Мотив vs мотив як інтердисциплінарний феномен та філологічна проблема

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мотив vs мотив як інтердисциплінарний феномен та філологічна проблема

мотив оповідь смисловий повтор диз'юнктивна опозиція терміни

Стаття репрезентує новий виток осмислення диз'юнктивної опозиції термінів, яку утворюють мотив як аспект текстового наративу та мотив як волютивний феномен. Відповідно окреслюється традиційне літературознавче трактування мотиву як елемента оповіді та смислового повтору й актуалізується мовознавчий потенціал мотиву як психологічного конструкта, в контексті якого мотив розглядається як етап породження тексту та лінгвістична семантико-прагматична текстова категорія. На цьому тлі пропонується інтегроване представлення виділених літературознавчої та лінгвістичної категорій засобом їх усвідомлення у привативній та еквіполентній опозиціях. У результаті розглянутий під лінгвістичним радикалом мотив як оповідний феномен визначається як предикативно організована одиниця оповіді, смисловий повтор у тексті, що в семіотичному плані матеріального втілення корелює з використанням системи семантичних, синтаксичних та прагматичних лінгвальних засобів означування. З іншого боку, імплантована в площину літератури лінгвістична категорія мотиву конкретизується як пов'язаний з особистістю автора (наратора), авторською манерою й типом письма позамовленнєвий феномен, що стосується маркованого лінгвальними корелятами психологічного боку текстотворення як аспекту мовленнєвої діяльності та усвідомлюється як імпульс до створення тексту. Врешті, окреслені в еквіполентній опозиції спільні ознаки літературознавчої та лінгвістичної категорій формують перспективу для осмислення мотиву як власне філологічного феномена, сутність якого становлять лінгвально марковані, зумовлені певною ситуацією усвідомлені чи неусвідомлені стани автора (наратора), в яких актуалізуються пов'язані з особистісними смислами моделі мислення, що слугують розгортанню сюжету й повторюються в парадигмі текстів певного автора, типу письма, літературного напряму, епохи. Загалом же застосований інтегральний підхід увиразнює ситуацію зустрічного руху, який сьогодні переживають літературознавство й лінгвістика.

Ключові слова: мотив, текст, текстотворення, лінгвальний маркер, смисл, опозиція.

Artykul przedstawia nowy poziom rozumienia rozbieznej opozycji terminow, ktфrз tworzy motyw jako aspekt narracji tekstowej i motyw jako zjawisko wolicjonalne. W zwi^zku z tym przedstawiona zostala tradycyjna literacka interpretacja motywu jako elementu narracji i powtorzenia semantycznego oraz zaktualizowany potencjal jзzykowy motywu jako konstruktu psychologicznego, w ktorego kontekscie motyw jest rozpatrywany jako etap generowania tekstu i lingwistyczna semantyczno-pragmatyczna kategoria tekstu. Na tym tle zaproponowana zostaia zintegrowana reprezentacja wybranych kategorii literackich i jзzykowych jako poprzez ich uswiadomienie w prywatnych i rownowaznych opozycjach. W efekcie motyw rozpatrywany przez jзzykoznawcз jako zjawisko narracyjne jest definiowany jako predykatywnie zorganizowana jednostka narracyjnej, semantycznej powtarzalnosci w tekscie, ktora pod wzglзdem semiotycznym wcielenia materialnego koreluje z uzyciem systemu semantycznych, skiadniowych i pragmatycznych srodkow werbalizacji. Z drugiej strony kategoria jзzykowa motywu wprowadzona na plaszczyznз literack^ zostaje skonkretyzowana jako zjawisko niewerbalne zwi^zane z osobowosci^ autora (narratora), jego sposobem i rodzajem pisania, dotycz^ce psychologicznej strony kreacji tekstu jako aspektu dzialalnosci jзzykowej i jako impuls do tworzenia tekstu. Wreszcie, zarysowane w opozycji rownowaznej wspolne cechy kategorii literackich i lingwistycznych tworzy perspektywз dla zrozumienia motywu jako zjawiska filologicznego, ktorego istot^ s^ jзzykowo okreslone, sytuacyjnie uwarunkowane swiadome lub nieswiadome stany autora (narratora), w ktorych s^ aktualizowane powi^zane z osobistymi tresciami modele myslenia, sluz^ce rozwiniзciu fabuly i ktore cingle powtarzaj^ siз w tekstach konkretnego autora, w nurcie lub kierunku literackim, tekstach pewnej epoki etc. Zastosowane podejscie zintegrowane uwypukla sytuacjз wzajemnie ukierunkowanego ruchu, charakterystycznego dla dzisiejszego literaturoznawstwa i j зzykoznawstwa.

