Сучасні підходи до вивчення категорії звертання в курсі "Синтаксис української мови" для студентів-філологів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні підходи до вивчення категорії звертання в курсі "Синтаксис української мови" для студентів-філологів

Олександр Межов

Анотація

У статті окреслено можливі сучасні підходи до вивчення категорії звертання студентами філологічних спеціальностей у курсі "Синтаксис української мови", що передбачають комплексний граматичний, стилістичний, лінгвопрагматичний, соціолінгвістичний аналіз. Закцентовано увагу на необхідності розгляду чотирьох семантико-синтаксичних різновидів звертань, їхніх формально-граматичних позицій у структурі речення, комунікативно-прагматичного потенціалу та соціолінгвістичного маркування в мовленнєвих актах. філологічний мова синтаксис

Ключові слова: синтаксис, українська мова, звертання, адресат, суб'єкт.

Abstract

Звертання є не лише мовним знаком, а й багатоаспектною категорією, яку в лінгвістичній науці досліджували з погляду морфологічного оформлення (Вихованець, 1987; Дудик, 2000; Кучеренко, 1961; Тимченко, 1926), формально-граматичного й семантико-синтаксичного функціонування в реченні (Огієнко, 1937; Пешковский, 1956; Потебня, 1958; Вихованець, 1992; Каранська, 1992; Скаб, 2002), лексичного наповнення і стилістичного навантаження (Потебня, 1958; Каранська, 1992; Скаб, 2002), комунікативно-прагматичного потенціалу (Корновенко, 2001; Скаб, 2002; Касіян, 2013; Бойко, 2017) та соціолінгвістичного маркування (Скаб, 2002; Сімонова, 2013) тощо. Проте в лінгводидактиці, зокрема у вишівських підручниках і посібниках, це питання висвітлене однобічно, переважно у традиційному формально-граматичному плані, тому мета цієї статті - схарактеризувати можливі сучасні підходи до вивчення категорії звертання студентами-філологами у курсі "Синтаксис української мови" з урахуванням новітніх досягнень лінгвістики та міжпредметних зв язків.

Методологійне підґрунтя дослідження

У статті використано такі методи дослідження: описовий метод - для кваліфікації і систематизації мовного матеріалу; метод комплексного аналізу - для вивчення різноаспектних виявів звертань; метод фукційного аналізу - для вирізнення семантичних, формально-граматичних, стилістичних і комунікативно-прагматичних функцій звертань; метод зіставлення - для порівняння трактувань семантико-граматичних параметрів звертань різними лінгвістами. Джерелами фактичного матеріалу дослідження слугували художні та фольклорні тексти.

Результати дослідження

Основні аспекти вивчення категорії звертання у вищих закладах освіти

Морфологічний аспект. Насамперед варто наголосити на морфологічній формі вираження звертання - кличному (а не називному) відмінку з різноманіттям флексій у різних відмінах і групах як однієї зі специфічних рис української мови, на що звертали увагу у своїх працях чимало відомих мовознавців: О. Потебня, М. Булаховський, Є. Тимченко, І. Огієнко, В. Сімович, М. Наконечний, М. Левицький, І. Кучеренко, П. Дудик, М. Плющ, І. Вихованець, К. Городенська, М. Скаб та ін.

Яскравим підтвердженням активного вживання кличного мають стати ілюстрації з художніх текстів найкращих майстрів слова, українського фольклору: А ти, моя Україно, безталанна вдово, Я до тебе літатиму з хмари на розмову (Т. Шевченко); Весно, ох, довго ж на тебе чекати! Весно, голубко, чому ж ти не йдеш? (І. Франко): Мріє, не зрадь!.. Я так довго до тебе тужила (Леся Українка); Україно, ти для мене диво (В. Симоненко); Ой, зійди, зійди, ясен місяцю; Убирайся, молодий козаче, - завтра похід буде! (Народні пісні).

Важливо нагадати студентам про необхідність вживання терміна кличний відмінок, що зафіксовано й у третьому виданні "Українського правопису" (Київ, 1990), а не клична форма, запроваджена в радянські часи здебільшого з ідеологічних міркувань. Так називали його не тільки науковці, а й інші видатні постаті української культури, зокрема М. Рильський, Б. Антоненко-Давидович та ін. Відмінковий статус кличного вперше переконливо обґрунтував відомий український мовознавець І. Вихованець у монографії "Система відмінків української мови" (Вихованець, 1987, с. 138-140). "

Дидактичний матеріал з апелятивними конструкціями, дібраними з поетичних творів українських письменників, продемонструє багатство морфологічного вираження звертань, яке не обмежене іменниками кличного відмінка в однині та множині, адже субстантивовані частини мови (прикметники, дієприкметники, порядкові числівники, займенники) можуть також виконувати апелятивну функцію, напр.: Чи не вважаєте ви, мій дорогий, що вже вам час змінити своє становище бодай у гаремі? (П. Загребельний); Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!.. (Є. Гуцало);

Копитами вдарте, вороні, у степу ми з вами не одні (П. Воронько); Гей, спокійні, досвідчені! Всякі! Ви! Чиї щелепи, мов обценьки! (Є. Плужник); Ти мене, кохана, проведеш до поля... (М. Рильський); О розп'ятий! глянь на мене! О не дай мені пропасти У безодні мук, розлуки, у зневір 'я глибині (І. Франко); 3 Новим роком! Вітай нас. Двадцятий! (І. Кулик); Ну, ви, ходіть сюди! (Леся Українка); Гей, ви, нехрещені!.. Ніж там гуркотіти, ідіть-но сюди!.. (О. Гончар). О, прийди, прийди, хто-небудь, сядь, схилися, припади (О. Олесь).

Функційно-синтаксичний аспект. Із синтаксичного погляду звертання (вокатив) - багатофункційна одиниця, яка залежно від синтаксичного оточення може по-різному виявляти себе, тобто виражати різні семантико-синтаксичні й формально-синтаксичні функції. На жаль, традиційна граматика належно не висвітлює цієї проблеми, не розчленовуючи звертання (вокатив, кличний відмінок) на функційні різновиди, що засвідчують відповідні розділи підручників для вищої і середньої школи. На противагу цьому, представники сучасної функційно-категорійної граматики (І. Вихованець, К. Городенська, А. Загнітко, М. Скаб, М. Мірченко, Н. Костусяк, Т. Масицька, О. Межов, І. Мельник та ін.), сповідуючи багатоаспектний (зокрема формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний та комунікативний) підхід до аналізу мовних одиниць, виділяють чотири семантико-синтаксичні функції кличного як основного репрезентанта категорії звертання, які корелюють із відповідними формально-синтаксичними функціями у структурі речення (Вихованець, 1992, с. 189-190): 1) синкретична функція адресата-потенційного діяча у формально-синтаксичній позиції підмета при імперативному дієслівному присудку двоскладного речення: Султане, схаменися! (П. Загребельний); Говори, архідияконе Павле, до мого народу, говори (В. Яворівський); Скажи мені, отамане, що робив Симеон у Разіна? (Ю. Мушкетик): Іди, сину, між люди, проси милостиню (В. Яворівський); 2) функція семантичного дублета граматично пов'язаного з ним займенникового іменника другої особи у позиції опосередкованого (уточнювального, прикладкового) члена речення: Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус); Я вас, Галю, згадував сьогодні (Є. Плужник); Народе мій, до тебе я ще верну (В. Стус); Чи не здається вам, громадяни, що дебати сторін загрожують загостритися? (Ю. Яновський);

3) функція семантично акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого діяча, у позиції детермінантного (приреченнєвого) другорядного члена речення, залежного від предикативної основи речення: Мій синку. Нема такого зілля на землі. Щоб серце лікувати тім (Д. Павличко); То були інші часи, мій молодий колего... (Р. Іваничук); Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема (В. Сосюра); - Нам випало, сину, досіяти і долюбити Отецькеє поле (Б. Олійник); 4) синкретична суб'єктно-предикатно-адресатна функція у позиції головного члена односкладного вокативного речення (так званого звертання-речення), напр.: Мамо! В голосі повно радості й світла... (Є. Гуцало): Мати (вибігає з хати і кидається з обіймами до Дуката. Він холодно приймає те вітання): Сину! Ой синоньку!.. (Леся Українка); - Батьку! - Здрастуй, доцю (П. Загребельний); 1 мати змарніла й дуже постарілась. Марія: Мамо! Ганна: Донечко! Маріє! Марія: Матінко... (О. Довженко). Викладачам синтаксису української мови обов'язково погрібно акцентувати увагу студентів як на семантичній, так і формальній багато функційності звертань під час синтаксичного аналізу речень.

Спірним у граматичній науці є питання про формально-синтаксичні функції звертань. З погляду синтаксичної традиції звертання не є членом речення і не вступає в синтаксичні зв'язки з іншими членами речення (Ф. Буслаєв, Д. Овсянико-Куликовський, О. Шахматов, О. Пєшковський, П. Дудик та ін.). Так, П. Дудик зауважував: "Звертання не пов'язане з членами речення ні сурядним зв'язком, ні будь-якими різновидами підрядного зв'язку - ні узгодженням (у його повному вияві), ні керуванням, ні приляганням. Своєрідні також і синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з членів речення (чи навіть з одного члена речення): ці відношення і не предикативні, і не напівпредикативні (як у реченнях з їхньою відокремленою частиною), не атрибутивні (не означальні), не об'єктні і не обставинні. Це відношення звертальні, своєрідно вкомпоновані в речення, залучені до його семантико-синтаксичної сутності, його змісту і граматичної будови" (Дудик, 2000, с. 40). Подібне тлумачення синтаксичної ролі звертання знаходимо у шкільних та вишівських підручниках з української мови. Дехто вважає звертання особливим членом речення (А. Руднєв, А. Абрамова, О. Мізін) або самостійним реченням-висловлюванням (Л. Булаховський, В. Адмоні, У. Вейнрейх, В. Кузьмичова, В. Пронічев).

На особливу увагу заслуговує визначення формально-синтаксичної функції звертання як підметової у двоскладному реченні і визнання його синтаксичного зв'язку з присудком спонукального двоскладного речення. Вперше у вітчизняному мовознавстві це обґрунтував О. Потебня, який вважав, що кличний відмінок, "як і називний, маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому [...] кличний [...] є 2 особа і, як така, узгоджується з 2 особою дієслова" (Потебня, 1958, с. 161, 101). Ідеї О. Потебні розвинули у свої працях Є. Тимченко та І. Кучеренко, які послідовно закріплювали за звертанням не лише синтаксичну функцію підмета, а й прикладки та одночленного спонукального речення (Тимченко, 1926, с. 14-16; Кучеренко, 1961, с. 153). Свого часу цікаві міркування щодо кличного висловив І. Огієнко: "Власне при дієсловах наказового способу, особливо коли при них нема особового займенника, за підмета править відмінок кличний так само, як при інших дієсловах назовний. Властивість природи кличного відмінку - бути підметом при наказовому способі [...]. У всякому разі кличне слово, при відсутності виразного підмета, завжди логічно мислиться за підмета. [...] Отже, кличний відмінок функціонально в усякому разі дуже близький до відмінку назовного, цебто обидва сприймаються як підмети" (Огієнко, 1937, с. 433-434). Цитування на лекційних заняттях із синтаксису праць відомих вітчизняних лінгвістів, про вагомі наукові здобутки яких студенти дізнаються насамперед з курсу "Історія українського мовознавства", мають переконати їх у достовірності твердження про членореченнєвий статус звертання.

Своєрідну концепцію вокатива, що ґрунтується на вищезгаданих поглядах О. Потебні, Є. Тимченка, І. Огієнка, І. Кучеренка, запропонував у сучасній українській функційній граматиці І. Вихованець. На його думку, адресатно-суб'єктна семантико-синтаксична функція вокатива корелює з його первинною формально-синтаксичною функцією підмета. У двоскладних конструкціях кличний поєднується предикативним зв'язком (його формою - взаємозалежна координація) із присудком. Поєднання кличного відмінка у функції підмета і форм наказового способу дієслова у функції присудка становить особливий різновид координації. У спонукальних реченнях, як зауважує І. Р. Вихованець, "у кличного відмінка наявні ті самі ознаки (двобічний зв'язок із присудком, наявність типових для предикативного зв'язку елементів форми координації), що йу називного відмінка" (Вихованець, 1992, с. 66), пор.: - Так і ти, поете, слухай Голоси життя людського, Нові ритми уловляй (М. Рильський); Зупиніться, поети (Д. Павличко). Сучасний український мовознавець М. Скаб розвинув цю теорію у своїй докторській дисертації і багатьох наукових публікаціях (Скаб, 2002).

Отож, студенти-філологи мають усвідомити, що неоднорідність семантико-синтаксичних функцій звертання зумовлює різнотипність його формально-синтаксичних функцій: семантико-синтаксична функція адресата-потенційного діяча корелює з формально-синтаксичною функцією підмета при дієсловах наказового способу; семантико-синтаксична функція дублета займенникового іменника другої особи - опосередкованого (уточнювального, прикладкового) члена речення; семантикосинтаксична функція акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого діяча - детермінантного (приреченнєвого) другорядного члена, залежного від предикативної основи речення; суб'єктно-пре дикатноадресатна функція - головного члена односкладного вокативного речення (так званого звертання-речення). Найсильніший синтаксичний зв'язок характерний для звертання-підмета, дещо слабкіший - для звертання-прикладки, найслабкіший - для звертання у факультативній позиції детермінанта (приреченнєвого другорядного члена). Синтаксично незалежними є самостійні речення-звертання, так звані односкладні вокативні речення.

З огляду на вище викладені аргументи авторитетних мовознавців доцільно в сучасній вишівській і шкільній граматиці переглянути традиційний погляд на звертання як граматично ізольованого, синтаксично непов'язаного компонента, що не виступає жодним членом речення. Доцільно пояснити студентам, що теорію про асинтаксичний статус звертання вперше було утверджено у граматичних описах російських лінгвістів, які, зокрема, зарахували звертання до елементів "внутрішньо чужих реченню, що дало їм притулок, подібно до кулі, яка потрапила в організм" (Пешковский, 1956, с. 404). Проте нерідко навіть її прихильники (зокрема той самий О. Пєшковський), розуміючи багатофункційність звертань, за певних умов усе ж таки визнавали наявність їх семантико-синтаксичного зв'язку з реченням. Відродження національних рис української літературної мови загалом і її синтаксичного ладу зокрема на межі XX і XXI століть зумовило, як слушно констатує сучасна дослідниця синтаксичних норм С. Харченко, "повернення до активного вжитку питомих для української літературної мови, органічних для неї синтаксичних конструкцій, використання яких обмежували або забороняли за радянської доби" (Харченко, 2017, с. 9). Тому важливе значення має сьогодні не лише вживання кличного відмінка у звертаннях, а й відновлення в лінгвістичній науці і в лінгводидактиці прогресивних ідей видатних українських мовознавців початку й середини минулого століття (Є. Тимченка, І. Огієнка, І. Кучеренка та ін.) щодо наявності синтаксичного зв'язку вокатива з реченням і його членореченнєвого статусу, кардинально протилежних трактуванням російських граматистів.

Застосовуючи класифікацію звертань на зв'язані та вільні М. Каранської (Каранська, 1992, с. 146), до першого типу варто зарахувати: а) підмети-вокативи, які, виражаючи семантику адресата мовлення-потенційного діяча, координуються в особі й числі з імперативним присудком двоскладного речення: Синку, озовись (В. Стус); Залам 'ятайте ці слова, українці! ...Залам 'ятовуїіте, братове, залам 'ятовуїіте (В. Яворівський); Розсідлуйте, хлопці, коней та лаштуйте лередобідок (Ю. Мушкетик); О рідна сестро, ладьмо ниць (В. Стус); Тату, гляньте - лев, як зачарований (О. Довженко); б) прикладки-вокативи, які семантично дублюють займенникові іменники другої особи у певному відмінку, перебуваючи з ними в кореляційному синтаксичному зв'язку, а також уточнюють їхню суб'єктну чи обєктну семантику у формально-синтаксичній позиції підмета або другорядного члена: Пане вчителю, ви ж налевне розумієте, що війна між Німеччиною Й Польщею - на волоску (Р. Іваничук); Нехай в ліснях твоїх, поете, вустами серце лромовля (В. Сосюра); Не шукав я до тебе Ні стежки, ні броду... Я для тебе горів. Український народе! (В. Симоненко).

Вільними є ті звертання, які не координуються в особі й числі або не корелюються у відмінку з будь-яким іншим членом речення, не маючи тісного граматичного зв язку з ним, але стосуються всього змісту речення і вживаються лише із семантико-стилістичних і комунікативно-прагматичних потреб мовця, наприклад, привернути увагу реципієнтів, підкреслити емоційність, експресивність вислову тощо, як-от: Мій султане, я хочу, щоб ми з вами зійшли на цю вершину! (П. Загребельний); Нема чого боятися, ґаздо, ви продаєте - ми купуємо (Р. Іваничук); Трохиме Івановичу, ми живі й здорові... (А. Малишко); Мій друже, я Красу люблю... (М. Вороний); А перемога йде над звіром, шановні читачі мої (М. Рильський). Це так звані факультативні приреченнєві поширювачі предикативної основи речення (детермінанти), які перебувають із нею у слабкому приреченнєвому (детермінантному) синтаксичному зв'язку. Нерідко в усному мовленні такі звертання перестають позначати конкретну особу або предмет, наближаючись до вставних слів із модальним значенням активізації уваги співрозмовника, наприклад: Ходив я сьогодні, братці, по обіді через траншеї першого батальйону (О. Гончар).

Синтаксично вільними можна вважати і речення-звертання (за О. Шахматовим і І. Вихованцем - вокативні односкладні речення), у яких конденсована суб'єктно-предикатно-адресатна структура думки, почуття, волевиявлення. Вони вирізняються семантико-граматичною ізольованістю (автономністю) в тексті, а отже, внутрішньою синтаксичною самодостатністю (Вихованець, 1992, с. 190). Центральну ланку вокативних речень становить іменник у формі кличного відмінка, що вимовляється з особливою інтонацією, яка передає заклик, спонукання, захоплення, радість, схвалення, докір, обурення, погрозу, невдоволення, розпач, горе та ін., напр.: - Мамо! - Кинулись діти до матері. - Мамо, наш тато Герой! (О. Довженко); - Вусте, гості до тебе... Брат приїхав!.. Даньку! Братику мій! (О. Гончар): Варивоне! Чи не

ти поспішаєш свого земляка обняти?! - Дмитре! Брате! (М. Стельмах); - Іване?! - Уляно?! Уля! Вони й не вони! Ті ж самі й не ті! Майже зовсім не схожі. Ні, схожі!..(О. Довженко). Вокативні речення можуть трансформуватися у нечленовані вигукові речення на зразок Матінко моя! Що ти наробив! Ой матінко! Ой лихо! лишенько! (Леся Українка).

Комунікативно-синтаксичний аспект вивчення звертань передбачає зосередження уваги студентів на особливостях актуального (тема-ремного) членування висловлень зі звертаннями, а також інтонації та пунктуації речень із такими одиницями залежно від їх різновиду та лінійного розташування у структурній організації, адже початкове, серединне та кінцеве звертання у реченні залежно від мети висловлювання (розповідному, питальному, спонукальному) має різне інтонування. При цьому викладачеві доцільно було б використовувати аудіозаписи різнотипних апелятивних конструкцій із відображенням на дошці схематично їхнього інтонаційного малюнка.

Лінгвостилістичний аспект. Забезпечуючи міжпредметні зв'язки, особливий акцент під час вивчення звертань потрібно зробити на їхньому стилістичному навантаженні, особливо в художніх, публіцистичних та фольклорних текстах. Добираючи яскраві приклади з таких текстів, демонструємо студентам не лише розмаїття лексичного наповнення звертань номінаціями осіб за різними ознаками, персоніфікованими назвами частин тіла, птахів, тварин, рослин, предметів довкілля, географічних чи адміністративних, узагальнених та абстрактних понять тощо, а й багатство їхніх стилістичних функцій (риторичні звертання, стилістично-нейтральні і стилістично-забарвлені, зокрема емоційно-оцінні, звертання, повторення звертань, синонімічні та однорідні ряди звертань, звертанняприкладки, звертання у складі тропів і стилістичних фігур тощо). Зв'язок із лінгвофольклористикою найдоцільніше показати на прикладі уривків із народнопісенної творчості, пронизаної яскравими, емоційно-забарвленими звертаннями саме у кличному (а не називному) відмінку як специфічній рисі української мови.

Комунікативно-прагматичний і соціолінгвістичний аспекти. Майбутнім філологам важливо усвідомити, що сучасний синтаксис як наука і навчальна дисципліна не обмежений описом лише формально-змістових параметрів своїх одиниць і категорій, а виходить за рамки системи мови, прямуючи у сферу мовлення, комунікації. Саме комунікативний синтаксис забезпечує реалізацію основної функції мови - комунікативної. Будьякі синтаксичні одиниці, потрапляючи в систему мовлення, входять до якогось текстового фрагмента, дискурсу, у якому реалізують свій комунікативно-прагматичний потенціал відповідно до ілокутивної мети спілкування. Комунікативно-прагматичний аспект аналізу звертань в українській лінгвістиці вперше найповніше представлено у працях М. Скаба, який виділив і схарактеризував низку прагматичних функцій номінації адресата мовлення, серед яких: дейктично-контактна, номінативно-контактна, номінативно-вирізняльна, номінативно-ідентифікуюча, соціально-регулювальна, оцінно-характеризуюча, спонукальна, власне контактна та етикетна (Скаб, 2002, с. 19).

Наголошуємо студентам, що при використанні звертань потрібно враховувати низку екстралінгвальних соціально-психологічних чинників, зокрема рівноправність / нерівноправність комунікантів (стосунки керівника і підлеглого, старшого і молодшого за віком, чоловіка й жінки, батьків та дітей, знайомих або незнайомих між собою людей, рівень мовної компетентності, офіційність чи неофіційність обставин спілкування комунікантів, їхній соціальний і освітній статус, комунікативні інтенції очікувань тощо).

Викладач має переконати студентів, що у процесі комунікації звертання (апелятив) зазвичай стилістично забарвлене, воно є одним із найважливіших засобів налагодження контакту між адресантом і адресатом мовлення. Вдало дібраний апелятив (прагматично адекватний) на початку спілкування сприяє встановленню контакту і позитивно налаштовує адресата для продовження розмови, і навпаки, недоречне звертання (прагматично неадекватне) може стати причиною виникнення комунікативної невдачі і навіть конфліктної мовленнєвої ситуації. Категорію адекватності/неадекватності стосовно апелятивів як складників комунікативного акту ґрунтовно описала Л. Корновенко. Дослідниця визначає адекватними апелятиви, які стимулюють розвиток комунікації і створюють найбільш сприятливі умови для її розгортання та позитивного сприйняття адресатом (модель кооперації). Прагматично неадекватним вона називає такий апелятив, який не відповідає особистісним вимогам адресата й може призводити до виникнення комунікативного конфлікту (Корновенко, 2001, с. 7).

Комунікативна лінгвістика вивчає комунікативні стратегії й тактики як засоби досягнення успіху, перлокутивного ефекту у процесі спілкування між адресантом і адресатом. Отож, ефективність комунікативного акту прямо залежить від адекватності звертань, яка зумовлена не лише соціально-психологічними характеристиками мовців, а й соціальним контекстом. Поза контекстом жодне висловлювання не може бути розцінене як увічливе чи неввічливе (адекватне чи неадекватне) (Касіян, 2013, с. 238-244).

Відповідність / невідповідність звертання слід оцінювати не тільки з позицій адресанта, для якого будь-які дібрані лексеми переважно видаються адекватними, а з позицій адресата мовлення, який може порізному інтерпретувати цей апелятив (іноді суб'єктивно, хибно, невідповідно до наміру адресанта, особливо за умови можливого неоднозначного тлумачення) залежно від комунікативної ситуації та наведених вище соціально-психологічних факторів. Реакція адресата (його відповідь) на апелятив є маркером його згоди / незгоди з апелятивом адресанта і прогнозує подальший перебіг спілкування: його продовження в позитивному руслі або ж утруднення комунікації, припинення чи конфлікт, тобто комунікативну невдачу. Як слушно висновує І. Бойко, "неадекватність апелятива зумовлена, перш за все, невідповідністю очікуванням адресата, проте вони провокуються здебільшого мовцем. Оскільки, як зазначають психологи, людина більш за все любить звучання свого імені, розгортання й протікання комунікативної ситуації великою мірою залежить від адекватності/неадекватності обраного апелятива" (Бойко, 2017, с. 11). Дослідниця демонструє причини комунікативних невдач при вживанні апелятивів на багатьох конкретних прикладах (Бойко, 2017, с. 7-11), які викладачеві варто взяти до уваги, використовуючи на практичних заняттях як дидактичний матеріал.

Звертання, як і низку інших мовних одиниць, сьогодні розглядають і в соціолінгвістичній науковій парадигмі як дієві соціолінгвістичні маркери комунікації, оскільки "це ті елементи мовного етикету, які передусім сигналізують про соціальні відношення, що встановлюються в рамках комунікативного акту" (Сімонова, 2013, с. 67). Соціолінгвістичний аспект аналізу звертань враховує соціальний статус адресанта і адресата мовлення, соціальну дистанцію і стосунки між ними, їхні тендерні, вікові та психологічні особливості; встановлює, як ці екстралінгвальні чинники впливають на вибір форм звертань, наприклад в офіційному чи неофіційному дискурсі, відповідно до правил мовного етикету. Не зайвим буде нагадати студентам основні формули звертань в офіційному та побутовому спілкуванні, а також дати завдання змоделювати мовленнєві акти з апелятивами в різних ситуаціях спілкування і визначити їхні комунікативно-прагматичні функції.

Висновки

З погляду сучасної лінгвістики звертання як багатоаспектна мовна і мовленнєва одиниця спілкування потребує комплексного вивчення студентами філологічних спеціальностей під час лекційних та практичних занять із синтаксису української мови з урахуванням сучасних лінгвістичних теорій і міждисциплінарних зв'язків. Перспективним у цьому плані є опрацювання психолінгвістичних параметрів сфери апеляції у різних видах дискурсу.

Список використаної літератури

1. Бойко, І. (2017). Причини виникнення комунікативних невдач при використанні апелятивів.

2. Текст. Контекст. Інтертекст: науковий електронний журнал, 2. Взято з http://text-intertext. in.ua/index.php?id=214.

3. Вихованець, І. Р. (1987). Система відмінків української мови. Київ: Наукова думка.

4. Вихованець, І. Р. (1992). Нариси з функціонального синтаксису української мови. Київ: Наукова думка.

5. Дудик, П.С. (2000). Звертання, його граматичні категорії. У Граматичні категорії української мови: тези Всеукраїнської наукової конференції (с. 38-41). Вінниця: ВДПУ ім. М. Коцюбинського.

6. Каранська, М.У. (1992). Синтаксис сучасної української літературної мови. Київ: НМК ВО.

7. Касіян, Г. (2013). Теоретичні засади вивчення ввічливості як прагматично-етичної категорії міжособистісного спілкування. Наукові записки. Серія: Філологічні науки (мовознавство), 118, 238-244. Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка.

8. Корновенко, Л.В. (2001). Звертання у прагмалінгвістичному аспекті (на матеріалі сучасної російської мови). (Дис. канд. філол. наук). Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Київ.

9. Кучеренко, І. К. (1961). Теоретичні питання граматики української мови: Морфологія (В 2 ч., Ч. 1). Київ: Вид-во Київського ун-ту.

10. Огієнко, І. (1937). Складня української мови. 5. Кличні слова. Рідна мова, 4.12, 433-440.

11. Пешковский, А.М. (1956). Русский синтаксис в научном освещении. 7-е изд. Москва: Учпедгиз.

12. Потебня, А.А. (1958). Из записок по русской грамматике (В 4 т, Т. 1-2). Москва: Учпедгиз.

13. Сімонова, І. О., Приходько, Н.А. (2013). Форми звертання як соціолінгвістичний маркер (на матеріалі англомовної прози останнього десятиліття XX ст. - першого десятиліття XXI ст.). В Соціально-гуманітарні аспекти розвитку сучасного суспільства: матеріали Всеукраїнської наукової конференції викладачів, аспірантів, співробітників та студентів факультету іноземної філології та соціальних комунікацій, м. Суми, 19-20 квітня 2013 р. (Ч. 1, с. 67-69). Суми: СумДУ.

14. Скаб, М.С. (2002). Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика). (Дис. д-ра філол. наук). Інститут української мови НАН України, Київ.

15. Тимченко, Є. К. (1926). Вокатив і інструменталь в українській мові. Київ: Вид-во УАН.

16. Харченко, С.В. (2017). Синтаксичні норми української літературної мови XX - початку XX ст.: становлення та кодифікація. (Дис. д-ра філол. наук). Інститут української мови НАН України, Київ.

17. References

18. Boiko, I. (2017). Prychyny vynyknennia komunikatyvnykh nevdach pry vykorystanni apeliatyviv [The reasons of communicative failures while using appellative means]. Tekst. Kontekst. Intertekst: naukovyi elektronnyi zhurnal [Text. Context. Intertext: scientific electronic journal], 2. Retrieved from https://text-intertext.in.ua/index.php?id=214 [in Ukrainian].

19. Dudyk, P. S. (2000). Zvertannia, yoho hramatychni katehorii [Appeal, its grammatical categories]. In Hramatychni katehorii ukrainskoi movy: tezy Vseukramskoi naukovoi konferentsii [Grammatical categories of the Ukrainian language: theses of the All-Ukrainian scientific conference] (pp. 3841). Vinnytsia: VDPU im. M. Kotsiubynskoho [in Ukrainian].

20. Karanska, M. U. (1992). Syntaksys suchasnoi ukrainskoi literaturnoi movy [Syntax of contemporary Ukrainian literary language]. Kyiv: NMK VO [in Ukrainian].

21. Kasiian, H. (2013). Teoretychni zasady vyvchennia vvichlyvosti yak prahmatychno-etyehnoi katehorii mizhosobystisnoho spilkuvannia [Theoretical principles of the study of politeness as a pragmatic and ethical category of interpersonal communication]. Naukovi zapysky. Seriya: Filolohichni nauky (movoznavstvo) [Scientific notes. Series: Philological sciences (linguistics)], 118, 238-244. Kirovograd: RVV KDPU im. V. Vynnychenka [in Ukrainian].

22. Kharchenko, S. V. (2017). Syntaksychni normy ukrainskoi literaturnoi movy XX - pochatku XXI st.: stanovlenma ta kodyfikatsiia [Syntactic norms of the Ukrainian literary language from the XX to the beginning of the XXI cen.: formation and codification]. (PhD's thesis). Institute of the Ukrainian Language of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv [in Ukrainian].

23. Komovenko, L. V. (2001). Zvertanma uprahmalmhvistychnomu aspekti (namateriali suchasnoi rosiiskoi movy) [Appeal in the pragmalmguistic aspect (based on the material of the modern Russian language)]. (PhD'sthesis). M. P. Drahomanov National Pedagogical University, Kyiv [in Ukrainian].

24. Kucherenko, I. K. (1961). Teoretychni pytannia hramatyky ukrainskoi movy: Morfolohiia [Theoretical issues of the grammar of the Ukrainian language: Morphology] (Vol. 2). Kyiv: Vyd-vo Kyivskoho un-tu [in Ukrainian].

25. Ohiienko, I. (1937). Skladnia ukrainskoi movy. 5. Klychni slova [Syntax of the Ukrainian language. 5. Vocative words]. Ridna mova [Native language], 4.12, 433-440 [in Ukrainian].

26. Peshkovskii, A. M. (1956). Russkn sintaksis v nauchnom osveshchenii [Russian syntax in scientific interpretatio]. Moskva: Uchpedgiz [in Russian].

27. Potebnya, A. A. (1958). Iz zapisok po russkoi grammatike [From the notes on Russian grammar]. (Vol. 1-2). Moskva: Uchpedgiz [in Russian].

28. Simonova, I. O., & Prykhodko, N. A. (2013). Formy zvertannia yak sotsiolinhvistychnyi marker (na materiali anhlomovnoi prozy ostannoho desiatylittia XX st. - pershoho desiatylittia XXI st.) [Forms of appeal as a sociolinguistic marker (based on the English-language prose of the last decade of the XX cen. - the first decade of the XXI cen.)]. In Sotsialno-humanitarni aspekty rozvytku suchasnoho suspilstva: materialy Vseukrainskoi naukovoi konferentsii vykladachiv, aspirantiv, spivrobitnykiv ta studentiv fakultetu inozemnoi filolohii ta sotsialnykh komunikatsii, m. Sumy, 19-20 kvitnia 2013 r. [Socio-humanitarian aspects of the development of modern society: materials of the All-Ukrainian scientific conference of teachers, postgraduates, staff and students of the Faculty of Foreign Philology and Social Communications, Sumy, April 1920, 2013 (Vol. 1, pp. 67-69). Sumy: SumDU [in Ukrainian].

29. Skab, M. S. (2002). Funktsionalna sfera apeliatsii v ukrainskii movi (semantyka, hramatyka, prahmatyka, stylistyka) [Functional scope of appeal in the Ukrainian language (semantics, grammar, pragmatics, stylistics) ]. (PhD's thesis). Institute of the Ukrainian Language of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv [in Ukrainian].

30. Tymchenko, Ye. K. (1926). Vokatyv i instrumental v ukrainskii movi [Vokativ and Instruments in Ukrainian Language]. Kyiv: Vyd. Ukr. AN [in Ukrainian].

31. Vykhovanets, I. R. (1987). Systema vidminkiv ukrainskoi movy [System of cases in the Ukrainian language]. Kyiv: Naukovadumka [in Ukrainian].

32. Vykhovanets, I. R. (1992). Nary sy z funktsionalnoho syntaksysu ukrainskoi movy [Essays on functional syntax of the Ukrainian language]. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru