміляцій, треба лише навчити швидкого незагальмованого сприйняття їх [2, с. 257].

В розмовному стилі при швидкому темпі мовлення синтагми можуть зливатися. Мелодика традиційно визначається як підвищення та зниження основного тону голосу, що нерозривно пов'язане з інтонацією, а для українців дуже важко засвоїти інтонацію німецької мови саме через значну відмінність між ними [2, с. 259].

Короткі голосні за своєю артикуляційною будовою наближені до українських голосних, проте через наявність сильного відступу вимовляти їх українцям набагато важче, ніж довгі голосні. Як і у випадку з довгими голосними, короткість голосного засвоюється легше, важко даються інші фонетичні явища, які співіснують із короткістю, зокрема сильний відступ, пов'язаний з явищем сильнопочатковості наступного приголосного [2, с. 305].

Виділяються три етапи постановки вимови: розвиток вимовного вміння, розвиток вимовних навичок і автоматизація вимовних навичок. Поняття вимовного вміння включає вміння повільно володіти артикуляцією ізольованого звука і цього ж звука у сполученнях з іншими в коротких словах, вживаючи правильний наголос. Студенти в цей період мають свідомо відтворювати артикуляційні уклади і рухи. Навичкою зветься той ступінь уміння, при якому опановується правильна вимова звуків у будь-яких позиціях та сполученнях слів, також і в коротких реченнях. Під час вироблення у студентів навичок німецької вимови користуються як аналітичними, так й імітативними прийомами. Автоматизація навичок, на думку Л.І. Прокопової, досягається на високому рівні володіння іноземною мовою.

Висновки

Метою статті було проаналізувати особливості сприйняття і засвоєння українцями німецької мови на матеріалі записів вимови студентів-германістів. Порівнюючи вимову різноструктурних мов, варто перш за все звернути увагу на фонетичні особливості мови. У результаті дослідження були виявлені відмінності у вимові звуків українськими студентами-германістами у порівнянні з носіями мови, основною причиною труднощів є те, що деякі українські звуки не мають відповідників у німецькій мові і навпаки. Це, наприклад, дифтонги та носовий звук [д] у німецькій мові, чи звук [ґ] в українській. Дослідження підтверджує, що артикуляційно-акустична характеристика звуків мови тісно пов'язана з її артикуляційною базою - звичними, традиційно зумовленими рухами мовних органів, їх поєднаннями, що визначають форму активних артикуляторів, насамперед язика та резонаторів. Фонетична міжмовна інтерференція може виникнути через недотримання звукових та інтонаційних відмінностей між контактуючими мовами, тобто через помилкове встановлення відповідностей між ними, що виявляється у межах, коли звуки іноземної мови замінюються нехарактерними для неї звуками рідної мови.

Бібліографія

1. Bylyzja Ja.T., Schatska H.M. Einfuhrungskurs der deutschen Phonetik: Lehrbuch fur die Studenten der Fakultaten fur Fremdsprachen (in Deutsch und Ukrainisch) / Ja.T. Bylyzja, H.M. Schatska. - Iwano-Frankiwsk: Plaj, 2001. - 72 s.

2. Вакуленко Т.І. Порівняльна фонетика німецької та української мов [Електронний ресурс] /Т.І. Вакуленко, Я.В. Сахарчук. - Режим доступу: http://lib. chdu.edu.ua/pdf/novitfilolog/ 12/109.pdf.

3. Гаврилишин Я., Пілецький В. Фонетика, лексика, граматика, у викладанні української мови як іноземної: порівняльна характеристика українського і німецького консонантизму: лінгводидактичний аспект, Львів, 2014, с. 156-158.

4. Іванова Л.О., Халупко В.П. Психолінгвістичні чинники негативної дії у процесі навчання німецької мови як другої іноземної, Київ - 2011, 304 с.

5. Мельничук Р. Основні параметри сучасного німецького консонантизму [Електронний ресурс] / Р. Мельничук // Південний архів. Філологічні науки. - 2017. - Вип. 67. - С. 126-129. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pafn_2017_67_32.

6. Прокопова Л.І. Вступний курс фонетики німецької мови для вузів: навчальний посібник / Л.І. Прокопова. - К.: Грамота, 2004. - 136 с.

7. Хоменко Л. Фонетика і фонологія сучасної української мови в: Gajda S., Komparacja wspofczesnych j^zykow sfowianskich, Fonetyka Fonologia, Opole, 2007, S. 368.

8. Ющук І.П. Українська мова: 52 уроки грамотності. 2232 тести. Довідник для учнів 5-11 класів та абітурієнтів. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2012. - 240 с. ISBN 978-966-10-2449-5.

Размещено на Allbest.ru