Акцентуаційна варіантність прислівників в українській літературній мові: діахронний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології

Акцентуаційна варіантність прислівників в українській літературній мові: діахронний вимір

Лідія Павлівна Гнатюк, д-р філол. наук, проф.

Анотація

У статті досліджено шляхи становлення акцентуаційної варіантності прислівників в українській літературній мові ХІХ-ХХІ ст. із увагою до походження та історії функціонування окремих із них. Показано, що сучасне подвійне наголошування в деяких складних прислівниках зумовлене тим, що впродовж століть у східноукраїнському і західноукраїнському варіантах української літературної мови по-різному логічно виокремлювали одну зі складових частин. Звернено увагу на спільні й відмінні риси в західноукраїнському та східноукраїнському варіантах наголошування деяких прислівників, показано, як ці відмінності були зафіксовані в лексикографічних працях ХІХ ст., в окремих випадках - в акцентованих текстах XVIII ст. і словниках XVП ст. Діалектні форми також відбивають різні етапи процесу виникнення подвійного наголошування в усному мовленні. На прикладі текстів Т. Шевченка було виявлено, що в мовленні поета переважало наголошування прислівників, притаманне його рідному середньонаддніпрянському говору. Розглянуто фіксацію лексикографічними джерелами другої половини XX ст. - початку XXI ст. груп прислівників, які можуть мати наголос і на корені, і на префіксі. Словники ХІХ ст. засвідчували в цих прислівниках переважно кореневий наголос (лише в окремих випадках - акцент на префіксі на- чи подвійне наголошування). Показано, що відтягування наголосу на префікс має історичне підґрунтя. У словниках XX-XXI ст. не завжди послідовно зафіксована акцентуаційна варіантність деяких прислівників, що відбиває мовну практику певного часу, лінгвістичні уявлення, уподобання, а часом і вагання укладачів орфоепічних і тлумачних словників. Нині є підстави говорити про певну неусталеність наголосу в окремих прислівниках. Доведено, що акцентуаційні варіанти прислівників у сучасній українській літературній мові постали як наслідок тривалого історичного розвитку, де мали місце і взаємодія діалектів, і аналогія.

Ключові слова: акцентуаційні варіанти прислівників, варіантність в українській літературній мові, історія українського наголосу, подвійне наголошування, діахронія.

Abstract

ACCENT VARIATION OF ADVERBS IN STANDARD UKRAINIAN: A DIACHRONIC APPROACH

Lidia P. Hnatiuk, Dr Hab., Prof.

Taras Shevchenko National University of Kyiv,

Institute of Philology

The article elucidates the accent variation of adverbs in Standard Ukrainian of the 19th-21st c. with special attention to their origin and usage history. The author demonstrates that some composite adverbs have two accent variants due to century- old differences in their accentuation in the West and East variants of Standard Ukrainian. Taking into account similar and different features of some adverbs' accentuation in East and West Ukrainian, she shows how these differences were registered in 19th c. dictionaries, and, occasionally, in 18th c. accented texts as well as 17th c. dictionaries.

Dialect texts, too, demonstrate various stages of dual accentuation emergence in oral speech. Her analysis of T. Shevchenko's poems determined that in his idiolect, adverb accentuation prevails of his native Middle-Dnieper dialect. The author discusses how groups of adverbs with variant prefix/root stress were treated by lexicographers in the 2nd half of the 20th c.-the early 21st c. In 19th c. dictionaries, they mostly have a root stress, and rarely a stress on the prefix Ha- or dual accentuation.

The recessive prefix stress is shown to be historically determined. Due to contemporary usage, linguists' opinions, and personal preferences and uncertainties of pronouncing and monolingual dictionaries compilers, 20th -21st dictionaries are not always consistent in registering accent variants of some adverbs. Now some adverbs lack fixed accentuation. The author proves that accent variants of Modern Standard Ukrainian adverbs are results of lengthy historic evolution featuring both dialect interaction and analogy influence.

Keywords: adverb accent variants, variation in Standard Ukrainian, Ukrainian historic accentology, dual accentuation, diachrony.

Аннотация

АКЦЕНТУАЦИОННАЯ ВАРИАТИВНОСТЬ НАРЕЧИЙ В УКРАИНСКОМ ЛИТЕРАТУРНОМ ЯЗЫКЕ: ДИАХРОННОЕ ИЗМЕРЕНИЕ

Лидия Павловна Гнатюк, д-р филол. наук, проф.

Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Институт филологии

В статье исследованы пути становления акцентуационной вариантности наречий в украинском литературном языке XIX-XXI вв. с вниманием к происхождению и истории функционирования некоторых из них. Показано, что современное двойное ударение в некоторых сложных наречиях обусловлено тем, что на протяжении веков в восточных и западных вариантах украинского литературного языка по-разному логически выделяли одну из составных частей. Обращено внимание на общие и отличительные черты в западном и восточном вариантах ударения некоторых наречий, показано, как эти различия были зафиксированы в лексикографических трудах XIX в. В отдельных случаях - в акцентированных текстах XVIII в. и словарях XVII в. Диалектные формы также отражают различные этапы процесса возникновения двойного ударения в устной речи. На примере текстов Т. Шевченко было обнаружено, что в речи поэта преобладало ударение наречий, присущее его родному среднеподнепровскому говору. Рассмотрены фиксации лексикографических источников второй половины XX в. - начала XXI в. групп наречий, которые могут иметь ударение и на корне, и на приставке. Словари XIX в. Свидетельствовали, что в этих наречиях преимущественно корневое ударение (только в отдельных случаях - акцент на приставке на- или двойное ударение). Показано, что оттягивание ударения на приставку имеет историческую подоплеку. В словарях XX-XXI вв. не всегда последовательно зафиксирована акцентуационная вариантность некоторых наречий, которая отражает языковую практику определенного времени, лингвистические представления, предпочтения, а порой и колебания составителей орфоэпических и толковых словарей. Сейчас есть основания говорить об определенной неустойчивости ударения в отдельных наречиях. Доказано, что акцентуационные варианты наречий в современном украинском литературном языке появились как следствие длительного исторического развития, где имели место и взаимодействие диалектов, и аналогия.

Ключевые слова: акцентуационные варианты наречий, вариантность в украинском литературном языке, история украинского ударения, двойное ударение, диахрония.

Відомо, що варіантність - органічна властивість кожної мовної системи, закладена в самій природі мови, в особливостях її структури. Акцентуаційні варіанти в сучасній українській літературній мові, до яких дослідники зараховують паралельні форми існування того самого слова з однаковим лексичним та граматичним значенням, ідентичною морфемно-словотвірною структурою, але з різним місцем наголошення [Тараненко 2000, с. 59; Пристай 2014, с. 111], зумовлені історичними чинниками, діалектним впливом, аналогією тощо. Така варіантність не завжди послідовно зафіксована в словниках XX-XXI ст., що відбиває і мовно-літературну практику певного часу, і лінгвістичні уявлення та уподобання укладачів словників.

Історію українського наголосу досліджували Л. Булаховський, І. Огієнко, З. Веселовська, В. Скляренко, І. Гальчук, В. Гальчук, В. Задорожний, В. Винницький, К. Тішечкіна, окремі аспекти - М. Пилинський, Б. Пристай, В. Мойсієнко, П. Чучка та ін. Історичні шляхи виникнення подвійного наголошування в іменниках і дієсловах ґрунтовно висвітлив В. Скляренко у своїй повній історії наголосу українського іменника й українського дієслова [Скляренко 2006, Скляренко 2017]. Чимало цікавих фактів з історії подвійного наголошування різних частин мови на матеріалі поетичного мовлення навів у своїй монографії В. Винницький [Винницький 2002]. Проте явище акцентуаційної варіантності прислівників потребує системного вивчення й докладнішого висвітлення, передусім у діахронному аспекті, що й зумовлює актуальність пропонованого дослідження. Його наукова новизна полягає в тому, що автор, узагальнивши і систематизувавши великий фактичний матеріал у діахронному вимірі, пропонує власний погляд на історію виникнення подвійного наголошування в окремих прислівниках.

Мета статті - на матеріалі лексикографічних праць XIX - поч. XXI ст. із урахуванням свідчень діалектів та окремих джерел XVП-XVШ ст. окреслити причини і шляхи виникнення акцентуаційної варіантності прислівників в українській літературній мові. Об'єктом дослідження є прислівники з подвійним наголошуванням, властиві українській літературній мові, а предметом - причини їх виникнення і шляхи закріплення в літературній мові впродовж XIX-XX ст.

За останні понад півстоліття в лексикографів не виникало жодних сумнівів щодо акцентуаційних варіантів мабуть і мабуть. М. Погрібний, наводячи їх, надавав перевагу варіанту з наголосом на першому складі й у «Словнику наголосів української літературної мови» (1964) (СН, с. 288), і в «Орфоепічному словнику» (1984) (ОС, с. 318). Такого підходу дотримано і в академічному словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» (1973): мабуть і мабуть (УЛВН, с. 317). Одинадцятитомний «Словник української мови» (1970-1980) не виокремлював цих варіантів, подаючи їх як мабуть (СУМ, т. 4, с. 587 поряд із діалектним мабіть), як і «Словник української мови» за ред. В. Жайворонка (2012) (Ж., с. 516, 1134).

Поширені в сучасній українській літературній мові акцентуаційні варіанти мабуть і мабуть постали зі сполуки слів має бути внаслідок злиття і часткової редукції (ЕСУМ, т. 3, с. 349). Очевидно, що частини цієї сполуки могли вживатися з різним логічним наголосом, що й спричинило відмінність у наголошуванні. На східних українських землях переважав наголос на першому складі (ЕССУМ, т. 3, с. 15): мабуть < має бути. У словнику П. Білецького-Носенка (40-і роки XIX ст.) наведено мабуть (БН, с. 217), у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907-1909) подано акцентуаційні варіанти мабуть поряд із мабути (Г., т. 2, с. 395), а також мабіть (Г., т. 2, с. 395) і майбуть (Г., т. 2, с. 397); останній варіант відображає проміжний етап злиття і редукції складників сполуки має бути.

На західних українських землях переважав наголос на другому складі (ЕССУМ, т. 3, с. 15): мабуть < має бути, що підтверджує і «Малорусько- німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського (1886) (Ж., т. 1, с. 421). Цікавим є спостереження І. Огієнка щодо того, що в деяких говорах (наприклад, на Кременеччині [Тернопільська обл. - Л.Г. ]) цього слова взагалі немає, замість нього вживають певне, а мабуть з'явилося через книжки і пресу (ЕССУМ, т. 3, с. 15). Не засвідчене мабуть і в буковинських говірках (СБГ).

