Сугестогенність семантики аксіоназв у дискурсі журналістики і половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет економіки та права «КРОК»

Сугестогенність семантики аксіоназв у дискурсі журналістики і половини ХХ століття

Супрун Л.В.

Анотація

Статтю присвячено дослідженню сугестії концептуального поля «воля» у вісниківській публіцистиці Дмитра Донцова.

Спостережено, що напрям сугестії журналіста спричинений специфікою українського менталітету, у якому домінують надмірні м'якість, толерантність, емоційність з її вибуховістю й короткотривалістю, замкненість на собі чи на малій групі, нецілеспрямованість, відсутність вірності. Ці риси, на думку Д. Донцова, деструктивні для розвою нації, перешкоджають утвердженню національної ідеї й усамостійненню України. Тому він постійно й особливо на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника») наполягає на необхідності ментальних змін.

У статті наголошено, що з-поміж усіх аксіологічних концептів Донцов-вісниківець надає перевагу тим, які, на його думку, навантажені функцією трансформації української мовної ментальності в напрямку їїволюнтаризації. З'ясовано, що експлікація в дискурсіЛНВ концептуального поля «воля» підпорядкована сугестивній стратегії журналіста: його спробі зробити волю одним із концептуальних шпилів мовної ментальності українців, тобто волюнта- ризувати українську мовну ментальність. Недостатню репрезентацію волі в національному характері українців Д. Донцов вважає його неприпустимою слабкістю, яка прогнозує дуже сумнівне майбутнє українського етносу. Силою публіцистичного слова він намагається виховати волю в численної аудиторії часопису.

Доведено, що, попри відому волелюбність українського етносу, журналіст наснажує концептуальне поле «воля» особливою, «донцовською», семантикою: у комунікативній стратегії Д. Донцова це «воля до життя», «воля до чогось на відміну від волі від чогось». Простежується також певна специфіка функціонування вісниківських аксіоназв «свобода», «незалежність», «самостійність», «сепаратизм», які покликані стати інструментом прихованого переконання.

Зроблено загальний висновок, що волюнтаризація української ментальності, за Д. Донцо- вим-вісниківцем, - обов'язкова умова державності України.

Ключові слова: комунікативна стратегія, технології впливу, аксіоназви, концептуальне поле «воля», Д. Донцов-журналіст, дискурс «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника»), волюнтаризація української мовної ментальності.

Постановка проблеми

Успіх соціальної комунікації значною мірою залежить від переконливості мовноментального позиціонування образу автора й ефективності врахування журналістом особливостей мовної ментальності реципієнтів інформації, а також майстерності відтворення взаємодії комуніканта з комунікатом у масово- комунікаційному дискурсі. Провідні журналісти кінця ХІХ - початку ХХ століть не обмежувалися врахуванням специфіки мовної ментальності комунікатів й основною метою соціальної комунікації вважали трансформацію цієї ментальності. Вони намагалися вивести українську мовну ментальність на якісно новий рівень концептуалі- зації світу, маніфестації цінностей та моделей поведінки в соціумі. Кожний із них обирав свій, на його думку, найрелевантніший вектор корекції ментальності аудиторії. Так, Іван Франко покладав надії на європеїзацію української мовної ментальності, Михайло Грушевський уважав за необхідне здійснити інтелектуалізацію мовної ментальності українців, а Дмитро Донцов - її волюнтаризацію.

Віддавши належне матеріалізму, Д. Донцов став прихильником ірраціоналізму-волюн- таризму, через посередництво якого сприймав навколишнє середовище з 1913 р. Чимало прислужилися до світоглядної еволюції майбутнього вісниківця волюнтаристичні ідеї Шопен- гауера та Ніцше. Услід за ними він доводив, що найголовнішу роль у суспільних процесах відіграє воля, «сліпа воля, воля без раціональної мети, як імпульс до самооб'єктивізації, до існування... « [10, с. 490]. Пріоритетна роль у житті особи й суспільства відводиться ірраціональній «волі до життя». На сторінках «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника») журналіст пози- ціонує її як «внутрішній стимул до боротьби» [3, с. 207].

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Теоретичному осмисленню актуалізованої у статті проблеми сприяють праці О. В. Богуславського, С. В. Безчотнікової, М. В. Бутиріної, Л. Є. Васи- лик, В. Д. Демченка, В. Й. Здоровеги, С. М. Квіта, Т А. Космеди, С. А. Костя, С. І. Кравченко,

І. В. Крупського, В. В. Лизанчука, А. І. Мамалиги, І. Л. Михайлина, О. Г Мукомели, Н. Ф. Непийводи, Л. С. Павлюк, О. Д. Пономарева, О. Г Почепцова, О. А. Сербенської, Ю. Е. Фінклера, В. І. Шкляра, М. Г Яцимірської та інших.

Нині ми можемо констатувати початок ходження проблеми мовної ментальності в оперативне поле соціальних комунікацій. Так, Н. Кутуза досліджує політичні слогани як маркери ментального лексикону і закликає рекламістів максимально враховувати лінгвоментальність реципієнтів у процесі творення політичних рекламних слоганів. В. Мороз студіює мовну та мовленнєву ментальність як чинник формування комунікативного простору національномовної особистості. О. Сухомлин, оперуючи поняттям «ментальність реклами», студіює категорію менталітету як параметр рекламного образу. О. Хобта простежує зв'язок між ефективністю рекламного впливу й інтенсивністю врахування етнічних особливостей аудиторії. В. Лернатович проводить дослідження, у яких визначається співвідношення між ментальністю та ЗМІ. О. Бакун з'ясовує залежність журналістських оцінок подій в Україні і країнах Європи від специфіки національної ментальності. Л. Василик аналізує роль публіцистики літературно-художніх видань у творенні національної ідентичності. О. Александров визнає необхідною умовою публіцистичної комунікації спільні для автора інформаційного продукту й реципієнта ментальні платформи , що архівовані в глибинах колективного підсвідомого. Утім, заявлений у нашій статті аспект проблеми не представлений жодною з наявних наукових праць.

Формулювання цілей статті. Мета статті - дослідити аксіоназви з потенційними можливостями пробудження державницьких устремлінь реципієнтів у дискурсі «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника»).

Виклад основного матеріалу

Із широкого спектру аксіологічних концептів Донцов-вісни- ківець особливо акцентує ті, які, за його переконанням, покликані сприяти трансформації української мовної ментальності в напрямку її волюнтаризації. У теорії соціальних комунікацій за певними лексемами визнається особлива персвазивна енергетика. Так, В. Манакін пише: «Найбільший вплив справляють такі мовні одиниці, які потенційно заряджені більшою енергетичною пам'яттю, яка плюсується до особис- тісної психоемотивної енергії мовця/слухача...» [6, с. 102]. Зрозуміло, що лексема воля і синонімічні свобода, незалежність, самостійність, сепаратизм, а також похідні від них не становлять собою оказіоналізмів Д. Донцова. Крім того, відома волелюбність українського етносу. Проте журналіст наснажує концепт «воля» особливою, «донцовською», семантикою. Простежується також певна специфіка функціонування вісни- ківських аксіоназв.

У монографії «Лінгвістика впливу» В. Різун, Н. Непийвода і В. Корнєєв поряд з іншими технологіями впливу розглядають методи еріксонів- ського гіпнозу [9, с. 111-113]. Практика використання Д. Донцовим ключових лексем української культури із сугестивною метою видається нам близькою до запропонованої американським психіатром Мілтоном Еріксоном. Свідоме й цілеспрямоване акцентування слів-символів, які необхідно донести до об'єкта маніпулювання, підпорядковане визначеній меті: видозмінити українську мовну ментальність, волюнтаризувати її. Аксіо- назви покликані стати інструментом прихованого переконання.

В українській комунікаційній традиції лексема «воля» посідає почесне місце, пор.: «Воля дорожча за життя»; «І золота клітка для пташки неволя»; «Або волю здобути, або дома не бути»; «Степ та воля - козацька доля»; «На чужому полі не матимеш волі» тощо. Донцов-вісниківець запропонував своє бачення волі, тим самим збагативши українську політичну думку. У хрестоматії С. Жижка з-поміж інших міркувань про волю вирізняються думки теоретика модерного українського націоналізму, які бодай у вузькому колі вибраних українців уже стали афористичними [4, с. 254-262]. Деякі з них засвідчені й у дискурсі ЛНВісника, як-от: На світі дійсно все мана, опріч одної річи - волі життя. Волі яка не дає себе вести на паску жадному кличеві, лиш їх - запрягає на службу собі; яка ні над собою не знає жадних абсолютів, ані не прагне себе нічим виправдувати. Якій і пекло, що йде за апокаліптичним їздцем, не заімпонує й з рівноваги не виведе. Волею насичений світ, обдертий з глупих масок ріжних ідео- льоґій: острим, відсвіжуючим повітрям гірських шпилів (Д. Д., По тр.іл.: 68-69) та ін. Воля визнається обов'язковою умовою суспільного життя.

Прямих дефініцій донцовської волі в «Літературно-Науковому Вістнику» («Вістнику») традиційно не зафіксовано. Натомість чимала кількість кваліфікаторів допомагає реципієнтові усвідомити суть поняття, наприклад: незломна воля (Д. Д., Що т.»укр.» Укр. :1108); непохитною волею (Д. Д., М.Хв. :600); воля імпонуюча своїм і чужим відвагою в ставленню і рішенню питань і вірою в справу (Д. Д., М. і пр. :348); політичної волі (Д. Д., До конс. :303); сильної волі (Д. Д., До ост.п. :164); виразної волі (Д. Д., Bell.s.c. :64); інтензивну волю (Д. Д., Bell.s.c. :65); неуста- ючу волю (Д. Д., Bell.s.c.: 70); неугнуту волю (Д. Д., Bell.s.c.: 70); «зорґанізовану і одностайно кермовану людську волю» (Д. Д., Персп.: 463); волі - накинути себе і свою доктрину цілому окруженню (Д. Д., Сов.мол. і ми: 25); волею пановання (Д. Д., Персп.: 459); завдяки волі ковалів держави і нації (Д. Д., Що т.нац.: 360); волі чину (Д. Д., Два ант.: 659); волею виявитися назверх (Д. Д., М.Хв.: 600); волю... осягнути свою мету всякими способами (Д. Д., Ав.нас.: 740); Волі - не бути «гальмом стихії, а її провідником, рівним їй запалом і рішучістю» (Д. Д., Ав.нас.: 809-810); волю примусити приняти її (свою думку - Л.С.) - своїх і чужих (Д. Д., Конф. на Д.С.: 672); волі українського народа жити самостійно (Д. Д., Між м. а к.: 382); волю, якій кориться юрба (Д. Д., Bell.s.c.: 70); воля, що вміла приказувати (Д. Д., Аґ.больш.:683); волі «протиставлення», без якої нема нації (Д. Д., Ґ.тр.: 611); волі, що орґанізує довкола себе країну (Д. Д., Санчо-Панца: 597); ясної думки й сильної волі, які не бояться брати на себе відповідаль- ности (Д. Д., До ост.п.: 164) тощо.

Розлогість кваліфікативів волі свідчить на користь висновків науковців про те, що вона є «найбільш опрацьованим поняттям ідеології Донцова» [560, с. 111]. Наголошуючи на необхідності подальшого дослідження й популяризації цієї аксіологічної домінанти, головний вісни- ківець здійснює ревізію наявного теоретичного матеріалу. На сторінках «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника») закарбовані комунікаційні стратегії визначних духовних провідників України. «Таким, - зауважує Донцов-журналіст, - був Мазепа, про якого я - в 1918 році - писав: «Мазепа був романтиком... Знав і чув, що чинить лиш волю того містичного абсолюта, якого називають розумом світової історії» (Д. Д., Зг. в сім.: 598). Психологічно-волюнтаристичний підхід публіцист помітив у дискурсі М. Гоголя: Гоголь писав... про козацькі пісні: «Скрізь проймає їх, скрізь дихає в них ся широка воля козацького життя» (Д. Д., Н.д.: 84); І. Франка: Ще Франко в своїм «Ізмарагді» писав: «О горе мамо! Воля, слава, сила відмірюється мірою боротьби», а не «великого страждання»... (Д. Д., Пам.в.в.: 72). Особливо імпонує Д. Донцову комунікативна позиція Т Шевченка, який волю розглядає не тільки в національному, а й у державному аспекті: А Шевченко, коли й думав про волю, то була то «воля більш усього своєї породи, воля національна й державна» (Д. Д., Два ант.: 655). Натомість мудрість державної філософії не зміг осягнути М. Драгоманов. «Ся остання воля, - продовжує Донцов виклад у статті «Два антиподи», - для Драгоманова була - нічим, він думав лише про соціяльну, при чім вірив, що вона можлива навіть в «братерській спілці» з иншими народами» (Д. Д., Два ант.: 655-656). Вияв одвічних українських ментальних розслаблюючих і безвольних комплексів публіцист виявляє в дискурсі Г. Сковороди: «Воля! - гукає Сковорода. - О, нечистий аде! ...Усім ти отрута. День і ніч позіхаєш щелепами... Якби цього змія вбити? Так! Тоді знищено буде весь ад» (Д. Д., Санчо-Панца: 599).

Інтерпретуючи на шпальтах «Літературно- Наукового Вістника» («Вістника») світоглядно- концептуальні стратегії своїх сучасників, Д. Донцов особливо гостро й категорично критикує діяльність Центральної Ради: ...Не дивно, що 2-м універсалом Центральна Рада ще раз підкреслила свою волю «не відділяти України від Росії»... (Д. Д., Ав.нас.: 744). Журналіст з розчаруванням констатує, що таку деструктивну для української державності волю вітає багато українців, яких він наділяє збірним ім'ям Шульгіни. У вісників- ський виклад вплетено висловлювання таких Шульгіних, як-от: «А тепер - патос руйнування натхнув... і представників власне того руського племени, яке тоді, разом з Богданом виявило таку пломенну волю до здійснення єдности...» (Д. Д., П.лєґ.: 276). Теоретик державності України помічає й вітає щонайменші вияви орієнтації на національно-волюнтаристичну домінанту серед українського загалу, пор.: ...Священик говорив... про «сонце волі української державности»... (Д. Д., Ав.нас.: 751); Не знаходить гармонії й Ґадзін- ський: «Чому ми не з волею криці», питається він...» (Д. Д., Н.д.: 78).

Дискурс ЛНВісника засвідчує той факт, що, вибудовуючи свою волюнтаристичну ідеологію, головний редактор концептуально користав не тільки в А. Шопенгауера й Ф. Ніцше. Його зарубіжними респондентами стали особливо поважаний О. Шпенглер (Сей інстінкт - се лише друга назва на шпенґлєрівську «волю сильнішого»: «рушійні сили майбутнього такі самі, як і минулого: воля сильнішого, здорові інстінкти, раса, воля посідати і володіти»... (Д. Д., Зг. в сім.: 596)); Г. Фереро («Безлад (desordre) волі - писав він (Г. Фереро - Л. С.) - се недуга, на яку вмирає наша доба» (Д. Д., Пам.в.в.: 67)); Х. Ортега-і- Гассет (Нація - се «гра сил, воля - щось спільно творити»... (Д. Д., Зг. в сім.: 598)); Б. Муссо- ліні («Я думаю, що народи коли хочуть жити, мусять розвинути певну волю могутности, инакше - тільки животітимуть як здобич сильніших рас, які сю волю міцніше в себе виплекали»... (Д. Д., Про бар. і бар.: 53)); А. Розенберг («Кож- дий світогляд, каже А. Розенберґ, є якраз такий сильний, як воля його визнавців боронити його» (Д. Д., 1937: 55)); Е. Ренан («Спільні тріюмфи в минулім і спільна воля сучасності, спомини великих діл і готовість до нових, ось істотні передумови існування народу...» (Д. Д., Що т.нац.: 358)); Ф. Фош (...Вийти з сього зачарованого кола не дають їм не об'єктивні причини, а брак фошів- ської волі «піти вперед, не знаючи, чи матимеш успіх, чи ні» (Д. Д., Ф. і Ф.: 457)); Ю Бенда («Всяка збірна істота мусить мати волю з'єднання і волю протиставлення...» (Д. Д., Ґ.тр.: 607)) і навіть Демосфен (Демостен говорив... про конечність для нації мати не лише «любов», до собі подібних, не лише «волю сполуки», але і «волю протиставлення» (Д. Д., Ґ.тр.: 609)).

Толеруючи свою ідеологію широким українським масам, публіцист вважає за потрібне ознайомити їх з поглядом на актуальну проблему пересічних європейців, напр.: Ми маємо - кінчить француз - не так дбати про абстрактні засади демократії, як про «волю життя, волю боротися з силами, які стремлять знищити нас» (Д. Д., Аґ.больш.:683); Коли в Америці недавно вибирали «кандидата на будучого Едісона», на запитання, що є передумовою успіху, той відповів: воля! (Д. Д., Ще про «П.» і «А.»: 566).

Неоднозначне ставлення виявляє Донцов- вісниківець до вольової моделі Льва Толстого. Він то поділяє - з певною похибкою - погляди російського письменника-мислителя, то різко відхиляє їх, навіть ототожнюючи з ученням В. Леніна, пор.: « Коли під «гнобленням» розуміти активну волю накинути свою ідею нації, то Л. Толстой мав рацію: тільки, хто має сю волю, може провадити нацією... (Д. Д., Шат.мал.:273-274); ...Сярівність большевицька се «воля доупрощення, воля до дикости», до зрівнання всього. Так учив Л. Толстой, так учив В. Лєнін (Д. Д., В. Лєн.: 323).

Категоричне неприйняття журналіста викликає концепція Ж.-Ж. Руссо, що заперечує одну з трьох базових ідей донцовського націоналізму, а саме «ініціативну меншість», недієздатність якої зумовлює й особливості двох інших - «волі як закону життя» і «творчого насильства». Д. Донцов пише: «В відношенню до мас, до демоса лібералізм поклоняється доґмі «суверенности народа», видуманій Руссом фікції «загальної волі», без якої жадна ініціятивна меншість не сміє нічого вчинити, а тим менше накинути їй свою волю» (Д. Д., Аґ.одн.д.: 64). концептуальний аксіологічний ментальність волелюбність

Аналогічне негативне ставлення виявляє ідеолог чинного націоналізму й до теорій, що заперечують творче насильство. Неодноразово у вісни- ківському дискурсі Донцов апелює до висловів опонентів: Чи не читали ми недавно в однім емігрантськім журналі: «...З двох воль сильніша є та, що вміє зробити по своєму без насильства» (Д. Д., Єд., що є:84); Читаємо в орґані одної нашої еліти: «...З двох воль сильнішою є та, що вміє зробити по свойому без насильства...» (Д. Д., М. і пр.:277).

Найприкрішим журналіст вважає той факт, що зазначені міркування не тільки не поодинокі, але й не випадкові. Вони експлікують ті концептуальні шпилі, які актуалізувала наявна тоді українська мовна ментальність. Дискурс «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника») рясніє негативними відгуками головного редактора щодо національної невиразності українців, їхньої схильності до служіння чужим державним ідеям тощо. Однією з причин культурно-ментальної нескон- денсованості українства патріарх українського націоналізму вважає ослаблену волю. «Брак віри і брак волі», - наголошує С. Кость, - для Д. Донцова було симптомом національної неповноцінності, духовного кастратства, роздвоєння душі» [5, с. 284]. На шпальтах ЛНВ відверто заявлена позиція публіциста: Досі в нас волю, щоб силу мати - заступається волею щоб жити спокійно і «сито», фільософією остаточної стабілізації... (Д. Д., Кр.вп.: 176); Атрофія думки, атрофія волі, атрофія почуття (Д. Д., Зр.амф.: 598); Брак власної думки і волі - створює серед них ту атмосферу єдиного фронту і взаїмної поблажли- вости... (Д. Д., Два ант.: 663) тощо.

Необхідної волі немає - що, на думку Донцова- вісниківця, симптоматично - в українських політиків першої ланки. Він пише: В офіціяльнім українськім таборі не чутно сеї волі (Д. Д., Шат.мал. : 274); Інакше кажучи: єдиний момент - «волю спільно щось робити» - який творив націю, вязав її в цілість, окрему від інших, - якраз той момент ігнорували наші політики... (Д. Д., Аґ.больш.: 690); Це є та «центральна воля», що бракує нам, це є те, чого відрухово шукає молодь, і чого їй не дають сучасні наші Зевси Олімпійські (Д. Д., Бор. за м.: 722).

Утім, у світоглядно-ідеологічній матриці, яка лежить в основі різних сфер духовної і практичної діяльності українців від мистецтва до політики, воля наявна. Її мали давні українці, тому вона складає одну з концептуальних вершин праукра- їнської мовної ментальності. Однак довгі століття бездержавності здійснили вкрай негативний вплив на морально-психологічний стан українського етносу. Так, в інтелігентському середовищі був сформований комплекс меншовартості. С. Кость підкреслює, що Донцов-публіцист першим звернув увагу на цей факт як на одну з головних причин поразки визвольних змагань [236, с. 225-226]. Разом із тим головний вісниківець акцентує геній Т. Шевченка, який зумів зберегти споконвічні українські ментальні домінанти: «...Ся його (Т. Шевченка - Л.С.) «фавстівська» фільософія вічної напружености, вічного горіння, упоєння чином, рухом... помогла перемогти той «безлад волі», на який терпів його і терпить наш вік...» (Д. Д., Пам.в.в.:74).

Закликаючи українців плекати вольові якості характеру, вісниківський редактор параметризує головні вияви рекламованої волі. Розглянемо їх.

Насолода ризиком кореспондує, наприклад, у таких фрагментах дискурсу ЛНВ: ...Так само у Емі Лявел, яка проповідує рух і авантуру, бо лише на сьому полі воля може розгорнутися широко і вільно (Д. Д., Д.ам.:366); Воля европей- ської людини жене її на змагання з тим більшим завзяттям, чим більше безнадійною видається ситуація (Д. Д., Укр.уас.: 142).

Героїзм, що проповідується в таких вісни- ківських інтекстах, як: Ні нарікання, ні розпачи,.. лише - стриманість, певність себе і сильна воля перед обличчям мертвої природи і живого ворога... (Д. Д., Н.літ.ґ.: 69); Воля японця потрафить зважитися на найвищу посвяту, коли сього вимагає честь або коли се корисно країні (Д. Д., Коли вм.лєґ.: 299).

Жадоба панування, яка іррадіює через весь «Літературно-Науковий Вістник» («Вістник»): ...Як в усі переломові епохи, доконується сей здвиг невеличкою групкою, що непохитно вірить в своє післанництво і яка, не числючись з иншими, накидає свою волю і свою ідею нації (Д. Д., До ост.п.: 165); ...Свою амбіцію добачали (провідники - Л.С.) не в тім, щоби за масою шкандибати, лише, щоби її вести; щоб рішати часом проти волі і пасивного загалу... (Д. Д., М. і пр.: 265).

