Українська мова як засіб об’єднання суспільства та чинник національної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська мова як засіб об'єднання суспільства та чинник національної безпеки України

Людмила Кравченко, канд. філол. наук, доц.

КНУ імені Тараса Шевченка

Продемонстрована провідна роль мови у формуванні громадянського суспільства через аналіз її основних функцій, а саме: спілкування, впливу на людину, консолідації громадян, формування національної ідентичності. Порушене питання мови як одного із важливих чинників національної безпеки України. На прикладах продемонстрована роль мови в окупації частини території України Росією внаслідок світоглядного перевербування та зміні національного коду мешканців.

На основі проведеного в 2019 р. опитування 230 військовослужбовців командного складу ЗСУ визначено, що серед багатьох маркерів національної ідентичності офіцери надають перевагу спільній мові та спільному історичному минулому. Українську мову одним із основних об'єднавчих засобів обрали 88% опитаних, а 94,5%> вважають, що лише вона одна повинна бути державною мовою в Україні.

Ключові слова: мовна політика, мовна ситуація, державна мова, національна ідентичність, національна безпека, мовне планування, статусне планування, корпусне планування.

Ukrainian Language as a Means of Unification of Society and a Factor of National Security of Ukraine

Liudmyla Kravchenko, Candidate of Philology, Doc.

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv

The article highlights the leading role of language in the formation of society through the analysis of its main functions, namely: communication, impact on a person, consolidation of citizens, the formation of national identity. This work analyses the relationship between the change of the language policy vector in Ukraine towards Ukrainian centricity and the strengthening of the Ukrainian language functioning in various spheres.

The article raises the issue of the role of language as one of the important factors of national security of Ukraine. The role of the language issue in the Russian occupation of a part of Ukraine as a result of a hybrid war is exemplified. An integral part of this hybrid war is a change in worldview and a change in the national code of the inhabitants of the occupied territories.

Based on our sociolinguistic opinion poll of 230 military officers of the Armed Forces of Ukraine, conducted in 2019, it was specified that among a number of markers of national identity, officers chose a common language. 54% of respondents gave five points out of five possible to the marker of “common language ”, and 20% gave it four points. 88% of respondents called the Ukrainian language as one of the main unifying tools in the formation of civil society in Ukraine, and 94,5% believed that only the Ukrainian language should be the state language in Ukraine. It is important that military officers, born in different parts of Ukraine (and some far beyond its borders) and currently serving in different regions of the country, took part in the opinion poll. It allows us to affirm that officers understand the role of the Ukrainian language as a nation-building factor that is able to unite people in order to defend their country.

Keywords: language policy, language situation, state language, national identity, national security, language status planning, language corpus planning.

І. Вступ. Актуальні питання української соціолінгвістики

українська мова національна безпека

Українська соціолінгвістика за короткий проміжок часу змогла досягнути значних успіхів у вивченні мовної ситуації України, мовної поведінки індивіда, соціолектів, мовної політики та інших ключових питань цієї галузі українського мовознавства й продовжує викликати інтерес до предмета свого дослідження у відомих лінгвістів і молодих науковців.

Мовне питання в Україні завжди стояло гостро, якщо брати до уваги тривалий період зросійщення українців і його вплив на формування мовної ситуації наших міст і сіл, який і призвів до виникнення білінгвізму і диглосії як у країні в цілому, так і особливо в міському середовищі центральних, південних і східних областей України. Саме тому увага мовознавців була зосереджена на вивченні мовної ситуації та усного мовлення жителів великих міст, зокрема Києва, Луганська, Тернополя, Донецька, Херсона, Львова, Одеси, Сум, із метою правильно провадити мовну політику в країні, спрямовану на усунення напруження в суспільстві на мовному ґрунті.

Особливе місце належить соціолінгвістичним працям, присвяченим Києву, який почасти диктує моду і правила для мовної поведінки та мовлення усієї країни. Упродовж останній двох десятиріч мовознавці О. Ткаченко, Л. Масенко, С. Соколова, Т. Бурда, О. Данилевська, О. Руда, І. Цар, Н. Матвеєва й інші у своїх дослідженнях торкалися мовних проблем, ґрунтовно аналізували мовну ситуацію столиці України різних періодів, напрацьовували рекомендації для формування успішної державної політики в розв'язанні мовних проблем.

Про практичну цінність і суспільну користь цих наукових робіт не лише для України, а й для міжнародного досвіду співпраці варто говорити і в аспекті того, що доволі часто такі дослідження проводили разом із закордонними партнерами за підтримки міжнародних фондів. Так, наприклад, соціолінгвістичні опитування 2017 і 2019рр. були частиною фінансованого фондом “Фольксваген” міжнародного тристороннього проекту, спрямованого на виявлення та розв'язання мовних і етнолінгвіс- тичних конфліктів і на вироблення ефективної мовної політики в пострадянських Україні та Росії [Матвеєва : 103].

Питання мовної політики та реалізації її (тобто питання мовного планування) в Україні впродовж останніх років активно обговорють мовознавці, соціологи, юристи та громадські діячі на наукових конференціях і круглих столах в Інституті української мови та Інституті мовознавства НАН України, у вищих навчальних закладах освіти, реалізуючи наступні після соціолінгвістичних досліджень мовної ситуації кроки мовного планування, а саме: 1) визначення цілей і кроків мовного планування (вибір державної мови, визначення ставлення до мов національних меншин тощо), 2) модернізація мови (упорядкування правопису, терміносистем і функціональних стилів, адаптація слів іншомовного походження), 3) створення підручників, словників, організація навчання філологів та журналістів [Селіванова: 351]. Результатом таких обговорень є збірники наукових праць (Екологія мови і мовна політика в сучасному суспільстві (2012), Мовні права в сучасному світі (2014), Мовне законодавство і мовна політика: Україна, Європа, світ (2019)), часопис “Мова і суспільство” (10 випусків за 2010-2019 рр.), окремі монографії (Ажнюк Б. Мовна політика: Україна і світ. К., 2021), а також створення на волонтерських засадах електронного ресурсу “Портал мовної політики” з метою зібрати в одному місці інформацію про становище української мови в суспільстві, популяризувати мову та обговорювати різні думки, ідеї, концепції щодо розвитку й просування української мови.

На перший погляд видається, що порушені вище питання достатньо опрацьовані. Однак ці та інші теми були й залишаються життєво важливими для нашого суспільства, а особливо зараз, коли ухвалений Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (2019) із метою остаточного утвердження української мови в статусі державної і подолання наслідків викривленої диглосної ситуації України постколоніального періоду.

II. Значення мови в суспільстві

Щоб зрозуміти провідну роль мови у формуванні суспільства, варто проаналізувати її основні функції, а саме: спілкування, впливу на людину, консолідації громадян, визначення та формування національної ідентичності тощо.

1. Головна функція мови - спілкування між людьми, оскільки передавати свої знання, інформацію чи просто побажаннями ми можемо завдяки словам, які вибудовуються в чіткі граматичні конструкції із притаманними кожній мові особливостями. Чи залежить наше сприйняття світу від мови, якою ми спілкуємося? Звичайно, так. Це виявляється і на лексичному рівні (наприклад, українське слово дружина походить від однокорененевого слова друг, а відповідник його в російській мові супруга - від упряжі волів), і на морфологічному рівні (наприклад, слово степ в українській мові чоловічого роду, а в російській степь - жіночого), і на синтаксичному, зокрема в реченні англійської мови є чітко усталений порядок слів, а в українському реченні - ні, для російської мови притаманні пасивні конструкції, а для української - активні. Тому люди не можуть спілкуватися, якщо кожен із них буде говорити на своїй мові, невідомій співрозмовнику. А фразеологізм говорити різними мовами у значенні `не розуміти одне одного' цілком пов'язаний із прямим значенням вислову, на основі якого він і виник.

Що ж до сучасних українських реалій, то ще в 2007 р. соціо- лінгіст Л. Масенко писала: “Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформації її мовної ситуації, успад-кованої від колоніального минулого. Російській мові вдалося витіснити й замінити українську мову на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова, - функції спілкування” [Масенко, 2007 : 7]. На жаль, поки що це залишається актуальним для нашого суспільства.

2. Мова виконує функцію розрізнення, відокремлення та розпізнавання. Ідентифікація особи у сенсі свій - чужий за мовою в сучасній російсько-українській війні яскраво була продемонстрована на прикладі використання російськими бойовиками під час захоплення Краматорська не притаманного для України слова порєбрік, у значенні `бордюр' і водночас широковживаного в такому значенні в Санкт-Петербурзі, чим було підтверджено участь російських найманців у збройному захопленні деяких міст Донеччини. Російські найманці під час радіоперехоплень не розуміли наших військовослужбовців, які для переговорів між собою навмисне використовували українську мову, що також виявляло присутність російських бойовиків на території України, оскільки всі мешканці Донеччини та Луганщини розуміють українську мову. А в певних ситуаціях під час бойових дій завдяки українській мові можна було визначити своїх військовослужбовців, що деколи рятувало їм життя, як це успішно було продемонстровано в документальному фільмі про мовну проблему “Соловей співає доки голос має”, знятому в 2019 р. режисером Сергієм Кримським і про- дюсеркою Лесею Воронюк.

3. Мова виконує функцію консолідації суспільства, бо об'єднує й гуртує співрозмовників. Роль мови тут очевидна, бо в Польщі в усіх сферах панує польська мова, у Франції - французька, у Німеччині - німецька. І це цілком природно для всіх, хоча ніхто не заперечує факт володіння громадянами цих країн двома, трьома, а подекуди й чотирма мовами. Що ж до України, то цілком обґрунтовано Л. Масенко зауважує: “Викривлення мовної ситуації країни блокує реалізацію іншої надзвичайно важливої ролі національної мови - об'єднавчої. Об'єднати і відокремити - ось дві головні функції, які вона виконує <...>. Об'єднати населення всередині країни, відокремити зовні, від сусідів. І скільки б політики не намагалися віднайти якісь інші чинники суспільної консолідації, ефективнішого засобу, аніж поширення загальнонаціональної мови, вони не знайдуть” [Масенко, 2007 : 7]. Мешканці, чия мова відрізняється від державної, швидше порозуміються зі своїми одномовцями і більше тяжіють до гуртування з ними. Наприклад, диглосна мовна ситуація на користь російської мови дозволила Росії легко окупувати Крим саме завдяки апелю-ванню до російськомовного населення.

III. Мова як чинник національної безпеки

Починаючи з 2014 р. у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України й окупацією нею частини нашої території внаслідок гібридної війни на перший план виходить розуміння мови як об'єднавчого чинника суспільства та чинника національної безпеки України.

Із 2018 р. Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка співпрацює з Міністерством оборони України в питаннях реалізації мовної політики як безпекового складника держави. Було розроблено курс лекцій на актуальні теми щодо зміцнення позицій української мови в державі та розвитку мови в сучасному українському суспільстві (“Українська мова як чинник національної безпеки”, “Імплементація сучасної мовної політики у Збройних силах України”, “Державна мова як ефективний засіб зв'язку з громадськістю”) і прочитано його упродовж 2018-2020 рр. у Генеральному штабі ЗСУ, Міністерстві оборони України та частині підрозділів Збройних сил України під час роботи 27 регіональних семінарів і 3 круглих столів, проведених за про-ектом співпраці ОБСЄ зі Збройними силами України.

Окреслимо тут деякі важливі питання, що безпосередньо стосуються мови як безпекового складника держави.

Мова - м'яка сила впливу, а отже, і засіб маніпулювання окремою людиною та масами. Це брали на озброєння політики, а американські й канадські лінгвісти аналізували їхні вислови та дії у своїх працях. Лада Рослицька в статті “Мова, психологічна війна, національна безпека” на прикладі деяких висловлювань і певних дій українських політиків і державних службовців (у 2012-2013 рр.) демонструє, як можна спонукати людей до певних вчинків, формувати їхнє світобачення через певні висловлювання, які здатні народжувати у їхніх головах як позитивні, так і негативні думки й ідеї, спроможні навіть спровокувати війну. Такою м'якою силою може скористатися ворог в інформаційній війні, інтенсивність якої залежатиме від рівня його національної, культурної, територіальної інтеграції в український простір та від рівня спільної пам'яті (collective memory), а також від спроможності влади протистояти викликам через творення і впровадження правильної державної політики та напрацювання національної стратегії відповідно до інтересів суспільства [Roslycky : 4-6].

Ось тому з кінця 90-х рр. XX ст. розпочалася потужна експансія чужої (російської) мови і культури через літературу й засоби масової інформації з метою прихованого впливу на населення України. А озвучена ще в 2008 р. думка Л. Путіної, що поширення “русского мира” проходить по межі поширення російської мови, цілком відповідала завданням Кремля в аспекті підготовки й проведення інформаційної війни для збройного захоплення українських територій. Захоплення було здійснено Росією в 2014 р. у Криму й на Донбасі під приводом захисту російськомовних мешканців унаслідок маніпулювання їхньою свідомістю. Отже, в інформаційній війні Росії проти України, що передувала збройній агресії, маніпулятивно використали мовне питання та питання захисту населення. До речі, такі прецеденти відомі в історії, зокрема прикладом може слугувати захоплення Німеччиною в 1938 р. території Судет, що належала Чехословацькій Республіці і на якій мешкали етнічні німці та німецькомовні громадяни.

Мова може стати потужною зброєю в гібридній війні, за якої конфлікти розгортаються в чотирьох сферах: фізичній (зіткнення фізичних сил), інформаційній (простір, де створюється, обробляється й розподіляється інформація), соціальній (поле взаємодії людей, де переважають історичні, культурні, релігійні цінності, етнічні особливості), когнітивній (сфера мислення, тут відбувається ураження свідомості як представників автохтонного населення, так і бійця) [Гібридна : 27-29]. Прикладом можуть слугувати розтиражовані ворогом думки: “військовослужбовці не потрібні країні”, “не варто воювати за території, які просякнуті сепаратистськими ідеями”, “ми самі владнаємо цей конфлікт”, “ми один народ з росіянами” тощо.

Що ж до когнітивної сфери гібридної війни, то в Україні була розгорнута розроблена російськими військовими, психологами та ідеологами консцієнтальна війна, мета якої - ураження та знищення певних типів свідомості. Агресія здійснюється через мову, історію, міфи, релігію, масові заходи, пропаганду, фейки, психологічні віруси тощо. Головне місце в цьому арсеналі посідає використання російськомовного культурного контенту, до якого належать фільми, серіали, музика, література, живопис, комп'ютерні ігри, ток-шоу, розважальні програми тощо. А оскільки культура є носієм символів, вірувань, духовних цінностей, містком між спадщиною предків і формуванням світогляду нових поколінь, а також бере участь у формуванні ідентичності, то агресивне нав'язування ворожої культури деформує ідентичність народу з метою його цивіліза- ційного перевербування [Гречка : 53-54].

Вплив мови на формування ідентичності продемонструвала у своїй доповіді доктор Гвінет Сазерлін на семінарі, організованому провідними експертами з Коледжу міжнародної безпеки Національного університету оборони США за підтримки Управління спеціальних інформаційних операцій Командування Збройних сил США в Європі та підрозділів стратегічних комунікацій Міністерства оборони України (19-22 лютого 2019 р.). Вона довела, що точкою входу до ідентичності є мова, а психологічний подразник у формі слова запускає емоції і поняття, притаманні певній ідентичності, через поєднання трьох складників: сприйняття, пам'яті і мови. Якщо людина двомовна, то слово, однак, апелює до однієї ідентичності більше, ніж до іншої. Адже традиції й культура мають візуальні речі, вбудовані в пам'ять засобами мови (рис. 1).

Рис. 1. Схема апелювання до ідентичності людини, розроблена Гвінет Сазерлін

Однак ідентичність протягом життя може певним чином змінюватися. "Якщо Ви зміните свою мову, зміниться Ваше мислення і безпосередньо внаслідок цього зміняться Ваші установки, і як результат - Ваші дії'', - зазначає дослідниця в галузі сугестивної лінгвістики професор Н. Слухай [Гібридна : 120].

До речі, це може спрацювати позитивно для виправлення мовної ситуації країни у випадку переходу російськомовних мешканців на українську мову спілкування й остаточного утвердження української мови у статусі державної у всіх сферах її функціонування. А може, навпаки, призвести до негативних, а подекуди й незворотних, наслідків у разі поширення російської мови на певних територіях через культурний російськомовний продукт та сферу приватного й релігійного життя, як це трапилося в анексованому Криму та на окупованій території Донбасу.

Вплив мови на формування світогляду також не викликає сумнівів, особливо, якщо враховувати викладені вище факти.

Соціолог Ганна Залізняк, спираючись на проведене соціолін- гістичне дослідження 2006 р. у 5 великих містах України, вивела залежність світоглядних переконань громадян від мови спілкування: громадяни, які прагнуть об'єднання з Росією, виявляються скоріше російськомовними, будуть визнавати російську рідною та вимагати для неї преференції на законодавчому рівні, а громадяни, які в повсякденному користуванні спілкуються переважно українською мовою, більшою мірою схильні підтримувати незалежність України [Залізняк : 152].

Цей висновок був опублікований ще в 2008 р., задовго до збройної агресії Росії проти України. А думка Олега Скрипки, висловлена в грудні 2014 р. і підкріплена беззаперечними фактами нашої сучасної історії, повністю його підтвердила: “Ми маємо війну, тому що в нашій країні витіснялися українська мова і культура. Особливо там, де українська мова та музика були майже під забороною, тепер ці території окуповані або залиті кров'ю. І я не думаю, що це збіг” [Скороход].

До речі, ці думки можна ще більше увиразнити й тим, що вже сім років триває війна, яка виснажує всю країну, а більшість мешканців територій, прилеглих до зони бойових дій, продовжують обирати до органів місцевої влади та до органів законодавчої влади проросійські політичні партії та проросій- ських політиків, споживають російський або ж російськомовний культурний продукт, продовжують послуговуватися російською мовою. Політики й досі маніпулюють мовними питаннями для отримання влади, що розколює, а не об'єднує суспільство. Вони упродовж усіх цих років так і не зрозуміли, що мова формує культуру, світогляд, ідентичність, є важливою у процесах розбудови нації. Однак молодь, навпаки, почала ідентифікувати себе як українців саме за мовною ознакою: нині модно бути українцем і спілкуватися українською, що демонструє зростання національно-мовної свідомості людей [Степаненко : 4]. І це дає надію на зміни в світогляді наших громадян у бік українських цінностей.

Мова як маркер національної ідентичності

Усе частіше на найвищому рівні науковці порушують питання ролі мови у формуванні й розбудові національної ідентичності. Прикладом може слугувати круглий стіл “Українська національна ідентичність: минуле, сучасне, майбутнє”, проведений 5 листопада 2019 р. в Інституті мовознавства НАН України за підтримки Міжнародної асоціації україністів, та публікація в 2020 р. науково-популярної книжки Л. Масенко “Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні”, що є серією есеїв, розрахованих на широке читацьке коло, оприлюднених на сайті “Радіо Свобода” в 2016-2020 рр.