Лексика на позначення осіб жіночої статі в уснорозмовних стилях української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університету Григорія Сковороди в Переяславі

Лексика на позначення осіб жіночої статі в уснорозмовних стилях української мови

Шеремет А.В. аспірант кафедри документознавства та методики навчання

Науковий керівник: Навальна М. І. доктор філологічних наук, професор кафедри документознавства та методики навчання

Протягом ХХ століття уснорозмовні стилі були мовною периферією, на яку лінгвостилісти витіснили фемінативи. Наси - ченість фемінативами є одним із факторів внутрішньомовного розвитку цього стилю: «Орієнтація на розмовну мову, пошук експресивно й емоційно насичених компонентів спричиняє до функціональної активізації позалітературної лексики (терито - ріальні й соціальні жаргонізми), зниження дистанції між літературним і розмовним узусом (продуктивність творення універбів і фемінативів), впливає на динаміку літературної норми і стано - влення норм функціональної, що зумовлює творення дублетних форм на вісі: мовний - мовленнєвий узус» [4, с. 113]. мова іменник лексема фемінатив

Як зазначає Л. П. Кислюк, словянські мови мають різні традиції творення назв жінок: так, у польській, чеській, сло - вацькій та болгарській вони виникають необмеженно, послі - довно і регулярно. Проте, у східнослов'янських мовах, російсь - кій та білоруській, фемінативи передусім вживаються в розмовному стилі, а літературна норма обмежує їх продукування: наприклад, «жінка-космонавт, а не космонавтка» [2, с. 114].

В українському ж мовотворенні, панує тенденція до активізації творення назв жінок з використанням питомих, типологічних елементів: форм на -тельк-а, -и(е)н-я (О.Д. Пономарів, М.Ю. Федурко, І.І. Ковалик). Такі процеси є ознакою націоналі - зації лексикону [4, с. 116].

Як свідчить М.П. Брус, назви для позначення жінок наразі виходять на рівень загальновживаних слів і стають стилістично нейтральними. За даними дослідниці, корелятивні пари іменників чоловічого і жіночого родів виникли ще у праслов'янській мові, хоча історично, за часів колонізації України, корелятивні іменники були закономірно і широко уживані в розмовному і діалектному мовленні; натомість у літературному дискурсі елементи розмовного стилю були обмежені. Проте народно - розмовна мова стала основою літературної, «і постійно живить її, а також забезпечує відновлення питомих ресурсів» [1, с. 286]. Процеси виникнення і функціонування парних іменників виникли з її стихії і усталилися, отже «фемінізацію слід трактувати перш за все як лінгвально зумовлене явище» [1, с. 286].

Співвідношення питомих і запозичених лексем, наразі протиставляються стилістично. Такі лексеми, як мадам, леді, місіс, дама, панна, а також з іншомовними морфемами псевдо-, супер-, екс- належать до урочистого, книжного стилю і можуть уживатися в літературній мові, той час як жінка, баба, невістка мають знижене забарвлення, асоціюються з розмовним стилем. У той же час дослідниця зазначає, що слова іншомовного похо - дження є стилістично більш «строгими» ніж питомі українські слова: феміна - жінка, міс - красуня, путана - повія, тож можна охарактеризувати іншомовні та питомі фемінативи «як книжні й розмовні, згрубіло-зневажливі й лагідно-пестливі, активні й пасивні» [1, с. 66].

Використання фемінативів у розмовному стилі спрямовано на забезпечення невимушеної комунікації у побутовій і професійній сферах. Найпоширенішими є стилістично нейтральні лексеми загального ужитку, що ж до стилістично маркованих, передусім використовуються «здрібніло-пестливі, згрубіло-зневажливі, просторіччя, жаргонізми, діалектизми, рідко використовується абстрактна, застаріла, нова, іншомовна лексика» [1, с. 269]. М. П. Брус відокремлює такі стилі, як розмовно-побутовий - де фемінативи називають жінок за міжособовими стосунками та господарсько-побутовою і ремісничою діяльністю та викорис - товує всі лексичні засоби, наявні у мові - та офіційно-розмовний - назви жінок за кваліфікацією, посадою, виконуваними функціями і характерне тяжіння до офіційно-ділового стилю.

Л.П. Кислюк також говорить про суспільне упередження щодо фемінативів, що пояснює «відчуттям їхньої незвичності, оказіональності» [4, с. 116], проте не ставить під сумнів потребу в таких лексичних одиницях. Доказом цього авторка називає варіантність утворень: «мітингувальниця - мітингарка; директорка - директриса, директорша; плавчиня - плавчиха; продав- чиня - продавниця, продавщиця» [116]. Слова на кшталт директорша, продавщиця запозичено з російської мови, сучасні норми української мови відкидають їх. Відтак, дослідниця вважає за потрібне використання номінацій, утворених за допомогою питомих морфем, як-от директорка, продавчиня. При цьому «ступінь розмовності варіанта залежить від позамовних чин - ників, традиції, узвичаєності певного слова» [4, с. 116].

З іншого боку, М.О. Вакуленко вказує на нечіткість категорії роду в українській мові: «виражається закінченням, яке синкретично поєднує в собі значення роду, числа й відмінка, а в знахідному відмінку (для іменників чоловічого роду) - ще й ознаку істоти/неістоти. [...] закінчення «-а» є граматичною ознакою [...] іменника жіночого роду в називному відмінку однини (мова, журба); іменника чоловічого роду в родовому відмінку однини (чоловіка, косинуса); іменника чоловічого роду в знахідному відмінку однини, який позначає істоту (кота, пса); іменника середнього роду в родовому відмінку однини (села, озера); іменника середнього роду в називному відмінку множини (села, озера); іменника спільного роду в називному відмінку однини (староста, гультіпака)» [2, с. 87-88]. Крім того, з чоловічим родом дієслів у минулому часі узгоджуються питальні і вказівні займенники: «той, хто це зробив; ніхто не міг цього знати» [2, с. 87]. У використанні іменників загального роду дослідник вбачає слідування тенденції до зникнення родів (які граматично відсутні в багатьох європейських мовах). Відтак, в номінаціях звань, професій, посад (професор, доцент, викладач, [...] філолог, спеціаліст [...]) і т.д. він вважає доречним збереження форм загального роду і уникнення фемінативів, адже це «підкреслює те, що жінки здобувають ступінь, звання, посаду чи професію саме завдяки своїм професійним якостям» [2, с. 88].

Отже на думку М.О. Вакуленко, виділення статі (а разом з тим і вживання фемінативів) не відповідає стилю офіційних документів, проте у розмовному це стає «не тільки виправданим, а й бажаним, оскільки збагачує мову і точніше відображає індивідуальність описуваної особи: [...] випускниця, улюблениця, танцівниця, вчителька, [...] дисертантка, господиня, філологиня, фотографиня» [2, с. 88]. 

Список використаних джерел

1. Брус М. П. Фемінітиви в українській мові: генеза, еволюція, функціонування : монографія. Івано-Франківськ : ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», 2019. 440 с.

2. Вакуленко М. О. Декілька зауваг щодо фемінітивів в українській мові. Вісник НАН України. 2018. № 1. С. 86-89.

3. Кислюк Л. П. Жінка-космонавт чи космонавтка? (до проблеми норми творення назв осіб жіночої статі). Л. Кислюк. Культура слова. 2013. Вип. 78. С. 114-118.

4. Кислюк Л. П. Словотвірний потенціал запозичень у сучасній українській літературній мові (на матеріалі англійських та німецьких запозичень). Текст : дис... канд. філол. наук: 10.02.15. Кислюк Лариса Павлівна; НАН України, Ін -т мовознав. ім. О. О. Потебні. Київ. 2000. 238 арк. рис.: - арк.153-166.

5. Шевченко Л. І. Лариса Іванівна Шевченко: горизонтами модерної лінгвістики. Уклад. Д.В. Дергач, Д.Ю. Сизонов. Київ: ВПЦ " Київський університет", 2014. 317 с.

Размещено на Allbest.ru