Такі головні вияви донцовської «волі до життя», яку журналіст, своєрідно модифікувавши, запозичив в А. Шопенгауера. На противагу іншим дослідникам Г. Васькович твердить, що Д. Донцов не повністю перейняв філософську теоретико-піз- навальну систему Шопенгауера. В ученні німецького філософа розгляданий концепт символізує душу, яка одночасно являє собою принцип світу і першопричину буття, а в ідеолога українського націоналізму воля - це лише суть душі. Д. Донцов, політик і публіцист, ґрунтує свою концепцію не лише на волі як метафізичній основі світу, а на душі як конституенті буття, що його можна дослідити феноменологічно [1, с. 122]. Ототожнення «волі до життя» Шопенгауера й «волі до влади» Ніцше, яке визнається більшістю дослідників помилковим, на думку М. Сосновського, спричинене особливостями комунікативної стратегії Донцова, який таким чином намагався звільнити свою волюнтаристичну ідеологію від шопенгауе- рівського песимізму [12, с. 269]. Свідчення цього знаходимо й у дискурсі «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника»): Чом не засвоїти нам особливо одної з тих старих чеснот, почуття гумору? Ціла фільософія життя міститься в тім почуттю, яка позволяє поконати життя або його перетравити. У нас се почуття щезло. Любимо ми плавитися в журбі, апстеозувати терпіння, є ми поважні мов на похоронній процесії: в політиці, на забавах, в «веселих» фелєтонах. Емерсон каже, що добрий гумор і веселість є прикметою героїзму... «Велика воля не знижується до того, щоб робити щось поважно, все мусить бути веселе, мов спів канарка» (Д. Д., Н. і В.: 254). Такий гумор притаманний і самому Д. Донцову, пор. хоча б: А vulgus - як відомо - vuit decipi, має плєбейську ментальність, бажання позбутися власної волі, бути веденим, бажання, - не самому випити (бо це припускає почуття відпо- відальности), а щоб тебе «звязали і в рот горілки наляли»... (Д. Д., Бол.дем.: 932).

Донцовознавці зауважують в аналізованих дискурсах також ототожнення між волею та експансією. Причому Д. Донцов збагачує узуальне значення лексеми «експансія» («1. Розширення сфери панування монополістичних об'єднань або держав, що здійснюється як економічними, так і неекономічними методами... 2. Розширення, розповсюдження чогось за межі яких-небудь початкових ареалів» [11, с. 340]) семантичним нюансом заперечення волі до життя в інших [13, с. 112-113]. У вісниківському дискурсі це знаходить таке вираження: Націоналізм ставляє понад усе аґресивність, дух анексіонізму, волю мати і волю посідати, стремління до захвату, хоч би проти волі иншого (Д. Д., Аґ.одн.д.: 65); Експанзія! Ось ми й знайшли те слово, яким найкраще означити ту волю до життя, волю вийти геть поза дроти, - яка така хирлява в нас (Д. Д., Санс.: 150). Щодо цього аспекту донцовської ідеології Л. Павлюк справедливо зауважує: «Ідеологічно-семантична вакансія Д. Донцова пов'язана із зменшенням дефіциту наступальності і експансивності в українському психологічному типі» [7, с. 11-12].

Продовжуючи характеристику засобів вербалі- зації донцовської стратегії волюнтаризації української мовної ментальності, в подальшому плануємо розглянути інвентар лексем, семантично близьких базовій. Безсумнівно, публіцист враховував їх потенційні можливості пробудження державницьких устремлінь реципієнтів вісників- ського дискурсу. «..У постійному арсеналі журналістів, - пише Х. Дацишин, - які спеціалізуються на політичній тематиці, є слова і вислови, що дають змогу передавати інформацію «над текстом», привертати увагу, впливати на емоції, викликати у реципієнтів певні запрограмовані реакції» [2, с. 427]. Мовленнєве забезпечення переконання на шпальтах «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника»), за задумом його головного редактора, виконують слова «незалежність», «свобода», «сепаратизм», «суверенність» та їхні численні деривати. Крім спільної функції в комунікативній системі часопису, вони поєднані також кореляційними зв'язками з донцовською волею «як волею до чогось на відміну від волі від чогось» [8, с. 147].

Висновки

Таким чином, Дмитро Донцов уважав за необхідне здійснити волюнтаризацію української мовної ментальності. Цю журналістську стратегію, окрім іншого, вербально репрезентували лексеми з потенційними можливостями пробудження державницьких устремлінь реципієнтів. Багаторазова фіксація в дискурсі ЛНВісника аксіоназви «воля» закономірна: вона спричинена стремлінням журналіста до збагачення ментального тезаурусу українців лексикою волюнтаристичного характеру і в перспективі - спонукання їх до відповідних дій.

Список умовних скорочень

Д.Д., Ав.нас. - Донцов Д. Авіронове насіння. Вістник. 1937. Річник V. Том IV. Книжка 10. С. 731-755; Книжка 11. С. 803-830.

Д.Д., Аґ.больш. - Донцов Д. Аґонія большевизму і Еклєзіяст. Вістник. 1933. Річник І. Том III. Книжка 9. С. 673-694.

Д.Д., Аґ.одн.д. - Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік). Літературно-Науковий Вістник. 1924. Річник XXIII. Том LXXXII. Книжка I-IV. С. 56-67.

Д.Д., Бол.дем. - Донцов Д. Болячка демократизму. Вістник. 1933. Річник І. Том IV Книжка 12. С. 929-936.

Д.Д., Бор. за м. - Донцов Д. Боротьба за молодь. Літературно-Науковий Вістник. 1931. Річник ХХХ. Том СУІ. Книжка VII-VIII. С. 717-723.

Д.Д., В.Лєн. - Донцов Д. В. Лєнін. Літературно-Науковий Вістник. 1924. Річник ХХІІІ. Том LXXXII. Книжка I-IV. С. 322 -333.

Д.Д., Ґ.тр. - Донцов Д. Ґальванізатори трупів. Вістник. 1935. Річник III. Том III. Книжка 7-8. С. 592-611.

Д.Д., Д.ам. - Донцов Д. Дух американізму. Літературно-Науковий Вістник. 1929. Річник XXVIII. Том ХСШІ. Книжка IV. С. 357-371.

Д.Д., Два ант. - Донцов Д. Два антиподи (Шевченко і Драгоманов). Вістник. 1938. Річник VI. Том III. Книжка 9. С. 653-666.

Д.Д., До конс. - Донцов Д. До консолідації. Вістник. 1934. Річник II. Том II. Книжка 4. С. 301-307.

Д.Д., До ост.п. - Донцов Д. До останніх подій. Літературно-Науковий Вістник. 1925. Річник XXIV Том LXXXVII. Книжка VI. С.161-168.

Д.Д., Єд., що є - Донцов Д. Єдине, що є на потребу (Новорічні рефлєксії). Літературно-Науковий Вістник. 1930. Річник XXIX. Том СІ. Книжка І. С. 74-85.

Д.Д., Зг. в сім. - Донцов Д. «Згода в сімействі». Вістник. 1936. Річник IV. Том III. Книжка 7-8. С. 587-606.

Д.Д., Зр.амф. - Донцов Д. Зрада амфіктіонів. Вістник. 1938. Річник VI. Том III. Книжка 7-8. С. 591-599.

Д.Д., Коли вм.лєг. - Донцов Д. Коли вмирає лєґенда... (під Великдень). Вістник. 1936. Річник IV Том II. Книжка 4. С. 294-306.

Д.Д., Конфл. на Д.С. - Донцов Д. Конфлікт на Далекім Сході і український Коблєнц. Вістник. 1938. Річник VI. Том III. Книжка 9. С. 667-673.

Д.Д., Кр.вп. - Донцов Д. Крок вперед (До «літературного» спору). Літературно-Науковий Вістник. 1926. Річник ХХУ. Том ХСІ. Книжка Х. С. 167-183.

Д.Д., Мик.Мак. - Донцов Д. Микола Макіявель (1527-1927). Літературно-Науковий Вістник. 1927. Річник ХХУІ. Том ХСІУ Книжка Х. С. 169-183.

Д.Д., Між м. а к. - Донцов Д. Між молотом а ковалом. Вістник. 1938. Річник VI. Том II. Книжка 6. С. 371-386.

Д.Д., М. і пр. - Донцов Д. Маса і провід. Літературно-Науковий Вістник. 1930. Річник ХХІХ. Том СІ. Книжка ІІІ. С. 263-279; Книжка ІУ С. 331-351.

Д.Д., М.Хв. - Донцов Д. Микола Хвильовий. Вістник. 1933. Річник І. Том ІІІ. Книжка 7-8. С. 591-609.

Д.Д., Н.д. - Донцов Д. Невільники доктрини. Літературно-Науковий Вістник. 1928. Річник ХХУІІ. Том ХСУІІ. Книжка ІХ. С. 69-87.

Д.Д., Н. і В. - Донцов Д. Нині і Вчора. Літературно-Науковий Вістник. 1931. Річник ХХХ. Том СУ. Книжка ІІІ. С. 239-255.

Д.Д., Н.літ.ґ. - Донцов Д. Наше літературне ґетто. Літературно-Науковий Вістник. 1932. Річник ХХХІ. Том СУПІ. Книжка І. С. 68-84.

Д.Д., Пам.в.в. - Донцов Д. Памяти великого вигнанця (До 65 роковин смерти Т.Шевченка). Літературно-Науковий Вістник. 1926. Річник ХХУ Том ХС. Книжка V С. 66-74.

Д.Д., Персп. - Донцов Д. Перспективи (по 25 травня 1926). Вістник. 1936. Річник ІУ. Том ІІ. Книжка 6. С. 452-469.

Д.Д., П.лєґ. - Донцов Д. Переяславська лєґенда. Літературно-Науковий Вістник. 1929. Річник ХХУІІІ. Том ХСМІІ. Книжка ІІІ. С. 275-278.

Д.Д., По тр.іл. - Донцов Д. По трупах ілюзій. Вістник. 1934. Річник ІІ. Том І. Книжка 1. С. 65-69.

Д.Д., Про бар. і бар. - Донцов Д. Про баронів середновічя і баранів з байки. Вістник. 1936. Річник ІУ. Том 1. Книжка 1. С. 50-66.

Д.Д., Санс. - Донцов Д. Сансара. Літературно-Науковий Вістник. 1928. Річник ХХУІІ. Том ХУ. Книжка ІІ. С. 149-158.

Д.Д., Санчо-Панца - Донцов Д. Санчо-Панца в нашій дійсності. Вістник. 1934. Річник ІІ. Том ІІІ. Книжка 7-8. С. 575-601.

Д.Д., Сов.мол. і ми - Донцов Д. Совітська молодь і ми. Вістник. 1933. Річник І. Том І. Книжка 1. С. 17-32.

Д.Д., 1937 - Донцов Д. 1937. Літературно-Науковий Вістник. 1937. Річник У. Том І. Книжка І. С. 54-66.

Д.Д., Укр. vac. - Донцов Д. Українське vacuum і рідна колтунерія. Вістник. 1934. Річник ІІ. Том І. Книжка 2. С. 137-146.

Д.Д., Ф. і Ф. - Донцов Д. Фош і «Фошісти». Літературно-Науковий Вістник. 1929. Річник ХХУІІІ. Том ХСІХ. Книжка У. С. 452-458.

Д.Д., Шат.мал. - Донцов Д. «Шатость малоросійская». Літературно-Науковий Вістник. 1927. Річник ХХУІ. Том ХСІІ. Книжка ІІІ. С. 265-275.

Д.Д., Ще про «П.» і «А.» - Донцов Д. Ще про «Пилипа» і «Атенців». Літературно-Науковий Вістник. 1930. Річник ХХІХ. Том СІІ. Книжка УІ. С. 559-569.

Д.Д., Що т.нац. - Донцов Д. Що таке нація? Вістник. 1937. Річник У. Том ІІ. Книжка 5. С. 354-360.

Д.Д., Що т.»укр.» Укр. - Донцов Д. Що таке «українізація» України? (трохи соціольоґії). Літературно- Науковий Вістник. 1929. Річник ХхУііі. Том ХСХ. Книжка ХІІ. С. 1097-1111.

Д.Д., Bell.s.c. - Донцов Д. Bellua sine capite (З нагоди пятилітніх роковин проголошення незалежности України). Літературно-Науковий Вістник. 1923. Річник ХХІІ. Том LXXIX. Книжка І. С. 58-71.

Список літератури

1. Васькович Г. Національна ідеологія Донцова. Дві концепції української політичної думки. В'ячеслав Липинський - Дмитро Донцов. Б.м., 1990. С. 121-141.

2. Дацишин X. Політична метафора в індивідуальній мовотворчості журналіста. Вісник Львівського ун-ту. Серія журналістики. 2004. Вип. 25. С. 427-433.

3. Дорожинський П. Дмитро Донцов - критика деяких його поглядів на націоналізм (Дмитро Донцов і організований український націоналізм). ОУН: минуле і майбуття : збірник / відп. редактор С. Таран, відп. за випуск Н. Караванська. Київ : Фундація ім. О. Ольжича, 1993. С. 203-212.

4. Жижко С. Нація як спільнота. Київ : Дніпро, 2008. 808 с.

5. Кость С. А. Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування). Львів : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. 514 с.

6. Манакін В. М. Мовна енергетика й соціальні комунікації. Наукові записки Інституту журналістики. 2011. Т. 42. Січень-березень. С. 98-102.

7. Павлюк Л. С. Структурно-семантична організація полемічно-дискусійного дискурсу (За матеріалами української політичної публіцистики першої пол. ХХ ст.) : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.08. Київ, 1996. 19 с.

8. Павлюк Л. С. Структурно-семантична організація полемічно-дискусійного дискурсу (За матеріалами української політичної публіцистики першої пол. ХХ ст.) : дис. ... канд. філол. наук : 10.01.08. Київ, 1996. 162 с.

9. Різун В. В., Непийвода Н. Ф., Корнєєв В. М. Лінгвістика впливу : монографія. Київ : Видавничо- поліграфічний центр «Київський університет», 2005. 148 с.

10. Сайко О. Мова і нація: філософський та психологічний аспекти. Вісник Львівського ун-ту. Серія журналістики. 2004. Вип. 25. С. 488-491.

11. Словник іншомовних слів: 23000 слів та термінологічних словосполучень / уклад. Л. О. Пустовіт та ін. Київ : Довіра, 2000. 1018 с.

12. Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет: З історії розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк; Торонто : Trident International, Inc., 1974. 419 с.

13. Шліхта І. В. Дмитро Донцов як ідеолог і теоретик українського націоналізму : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01. Київ, 2005. 263 с.

Размещено на Allbest.ru