Колективний адресант поетичного тексту: комунікативно-прагматичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького

Колективний адресант поетичного тексту: комунікативно- прагматичний аспект

Єщенко Тетяна Анатоліївна,

кандидат філологічних наук, доцент, завідувачка кафедри українознавства

Анотація

Мета статті -- опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об'єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант^текст^адресат), а предметом -- художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «девятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махна, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Кур'єр Кривбасу», «Літера-турна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний кур'єр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Дев'ятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» -- це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок -- ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці авто-ри характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, ко- лажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучас-ного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожними елементами етнокультури, мовно-естетич-ний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, декон- структивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієн- тованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авто-рами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.

Ключові слова: адресант колективний, дискурс постколоніальний, комунікація поетична, література українська, покоління літературне, покоління «1990», текст поетичний, стиль мовний.

Summary

Tetyana А. YESHCHENKO

Candidate of Philological Sciences (PhD), Associate Professor, Head of the Department of Ukrainian Studies; Danylo Halytsky Lviv National Medical University

COLLECTIVE ADDRESSER OF POETIC TEXT: COMMUNICATIVE-PRAGMATIC ASPECT

The purpose of the article is to describe the linguo-personological manifestations of the collective addresser of Ukrainian poetry of the late twentieth century as a literary-linguistic phenomenon, to outline the dynamics of shifts and stylistic trends in the image of artists of postcolonial Ukrainian discourse. The source base of intelligence is poetic verbal goals, from which a selection of units (metaphors, epithets, paraphrases, oxymorons, etc.), which manifest the textual category of “collective addresser” is done utilizing the method of accurate and complete inventory. The object of study in the proposed investigation is the Ukrainian poetic discourse of the postcolonial era with its components (collective addresser-text-addresser). The subject of the research is artistic images (metaphors, epithets, oxymorons, periphrases) of Ukrainian poetry of the 1990s as expressions of the collective addresser of the «nineties». Poetic works of modern Ukrainian poets V. Vynohradov, R. Skyba, I. Pavliuk, L. Melnyk, M. Kianovska, N. Nezhdana, A. Dnistrovy, V. Baldy- nyuk, S. Zhadan, O. Galeta, V. Makhno, D. Kubay, N. Dychka, O. Yakovyna, N. Fedorak, P. Mykhailyuk, P. Volvach, A. Bondar, I. Bondar-Tereshchenko, O. Slivynsky, etc., who made their debut in the 90s of the twentieth century and were published in literary magazines, newspapers (“Berezil”, “Kalmius”, “Modernity”, “Courier of Kryvbas”, “Literary Ukraine”, “Ternopil evening”, “Dnipro”, “World-view”, “Bell”, “Dnieper”, “Word of Enlightenment”, “Word and Time”, “Western Courier”, “World of Youth”, “Kyiv”, “Ukrainian Culture”, “Divoslovo”, “Fatherland”, etc.), poetry anthologies (“100 young poets of Ukraine” (2008), “Noun” (1997), “Liturgy of Love” (2008), “Beginnings” (2008), “Vertograd” (2009), “Nineties” (1998), “Anthology of New Ukrainian Poetry “(1998) and others). The result of the scientific article is a description of the concept of the anthropocentric essence of a poetic text, in which the addressee and the addressee inter-act interactively, and the artistic-poetic text is a unit of artistic communication. The poetic style of the collective addressee “1990” is characterized, the image of poets is clarified. Research findings -- each cultural and historical epoch creates a microimage of time, develops its own way of artistic and figurative understanding and vision of the world. Ukrainian poets of the “1990” generation are a significant community of writers who were born at about the same time and have a common life experience, and as a result -- the identity of ways of reflection, kinship of emotions, problems, interests. These authors are characterized by a common experience of the so-called generational experience, which determined their further spiritual growth and formation of consciousness. The youth poetic group “1990” in its poetic collections finally got rid of the inferiority complex of the colonial nation, formed a unique style of writing, opposed the so-called method of “so-cialist realism” in literature, protested against the officialism and ideological bias in the artistic order. We determine the linguo-personological manifestations of the collective addresser of Ukrainian poetry of the late twentieth century: sarcasm, depressive syndrome, partly tendency of deconstruction, collage of technique, clip art, fragmentary worldview, stylistic cacophony, mixing of genres, hyperbolism and quotation of words, antipathy, synthesis of modern European worldview with peculiar only to the Ukrainian mentality way of perception of myths, images and metaphors, game with ethnomythol-ogy of Ukrainian poetry, ethno-identical elements of ethnoculture, linguistic and aesthetic radicalism, parody, grotesque, stylistic variations, semantic-destructive texts known in national and world culture, precedent names, deconstructivist play with usually “erased” metaphorical images in order to overcome duplication, automaticity of their perception, stylistically reduced language as a mass-aesthetic reality action on rule-making, standard language and purism, focus on the masses, i.e. the “average” person, without preferences and spiritual training, kitsch aesthetics of writing, introduction to poetry cliches of mass media space, ideological statements of the totalitarian regime, which are creatively modified by authors and denial, neutralizing the canonized sentimental attitude to historical and religious beings, any authorities, expanding the linguistic and aesthetic horizons of the poetic word (slang, pidgin, dialects), alienation from social institutions, politics, dominant ideals and ideologies, semantic self-style, emptiness and desolation.

Key words: collective addresser, postcolonial discourse, poetic communication, Ukrainian literature, literary genera-tion, 1990 generation, poetic text, language style.

Постановка проблеми

Українська культура тривалий час перебувала у колоніальній залежності від Радянського табору. Поезія була підпорядкована естетичній системі соціалістичного реалізму, ідеологічній заангажованості письменників, коли автор неодмінно мусив згадати у тексті партійного керманича, комуністичну партію, комсомол чи іншу ідеологічну структуру. Ця несвобода й відсут-ність вибору відбивалася і на творчій манері письма. На зламі ХХ і ХХІ століть простежуються доко-рінні соціально-культурні зрушення українського суспільства, знакові історичні події, що вплинули на подальший перебіг й уклад життя: Чорнобильська трагедія, руйнування імперії, нещадне роз-грабування країни колишніми партійними ватажками тощо. Чорнобиль (Полісся) -- біблійне місце і колиска праслов'янської культури перетворився в зону поза життям, а Радянський Союз, -- бать-ківщина літературного покоління «1990», -- зник з карти світу. Український поетичний дискурс по- стколоніальної епохи увібрав у себе всі вище вказані зрушення. Однією із передумов дискурсивного підходу до вивчення власне лінгвальних явищ є врахування картини світу адресантів, соціокультур- ної ситуації, в якій протікає художня комунікація, стильових тенденцій письма, естетичних програм мовців тощо. Тому вивчення колективного адресанта українського поетичного тексту літературного покоління «1990» є актуальним, містить нові знання щодо словесної творчості письменників країни, що тривалий час мала політичну узалежненість від Радянської імперії.

Аналіз останніх досліджень

Прикметою часу є те, що сучасна антропоцентрична лінгвістика у своїх наукових студіях враховує комунікативні чинники творчої інтеракції між адресантом-поетом й адресатом-читачем, а текст (незалежно від жанру) постає предметом вивчення мовної особистості май-стра слова в новітньому аспекті -- лінгвоперсонологійному, репрезентаційному, іміджевому. Цю ідею в українському мовознавстві розвивають: А. Загнітко, Т. Єщенко, Л. Славова, М. Степаненко та ін.

Теоретико-методологічною базою дослідження є розробки вчених з антропоцентричної лінгвіс-тики (Ю. Караулов, М. Алефіренко і ін.), розвідки у галузі лінгвістики колективного адресанта у поетичних текстах крізь художні засоби тексту, комунікативної, когнітивної та функціональної лінгвістики й аналізу дискурсу (І. Арнольд, Л. Бабенко, А. Баранов, А. Загнітко, Т. Єщенко,В. Карасик, О. Кубрякова, О. Селіванова, К. Штайн, Т. Ван Дейк, Ч. Пірс та ін.), концепція діалогійності М. Бахтіна про те, що дискурсивна природа тексту зумовлює його внутрішню і зовнішню звязність.

Формулювання завдань

Обєктом вивчення у пропонованій розвідці є український поетичний дискурс постколоніальної епохи з його складниками (колективний адресант^текст^адресат). Предмет дослідження -- художні образи (метафори, епітети, оксюморони, перифрази) української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «девятдесятників». Мета статті -- описати лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслити динаміку зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Мета передбачає виконання таких завдань: 1) обґрунтування думки про антропоцентричну природу поетичного тексту; 2) зясування диференційних ознак поняття літературного покоління «1990» або «девятдесятників»; 3) описання засобів вираження мовного іміджу письменників українського поетичного дискурсу. Для розв'язання поставленої мети використано методи систематизації (для уточнення поняттєвого апарату), опису (для послідовної типологізації мовних засобів і стильових ознак вираження текстової категорії «колективний адресант»). Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махна, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що дебютували у період 90-х років ХХ століття й їхні твори уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Кур'єр Кривбасу», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний кур'єр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово», «Вітчизна» та ін.), антологіях поезій («100 молодих поетів України» (2008), «Іменник» (1997), «Літургія кохання» (2008), «Початки» (2008), «Вертоград» (2009), «Дев'ятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998) та ін.).

Виклад основного матеріалу дослідження

Покоління українських поетів «1990» літературні критики визначають по різному: «покоління поза грою» [16, с. 71], яке утворило марґінальний дискурс, відстороненість від усього, що пов'язане з офіціозом; «покоління постепохи: постколоніальне, постчорнобильське, постмодерне, постхристиянське, що у своїй сумі є апокаліптичним» [17, с. 24]. Варто підкреслити, що це перше позацензурне покоління в українській літературі, яке могло бути таким, яким воно за природою мало й хотіло бути. Після здобуття Незалежності України на культурній палітрі зявляється чимало творчих формацій, що беруть на себе зобов'язання розвивати молодіжне мистецьке життя: проводити літературні читання, сприяти виданню українськомовної літератури, популяризувати словесну творчість молодих авторів. До прикладу, ЧУММА (Чільна Українська, Молодіжна, Мистецька Аґенція). «Дух явища, що його критики вже офіційно називають «українською літературою 90-го року», -- водночас вільний, авантюрний та дещо романтичний. Але романтика потім трансформується у характерний для «постреволюційного» часу прагматизм, іноді -- у відчай, та аж ніяк -- у декларативне відчуття безвиході. Ця нова естетика продиктована часом, подіями та умовами пішла на користь українській літературі, викликавши нову поетичну хвилю» [5, с. 7]. Адже сформувалося перше покоління нової епохи, епохи естетичної свободи, яке запропонувало унікальну систему ціннісних ідеалів та їх вербалізованих художніх форм.

Що ж варто розуміти під поняттям «літературно-мовне покоління»? Це, перш за все, група письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, а як наслідок -- ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Джерельною базою творчості такої спільноти є так зване поколіннєве переживання, психологічний стрес, що припав на їхню молодість і окреслив духовний зміст, філософію життя. Адже згідно з міркуваннями іспанського філософа Х. Ортега-і-Гассета, покоління -- це «динамічний компроміс між масою та індивідом, є найважливішим історичним поняттям і є, так би мовити, тією траєкторією, по якій рухається історія» [12, с. 5]. Інакшість літературно-мистецької групи виражається через образно-художнє втілення духу своєї епохи, витворення міфу культурно-історичної доби.

Нарешті в українській постколоніальній літературі простежується своєрідне оздоровлення атмосфери письменства, остаточне позбуття обтяжливих штампів так званого «соціалістичного реалізму». Без усіляких ідеологічних перешкод і застережень починає друкуватися молодіжна поезія різних стилів і напрямків. Перед поколінням «1990» постала місія повернення через літературу духу української нації, європейськості і самобутності, яку, на жаль, за радянщини було втрачено. Митці усвідомлюють покликання творити вільну, незалежну українську культуру, літературу, поезію. Високий рівень освіти, що мають поети, дає змогу у віршах показати синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор: «Там котляревщини іржа, / Шашкевича конфуціанство. / На котляревщина чужа, / вельмималорозбірне панство! / Нечує-мирнівські гріхи, буболіки, недогероїв» [14, с. 6].

Як наслідок, українські поетичні тексти кінця ХХ століття містять мотиви естетики зламу століть: смуток, печаль, відсутність розуміння майбутнього, покинутість, непотрібність: «Сонце прямує попри дахи. / Збірники прози, ранкові моління. / Ми зберегли, наче кисень -- птахи, / присмак причетності до покоління, / котрий хвилює, мов перше гоління / шкіру...» [6, с. 229]. А з іншого боку, -- піднесення, вивільнення внутрішньої духовної енергії для нового. Все це відбилося на поетичній творчості людей, світ яких так докорінно змінився. Аналіз поезії свідчить: творча молодь прагне вивільнитися з атмосфери ідеологічного штампу й кліше української «вторинності», «меншовартості».

Після суцільної одноманітності і панування традиційного, декларативного, провінційного типу художньої комунікації, українські поети тяжіють до унікальності і оригінальності, витворю-ють інтелектуальний тип дискурсу. Засновуються перші постколоніальні літературні осередки, що демонструють строкатість літературних програм і різноманіття мовних стилів. Уважають, що дев'ятдесятники беруть початки із Заходу України, де утворився перші літгурти 90-х років ХХ ст. «ММЮННА ТУГа», м. Львів, 1990 р. (М. Савка, М. Кіяновська, Н. Сняданко, Ю. Міщенко, Н. Томків, А. Середа), «Музейний провулок -- 8», м. Львів, 1990 р. (В. Борисполець, О. Бригинець, Жовнорук). Згодом з'явилися «Нова деґенерація», м. Івано-Франківськ, 1991 р. (І. Андрусяк, Процюк, І. Ципердюк), «Червона фіра», м. Харків, 1992 р. (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилип-чук), «Друзі Еліота», м. Ніжин, 1993 р. (А. Дністровий, А. Іванов, В. Голован, С. Коноваленко), «Західний вітер», м. Тернопіль, 1994 р. (В. Махно, Б. Щавурський, Г. Безкоровайний, В. Гай-да), літоб'єднання молодих жінок-літераторів «Нечувані», м. Львів, 1995 р. (О. Галета, О. Копак, Г. Крук, О. Новосад, І. Старовойт) та ін. поезія літературний мовний стильовий

Це здебільшого представники так званої «чоловічої поезії», поети міста (Київ, Львів, Івано-Фран-ківськ, Тернопіль, Харків, Ніжин, Чернігів, Донецьк, Луцьк та ін.), українськомовні митці слова, які мають різнорідну професійну належність (поети, прозаїки, драматурги, есеїсти, літературні крити-ки, журналісти, музикознавці, музичні критики, редактори, видавці, художники, політологи, пере-кладачі, науковці). Митці групи «1990» різні за стилем письма, вдачею, талантом, але їх об'єднує те, що вони постали проти соціалістичної естетики. Ці дивовижні мовно-літературні постаті прагнули нової поетичної енергетики, своєю творчістю утілювали мистецький світогляд у інших лінгвофіло- софських координатах, прагнули осмислити себе у світі, віднайти національну ідентичність.

Українські поети 1990-х років репрезентують різні естетичні програми. Останнє вербалізується у поетичному тексті крізь художні образи і витворює неповторність колективного адресанта поетич-ного дискурсу покоління «1990». Так, представники традиційної течії (В. Виноградов, Н. Дичка, П. Михайлюк, П. Вольвач, В. Слапчук, М. Павленко) відтворюють усталені норми української по-етики, перебуваючи під впливом мовно-естетичних знаків національної культури, вдало синтезують фразеологізми з авторськими смисловими інтерпретаціями: «Вирушаєм в похід, славне лицарство не запорозьке, / Коти-полем туди і так само «коти» назад» [10, с. 20]. Вказана манера поетич-ної естетизації довкілля закорінена в етноміфологеми українського віршування і є іманентною для національного способу мовомислення. Це формує неповторно-індивідуальний почерк таких митців 1990-х, як: Р. Скиба, Ю. Бедрик, І. Павлюк, С. Жадан, і призводить до неабиякого мистецького ефекту та стилізації під фольклор: «Козаком Мамаєм вичікую зустрічі з нинішнім днем...» [18, с. 35]. Автори кінця ХХ ст. створюють персоніфіковані образи через етнототожні елементи одягу, через характерні риси поведінкових стереотипів українців, унаслідок чого персоніфіковані поняття набувають не тільки загальнолюдських властивостей, а й національних ознак: «Будда відпустив оселедця по плечі, / Читав барокові євангельські мантри, / Водив за собою зграї малечі, / В корч-мі заливаючи про власні мандри» [7, с. 11].

Адресанти постмодерністської течії (А. Бондар, І. Бондар-Терещенко, А. Дністровий, С. Жадан, М. Кіяновська, О. Корж, В. Махно, Н. Неждана, С. Мудрик, С. Процюк, О. Чекмишев, І. Андрусяк, В. Балдинюк, О. Горкуша, Л. Мельник, Р. Мельників, М. Розумний, Л. Стринаглюк, В. Махно) не бояться радикальних мовно-естетичних змін, їх образний слововжиток межує від яскраво вираже-ного ліричного початку до пародійно-гротескних стилістичних варіацій, семантично-деструктивних експериментів з усталеними поетизмами української віршованої мови: «... червоний бісер / в очі бісиками закотився /... І не вишня це а вишивка / на білому червоне і чорне проступить...» [11, с. 9]. Виникнення революційно-епатажних елементів у поезії, через які знижуються, апокри- фізуються класичні образи, пов'язане з аксіологічною нестабільністю епохи кінця ХХ ст. Поети- посмодерністи 1990-х виступають проти офіціозу, проти того, щоб мистецтво ідентифікувалося за усталеними кліше, поетизмами тощо. Останнє досягається деконструктивістською грою з узуально- «стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприйман-ня (Н. Неждана, Р. Скиба); активним уведенням до метафоричних контекстів жаргонної лексики (А. Бондар, А. Дністровий, С. Жадан, С. Пантюк), розмовних елементів (В. Балдинюк, А. Бондар, П. Вольвач, О. Сливинський, О. Степаненко). Наприклад: «Де каштан небеса підпер / Де навіки заснуло місто, / Я долонями очі тер -- / Назовіть мене терористом» [15, с. 76]; «Київ -- міс-то герой / А я -- його героїня / То ж у нас і син -- героїн» [11, с. 54]. Переконуємося: знижена мова є масово-естетичною реакцією на нормотворчість, стандартність мови та пуризм. Така естетика зорієнтована на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності і відбиває елементи кітчевої культури: «Офіціянт! Подати авокадо, / Подати пива, трохи голубців! / Ти-хеньку музичку врубай на кшалт ламбади / ти -- Жанна д'Арк, я -- мудрий Лао-Цзи» [1, с. 31]. Аналізовані тексти містять чималу кількість зворотів мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авторами шляхом іронізування та заперечення (С. Жадан, О. Соловей): «І кольору білого кольору білого / кольору / уже не здобути ні з крейди ні з солі / ні з хмар / Бо все забування то вигадка / Ніщо не забуто / Ніхто не забутий / Ура!» [11, с. 60]; «Якесь «нове покоління» нехай вибирає PEPSI, хай вибирає що хоче. / А я вибираю Гонту» [2, с. 3]. Колажність техніки, стилістична какофонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів є одними із основних стильових ознак персоніфікованих образів української поезії кінця ХХ ст.: «Так виникають міста і дефініції / Хтось пропонував Гомера на мера. / Історія фіксувала фікції / З точністю провінційного репортера» [4, с. 21]. Низка мотивів уводиться не в піднесеній, ідельній (романтизованій) тональності, а навпаки, у зниженій. Молоді поети нівелюють з часом канонізоване сентиментальне й обожнювальне ставлення до історичних та релігійних істот: «А може прийде не Мессія / а МАСОВИК?» [11, с. 74]. Біблійні мотиви у поетичному мовленні1990-х років з'являються частіше, ніж у поезії попередніх поколінь, і менш обережно вплітаються у художні образи. Для мовного стилю дев'ятдесятників притаманне також викривлення усталених фонових знань про національні постаті української культури. Фіксуємо чималу кількість парадоксальних інновацій, що ґрунтуються не на аналогії, а на протиставленні та на суперечливій грі з асоціативними площинами. (П. Вольвач, Г. Крук, Р. Мельників, О. Самара, О. Соловей, О. Степаненко). Останнє вказує на ще одну мовну ознаку іміджу поетів 90-х -- кларизм. Інтонаційною домінантою поетичної комунікації епохи зламу століть є «зниження», апокрифізація традиційних тем боротьби за незалежність України і под. через метафору-іронію: «куняють похнюплені екс-морозенки, / червиві брати із якихось Глевах» [3, с. 19].

Незважаючи на контамінацію літературної мови з діалектною, розмовною та просто лайливою лексикою й використання елементів масової культури, постмодерна українська література розрахована насамперед на інтелектуального читача. Вочевидь, таке суттєве розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного (точніше антипоетичного) слова, його джерельної бази є наслідком процесу, про який згадував В. Шкловський: «Нові форми у мистецтві утворюються шляхом канонізації форм низького мистецтва» [19, с. 71]. Останнє постає основою у концепції боротьби літературних поколінь і не є відкриттям поетів дев'ятдесятників, а цілком закономірним явищем.

Наскрізною темою поезії «дев'ятдесятників» є місто. Урбаністичне спрямування образної системи, підкреслено натуралістична фіксація субкультури кінця ХХ ст. обумовлює функціонування ключових слів поезії 1990-х -- трамвай, площа, бомж, наркоман, хіппі: «Це їжа для котів й бомжів- інтелігентів / І я дивлюсь цей фільм крізь лінзу гранчака» [13, с. 41]. Трапляється, що митці 90-х років ХХ ст., аби відтворити сучасність, модерність художньо-образного висловлювання, уводять до його складу наскрізні слова, що характеризують епоху: хот-доги (І. Бесараб); трансформери: «Тебе і друзі вже не впізнають, / Такі ж, як ти, трансформери, мутанти / В ста виявах по ста світах заблуклі -- / Де справжній світ, а де лиш дзеркала, / Де справжній ти, а де -- фантомний зліпок?» [20, с. 66].

Свідомість «бомжування», безпритульності у поезії досліджуваного періоду актуалізується через ключові слова ніхто, ніщо: «Я ніхто / Я нізвідки / Я тут взагалі не живу / ці адреси чужі / ці сліди перекреслено вітром» [9, с. 64]. Позиція відчуження «дев'ятдесятників» (аж до самоза-перечення) від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій несе у собі елементи екзистенційного світовідчуття, яке відображується у семантико-стилістичних мотивах самотності, порожнечі та спустошення. Метафора української поезії 1990-х років майже не містить традиційно- патріотичної і сентиментальної риторики.

Висновки. Кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» -- це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок -- ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці авто-ри характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала уні-кальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвер-дила гендерну рівність у поезії. Поети і поетки характеризуються різноманіттям стильової манери письма (філологічно-мистецький, постімпресіоністичний, постмодерністичний, фольклорний тощо), належністю до різних світоглядно-мистецьких обєднань. Останнє витворює неповторність мовного стилю колективного адресанта поетичного дискурсу покоління «1990». Визначаємо лінгвоперсоно- логійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, колажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетич- ність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологеми українського віршування, етнототожніми елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструк-тивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світо-вій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авторами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соці-альних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.

Перспективою дослідження є опис текстової категорії «час і простір» у текстах української по-езії 1990-х років.

Література

1. Бондар А. Весіння єресь : вірші. Київ : Смолоскип, 1998. 64 с.

2. Вольвач П. Вірші. Дзвін. 1998. № 3-4. С. 3.

3. Вольвач П. Вірші. Київ. 1998. № 7-8. С. 19.

4. Галета О. Переступ і поступ : поезії. Львів: Каменяр, 1998. 72 с.

5. Доній Т. Подорож за мовний кордон: передмова. Протизначення. Двомовна антологія молодої української поезії. Львів : Кальварія, 2001. С. 7-8.

6. Жадан С. Динамо-Харків : вибрані вірші. Київ : АБАБАГАЛАМАГА, 2014. 238 с.

7. Жадан С. Цитатник : вірші для коханих і коханців. Київ : Смолоскип, 1995. 62 с.

8. Єщенко Т. Текстово-антропоцентричний вимір метафори української поезії 90-х років ХХ століття. Київ : Академвидав, 2018. 380 с.

9. Мельник Л. Еґо і центр : поезії. Київ : Смолоскип, 1998. 88 с.

10. Мельників Р. Вірші. Березіль. 1998. № 7-8. С. 20.

11. Неждана Н. Котивишня : поезії. Київ : Смолоскип, 1996. 108 с.

12. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? Москва : Наука, 1991. 411 с.

13. Поваляєва С. Вірші. Молоде вино : антологія молодої поезії. Київ : Смолоскип, 2000. С. 41.

14. Процюк С. Вірші. Березіль. 1998. № 1-2. С. 6.

15. Скиба Р. Хвороба росту : поезії. Київ : Смолоскип, 1998. 240 с.

16. Соловей О. Девяностики : покоління поза грою. Кальміус. Чис. 1 (5). 1999. С. 71-76.

17. Харчук Р. Покоління пост-епохи. Слово і час. № 2. 1998. С. 24-26.

18. Ципердюк І. Переселення квітня : медитації. Київ : Смолоскип, 1996. 72 с.

19. Шкловский В. Гамбургский счёт : статьи -- воспоминания -- эссе (1914-1933). Москва : Сов. писатель, 1990. 544 с.

20. Яровий О. Вірші. Київ. 1995. № 2-3. С. 66.

References

1. Bondar, A. (1998), Spring heresy : poetry [Vesinnya yeres' : virshi], Smoloskyp, Kyiv, 64 p.

2. Vol'vach, P. (1998), “Poetry”, Dzvin [“Virshi”, Dzvin], issue 3-4, p. 3.

3. Vol'vach, P. (1998), “Poetry”, Kyiv [“Virshi”, Kyiv], issue 7-8, p. 19.

4. Galeta, O. Crime and progress : poetry [Perestup i postup : poezii], Kamenyar, L'viv, 72 p.

5. Doniy, T. (2001), “A journey beyond the language border : preface”, Contraindications. Bilingual anthology of young Ukrainian poetry [“Podorozh za movnyi kordon : peredmova”, Protyznachennya. Dvomovna antologiya molodoi ukrainskoipoezii], Kal'variya, L'viv, pp. 7-8.

6. Zhadan, S. (2014), Dynamo-Kharkiv : selected poems [Dynamo-Kharkiv : vybrani virshi], ABABAGALAMAGA, Kyiv, 238 p.

7. Zhadan, S. (1995), Quote book : poems for loved ones and lovers [Tsytatnyk : virshi dlya kokhanykh i kokhantsiv], Smoloskyp, Kyiv, 62 p.

8. Yeshhenko, T. (2018), Textual-anthropocentric dimension of the metaphor of Ukrainian poets of the 1990s [Teksto- vo-antropocentrychnyi vymir metafory ukrayins'koyipoeziyi 1990-kh], Akademvydav, Kyiv, 380 p.

9. Mel'nyk, L. (1998), Ego and center : poetry [Ego i tsentr: poeziyi], Smoloskyp, Kyiv, 88 p.

10. Mel'nykiv, R. (1998), “Poetry”, BereziH [“Virshi”, Berezil?], issue 7-8, p. 20.

11. Nezhdana, N. (1996), Rolling cherries : poetry [Kotyvyshnya : poezii], Smoloskyp, Kyiv, 108 p.

12. Ortega-i-Gasset, X. (1991) What is philosophy? [Chto takoye filosofiya?], Nauka, Moscow, 411 p.

13. Povalyayeva, S. (2000), “Poetry” : New wine, poetry anthology young [“Virshi” : Molode vyno : antolohiya molodoyipoeziyi], Smoloskyp, Kyiv, p. 41.

14. Procyuk, S. (1998), “Poetry”, Berezil? [“Virshi”, Berezil?], issue 1-2, p. 6.

15. Skyba, R. (1998), Personal growth problems : poetry [Khvoroba rostu : poeziyi], Smoloskyp, Kyiv, 240 p.

16. Solovey, O. (1999), “The Poets of the 1990s : A Generation Beyond the Game”, Kal'mius [“Devyanostyky : poko- linnya poza groyu”, Kal'mius], issue 1 (5), pp. 71-76.

17. Kharchuk, R. (1998), “Post-era generation”, Word and time [“Pokolinnya post-epokhy”, Slovo i chas], issue 2, pp. 24-26.

18. Tsyperdyuk, I. (1996), Resettlement to the planet of April [Pereselennya kvitnya : medytatsiyi], Smoloskyp, Kyiv, 72 p.

19. Shklovskiy, V. (1990), Hamburg Account : articles -- memories -- essays (1914-1933) [Gamburgskiy schyot: stat'yi -- vospominaniya -- esse (1914-1933)], Sov. pisatel', Moscow, 544 p.

20. Yarovyi, O. (1995), “Poetry”, Kyiv [“Virshi”, Kyiv], issue 2-3, p. 66.

Размещено на Allbest.ru