Slowa kluczowe: motyw, tekst, kreacja tekstu, znacznikjзzykowy, sens, opozycja.

Інтегральний стан сучасного гуманітарного знання позначається на формуванні своєрідних зон напруження в кожній із галузей гуманістики: з одного боку, традиційно простежується прагнення до самостійності й вироблення індивідуального поняттєвого й методологічного апарату, з іншого боку, саме в інтегральності знаходять вирішення проблеми, що не підлягають осмисленню з монодисциплінарних позицій. В окресленій ситуації актуалізуються феномени синкретичного, міждисциплінарного характеру, які зазнають переосмислення в різних царинах гуманітарного знання.

Постановка проблеми. У цьому плані філологічне знання, оперуючи категорією тексту, яку сьогодні «все частіше визнають однією із підставових категорій науки як такої» [Бацевич 2019: 5], намагається віднайти в парадигмі сформованих й осмислених під літературознавчим та лінгвістичним радикалом текстових категорій такі, які, по-перше, були б релевантними для забезпечення цілісності й монолітності філології загалом; по-друге, увиразнили б багатоаспектність і багатовимірність тексту як об'єкта її дослідження з урахуванням того, що в сучасних умовах теорія тексту перетворюється в інтердисципліну.

Огляд літератури з поставленої проблеми. Міждисциплінарний характер мотиву засвідчує, з одного боку, його функціонування в терміносистемі фольклористики [Силантьев, 1999; Лабащук 2013; Кузьменко 2018], літературознавства [Гаспаров, 1993; Силантьев, 1999; Кушнірова 2004; Літературознавчий словник-довідник 2007: 469; Шалыгина 2012], наратології [Силантьев 2002; Ткачук 2002: 71; Сапогова 2004], театрального мистецтва [Паві 2006: 263-264], музичної творчості [Музыка, 1998: 357; Шалыгина 2012], з іншого боку, - актуалізація в теоретичних конструктах, крізь призму яких здійснюються дослідження в площині філософії [Бахтин, 1986; Нестеренко, 1995: 221; Жирар 2000; Жирар 2010], теорії діяльності [Леонтьев, 1971], психології [Ильин 2000; Сапогова 2004], психології творчості [Роменець, 1971; Поліщук 2007], психолінгвістики [Выготский 1956; Леонтьев 1998: 836-837; Леонтьев 2010]. Таке дихотомічне увиразнення корелює з актуалізацією двох омонімічних термінів, семантика яких окреслюється як: 1) тема або ідея твору мистецтва; 2) підстава, привід для якої-небудь дії, вчинку; причина [Словник української мови 1973: 810].

У проблемному полі філологічних досліджень з ексформою «мотив» узгоджується диз'юнктивна опозиція термінів, на що звертає увагу літературознавець І. Силантьєв: «Зразу уточнимо, що нас насамперед цікавить мотив оповідний - у тому ракурсі його розуміння, який був розроблений у традиції історичної поетики, а зокрема, в працях О.М. Веселовського. У французькій та англо-американській термінологічній традиції такому розумінню мотиву відповідає термін “motif”; в німецькій - “motiv”. При першому наближенні оповідний мотив можна визначити як традиційний, повторюваний елемент фольклорної та літературної оповіді. У рамках такого трактування можна говорити, наприклад, про мотив злочину в творі, творчості письменника, в тій чи іншій оповідній традиції.

Існує принципово інше поняття мотиву психологічного, яке застосовується в психології та суміжних дисциплінах. В англійській мові цьому поняттю відповідає й інший термін - “motive”. В такому тлумаченні термін «мотив» має суттєво іншу традицію інтерпретації та іншу сферу наукового застосування. Це мотив як спонукання. В рамках такого розуміння можна говорити, на противагу першому прикладу, про мотив здійсненого злочину» [Силантьев 1999: 5].

Методологічна база дослідження корелює з феноменологічними ідеями Е. Ґуссерля, у площині яких текст усвідомлюється як суб'єктивна інтерпретація дійсності, смисловий феномен, опредмечений знаками, що виступає результатом здійсненого автором інтенціонального синтезу [Ґуссерль 2001: 344]. Водночас опора на індивідуальну свідомість, сутнісною ознакою якої вважається інтенціональність, - спрямованість на об'єкт, завдяки чому її стани «характеризуються як такі, що мають зміст, несуть у собі інформацію про щось, що є поза свідомістю» [Бацевич 2006: 38], - передбачає вивчення мови творця тексту, аналіз її функціонування з його точки зору. Засадничими при цьому виступають пов'язані з сутнісними ознаками мови й літератури теоретичні позиції: 1) екзистенційно-феноменологічне бачення сутності мови як нейтралізатора суб'єктивного досвіду людини з огляду на її інтенціональну присутність у свідомості як тому інваріанті, що єднає творця тексту й реципієнта; 2) постулювання мови як «необхідної умови можливості й обов'язкового складника літератури», яка «відтворює й витворює запаси живої мови, немовби створює мову, а не тільки вживає її» [Касперський 2008: 15]; 3) усвідомлення мови як феномена, що здійснює «втілення заданих смислів у відповідні тексти та заданих текстів у відповідні їм смисли» [Мельчук 1974: 9].

В контексті окреслених методологічних засад філологічне осмислення мотиву передбачає систематизацію узагальнених в опозиційній моделі підходів, що сформувались у літературознавстві й лінгвістиці.

Загалом же семантична, морфологічна, тематична, дихотомічна, структурно-семантична й прагматична концепції мотиву, що сформувались у літературознавстві та фольклористиці, семіотично увиразнюють його як «оповідний феномен, що співвідносить у своїй семантичній структурі предикативне начало фабульної дії з її актантами та основними просторово-часовими характеристиками, інваріантний у своїй приналежності до мови оповідної традиції та варіативний у своїх подійних реалізаціях у фабулах, інтертекстуальний у своєму функціонуванні й такий, що набуває естетично значущих смислів у рамках сюжетних контекстів» [Силантьев 2002: 37]. Система «смисл - текст» пропонує широке розуміння мотиву як будь-якого смислового повтору [Гаспаров 1993: 30], чим увиразнюється відсутність у ньому структурного начала, що веде до суміщення понять мотиву та лейтмотиву (останній усвідомлюється як семантичний повтор насамперед у межах тексту одного твору, тоді як мотив вирізняється повторюваністю в системі творів).

У площині привативної опозиції літературознавчого та мовознавчого трактування мотиву літературознавчі студії набувають статусу субстрату щодо лінгвістичних розвідок, які узгоджуються з семіотичним напрямом досліджень у парадигмі лінгвістики тексту. У цьому плані виділяється дисертаційне дослідження «Мовні засоби імплементації мотиву: аутопоетичний аспект» [Тарабакіна 2012], де йдеться про специфіку використання в тексті одиниць мовного коду, пов'язаних з елементами семантичної структури мотиву. Актуалізуючи ідею мовної імплементації мотиву, дослідниця виділяє систему мовних знаків, які репрезентують елементи семантичної структури мотиву усамітненого місця, що загалом підводиться під поняття мовної техніки його відтворення.

У площині диз'юнктивної опозиції осмислення мотиву лінгвістика вступає з літературознавством у відношення доповнюваності, здійснюючи експансію діяльнісних та психологічних концепцій мотиву. У цьому плані простежуються два етапи: 1) формування теорії мовленнєвої діяльності в психолінгвістичних дослідженнях 70-х років ХХ століття; 2) застосування наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття діяльнісного підходу до розуміння тексту, в системі якого він постає як комунікативно-прагматичний феномен, де в площині комунікації «автор - читач» за допомогою спеціально дібраних мовних засобів реалізуються цілі та наміри автора.

Поняття мовленнєвої діяльності стало ключовим у новій лінгвістичній парадигмі, що актуалізувалась на тлі зміщення інтересу лінгвістичної думки зі статичного аспекту побутування мови в бік осмислення особливостей функціонування мови в дії. Зокрема, розуміння мовленнєвої діяльності та пов'язаного з нею процесу породження мовлення як складного лінгвокогнітивного процесу, де виділяються як власне лінгвальні явища, так і домовленнєві феномени, втілилось в окреслення в лінгвістиці системи моделей породження мовлення, що кваліфікуються як рівневі, циклічні та інтегративні. Фундаментом різних моделей породження мовлення так чи інакше виступають ідеї Л. С. Вигоцького, а насамперед та, що породження мовлення здійснюється «від мотиву, що породжує будь -яку думку, до оформлення самої думки, до опосередкованого її втілення у внутрішньому слові, а далі - у значеннях зовнішніх слів і, нарешті, у словах» [Выготский 1956: 375]. Тим самим мотив усвідомлюється як окремий етап у теоретичних моделях породження мовлення [Леонтьев 1998: 836-837]. Загалом же дослідження процесу породження мовлення сформували узагальнення стосовно того, що в типових обставинах мовленнєва діяльність розгортається відповідно до схеми, яка передбачає виділення таких етапів: мотив - задум - формування думки з кристалізацією особистісних смислів - оформлення й розвиток думки за рахунок перекодування особистісних смислів у мовні значення, пов'язані з певними типами знаків, - організація цих знаків у зовнішнє мовленнєве висловлення [Кубрякова 1991: 46].

Заґрунтована на психолінгвістичних дослідженнях проблема породження мовлення в координатах лінгвістики тексту увиразнюється в аспекті проблеми породження тексту. Зокрема, розуміння процесу породження мовлення як процесу породження текстів [Кацнельсон 1972: 119; Сидоров 2009: 215] й усвідомлення того, що обидва процеси становлять «поетапний процес переходу від особистісних смислів адресанта до узуалізованих мовних значень, зрозумілих адресату» [Бацевич 2004: 88], «рух людської думки від індивідуальних авторських смислів до їх утілення в узуалізовані мовні значення» [Бацевич, Кочан 2016: 288], дозволяє встановити точки зіткнення між ними й розглянути мотив як текстовий феномен. Так, російська лінгвістка Вікторія Красних, визначаючи мотив як «психічну реакцію на ситуацію» [Красных 2001: 233], розглядає можливість його втілення в інтенцію вербальної реакції як реакції психолінгвістичної, чим, власне, й виступає текст. Отож, мотив усвідомлюється як пов'язаний з особистістю автора (наратора) позамовленнєвий феномен, що стосується психологічного боку текстотворення як аспекту мовленнєвої діяльності. Це імпульс до створення тексту.

Попри те, що мотив є домовленнєвим феноменом, який знаходиться поза межами психолінгвістичної моделі як такої, не вводячи його, ми, як зауважував О. Леонтьєв ще в 1969 році минулого століття, «просто не зможемо зрозуміти причинної зумовленості мовленнєвої поведінки й певною мірою особливостей її структури» [Леонтьев 2010: 133]. Відтак можна припустити, що в тексті окреслюються певні лінгвальні сигнали, які засвідчували би процес інтеоризації мотиву в психіку автора. Вірогідність існування лінгвальних еквівалентів мотивів суб'єкта текстотворення опирається на тезу теорії породження мовлення «ми не знали б ні про існування думки, ні про існування смислів, якби не слово, не текст» [Кубрякова 1991: 32] та підтримується усвідомленням того, що «мова як “орган внутрішнього буття індивіда” (В. фон Гумбольдт) окреслює сферу його внутрішнього життя, доступну для раціональної рефлексії, конституює суб'єктивну реальність людини та сферу її життєвого світу» [Смирнова 2017: 13].

Лінгвістичний радикал осмислення мотиву як аспекту породження тексту увиразнюється на тлі усвідомлення тексту як особливої інформаційної організації мовних та позамовних одиниць, що дає підстави для визначення цього феномену як релевантної для виділення етапів текстотворення лінгвістичної категорії [Заоборна 2018б: 39]. Тим самим мотив усвідомлюється як домовленнєвий етап породження тексту та антропна, ціннісно детермінована семантико-прагматична категорія, яка формується в процесі текстотворення в глибинній текстовій структурі й актуалізується за допомогою певних лінгвальних сигналів у текстових одиницях поверхневої структури, виявляючи свою сутність, пов'язану з усвідомленими чи неусвідомленими внутрішніми станами, що спонукають до діяльності, забезпечуючи реалізацію в ній особистісних смислів автора (наратора) й персонажів.

Загальнофілологічним фоном, що створює підстави для окреслення лінгвістичних вимірів мотиву, є підходи до визначення змістовно-семантичної категорії «людина», яка осмислюється як найважливіша текстотвірна категорія, що відтворює два виміри людини, - людина як творець тексту і людина як об'єкт зображення.

Перший вимір узгоджується з образом суб'єкта текстотворення, який формує структуру й змістове наповнення тексту, опираючись на власний задум та діючи з огляду на певні мотиви. Це передбачає розуміння процесу створення тексту як аспекту мовленнєвої діяльності людини, що конкретизується в площині комунікації «автор - читач», увиразнюючи теоретичну позицію психолінгвістичної теорії мовленнєвої діяльності: «Фактично, за кожним мовленнєвим актом стоїть не просто бажання вступити в контакт, але й конкретний мотив - причина або сукупність причин, що спонукають людину до спілкування з даною людиною в даній ситуації, а тому й зумовлюють іллокутивні сили здійснюваного акту мовлення. Таким чином, біля витоків мовлення стоїть бажання заговорити з іншим або іншими для того, щоб щось сказати. Бажання активізує свідомість мовця й служить пусковим механізмом, поштовхом для процесу породження мовлення» [Кубрякова 1991: 47].

Другий вимір, у якому людина постає об'єктом текстового зображення, формує «текстовий образ людини, яка мислить, відчуває, страждає, діє, перебуває у певних станах і зв'язках з іншими людьми» [Бацевич, Кочан 2016: 203] і яка в цій складній системі взаємовідношень фікційного світу усвідомлюється як створена автором особистість з притаманною їй мотиваційною сферою, що визначає характер її вчинків.

Відтак, якщо взяти за аксіому тезу, що будь-яка діяльність визначається мотивом і якщо відштовхнутись від того, що мова є системою світосприйняття та першоелементом літератури, перспектива формування нової привативної опозиції починає набирати реальних контурів. Зокрема, лінгвістичний радикал бачення мотивності тексту з його увагою до лінгвальних сигналів, що засвідчували би процес інтеоризації мотивів автора в його психіку, слугує вигідним доповненням до літературознавчих досліджень. А тому, подібно до того як окреслилось лінгвістичне осмислення мотиву, заґрунтоване на літературознавчих дослідженнях, гіпотетично можна припустити окреслення літературознавчого радикалу осмислення мотиву, заґрунтованого на тих позиціях, які сформувались у площині лінгвістики тексту.

Що ж до інтегрованого осмислення літературознавчого тлумачення мотиву як оповідного феномена й лінгвістично ограненого розуміння мотиву як психологічного конструкта, то при першому наближенні можна «схопити» їх близькі, корелятивні сутнісні параметри, зокрема: а) сюжетотвірність, що корелює з імперативністю; б) аспект повторюваності; в) смислова значущість.

Сюжетогенна природа мотиву, яку підкреслює літературознавча традиція, починаючи від О. Веселовського, визначає його як основу розгортання сюжету, релевантну для окреслення типів сюжетних схем. На цьому тлі в контексті осмислення сюжетних функцій мотиву звертається увага й на предикативну сутність цього феномена з огляду на етимологічну спорідненість його номінації з латинським moveo («рухаю») як підставу для аналогії «подібно до того як предикат, розгортаючи висловлення, «просуває» мовлення загалом, так і мотив «просуває» оповідь, розгортаючи («повідомляючи») перспективу подій у розвитку дії» [Силантьев 2002: 34]. З іншого боку, ідея сюжетотвірності актуалізується й у лінгвістичних концепціях мотиву, що, як вже зауважувалось, мають психологічне підґрунтя й увиразнюють його спонукальне начало. У цьому контексті особливу увагу привертає дослідження М. Димарського «Проблеми текстотворення і художній текст: на матеріалі російської прози XIX - XX ст.» (2006), де мотив виокремлюється в аспекті породження тексту на підставі оперування поняттям надфразної організації тексту як ієрархічної структури, що поєднує в одне ціле авторський задум та його мовне втілення, увиразнюючи певні рівні, як-от, зокрема: 1) задум; 2) розщеплення задуму на матеріал та ідею; 3) реалізація матеріалу засобами фабули та композиції, що конкретизується певною суб'єктно-об'єктною організацією тексту, з одного боку, та формуванням континууму мотивів, - з іншого; 4) окреслення подійної та мотивної структур, взаємодія яких слугує розгортанню сюжету. При цьому мотив виявляється у зв'язку з організацією подійної структури тексту, що розглядається як субстрат у процесі розгортання сюжету: він постає як континуум, який об'єднує ланки змісту, що «не вписуються в канву подій, але утворюють головні опорні пункти сюжету», виступаючи, фактично, чинниками тої чи іншої події й скріплюючи смисловими відношеннями подійну структуру загалом. Тим самим дослідження спонукає до контамінованого, інтегрованого потрактування мотиву, зокрема, такого, яке поєднало би в собі два його начала - оповідне, що розглядається в літературознавстві, та імперативне, вольове, що осмислюється у психології. Так, увиразнення зв'язку мотиву з подійною структурою зближує його з аспектом текстового наративу, а зосередження уваги на тому, як виклад подій підпорядковується тому чи іншому мотиву, актуалізує його усвідомлення як психологічного конструкта. Водночас закцентований М. Димарським момент сюжетотвірності, а також те, що так звані «текстові події», які відповідають мотиву, не обов'язково базуються на субстраті дії, єднає погляди М. Димарського з актуалізованими в літературознавчій площині площині «смисл - текст» позиціями щодо нейтралізації подійного статусу мотиву та виходом його за межі відношення «фабула - сюжет». Йдеться про такі феномени, як «мотив-ситуація», «мотив-дія», «мотив-опис», «мотив-характеристика» в Б. Путилова; статичні, субстанціальні компоненти змісту як «семантичні згущення», «мотиви-образи», або «квазімотиви» в С. Неклюдова, «епізод-мотив» в А. Скафтимова»; мотив як «риса характеру, елемент ландшафту, будь-який предмет, проголошене слово, фарба, звук тощо» в тлумаченні Б. Гаспарова. До речі, апробована в лінгвістиці ідея імперативного характеру мотиву як психологічного феномена певним чином простежується в літературознавчій розвідці «Мотив як сюжетотвірний елемент» Б. Путилова (1975), де йдеться про «породжувальні» мотиви, що імплікують рух сюжету. Так чи інакше, але сам факт зосередження уваги як лінгвістів, так і літературознавців на тому, що виклад подій мотивно детермінований, актуалізує апробований у психологічних теоріях імперативний компонент мотиву.

Літературознавство, постулюючи той факт, що письменник мислить мотивами, пов'язує з цим феноменом повторюваність комплексу ідей та емоцій автора. Власне, ключовою ознакою мотиву визначається його повторюваність у тексті окремого твору або в парадигмі творів одного автора чи літературного напряму. Тим самим у літературознавстві мотив розглядається як повторювана одиниця тексту, яка виконує певні композиційні функції. З іншого боку, аспект повторюваності увиразнюють мовознавчі дослідження, які зосереджують увагу на мотиві як елементі породження тексту, що передбачає повтор як вияв мотиву в діях персонажів. Так, М. Димарський у цій же роботі «Проблеми текстотворення і художній текст: на матеріалі російської прози XIX - XX ст.» (2006), репрезентуючи подійну та мотивну структуру оповідання В. Набокова «Повернення Чорба», фіксує прийом підпорядкування викладу кількох подій одному мотиву. Відповідно смислове поєднання одного й того ж мотиву з кількома фрагментами тексту виступає конкретним виявом взаємодії мотивної й подійної структур та увиразнює повторюваність як типову інваріантну ознаку мотиву.

Врешті, апробована в літературознавстві практика ідентифікації мотиву через предикатні та непредикатні слова (наприклад, мотив втечі, мотив зустрічі, мотив води), що виступають маніфестантами моделей мислення автора, експлікує зв'язок мотиву й теми. Якщо скоординувати розуміння теми як «вербально зафіксованого смислу оповіді» [Силантьев 2002: 35] та комунікативно-прагматичного статусу тексту як діалогу автора й читача, то можна розглянути мотив під радикалом комунікативного смислу тексту, що, базуючись на актуалізованих ціннісних особистісних смислах автора, корелює з авторськими інтенціями, впливаючи через них на формування текстового концепту, який у процесі породження тексту впливає на добір змістових мовних засобів, визначаючи змістову організацію тексту та його формально-композиційну структуру [Заоборна 2018а; 2019]. Саме смисли, що актуалізуються в певній ситуації, виводять назовні моделі мислення, продукуючи оповідні мотиви, й тим самим стають поштовхом, мотивом до створення тексту.

Обговорення й висновки. Без сумніву, запропонований інтегрований підхід до осмислення мотивності тексту не передбачає абсолютну контамінацію сутнісних ознак категорій, що актуалізувались у різних парадигмах філологічного знання, а тому визначають свою значущість у різних рядах протиставлень: мотив як оповідний феномен розглядається в системі таких понять і категорій, як подія, фабула, сюжет, хронотоп, тема, ідея, образ художнього твору [Силантьев 2002], тоді як лінгвально актуалізовані в аспекті породження тексту мотиви автора (наратора) й персонажів усвідомлюються в системних взаємозв'язках із задумом, інтенцією, категорією точки зору та модусними характеристиками тексту [Заоборна 2018б]. Насамперед цей підхід пов'язаний з окресленням радикалу міждисциплінарного переосмислення диференційних ознак кожної з категорій мотиву, що відповідно виокремились в аспекті літературознавчого та лінгвістичного аналізу тексту. У результаті формуються узагальнення: