Інтердискурсивність і глибини фікціональності художнього тексту: лінгвонаративні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтердискурсивність і глибини фікціональності художнього тексту: лінгвонаративні аспекти

Ф.С. Бацевич

Анотація

У статті з використанням понять лінгвістичної наратології розглядаються проблеми глибини фікціональності художніх текстів як одного зі специфічних виявів інтертекстуальності й інтердискурсивності. Предметом дослідження став фрагмент паратекстового походження -- рецензія-передмова до збірки оповідань польського письменника-фантаста Станіслава Лема «Doskonala proznia» («Абсолютна порожнеча»). Ці оповідання, своєю чергою, є рецензіями на неіснуючі книжки та виступи неіснуючих нобелівських лауреатів, оприлюднені неіснуючими видавництвами. Постулюється наявність шести рівнів фікціональності аналізованого паратексту стосовно його передтекстів.

Ключові слова: текст, паратекст, передтекст, інтертекстуальність, інтердис- курсивність, текстова фікціональність, глибина фікціональності тексту.

Abstract

F. S. BATSEVYCH

INTERDISCURSIVITY AND ARTISTIC TEXT FICTIONALITY DEPTH LEVELS: LINGUO-NARRATIVE ASPECTS

Using the notions of linguistic narratology, the article presents the view on the problems of the belles-lettres texts fictionality depths as one of specific ways of expressing intertextuality and interdiscursiveness. The object of the research is the extract of paratextual nature -- a preface review of the Polish science fiction writer S. Lem's short story collection «Absolute emptiness». These short stories, in their turn, are the reviews of non-existent books and of non-existent Nobel laureates' speeches published by fictive publishing houses. The article states the evidence of six levels of the analyzed paratext fictionality with regard to its prior texts.

Keywords: text, paratext, prior text, intertextuality, interdiscursiveness, textual fictionality, depth of textual fictionality.

У межах низки теорій породження і сприйняття текстових структур однією з найактуальніших проблем визнається проблема інтертекстуальності. В річищі функціонального й комунікативно-прагматичного напрямів сучасної лінгвістики ця проблема розуміється як спосіб утілення «слідів інших текстів» Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія.-- Полтава, 2006.-- С. 191; Фатеева Н. А. Типология интертекстуальных элементов и связей в художественной речи // Известия РАН. Сер. лит. и яз.-- 1998.-- № 5. Т 57.-- С. 2539., тобто можливість актуалізації в формальному й змістовому просторах конкретного тексту формальних і змістових аспектів іншого тексту (або інших текстів) з метою втілення авторського задуму Чернявская В. Е. Лингвистика текста : Поликодовость, интертекстуальность, интердискурсивность.-- М., 2009.-- С. 179.. Зрозуміло, що дослідники цього явища мають на увазі реально існуючий передтекст (або передтексти). Лінгвістичні дослідження інтертекстуальності дозволили виявити і класифікувати значну кількість мовних (семантичних, синтаксичних, прагматичних) і позамовних (насамперед когнітивних) чинників -- сигналів формальних і смислових зв'язків аналізованого тексту з іншими текстами Див., напр.: Фатеева Н. А. Зазнач. праця.-- С. 26-27., що, своєю чергою, уможливило оперування ширшим поняттям інтердис- курсивності Див. докладніше про це поняття, наприклад, у кн.: Чернявская В. Е. Зазнач. праця.-- С. 189.. Однак у практиці художнього текстотворення наявні випадки використання автором прийому відсилання змісту створеного тексту до неіснуючого передтексту або навіть низки неіснуючих передтекстів. Дослідники говорять про античні витоки цього прийому; ближче до нашого часу він трапляється в деяких художніх творах Ф. Рабле, Х. Л. Борхеса; однак, на нашу думку, в цьому аспекті чи не найпоказовіший приклад -- збірки оповідань С. Лема «Doskonala proznia» («Абсолютна порожнеча») і «Wielkosc urojona» («Удавана величина»), які за формою втілення та змістовим наповненням можуть називатися літературно-критичними рецензіями й передмовами до неіснуючих текстів. Зрозуміло, що виявлені й класифіковані лінгвістами в «нормальних» текстах мовні засоби формування (автор) і сприйняття (читач) інтертекстуальних та інтердискурсивних зв'язків у подібних «нетипових» художніх творах відсутні, оскільки передтекст, до якого відсилають створені автором рецензії та передмови, створюється в самому «тілі» цих рецензій і передмов. Подібний вияв інтердискурсивності щодо неіснуючих текстів потребує, на наш погляд, осмислення не лише в межах традиційної лінгвістики й теорії тексту, а й використання категорій наратології, передусім того її напряму, що отримав назву лінгвістики наративу Див., напр.: Падучева Е. В. Семантические исследования : Семантика времени и вида в рус. яз. Семантика нарратива.-- М., 1996.-- 464 с.; Бацевич Ф. Нариси з теорії тексту.-- Л., 2019 (у друці)., або, ширше, лінгвістичної наратології, яка в даний час активно формується Див., напр.: Савчук Р. І. Історія становлення наратології: від античної поетики до нових наративних практик студіювання художнього тексту // Наук. вісн. кафедри ЮНЕСКО КНЛУ Серія «Філологія. Педагогіка. Психологія».-- 2015. -- Вип. 31.-- С. 111-119. і в межах якої синтезується значна кількість проблем літературознавства і мовознавства Див., напр.: Ильин И. Т. Стилистика интертекстуальности: теоретические аспекты // Проблемы современной стилистики : Сб. научно-аналит. обзоров.-- М., 1989.-- С. 186-207; Падучева Е. В. Зазнач. праця; Савчук Р. І. Зазнач. праця та ін..

Традиційна наратологія, витоки якої вчені вбачають у працях літературознавців і семіологів 60-х років, визначається як дослідження природи, форм і функціонування будь-яких типів оповіді, зокрема художніх, за своєю сутністю фікціональних Див., напр.: Ткачук О. Наратологічний словник.-- Тернопіль, 2002.-- С. 83; Шмид В. Нарратология.-- 2-е изд.-- М., 2008.-- С. 13-17., і досліджує наратив переважно з позицій літературознавства; лінгвістика наративу скерована на вивчення організації оповіді в художньому тексті з погляду втілення цієї оповіді засобами мовного коду. О. В. Падучева визначила цей напрям лінгвістичних досліджень як спеціальну дисципліну, що вивчає «формальні правила добування з оповідного тексту <.. .> всієї тієї семантичної інформації, яку отримує з нього людина як носій мови» Падучева Е. В. Зазнач. праця.-- С. 41. завдяки вияву «особливостей уживання й інтерпретації мовних елементів у наративі» Там же.-- С. 198.. До семантичної інформації варто долучити також інформацію прагматичну, що стосується особи автора, наратора, потенційного адресата й інших чинників смислової організації тексту Див., напр.: Шмид В. Зазнач. праця.. Зважаючи на це, дослідження художнього тексту як фікціонального з урахуванням його наративних характеристик дозволяє робити синтетичні висновки як традиційно лінгвістичного, так і функційно-комунікативного характеру. Таке розширення проблематики лінгвістики наративу в час глибокої спеціалізації й фактичної відсутності зв'язків між складниками філології як цілісної науки допомагає вкрай необхідному зустрічному руху літературознавства й лінгвістики. Численні теорії наративу й підходи до нього об'єднує потреба визначити фундаментальні смислотворчі принципи тексто- і дискурсотво- рення, зокрема принципи формування оповідності в найрізноманітніших її втіленнях.

На наш погляд, серед значної кількості проблем, які розглядаються в межах наратології в цілому й лінгвістики наративу зокрема Див., напр.: Брокмейер Й. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы // Вопр. философии.-- 2000.-- № 3.-- С. 29-30; Капленко О. Наратив як модель світу: структурна побудова і проекція в художній текст // Слово і час.-- 2003.-- № 11.-- С. 10-16; Папуша І. Modus ponens. Нариси з наратології.-- Тернопіль, 2013.-- 259 с.; Пузанова Ж. В., Троцук И. В. Нарративный анализ: понятие или метафора? // Социология.-- 2003.-- № 17. -- С. 56-82; Троцук И. В. Нарратив как междисциплинарный методологический конструкт в современных социальных науках // Вестн. Рос. ун-та. дружбы народов. Сер. «Социология».--

2004. -- № 6-7.-- С. 56-74; Тюпа В. Очерк современной нарратологии // Критика и семиотика.-- 2002.-- Вып. 5.-- С. 5-31 та ін., однією з найактуальніших і одночасно найменш розв'язаних постає проблема виявлення способів, у які відбувається лінгвальне втілення глибин фікціональності художніх текстів як стосовно реального світу, так і щодо зв'язків з іншими текстами, тобто інтертекстуальних та інтердискурсивних співвідношень. Невивченість цієї проблеми, яка навіть не згадується в достатньо повному аналітичному огляді антропоцентричних напрямів лінгвотекстології О. А. Ворожбитової Ворожбитова А. А. Теория текста : Антропоцентрич. направление.-- М.,

2005. -- 367 с., пояснюється насамперед тим, що, попри визнання художнього тексту глибинно фікціональним та актуальність питання щодо міри його міметичності й іконічності стосовно «стану речей» у реальному світі Див., напр.: Шмид В. Зазнач. праця.-- С. 127; Папуша І. Зазнач. праця.-- С. 219-227; Клейменова В. Ю. Фикциональность и вымысел в тексте. --https:// cyberleninka.ru/article/n/fiktsionalnost-i-vymysel-v-tekste (звернення 25.05.2019)., проблеми глибини фікційності та лінгвальних засобів її втілення в текстах різного жанрово-стильового наповнення практично не розглядаються. Однак чи не найважливішим слід визнати те, що в лінгвонаратоло- гічних дослідженнях проблеми глибин фікціональності не пов'язуються з проблемами вияву смислової організації стосовно змістового наповнення інших текстів, які можна вважати «передтекстами» аналізованих текстів Так, наприклад, у дослідженні В. Ю. Клейменової, яке можна вважати пев- ною мірою підсумковим щодо осмислення проблем текстового вимислу, проблема глибин фікціональності в аспекті інтертекстуальності не порушується (див.: Клейменова В. Ю. Языковые формы репрезентации реальности и вымысла в английской волшебной литературной сказке : Автореф. дис. ... д-ра филол. наук.-- СПб., 2015.-- 46 с.).. Зважаючи на це, об'єктом лінгвонаративного аналізу в пропонованій статті обрано польськомовний фрагмент художнього тексту під загальною назвою «St. Lem. «Doskonala proznia» («Czytelnik» -- Warszawa)», що передує згадуваній збірці оповідань С. Лема «Doskonala proznia» Lem S. Doskonala proznia // S. Lem. Doskonala proznia. Wielkosc urojona.-- Krakow, 1974.-- S. 7-19. (Далі після наведених прикладів у круглих дужках подаються сторінки цього видання).. Цей фрагмент тексту, який має складну смислову організацію і за своїм змістовим наповненням виконує функцію паратексту, відкриває збірку п'ятнадцяти оповідань, які є рецензіями на неіснуючі книги вигаданих авторів і виступи неіснуючих нобелівських лауреатів, тексти яких нібито видані різними мовами (англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, голландською, чеською) у різних неіснуючих видавництвах. За глибиною створення рівнів фікціональності текстових світів, особливостями їхнього мовленнєво-жанрового і лінгвального втілення згаданий фрагмент, як і всі оповідання циклу, не має аналогів у художній літературі. Разом з тим, наскільки нам відомо, ні лінгвістичний, ні наративний аналіз цього тексту, як, зрештою, згаданої збірки оповідань у цілому, не проводився, незважаючи на значний інтерес до творчості видатного польського мислителя й письменника-фантаста. інтертекстуальність фікціональність художній текст

Мета аналізу цього фрагмента подвійна: (а) встановити особливості його мовленнєво-жанрової природи, тобто імпліцитну схему дискурсивної організації як паратексту, і (б) виявити глибини змістової фікціональності стосовно передтекстів з урахуванням лінгвальних (семантичних та прагматичних) чинників мовленнєво-жанрового втілення цих глибин. Як глибину фікціональності розумітимемо міру смислової відстані конкретного тексту від «стану речей» у реальному світі, а також від інших текстових світів, що передують йому (передтекстів). В останньому випадку глибина фікціональності постає різновидом інтердискурсивних зв'язків текстових структур. Подвійна скерованість мети дослідження пояснюється тим, що, як засвідчують спостереження, глибини фікціональності текстів тісно пов'язані з їхньою мовленнєво-жанровою природою. Досягнення сформульованої мети потребує деяких зауваг щодо використовуваних надалі понять.

У лінгвістиці тексту, літературознавстві, наратології під паратекстом розуміють складники, що обрамлюють основний текст, розширюють горизонти його змістового наповнення; це носії особливих семантичних і прагматичних текстових комунікативних смислів, які вони вносять у структурну взаємодію текстових частин, діалогічні зв'язки «автор -- читач» Див., напр.: Викулова Л. Г Паратекст французской литературной сказки: прагмалингвистический аспект : Автореф. ... дис. докт. филол. наук.-- СПб.,

2001. -- 29 с.; Lane Ph. La peripheric du text.-- Paris, 1992.-- 160 p.. Це так звана текстова периферія, «рамкові» компоненти тексту. Паратексти -- це передусім різноманітні передмови, післямови, авторські анотації та анотації видавництв, вступні та завершальні зауваги, різноманітні епіграфи (короткі та розгорнуті), авторські та видавничі коментарі, списки виявлених помилок, фрагменти рецензій, відгуків і т. ін. на конкретний текст та деякі інші текстові структурні складники, які формують інтертекстуальність усередині одного тексту.

У сучасних семіотиці, наратології, літературознавстві, які послуговуються поняттями вторинних знакових систем (Ю. М. Лотман та його школа), теорії можливих світів Див., напр.: DolezelL. Heterocosmica. Fiction and possible worlds.-- Baltimore, 1998.-- 339 p.; Pavel T. G. Fictional Worlds.-- Cambridge ; London, 1986.--178 p., утвердилась думка про те, що художній текст - фундаментально фікціональний з різною мірою глибини втілення (автор) й інтерпретації (читач) фікційності та іконічності стосовно реального світу або, що для нас особливо важливо, стосовно змісту і форми тексту, до якого звернений аналізований текст (наприклад, рецензія стосовно рецензованого тексту) Див., напр.: Папуша І. Зазнач. праця. С. 219-222..

Послідовно розмежовуємо поняття фікціональності й фікційності художнього тексту та його складників. Фікціональність -- поняття динамічне, функційно-цільове (телеологічне), яке в межах наратології стосується передусім існуючих текстів та їхніх фрагментів; фікційними ж є чинники й категорії цих текстів (наприклад, речі, люди, події), які й виформовують загальну фікціональність художніх текстів. Інакше кажучи, художній текст із фікційними стосовно реального світу об'єктами, на противагу цим об'єктам, існує, а тому трактується як фікціональний.

Розглянемо проблему мовленнєво-жанрової належності згаданого фрагмента збірки оповідань С. Лема, оскільки, як уже зазначалося, глибини фікціональності будь-якого художнього тексту значною мірою залежать від різновидів його жанрового втілення. Зокрема, автор (С. Лем) у заключному реченні аналізованого фрагмента характеризує цей фрагмент як рецензію до збірки оповідань «Doskonala proznia» (с. 11).

Як типовий мовленнєвий жанр (далі -- МЖ) «рецензія», аналізований фрагмент має такі ознаки Про комунікативно-прагматичні ознаки рецензії докладніше див., напр.: Антоненко Ю. М. Когнітивно-комунікативні характеристики мовленнєвого жанру наукової рецензії як складника російського наукового дискурсу : Автореф. дис. ... канд. філол. наук.--Л., 2014.-- 22 с.; Ляшенко Т. С. Структурно-композиційні, лінгвостилістичні та прагматичні особливості тексту мистецтвознавчої рецензії : Автореф. дис. ... канд. філол. наук.-- Л., 2004.-- 20 с.; Яворська С. М. Рецензія як тип тексту (на матеріалі англомовної рецензії) : Автореф. дис. . канд. філол. наук.-- Л., 2000.-- 24 с.:

за комунікативною метою: а) репрезентує й оцінює нову інформацію, яку містить основний текст збірки оповідань; б) вводить оцінюваний текст у систему наявних ідей, знань, образів, напрямів, жанрів тощо: в) виявляє помітну інтертекстуальність як з передтекстом, так і з попередньою літературно-художньою традицією, тобто перебуває на інших рівнях фікціональності;

скерований на виконання превентивної й регулятивної текстових функцій;

за чинниками адресанта й адресата: виформовує діалогічні зв'язки «адресант -- адресат -- автор передтексту». Останній (автор передтексту) у випадках «серйозної» (не ігрової) рецензії перебуває в особливій позиції «того, кого обговорюють без його присутності»;

провідний комунікативний смисл -- чинник подієвого змісту -- можна визначити як оцінний; оскільки аналізований фрагмент -- це рецензія літературно-культурного характеру, у ньому можливі прямі оцінки, відсилання до художнього та публіцистичного дискурсів, елементи мовної гри, прихованого цитування, полемічність, метафоричність та інші прийоми Див.: Антоненко Ю. М. Зазнач. праця.-- С. 16..

Особливості аналізованого тексту як МЖ «рецензія»:

звичні, «нормальні», «стандартні» рецензії, як правило, перебувають на другому рівні узагальнення стосовно основного тексту, оскільки мають його своїм передтекстом; аналізований фрагмент сягає нижчих рівнів (про це йтиметься далі);

помітна (місцями навіть надлишкова) критичність оцінок, висміювання автора, шпильки на його адресу, що в цілому суперечать обов'язковій наявності в рецензії так званої «позитивної ввічливості» стосовно автора Там же.-- С. 9-10., яка підтримує не лише статус можливого адресата, а й комунікативне (текстове) «обличчя» адресанта в науковому спілкуванні. Наприклад: «Em- faza tych uproszczen (сформульованих автором вище) jest zbyt jawna, bysmy jq brali serio» -- «Пишномовність цих сентенцій занадто очевидна, щоб сприймати їх серйозно» (с. 7); «Gorzej, ze ten uczony wstqp jakos nie chce siq konczyc» -- «Гірше, що цей вчений вступ ніяк не може закінчитися» (с. 8); «Lem przelqkl siq trudnosci, jakie stawial kazdy z trzech tytulow <...>» -- «Лем злякався труднощів, які очікували його в кожному із трьох романів <...>» (с. 8-9); «<...'> znacznych, wiele rokujqcych pomyslow nie ma az tak wiele w “Doskonalejprozni”» -- «<...> першокласних, багатообіцяючих ідей в “Абсолютній порожнечі” не так уже й багато» (с. 9); «“Doskonala proznia” okazuje siq opowiesciq o tym, czego siq chce, ale czego siq nie ma» -- « “Абсолютна порожнеча” виявляється оповіддю про те, чого хотілося б, але чого, на жаль, немає» (с. 11);

відсутність особи конкретного рецензента; у тексті, що аналізується; рецензент не названий навіть вигаданим іменем, тобто подається як абсолютно фікційний;

у фокусі емпатії «нормальної» рецензії, як правило, перебуває не стільки особистість автора рецензованого твору, скільки зміст аналізованого тексту; в досліджуваному фрагменті у центрі емпатії перебуває: а) особистість автора (С. Лема), б) зміст його оповідань-рецензій, в) неіснуюча передмова С. Лема, де він виступає, на думку рецензента збірки оповідань, як Автозоіл, тобто «надкритичний самокритик»;

у нормі в рецензії автор намагається дотримуватися комунікативної позиції Дорослого, ведучи рівний діалог з автором твору і потенційним його читачем; аналізований текст написаний «всезнаючим» рецензентом з комунікативної позиції Батька Докладніше про комунікативні позиції в міжособистісному спілкуванні див.: Берн Э. Люди, которые играют в игры. Игры, в которые играют люди.-- М.,

2002. -- 473 с.. Наприклад:

а) приписування невисловлених автором ідей: «Podejrzewam jednak rzecz powazniejszq, mianowicie -- tqsknotq nie do urzeczywistnienia» -- «Я, однак, підозрюю тут щось серйозніше, а саме тугу за невтіленим» (с. 9); «Pode- jrzewam, znowu, concept, ktory autora olsnil -- i ktorego siq przelqkl» -- «Знову таки підозрюю, що автора осяяла ідея, якої він злякався» (с. 9-10);

метасудження на зразок таких: «To nie chwyt “psewdorecenzji ” zrodzil owe utwory, to one, domagajqc siq -- na prozno -- wyrazu, posluzyly siq tym chwytem jako ekskuzq i pretekstem» -- «Це не прийом “псевдорецензій” породив ці тексти, то вони, даремно бажаючи втілення, використали цей прийом як виправдання і перед текстом» (с. 10);

в) приписування автору комунікативних стратегій і тактик: «Czciciel nauki, lezqcy plackiem przed jej sw. Metodologiq, Lem nie mogl siq pasowac na jej pierwszego herezjarchq i odszczepienca. Nie mogl zatem tej mysli wlozyc do zadnej dyskursywnej wypowiedzi» -- «Шанувальник науки, що стелиться перед її святістю Методологією, Лем не міг відкрито виступити в ролі її першого єрисиарха і віровідступника. А потім уже не міг де б то не було викласти цю думку як свою власну» (с. 10); «Czyzby Lem myslal, ze nie zostanie przejrzane w swej machinacji?» -- «Невже Лем розраховував, що не буде спійманим на його викрутасі?» (с. 11); «To ksiqzka marzen nie spelnionych» -- «Це книга невтілених мрій» (с. 11);

г) когнітивна оцінка творів збірки також здійснюється з комунікативних позицій Батька. Зокрема, неіснуючий автор рецензії-передмови (насправді С. Лем) зверхньо відзначає «курйозність збірки автора-жартівника» (с. 5); дозволяє собі вживати іронічні й саркастичні зауваження-шпильки на адресу автора, називаючи його «відступником» від декларованих раніше методологічних позицій, творцем «ситуацій блазнювання» («sytuacji blazehskiej») (с. 9); таким, хто вживає дешеві прийоми («rzecz zbyt tania»), щоб сподобатися читачеві. Важливо зазначити, що в аналізованому паратексті критика змістового складника твору й різка знущальна критика автора невіддільні.

Аналізований текст як МЖ «рецензія» виявляється на двох рівнях глибин фікціональності в аспекті співвідношення з попередніми текстами. Перший -- з найменшою мірою глибини відсилає до «найближчих» неіснуючих рецензованих текстів збірки оповідань. Наприклад: «"Kultura jako blqd” stawia na glowie poglqdy, jakie Lem niejednokrotnie wyglaszal tak w swoich ksiqzkach beletrystycznych, jak dyskursywnych» -- «"Культура як помилка” перевертає з ніг на голову погляди, які Лем висловлював неодноразово як у белетристичних, так і в небелетристичних книгах» (с. 9). Другий -- сягає глибше, зачіпаючи інші тексти, що передують рецензованій збірці оповідань. Тут, своєю чергою, спостерігаються два типи інтертекстуальних відсилань:

а) до інших (існуючих) текстів С. Лема, наприклад: «Gdybym nie znal zadnej innej ksiqzki Lema, moglbym ostatecznie przypuscic, ze mial to bye kawal dla trzydziestu wtajemniczonych <...>» -- «Коли б я не знав жодної книжки Лема, крім цієї, я ще міг би припустити, що перед нами жарт для тридцяти посвячених <...>» (с. 9);

б) до існуючих текстів світової літератури, в художньо-зображальні традиції створення яких «вписуються» аналізовані тексти оповідань С. Лема: «Pisanie recenzji z nie istniejqcych ksiqzek nie jest wynalazkiem Lema; nie tylko u pisarza wspolczesnego -- J. L. Borgesa -- znajdujemy takieproby <...>, concept siqga dalej -- i nawet Rabelais nie bylpierwszym, ktory go uzyl» -- «Рецензування неіснуючих книжок -- це не винахід Лема; на такі приклади натрапляємо в сучасного письменника Х. Л. Борхеса, та й не лише в нього <...> ця ідея значно старіша, і навіть Рабле не був першим, хто її втілив» (с. 7).

Як МЖ «передмова», аналізований фрагмент характеризується ознаками:

а) формально проспективного тексту, який у згаданій збірці оповідань структурно передує основному тексту, тобто власне оповіданням;

б) змістово проспективного паратекстового утворення, тісно семантично і прагматично пов'язаного з наступними текстами збірки, розширюючи горизонти інформування потенційного читача;

в) вторинністю в плані породження текстів збірки оповідань;

г) метатекстовістю в плані змісту стосовно наступних текстів, на які він постійно зорієнтований;

ґ) зверненням до потенційного читача-сучасника, що породжує «вну- трішньомонологічну діалогічність» передмови, розширюючи горизонти інтерпретації наступних текстів;

д) наявністю обов'язкових для МЖ «передмова» функцій, стратегій і тактик презентації авторської інтенційності, контактовстановлення з потенційним адресатом, привернення його уваги й емоційного «налаштування» на текст та деякі інші Докладніше про згадані ознаки паратексту «передмова» див.: Чернигова И. В. Коммуникативный потенциал паратекста французских художественных произведений XVI-XVII веков: на материале авторских и издательских предисловий : Дис. ... канд. филол. наук. -- Иркутск, 2006.-- С. 171-176..

Разом з тим змістово і формально перед читачем постає нетиповий різновид МЖ «передмова», особливості якого полягають у:

поєднанні рис авторського й видавничого різновидів передмов. Над- критичний характер цієї передмови ніби засвідчує той факт, що вона написана професійним літературознавцем-критиком на прохання видавництва. Одночасно надглибинні рівні фікціональності цього тексту, про які йтиметься нижче, недвозначно засвідчують ігровий характер тексту як жанру само- передмови, тобто передмови, написаної самим автором збірки оповідань (С. Лемом);

поєднання рис двох МЖ: передмови і критичної рецензії. Це поєднання помітно «нейтралізує» низку мовленнєво-жанрових (дискурсивних) ознак передмови, зокрема:

а) вона є критичною (моментами -- надкритичною), що суперечить обов'язковій тактиці як авторської, так і видавничої передмов -- створенню позитивного ставлення до основного тексту, формуванню психологічної та емоційної емпатії з потенційним читачем;

б) типова, «нормальна», передмова має виразний проспективний характер, що передбачає «готовність адресата іти назустріч тексту» Там же.-- С. 91.. Оскільки аналізований паратекст все ж має ознаки рецензії-передмови, то, відповідно, в ньому наявна не лише проспекція, але й ретроспекція, як риса рецензії на передтекст.

Зазначені особливості аналізованого тексту як різновиду МЖ «передмова» засвідчують його зв'язки з різними рівнями фікціональності; при цьому важливо підкреслити, що спеціальних лінгвальних (кодових) сигналів глибин фікціональності немає: відсилання до передтекстів відбувається шляхом функціонального дейксису до найближчого рівня: «як пише автор», «як зазначається в низці рецензій на аналізований текст», «у попередніх працях автора» і т. ін., тобто їх природа ментально-прагматична, розрахована на «вертикальний контекст» читача, про що йтиметься нижче. Інакше кажучи, низка рівнів фікціональної інтертекстуальності не має спеціальних мовних (кодових) показників свого втілення; вони читачем, дослідником «виводяться» з опертям на сформовані вміння і навички сприйняття як самого тексту, так і його інтертекстуальних відсилань, тобто з використанням ментального модусу сприйняття. А це вже орієнтація не так на інтертекстуальність, як на інтердискурсивність; не стільки на семантичний, скільки на прагматичний чинник текстосприйняття з відповідними йому модальними втіленнями, наприклад: серйозності / несерйозності (інтелектуальної гри), оцінно- сті та деяких інших. Якщо залишити поза увагою дискусійне світоглядне ставлення до поняття так званої «об'єктивної дійсності», то можна вважати, що ми в нормальному стані свідомості сприймаємо світ як він є, тобто на «нульовому» рівні фікціональності; будь-який художній текст перебуває вже на першому рівні фікціональності, оскільки є інтерпретацією цього світу конкретним автором. Маючи на увазі той факт, що тексти збірника оповідань «Doskonala proznia», які «рецензуються», насправді не існують, а лише створюються автором (С. Лемом) в самому «тілі рецензії», такі тексти варто вважати текстами подвійної фікціональності й змістової кореляції. Отже, неіснуючі тексти, які нібито рецензуються в кожному з оповідань, є текстами другого рівня фікціональності та змістової орієнтації стосовно реального світу. Рецензія-передмова до такої збірки текстів охоплює згадані рівні, залучаючи їх до ще одного рівня фікціональності, пов'язаного з осмисленням світу й змісту рецензованих оповідань зі своїми фікційними світами, тобто з позицій світобачення й критичного осмислення цих текстів неіснуючим рецензентом й автором передмови. Це вже третій рівень фікціональності.

Якщо подумки редукувати той факт, що перед нами рецензія-передмова до неіснуючих текстів, то схожу глибину текстового змісту можна виявити, наприклад, у випадках відповіді на критику, при спростуванні, запереченні і т. ін. думок опонента, критика (наприклад: На думку критика, це роман, ми ж схильні вважати, що це повість). Однак, як уже зазначалося, подібне можливе лише у випадках наявності «передтексту», тобто істинного джерела критики, а не його відсутності й творення в самому «тілі» тексту рецензії-передмови.

Типова, або «нормальна», передмова до існуючого тексту (особливо у випадку його перевидання й наявності рецензій), містить декілька рівнів текстової глибини: це світи передтексту, чужих існуючих рецензій на нього, світ автора передмови, який ураховує ці рецензії, співвідносить їх зі світом передтексту і своїм його смислосприйняттям. У випадку ж аналізованого тексту спостерігаємо таку передмову, яка містить у собі ще й фікційний світ вигаданих рецензій на неіснуючі тексти, тобто рівень фікціональності поглиблюється і його можна вважати четвертим рівнем.

Теоретично можна уявити ситуацію, коли створюється рецензія (зі своїм власним фікціональним світом) на передмову, написану конкретним автором з усіма врахованими рецензіями, які були дійсно написані на «передтекст». Це ще глибший рівень текстового змісту. Однак в аналізованому тексті можна говорити про наявність певного коментаря (чи відповіді) на таку рецензію з урахуванням усіх попередніх рівнів фікціональності, тобто про його п'ятий рівень стосовно неіснуючого світу неіснуючих творів.

Однак чи не найповніше гра глибинами фікціональності паратексту «передмова-рецензія» виявляється в заключному пасажі псевдорецензента і одночасно автора передмови, який звучить так: «I jedynym fortelem, jakiego moglby jeszcze uzyc kluczqcy Lem, bylby kontratak: w postaci twierdzenia, ze to nie ja, krytyk, lecz on sam, autor, napisal niniejszq recenzje i uczynil z niej kolejnq czqstkq “Doskonalej prozni ”» -- «І єдине, що ще міг би зробити Лем, петляючи і заплутуючи сліди, це перейти в контрнаступ, тобто заявити, що зовсім не я, критик, а він сам, автор, написав цю рецензію, доповнивши ще і нею “Абсолютну порожнечу”» (с. 11). Це вже повне «замикання» фікціональних світів і фікційних авторів текстів оповідань і тексту «рецен- зії-передмови»; це шостий рівень фікціональності, глибше якого годі собі уявити втілення художнього світу, хіба додавши до нього (символічний у всіх смислах) рівень фікціональності того світу, який ми звично називаємо «об'єктивною реальністю».

Отже, низка лінгвонаративних проблем фікціональних текстів тісно пов'язана з різними аспектами їхнього формування автором і сприйняття реципієнтом: інтертекстуальності й інтердискурсивності; семантичним (змістовним) і прагматичним (в аспекті авторського ставлення й інтерпретації читачем, дослідником) втіленням; функційною природою, насамперед їхніми мовленнєво-жанровими аспектами породження й сприйняття (жанр власне тексту, типи і жанри його паратекстів тощо). Ці проблеми задаються також глибинами інтердискурсивності, змістової фікціональності стосовно існуючого світу або ж текстових світів, що йому передують (фікціональна інтер- дискурсивність), глибинами фікційності об'єктів зображення і т. ін. При цьому рівні вияву (інтерпретації) глибин фікціональності тексту (фікціональної інтертекстуальності) залежать від семантичного втілення засобами мовного коду дейктичного характеру (функційний аспект) лише на першому (іноді на першому й другому) рівнях; виявлення наступних рівнів відбувається з опертям на когнітивну діяльність, міру глибини «вертикального контексту» реципієнта (читача, дослідника), його жанрову компетенцію, тобто переважно на чинники, які визначаються як когнітивно-прагматичні (у широкому розумінні терміна), передусім чинники текстової компетенції, модусу й модальності сприйняття. При цьому необхідно пам'ятати, що «екстралінгваль- ні знання, які <...> виявляються суттєвими для розуміння задуму автора, <...> не те саме, що знання мови». У цілому ж проблеми лінгвістичних «вимірів» фікціональних оповідей (наративів) -- перспективна сфера досліджень, у межах якої можуть бути виявлені семантичні й прагматичні категорії формування і сприйняття будь-яких типів текстів, щонайперше, звісно, художньо-белетристичних -- фікціональних за своєю природою.

Размещено на Allbest.ru