Природно, що діалектні форми відбивають різні етапи процесу виникнення подвійного наголошування в усному мовленні (ЕСУМ, т. 3, с. 349). Наприклад, у західнополіських говірках (Волинська, Рівненська, деякі райони Брестської області Білорусі, окремі населені пункти у воєводстві Білосток Республіки Польщі) співіснують аж три варіанти мабить, мабути (СЗГ, т. 1, с. 299) і майбути (СЗГ, т. 1, с. 301), які відбивають проміжні форми.

За даними «Словника мови Тараса Шевченка», наш видатний поет ужив цей прислівник у своїх текстах 46 разів (СШ, т. 1, с. 388). Поетичні контексти не дають можливості однозначно стверджувати, як його наголошено, але логічно було б припустити, що мовлення поета зберігало акцентуацію, притаманну його рідному середньонаддніпрянському говору, тобто мабуть:

Так ворожка поробила, / Щоб менше скучала, / Щоб, бач, ходя опівночі, / Спала й виглядала / Козаченка молодого, / Що торік покинув. / Обіщався вернутися, Та, мабуть, і згинув! (Ш., т. 1, с. 73-74); Всі гуляють. А де ж Гонта? / Чом він не гуляє? / Чому не п'є з козаками?/ Чому не співає?/Нема його; тепер йому, / Мабуть, не до неї, / Не до співи (Ш., т. 1, с. 184); І за що мене карають, / Я й сама не знаю! /Мабуть, за те, що всякому / Служила, годила (Ш., т. 1, с. 317).

Історія подвійного наголошування в прислівнику байдуже, як і в попередньому випадку, також пов'язана з тим, яку частину логічно вирізняли. «Етимологічний словник української мови» з покликанням на М. Фасмера трактує наведений прислівник як «власне українське складне утворення, структура якого тлумачиться як об'єднання наказового способу дієслова бай `говори' і дуже» (ЕСУМ, т. 1, с. 117); на користь давності такого поєднання свідчить дієслово байдужити `вигадувати, розповідати небилиці', яке й дотепер побутує в мовленні Львова (ЛЛ, 69). П. Білецький-Носенко зафіксував фактично подвійний наголос у прислівнику байдужъ (на першому складі в реєстровій статті, на другому - у наведеному нижче прикладі) поряд із його фонетичним варіантом байдуже з наголосом на останньому складі: Байдужъ! (байдуже) (межд.) «А винъ соби байдужъ» (БН, с. 49). У «Малорусько-німецькому словарі» Є. Желехівського та С. Недільського наведено тільки байдуже (Жел., т. 1, с. 10), у словнику Б. Грінченка - три варіанти наголошування байдуже (Г., т. 1, с. 20), які повторив у своєму «Етимологічно-семантичному словнику української мови» І. Огієнко (ЕССУМ, т. 1, с. 113). У 60-х-80-х роках XX ст. частина лексикографів свідомо надавала перевагу варіанту з наголосом на другому складі, наводячи його першим: байдуже і байдуже (СН, с. 24; ОС, с. 40; УЛВН, с. 35). Саме з наголосом на другому складі цей прислівник переважає в поетичному мовленні XX ст. [Винницький 2002, с. 452]. СУМ фіксує подвійне наголошування як байдуже (СУМ, т. 1, с. 89) (принагідно зауважимо, що прикметник байдужий має лише один наголос (СН, с. 24; ОС, с. 40; УЛВН, с. 35). Цікаво, що в похідному байдужки і Є. Желехівський, і Б. Грінченко засвідчують наголос на другому складі (Жел., т. 1, с. 10; Г., т. 1, с. 20), а ось у буковинських говірках наголошують перший склад: байдужки (СБГ, с. 22).

Ритмомелодичний малюнок текстів Шевченка засвідчує, що поет послідовно уживав байдуже: Всі оглухли -- похилились / В кайданах ... байдуже ... / Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже (Ш., т. 1, а 284);

Попідтинню сіромаха /1 днює й ночує; / Нема йому в світі хати; / Недоля жартує / Над старою головою, / А йому байдуже... / Сяде собі, заспіває: / “Ой не шуми, луже!” (Ш., т. 1, с. 110). Водночас І. Огієнко помітив, що в окремих випадках поет наголошував байдуже [СШМ, с. 44], про що свідчать такі рядки: Само так / У нас у костяній коморі /Горить розумний той маяк, / А ми оливи наливаєм / Та байдуже собі співаєм -- / Чи то в годину, чи в напасть (Ш., т. 2, с. 201).

Лексикографічні праці другої половини XX ст. - початку XXI ст. послідовно відображають існування акцентуаційних варіантів також і також (СН, с. 560; ОС, с. 555; РУС, т. 3, с. 431; УЛВН, с. 641); також (СУМ, т. 10, с. 23; Ж., с. 1134). Вони постали як результат злиття тако же, такъ же (ЕСУМ, т. 5, с. 505). Словники кінця XIX - початку XX ст. фіксують також (Жел., т. 2, с. 945; Г., т. 4, с. 243), водночас у «Малорусько-німецькому словарі» засвідчено й варіант также (Жел., т. 2, с. 945). Зредукований у сполуці такъ же було втрачено, наголос залишився на прислівнику, що спричинило наголос на першому складі і в також. Гуцульські говірки фіксують у значенні `також' таки і такіш (ГГ, с. 180); в останньому варіанті відбито перехід [о] в [і] в закритому складі. Отже, в західноукраїнському варіанті літературної мови XIX ст. функціонував варіант також. Цей прислівник засвідчено лише один раз у прозі Шевченка (СШ, т. 2, с. 317).

М. Погрібний у своєму “Словнику наголосів української літературної мови” (1964) навів водночас і водночас (СН, с. 104), а у виданому через двадцять років “Орфоепічному словнику” - тільки водночас (ОС, с. 119), можливо, за аналогією до прислівників воднораз, водносталь (ОС, с. 119); УЛВН надає перевагу варіанту з наголосом на останньому складі: водночас і водночас (УЛВН, с. 116); тлумачні словники подають варіанти як рівноцінні: водночас (СУМ, т. 1, с. 719; Ж., с. 160). Водночас не зафіксоване ні в Грінченка, ні в Желехівського. ЕСУМ трактує водночас як “результат контамінації словосполучення в один час і прислівника одночасно” (ЕСУМ, т. 1, с. 415). варіантність прислівник літературний мова

Привертає увагу історія подвійного наголошування у прислівнику зокрема. У «Малорусько-німецькому словарі» Є. Желехівського та

С. Недільського (1886) засвідчено тільки зокрема (слово записане через дефіс: з-окрема) (Жел., т. 1, с. 312), що видається логічним з огляду на наголошування у прикметнику окремий; у словнику Б. Грінченка ця лексема відсутня. Одинадцятитомник засвідчує подвійне наголошування зокрема (СУМ, т. 3, с. 679). М. Погрібний у «Словнику наголосів» (1964) подає зокрема і зокрема (СН, с. 227) (так само наведено ці варіанти і в УЛВН, с. 249), але в «Орфоепічному словнику» (1984) наводить лише зокрема (ОС, с. 243), відкидаючи попередню власну позицію і позицію укладачів «Словника української мови» в 11-ти т. ЕСУМ цієї лексеми не засвідчує. Оскільки слово за своїм походженням є книжним, до того ж новішого часу, то в діалектному мовленні воно не вживається. Не засвідчене воно і в Шевченка.

Цікавою є історія подвійного наголошування в прислівнику завжди. Це запозичення з польської мови (ЕСУМ, т. 2, с. 217), що пояснює наголос на другому складі від кінця. У «Лексиконі» П. Беринди (1627) засвідчено Присню: оуставичнє, завжди (Б., с. 99). П. Білецький-Носенко подає завди, завжди, завгды (БН, с. 142). Словник Б. Грінченка (1907-1909) фіксує лише завжде і завжди (Г., т. 2, с. 15), «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського (1886) - завжди (Жел., т. 2, с. 233), в І. Огієнка також тільки завжди (ЕССУМ, т. 2, с. 57). Напевно, з огляду на традиційність і поширеність такого наголосу М. Погрібний (1964) теж подає тільки завжди (СН, с. 184). Ця лексема не була притаманна лексиконові Шевченка. Як дослідив В. Винницький, у поезії XIX ст. це слово послідовно засвідчено з наголошеним першим складом, що поширилося й на поетичну практику XX ст. [Винницький 2002, с. 412].

Подвійне наголошування завжди і завжди зафіксував уже «Російсько- український словник» (1970): (РУС, т. 1, с. 171), СУМ подав завжди (т. 3 (1972), с. 44), через рік словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» також кодифікував завжди і завжди (УЛВН, с. 203). М. Погрібний у своєму «Орфоепічному словнику» (1984) навів обидва варіанти, додавши ремарку: завжди і рідше - завжди (ОС, с. 202), хоча за двадцять років до того він наводив цей прислівник тільки з наголосом на першому складі.

Проаналізувавши збірник текстів «Говори української мови» (К., 1977), В. Винницький виявив, що в діалектах української мови наголошування цього прислівника різне: у південно-східних говорах його вживають із наголосом на другому складі, у північних, зокрема волинсько-поліських та правобережнополіських говірках, - на першому, а в південнно-західних говорах він побутує з обома варіантами наголошування: у наддністрянських говірках - із наголосом на першому складі, у подільських - на другому [Винницький 2002, с. 412-413]. Автор підтримує висловлену М. Пилинським думку, що наголос на останньому складі у варіанті завжди виник під впливом наголосу у відповіднику російською мовою всегда [Винницький 2002, с. 413].

Але якщо подивитися на цю ситуацію крізь призму історії української мови, то виявимо, що прислівник всегда був притаманний староукраїнській літературній мові: І. Огієнко подає всегда_(всегда) з ремаркою «архаїчне» (ЕССУМ, т. 1, с. 250); західнополіські говірки досі знають всіґди (СЗГ, т. 1, с. 78], а буковинські всігда `завжди' (СБГ, с. 64). СУМ фіксує з позначкою «діалектне» прислівники назавсігди, назавсіди (СУМ, т. 5, с. 87). На нашу думку, наголос на останньому складі у прислівнику завжди міг виникнути саме під впливом наведених діалектних форм.

У 1959 році М. Рильський написав: «Суща біда у нас і з наголосами. Чомусь узяли собі в голову наші поети, що слово завжди має наголос на останньому складі - завжди, і коли їм треба наголосу на першому складі, то вони соромливо уникають нормального завжди (див. словники Грінченка, Уманця і Спілки, Російсько-український словник АН УРСР 1948 р.) і вдаються до «спасенного», на їх думку, завше» [Рильський 1975, с. 265].

У другій половині XX - на початку XXI ст. лексикографічні джерела фіксують групу прислівників, які мають наголос і на корені, і на прийменнику на-: навскач і навскач (СН, с. 314; ОС, с. 349; УЛВН, с. 345), навскач (СУМ, т. 5, с. 42; Ж., с. 577); навкіс і навкіс (СН, с. 313; ОС, с. 348; УЛВН, с. 345), навкіс (СУМ, т. 5, с. 36; Ж., с. 577); навскіс і навскіс (СН, с. 314; ОС, с. 349; УЛВН, с. 345), навскіс (СУМ, т. 5, с. 42; Ж., с. 577]; наголо і наголо (СН, с. 315; ОС, с. 350; УЛВН, с. 346), наголо (СУМ, т. 5, с. 52; Ж., с. 579); надвоє і надвоє (СН, с. 316; ОС, с. 351; УЛВН, с. 347), надвоє (СУМ, т. 5, с. 64; Ж., с. 581); накотом і накотом (СН, с. 320; УЛВН, с. 352), накотом (СУМ, т. 5, с. 109; Ж., с. 590); накриво (СУМ, т. 5, с. 112; Ж., с. 591); нарівні і нарівні (СН, с. 325; ОС, с. 359; УЛВН - тільки нарівні, с. 357), нарівні (СУМ, т. 5, с. 171; Ж., с. 602); нахрапом і нахрапом (ОС, с. 364; УЛВН, с. 362; у СН, с. 330 - тільки нахрапом), нахрапом (СУМ, т. 5, с. 230; Ж., с. 613).

З наведених вище лексем у «Малорусько-німецькому словнику» Є. Желехівського і С. Недільського з подвійним наголосом засвідчено тільки нахрапом (Жел., т. 1, с. 499); у решті випадків зафіксовано акцент переважно на корені: навкіс, навкоси (Жел., т. 1, с. 476) і навскіс, навскоси (Жел., т. 1, с. 469), навскач (Жел., т. 1, с. 469), наголо у двох значеннях: 1) як відповідник до nackt; 2) як відповідник до im ganzen und grossen, insgesamt (Жел., т. 1, с. 471); накриво (Жел., т. 1, с. 481). П. Білецький-Носенко подав із кореневим наголосом наривни з перекладом російською «наравні, вровень» (БН, с. 238). У «Малорусько-німецькому словнику» в прислівнику нарівні на допомогою наголосів розрізнено відтінки у його значенні: нарівні як відповідник до gleich (приклад ~ з землею der Erde gleich) і на рівни мати що (кого) gleichachten (Жел., т. 1, с. 490). У словнику Б. Грінченка з подвійним наголошуванням наведено тільки накриво (Г., т. 2, с. 496); з кореневим - навскач (Г., т. 2, с. 473), навкіс поряд із навкоси (Г., т. 2, с. 471), навскіс поряд із навскоси (Г., т. 2, с. 473), надвоє (Г., т. 2, с. 480), нахрапом (Г., т. 2, с. 532); з наголосом на суфіксі - наголо «всі совершенно» (Г., т. 2, с. 477), з префіксальним наголошуванням - лише нарівні (Г., т. 2, с. 496). ЕСУМ трактує нахрапом як «запозичення з російської мови; р. нахрапом є формою орудного відмінка від нахрап `нахабство, насильство'...» (ЕСУМ, т. 4, с. 52).

Отже, бачимо як спільні, так і відмінні риси в західноукраїнському та східноукраїнському наголошуванні тих самих прислівників, але впадає в око те, що словники XIX ст. засвідчують переважно кореневий наголос (лише в окремих випадках - акцент на префіксі на- чи подвійне наголошування) у тих прислівниках, які вже у XX ст. зафіксовані як акцентуаційні варіанти - з наголосом на корені та на префіксі. За спостереженням В. Вінницького, у поезії XX ст. прислівники навкіс, надвоє поширені саме з кореневим наголошуванням [Винницький 2002, с. 416, 428], а наголо - із суфіксальним [Винницький 2002, с. 443].

Як зауважував свого часу ще Л. Булаховський, відтягування наголосу на префікс має глибоке історичне підґрунтя [Винницький 2002, с. 416]. Про те, що воно було притаманне українській мові кінця XVII - початку XVIII ст., промовисто свідчать частково проакцентовані «Приповісті посполиті» К. Зіновієва: Едному не разодратисл надвоє (З., с. 223); Добро не надовго (З., с. 221); Не надовго стары(и) жени(т)сл (З., с. 236). У пареміях, зафіксованих у цій пам'ятці, привертає увагу і явище відтягування наголосу на прийменник: Бю(т) не на лихо учать (З., с. 216); Еще и то(и) не по(и)мавъ бга за бороду (З., с. 223); Лпто на 2ыму робить (З., с. 231); Лихо не по дереву ходи(т), т(ы)лко по людях (З., с. 232). Отже, перехід наголосу з кореня на прийменник на- у наведеній вище групі прислівників - явище, історично зумовлене внутрішньоструктурними особливостями української мови. Варіанти прислівників з наголошеним префіксом набули поширення поряд з існуванням варіантів із кореневим наголошуванням.

За розглянутою вище моделлю подвійне наголошування закріпилося і в омонімах: 1) дочиста і дочиста (СН, с. 164; ОС, с. 179; УЛВН, с. 178), дочиста `повністю, цілком, усе' (СУМ, т. 2, с. 400; Ж., с. 252) та 2) дочиста і дочиста (СН, с. 164; ОС, с. 179; УЛВН, с. 178), дочиста `до повної чистоти' (СУМ, т. 2, с. 400; Ж., с. 252). Перший із наведених прислівників, як свідчить ритмомелодика, Т. Шевченко вживав із кореневим наголошуванням: Хіба самому написать / Таки посланіє до себе, / Та все дочиста розказать, / Усе, що треба, що й не треба (Ш., т. 2, с. 199). У словнику Б. Грінченка цю лексему проте подано з наголосом на префіксі: дочиста «совершенно все» (Гр., т. 1, с. 437). На жаль, словник Є. Желехівського її не наводить.

В окремих випадках засвідчено подвійне наголошування і в прислівниках із префіксами за-, над-, по-: затишно і затишно (СН, с. 208; УЛВН, с. 228; ОС, с. 224 - із ремаркою «рідше затишно»), затишно (СУМ, т. 3, с. 350; Ж., с. 340); надвечір і надвечір (ОС, с. 351; УЛВН, с. 347; у СН, с. 315 - тільки надвечір), надвечір (СУМ, т. 5, с. 63; Ж., с. 581); посуху (СУМ, т. 7, с. 391; Ж., с. 849; у СН і ОС не зафіксовано). Б. Грінченко навів затишно (Г., т. 2, с. 107), але тільки надвечір (Г., т. 2, с. 480); у Є. Желехівського з подвійним наголосом засвідчено лише прикметник затишний (Жел., т. 1, с. 275); на цій підставі можна припустити, що варіантне наголошування було властиве й похідному прислівнику. Як показав В. Винницький, поети XX ст. надають перевагу кореневому наголошуванню у прислівнику надвечір [Винницький 2002, с. 422] і префіксальному - затишно [Винницький 2002, с. 428].

Якщо прислівник має два префікси, то в одному з варіантів акцент може відтягуватися на той префікс, який ближче до кореня: навпоперек (СУМ, т. 5, с. 41; Ж., с. 599) і напоперек (СУМ, т. 5, с. 41); у словнику за ред. В. Жайворонка - тільки напоперек (Ж., с. 599); у Є. Желехівського наголос зовсім інший: напоперек (Жел., т. 1, с. 487), саме з таким акцентом цей прислівник функціонує і дотепер у буковинських говірках (СБГ, с. 317); наприкінці і наприкінці (СН, с. 324; ОС, с. 358; УЛВН, с. 356; Ж., с. 600), наприкінці (СУМ, т. 5, с. 160); насупроти і насупротив із позначками «рідко», «розмовне» (СУМ, т. 5, с. 210), але у словнику за ред. В. Жайворонка - інші варіанти: насупроти і насупротив (Ж., с. 609), у Погрібного тільки насупроти (ОС, с. 362), як і в Є. Желехівського: насупроти(в) (Жел., т. 1, с. 496). Цікаво, що в західнополіських говірках функціонують фонетичні варіанти навпоперекі і наповперекі `навпаки; прямо протилежно до чогось' (СЗГ, т. 1, с. 329, 337), а також прислівник напопереки `навпроти' (СЗГ, т. 1, с. 337), що ще раз переконливо свідчить про рухомість українського наголосу.

Подвійне наголошування зафіксоване у притьма і притьма, притьмом і притьмом (СН, с. 450; ОС, с. 467; УЛВН, с. 513); П. Білецький-Носенко наводить притьмом (БН, с. 301); Б. Грінченко, подавши варіанти притьма і притьмом, надав перевагу першому з них (Гр., т. 3, с. 448); в академічних словниках натрапляємо на притьма і притьмом (СУМ, т. 8, с. 77; Ж., с. 893). Багатозначність прислівника (до того ж за наявності фонетичних варіантів) переконливо свідчить на користь його давнього походження: `1. Дуже швидко, поспіхом. 2. Обов'язково, неодмінно. 3. Настирливо, наполегливо. 4. Дуже, надзвичайно' (Ж., с. 893). ЕСУМ наводить притьмом і притьма як похідне утворення від *прить `швидкість, прудкість' (пор. рос. прыть) (ЕСУМ, т. 4, с. 582). Давність походження пояснює співіснування й дотепер наведених вище варіантів, причому в поезії XX ст. засвідчено подвійний наголос [Винницький 2002, с. 465]. Шевченко вживав прислівник притьмом тільки у прозі (СШ, т. 2, с. 161), тому неможливо визначити, як він його наголошував. Переважної більшості інших наведених вище прислівників у текстах поета не засвідчено.

В окремих випадках має місце наголошування і кореня, і кінцевого суфікса: несповна (СУМ, т. 5, с. 386; Ж., с. 636), у Є. Желехівського - тільки несповна (Жел., т. 1, с. 524), у Б. Грінченка - сповна (Г., т. 4, с. 181); сповна і сповна (СН, с. 540; ОС, с. 538; УЛВН, с. 621), сповна (СУМ, т. 9, с. 551; Ж., с. 1088]. Поети XX ст. надають перевагу суфіксальному наголошуванню цього прислівника [Винницький 2002, с. 444].

Є підстави говорити про певну неусталеність наголосу в окремих прислівниках: знаскоку (СН, с. 225; ОС, с. 240; УЛВН, с. 246), у СУМ - тільки знаскоку (СУМ, т. 3, с. 642), у Є. Желехівського і Б. Грінченка - знаскока (Жел., т. 1, с. 309; Г., т. 2, с. 170); очевидно, з огляду на це, «Словник української мови» за ред. В. Жайворонка подає подвійне наголошування знаскоку (Ж., с. 380). Лише з одним наголосом СУМ засвідчує назавжди (СУМ, т. 5, с. 87], так само було в Б. Грінченка (Г., т. 2, с. 488), можливо, орієнтуючись на це, М. Погрібний у 1964 р. теж подав назавжди (СН, с. 318), проте через двадцять років навів варіанти назавжди і назавжди з приміткою «рідше» (ОС, с. 353). З подвійним наголосом зафіксували цей прислівник і словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973), і найновіший «Словник української мови» (2012): назавжди (УЛВН, с. 350; Ж., с. 586).

В окремих випадках лексикографічні праці демонструють відмінність не тільки в наявності / відсутності подвійного наголошування у прислівниках, а й різний наголос у тому випадку, якщо він один (при цьому частина словників наведених нижче прислівників просто не подає): спроквола (ЕССУМ, т. 4, с. 302; СУМ, т. 9, с. 604), у «Малорусько-німецькому словарі» - спровола як відповідник до langsam (Жел., т. 2, с. 910); спроквола (Г., т. 4, с. 190; ОС, с. 540), спроквола (Ж., с. 1094). ЕСУМ подає спроквола поряд із спрокволу, відсилаючи до кволи (ЕСУМ, т. 5, с. 384), що означало `повільно' і було результатом стягнення прийменникового виразу *къ воли з первісним значенням `як хочеться, вільно, без примусу' (ЕСУМ, т. 2, с. 419]. У поетичній практиці XX ст., як дослідив В. Винницький, домінує суфіксальний наголос [Винницький 2002, с. 444].

В. Винницький показав, що в поетичному мовленні окремі прислівники вжито з наголосом, відмінним від нормативного [Винницький 2002], що може підтримувати тенденцію до розширення кола акцентуаційних варіантів прислівників.

Отже, акцентуаційні варіанти прислівників у сучасній українській літературній мові постали як наслідок тривалого історичного розвитку, де мали місце і взаємодія вже засвідчених лексикографічними працями XIX ст. варіантів, і вплив діалектів, і аналогія. Подвійне наголошування деяких прислівників існувало впродовж століть на західноукраїнських і східноукраїнських територіях, що підтверджують зокрема словники XIX ст. У лексикографічній практиці XX ст. засвідчено певну непослідовність у кодифікації окремих прислівників, що було зумовлене і тогочасною мовною практикою, і лінгвістичними уявленнями, уподобаннями чи ваганнями укладачів орфоепічних і тлумачних словників. Процеси, пов'язані з виникненням акцентуаційних варіантів прислівників, тривають.

Література/джерела ілюстративного матеріалу

1. Г. - Словарь української мови: у 4 т., упоряд. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко; НАН України, Ін-т укр. мови (Київ: Наук. думка, 1996).

2. ЕСУМ - Етимологічний словник української мови: у 7 т., редкол.: О. С. Мельничук (голов. ред. та ін.) (Київ: Наукова думка, 1982-2012). ЕССУМ - Огієнко І.

3. Етимологічно-семантичний словник української мови, Митрополит Іларіон; за ред. Ю. Мулика-Луцика (Вінніпег: накладом т-ва “Волинь”, 1979-1994).

4. ЛЛ - Хобзей, Н., Сімович, К., Ястремська, Т., Дидик-Меуш, Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт, 3-є вид., змінене і доповн. (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2015), 896.

5. Ж. - Словник української мови, кер. В. В. Німчук та ін., відп. ред. В. В. Жайворонок (Київ: ВЦ “Просвіта”, 2012), 1320.

6. Жел. - Малоруско-німецкий словар: у 2 т., уложив Євгений Желеховский і Софрон Недільский (Львів: з друк. т-ва ім. Шевченка, 1886).

7. З. - Зіновіїв, К. Вірші. Приповісті посполиті (Київ: Наук. думка, 1971), 391.

8. ОС - Орфоепічний словник, укладач М. І. Погрібний (Київ: Рад. школа, 1984), 629.

9. РУС - Російсько-український словник (Київ: Наукова думка, 1970), т. 1- 3.

10. СБГ - Словник буковинських говірок, наук. ред. Н. В. Гуйванюк, К. М. Лук'янюк (Чернівці: Рута, 2005), 687, [1].

11. СЗГ - Аркушин, Г. Словник західнополіських говірок: у 2 т. (Луцьк: Вежа, 2000).

12. СН - Погрібний, М. І. Словник наголосів української літературної мови, 2-е вид., випр. і доп. (Київ: Рад. школа, 1964), 639.

13. СУМ - Словник української мови: в 11 т., редкол.: І. К. Білодід та ін. (Київ: Наук. думка, 1970-1980).

14. СШ - Словник мови Шевченка: у 2 т., редкол.: В. С. Ващенко (відп. ред.) (Київ: Наук. думка, 1964).

15. СШМ - Іларіон (Митрополит). Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови, репринтне видання (Київ: Ярославів Вал, 2013), 258.

16. УЛВН - Українська літературна вимова і наголос: словник-довідник, відп. ред. М. А. Жовтобрюх (Київ: Наукова думка, 1973), 724.

17. Ш. - Шевченко, Т. Г. Повне зібрання творів: у 12 т., редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] (Київ: Наук. думка, 2001), т. 1-2.

18. Винницький, В. М. Українська акцентна система: становлення, розвиток (Львів: Бібльос, 2002), 578.

19. Гальчук, В. Ю. «Історія акцентуації відіменникових прислівників в українській мові.» Автореф. дис. канд. філол. наук, Київ, 1996.

20. Пристай, Б. Р., Пристай, Г. В. «Акцентні варіанти української мови: теорія, історія.» Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Сер. : Філологія 1107 (70) (2014): 110-114.

21. Рильський, М. Мистецтво перекладу (Київ, 1975), 343.

22. Скляренко, В. Г. Історія українського наголосу. Іменник (Київ: Наукова думка, 2006), 709.

23. Скляренко, В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово (Київ: Наукова думка, 2017), 702.

24. Тараненко, О. О. «Варіанти.» Українська мова: енциклопедія (Київ: «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2000: 59- 60.

References

1. G. - Slovar' ukrai'ns'koi' movy: u 4 t., uporjad. z dod. vlas. materialu B. Grinchenko; NAN Ukrai'ny, In-t ukr. movy (Kyi'v: Nauk. dumka, 1996).

2. ESUM - Etymologichnyj slovnyk ukrai'ns'koi' movy: u 7 t., redkol.: O. S. Mel'nychuk

3. (golov. red. ta in.) (Kyi'v: Naukova dumka, 1982-2012). ESSUM - Ogijenko, I.

4. Etymologichno-semantychnyj slovnyk ukrai'ns'koi' movy, Mytropolyt Ilarion; za red. Ju. Mulyka-Lucyka (Vinnipeg: nakladom t-va “Volyn'”, 1979-1994).

5. LL - Hobzej, N., Simovych, K., Jastrems'ka, T., Dydyk-Meush, G. Leksykon l'vivs'kyj: povazhno i na zhart, 3-je vyd., zminene i dopovn. (L'viv: Instytut ukrai'noznavstva im. I. Kryp'jakevycha NAN Ukrai'ny, 2015), 896.

6. Zh. - Slovnyk ukrai'ns'koi' movy, ker. V. V. Nimchuk ta in., vidp. red. V. V. Zhajvoronok (Kyi'v: VC “Prosvita”, 2012), 1320.

7. Zhel. - Malorusko-nimeckyj slovar: u 2 t., ulozhyv Jevgenyj Zhelehovskyj i Sofron Nedil'skyj (L'viv: z druk. t-va im. Shevchenka, 1886).

8. Z. - Zinovii'v, K. Virshi. Prypovistipospolyti (Kyi'v: Nauk. dumka, 1971), 391.

9. OS - Orfoepichnyj slovnyk, ukladach M. I. Pogribnyj (Kyi'v: Rad. shkola, 1984), 629.

10. RUS - Rosijs'ko-ukrai'ns'kyj slovnyk (Kyi'v: Naukova dumka, 1970), t. 1-3.

11. SBG - Slovnyk bukovyns'kyh govirok, nauk. red. N. V. Gujvanjuk, K. M. Lukjanjuk (Chernivci: Ruta, 2005), 687, [1].

12. CZG - Arkushyn, G. Slovnyk zahidnopolis'kyh govirok: u 2 t. (Luc'k: Vezha, 2000).

13. SN - Pogribnyj, M. I. Slovnyk nagolosiv ukrai'ns'koi' literaturnoi' movy, 2-e vyd., vypr. i dop. (Kyi'v: Rad. shkola, 1964), 639.

14. SUM - Slovnyk ukrai'ns'koi' movy: v 11 t., redkol.: I. K. Bilodid ta in. (Kyi'v: Nauk. dumka, 1970-1980).

15. SSh - Slovnyk movy Shevchenka: u 2 t., redkol.: V. S. Vashhenko (vidp. red.) (Kyi'v: Nauk. dumka, 1964).

16. SShM - Ilarion (Mytropolyt). Gramatychno-stylistychnyj slovnyk Shevchenkovoi' movy, repryntne vydannja (Kyi'v: Jaroslaviv Val, 2013), 258.

17. ULVN - Ukrai'ns'ka literaturna vymova i nagolos: slovnyk-dovidnyk, vidp. red. M. A. Zhovtobrjuh (Kyi'v: Naukova dumka, 1973), 724.

18. Sh. - Shevchenko, T. G. Povne zibrannja tvoriv: u 12 t., redkol.: M. G. Zhulyns'kyj (golova) ta in.] (Kyi'v: Nauk. dumka, 2001), t. 1-2.

19. Vynnyts'kyi, V. M. «Ukrayins'ka akcentna systema: stanovlennya, rozvytok [Ukrainian accent system: emergence and development].» (Lviv: Biblos, 2002), 578. (in Ukr.).

20. Hal'chuk, V. Y «Istoriya akcentuaciyi vidimennykovyx pryslivnykiv v ukrayinskij movi [History of accentuation of desubstantival adverbs in Ukrainian: Philology Candidate dissertation authoabstract].» Avtoref. dys. kand. filol. nauk, Kyiv, 1996. (in Ukr.).

21. Prystai, B. P., Prystai, H. B. «Akcentni varianty ukrayins'koyi movy: teoriya, istoriya [Accent variants in Ukrainian: theory and history].» Visnyk Kharkivs'koho natsionalnoho universytetu imeni V. N. Karazina. Philology Series 1107 (70) (2014): 110-114 (in Ukr.).

22. Rylskyi, M. Mystecztvo perekladu [The art of translation] (Kyiv, 1975), 343 (in Ukr.).

23. Skliarenko, V. H. Istoriya ukrayins'kogo nagolosu. Imennyk [A history of accent in Ukrainian. Noun] (Kyiv: Naukova dumka, 2006), 709 (in Ukr.).

24. Skliarenko, V. H. Istoriya ukrayins'kogo nagolosu Diyeslovo [A history of accent in Ukrainian. Verb] (Kyiv: Naukova dumka, 2017), 702 (in Ukr.).

25. Taranenko, O. O. «Varianty [Variants].» Ukrayins'ka mova: encyklopediya [The Ukrainian Language. An Encyclopedia] (Kyiv: Ukrains'ka entsyklopedia, 2000): 59-60. (in Ukr.).

Размещено на Allbest.ru