Історико-етнолінгвістичні витоки формування топоніміки Північної Донеччини як частини території Слобожанщини

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

ВСП «Донбаський аграрний фаховий коледж ЛНАУ»

Історико-етнолінгвістичні витоки формування топоніміки Північної Донеччини як частини території Слобожанщини

Усова Н.О., викладач

Анотація

У статті досліджено етнолінгвістичні витоки формування топоніміки північної Донеччини, її регіональні особливості; виявлено, що чимало таких мовних одиниць є тюркськими за походженням; з'ясовано, що топонімні номінації цієї частини Слобожанщини є архаїчним й усталеним прошарком лексики, де «законсервовано» цілісну лінгвоетногеографічну історію аналізованих теренів.

Етнолінгвістичне вивчення цього краю, за умови комплексного наукового підходу із залученням етнологічної та мовознавчої інформації, уможливить спростування тверджень деяких сучасних політиків і фальсифікаторів щодо формування території метафоричного Дикого поля як регіону, начебто розпочатого лише в XVII ст. під контролем Московії. Топоніміка вирізняється здатністю «консервувати» цілісну лінгвогеографічну історію відповідних теренів, що може посприяти вирішенню численних питань української етнології, слов'янської етимології, етнонімії тощо.

Кожен етнос, проживаючи тривалий час на певній місцевості, номінував власні поселення, річки, озера, урочища тощо з притаманною лише йому мотивацією. Племена й народності зазвичай не послуговувалися чужою топонімікою. Вочевидь, нові народності, що приходили на місце колишніх, не завжди сприймали незрозумілі та незвичні назви й переважно змінювали їх. Якщо ж вони були близькими чи співіснували певний час або ж витіснення відбувалося поступово, то прибульці встигали звикнути до вже наявних топонімів. Географічні назви (принаймні більша їх частина) північної Донеччини не змінювалася впродовж століть.

У статті досліджено походження таких топонімів: гідронімів Тор, Макатиха, Гола Долина, Сіверський Донець, Казенний Торець; ойконімів, похідних від гідроніма Тор (с. Красноторівка, с. Верхньоторецьке, с. Торецьке, м. Краматорськ), мотивацію назви с. Маяки, ороніма Карачун. У топонімних номінаціях північної Донеччини зафіксовано не лише інформацію про певну місцевість, а й історичні, етногеографічні, культурні й ментальні ознаки народностей, які тут проживали. Гідроніми досліджуваного регіону вирізняються усталеною граматичною формою, семантикою і, насамперед, мотивованістю.

Ключові слова: топонім, гідронім, ойконім, оронім, топонімна метонімія, етнонім.

Annotation

Historical and ethnolinguistic origins of formation of toponymics of the northern Donetsk region as a part of the territory of Slobozhanshchyna

Usova N.O., Teacher of Ukrainian Language and Literature, SSU «Donbas Agrarian Professional College of LNAU», Illinivka, Kostiantynivka district, Ukraine

The author investigates the ethnolinguistic origins of the formation of toponymy of the northern Donetsk region, its regional features; it was found that many such language units are of Turkic origin; It was found out that the toponymic nominations of this part of Slobozhanshchyna are an archaic and established layer of vocabulary, where the integral linguistic and ethnographic history of the analyzed areas is ««preserved».

The origin of the following toponyms is investigated in the article: hydronyms of Thor, Makatykha, Hola Dolyna, Seversky Donets, Kazenny Torets; oikonyms derived from the hydronym Tor (village of Krasnotorivka, village of Verkhnotoretske, village of Toretske, city of Kramatorsk), the motivation of the name village of Maiaky, oronym of Karachun. In the toponymic nominations of the northern Donetsk region, not only information about a certain locality is recorded, but also historical, ethnogeographical, cultural and mental features of the nationalities that lived here. Hydronyms of the studied region are distinguished by an established grammatical form, semantics and, above all, motivation.

Keywords: toponym, hydronym, oikonym, oronym, toponymic metonymy, ethnonym.

Постановка проблеми

Надзвичайно актуальним є різноаспектне осмислення культурно-історичних формацій північної Донеччини як частини території Слобожанщини, особливості якої формувалися на стику міграційних потоків, перетину східних і західних впливів і традицій, культурного взаємовпливу, а на сьогодні - міждержавних і міжетнічних зіткнень.

Історико-етнографічне й етнолінгвістичне вивчення цього краю, за умови комплексного наукового підходу із залученням етнологічної та мовознавчої інформації, уможливить спростування тверджень деяких сучасних політиків і фальсифікаторів щодо формування території метафоричного Дикого поля як регіону, начебто розпочатого лише в XVII ст. під контролем Московії. Топоніміка вирізняється здатністю «консервувати» цілісну лінгвогеографічну історію відповідних теренів, що може посприяти вирішенню численних питань української етнології, слов'янської етимології, етнонімії тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасні топонімічні студії переважно виконані на матеріалі, зібраному в Західній Україні (В. Бицко, Л. Білінська, Н. Вебер, О. Галай, Х. Зикань, Л. Костик, О. Проць, Н. Сокіл та інші) і Центральній Україні (О. Василик, О. Заїчковська, Ю. Кравченко, Р. Ляшенко, Н. Павликівська та інші). Значно рідше трапляються комплексні дослідження, присвячені аналізу топонімів північної Донеччини (М. Гетманець, П. Лавров, Є. Отін, В. Скрипник, Є. Ткаченко). Результати таких розвідок не лише виявляють особливості територіальних утворень, а й визначають загальні тенденції їх формування. На сьогодні постає нагальна потреба не лише дослідити те, що притаманне слобожанам, а й зберегти його для прийдешніх поколінь, аби віковічні набутки не було зневільовано.

Метою статті є аналіз регіональної особливості найменувань географічних об'єктів північної Донеччини (зокрема ойконімів і гідронімів). Досягнення зазначеної мети передбачає реалізацію таких завдань:

1) простежити зв'язок топонімної системи досліджуваної місцевості з її історичним минулим і географічним положенням;

2) дослідити способи й засоби творення аналізованих топонімів.

Виклад основного матеріалу

етнолінгвістичний топоніміка північний донеччина

На думку Н. Ананьєвої, лексичний фонд, де переважають саме найменування природних реалій, відбиває соціально психологічний факт концентрації уваги первісної людини на явищах довкілля, від якого вона залежала [1, с. 270]. Регіональна особливість найменувань географічних об'єктів полягає, насамперед, у вербальному відбитті природних умов відповідного регіону. Важливу роль у формуванні та функціонуванні топонімної системи відіграє об'єктивний чинник. Як зазначає О. Михальчук, саме «особливість географічного середовища зумовлює розгалуження лексико-семантичних ознак для позначення в мові географічних понять» [6, с. 30].

Кожен етнос, проживаючи тривалий час на певній місцевості, номінував власні поселення, річки, озера, урочища тощо з притаманною лише йому мотивацією. Племена й народності зазвичай не послуговувалися чужою топонімікою. Вочевидь, нові народності, що приходили на місце колишніх, не завжди сприймали незрозумілі та незвичні назви й переважно змінювали їх. Якщо ж вони були близькими чи співіснували певний час або ж витіснення відбувалося поступово, то прибульці встигали звикнути до вже наявних топонімів. Наприклад, гідроніми Дон і Донець збереглися ще від часів скіфів, яких змінили алани й іранськомовні племена сарматського походження. Як зауважує Є. Ткаченко, «такі номінації виявляють досить прозору ім'яутворювальну функцію внаслідок дії топонімної метонімії (контактного переносу назв за суміжністю) та явища іррадіації як її різновиду» [12, с. 58].

Топоніміка (принаймні більша частина) північної Донеччини не змінювалася впродовж століть. Зокрема гідронім Тор уперше зафіксовано в літописній оповіді про похід на половців у 1185 р. князя Ігоря Святославовича. На цій річці знаходилося зимовище (вежі) найвпливовішого хана донських половців - Кобяка. Саме в цій місцевості археологи виявили найбільшу кількість їхніх кам'яних статуй. За свідченнями Іпатієвського літопису, на річці Тор (протікає територією сучасного Слов'янська, впадає в основну притоку Дону - Сіверський Донець) після поразки на річці Каялі (нинішній Макатисі) у полоні половців перебував князь Ігор [10, с. 45].

Пояснюють семантику гідроніма Тор на підставі як слов'янських, так і неслов'янських мов. На думку П. Ваденюка, зазначений онім співвіднесений зі слов'янським коренем -тор - (у словах торний, проторити тощо), який має семантику руху» [3, с. 28]. М. Фасмер вважає, що номени тор - прокладена дорога й торний - гладкий, рівний (українською тор - колія) мотивують зазначений топонім. А у віддаленій етимологічній ретроспективі з праслов'янським дієсловом *terti - терти мотиватором у такому разі може бути швидка течія, що розмиває береги («тертя» води об них), спричиняє шум води [14, с. 129]. Проте чимало науковців заперечують слов'янську етимологію, оскільки Тор у XII ст. знаходився далеко від південноруських поселень. Назвати саме так річку могло лише постійне населення. Логічним є тюрське походження, що й засвідчує багато хто з етимологів. Річка ця протікала територією, залюдненою східним об'єднанням половців, а до них тут жили інші тюркські племена. На думку М. Сумцова, гідронім мотивовано етнонімом торки, які разом з іншими кочовими племенами тюркських народностей жили в південному степу ще до ІХ ст. [2, с. 123], а в середині ХІ ст. перекочували в причорноморські степи. Номінація торки (у літописах - търци) з тюркської означає сила, влада. Торки - це союз племен каратулів, узів (гузів), ковуїв, берендеїв, конничів, турпіїв. У Х - ХІІ ст. ці племена були союзниками руських князів у боротьбі з печенігами й половцями.

Відомою є думка, що твірною основою гідроніма є тюркський прикметник тар (тор) - вузький, тісний, тонкий чи дієслова тар - звужуватися. У значенні вузький лексему тар запаспортизовано і в половецькій мові, а тор - у куманському половецькому діалекті. Таку назву ця притока Сіверського Дінця, можливо, отримала тому, що в половецькій гідронімії Подінців'я власне Донець могло мати назву, не збережену в значенні широка (ріка). Гідронім іранського (скіфського) походження Дон, знаний у слов'ян, міг бути відсутнім у половецькій топоніміці. Мотивований у значенні вузький він, мабуть, тому, що річка була вузькою порівняно з якоюсь іншою, розташованою недалеко водоймою, імовірно з Доном [8, с. 57]. На думку Є. Отіна, первинний онім Тар, напевно, був складником етноніма тарголове (множина), зафіксованого в Іпатієвському літописі: «Игоря же бяхуть яли Тарголове мужь именемь Чилбоук...». Тарголове (Н. в. мн.) із флексією -ове - це назва якогось племені із союзу східних половців, які кочували берегом річки Таргол (з татарської тар - вузька й гол- ріка). При засвоєнні слов'янами нечіткого половецького Тар з лабіалізованим а могло відбутися наближення до о, тобто Тор [9, с.138]. Знаною є думка, що Тор мав ще іншу назву з основою сал (саль -, сол-). Імовірно, це був слов'янський варіант, Салница чи Сольниця трапляється в Іпатієвському літописі [10, с. 53].

Раніше було досить поширеним явищем номінувати урочища, відповідно й поселення, які на них виникали, на підставі гідроніма. Так, знаною є назва урочища Тор (біля річки Тор), де знаходилися Торські соляні озера. На місці зазначеного урочища виникло поселення Тор (Соляний). Хоч у 1784 р. перейменоване на Слов'янськ, проте ще в кінці XVIII-XIX ст. фортецю Слов'янськ неофіційно продовжували називати Тором. Отже, ойконім Тор утворився завдяки топонімній метонімії без словотвірного дооформлення нової географічної назви. Пізніше відбулося розподібнення гідроніма й ойконіма завдяки додаванню до першого суфікса -ець. Аби запобігти омонімії, давня форма Тор із часом закріплюється як назва міста й урочища, а ріку починають номінувати Торцем, і її вже не сприймали як похідну від Тору (як і Донець від Дону). Аналогічне явище дисиміляції омонімних гідронімів та ойконімів, утворених унаслідок контактного переносу наявне в топоніміці Слобожанщини, зокрема Ізюм - р. Ізюмець (раніше р. Ізюм); Орел - Орлик (раніше р. Орел), Бахмут - р. Бахмутка (раніше р. Бахмут) тощо.

У кінці XVI - першої половини XVIII ст. ще було збережено давню назву, яку десь у середині століття ускладнено диференційним означенням Казенний + Торець. Такий гідронім почав функціонувати відтоді, коли після розв'язання суперечки між слобідськими й донськими козаками за володіння соляними промислами Петро І їх віддав «на користь казни», тому цю частину басейну ріки почали номінувати Казенним Торцем, а пізніше й усю річку. У текстовому описі «Книга Большому чертежу» Тор називали Тор (як праву притоку Сіверського Дінця), а ту, що в неї впадала, називали Торцем, тобто маленьким Тором (сучасний Сухий Торець).

Давня основа гідроніма Тор була підґрунтям номінування кількох сучасних населених пунктів, розташованих у поймі річки, зокрема селища Красноторівка, Верхньоторецьке, село Торецьке, місто Краматорськ тощо. Твірну основу останнього ойконіма утворено від словосполучення крома Торова (імовірно мотивоване назвою урочища). Крома Торская, тобто кордон по річці Тор, торська межа. У розмовному російському мовленні лексема крома (літер. кромка) має семантику кінець, межа, кордон: українською - стіна (перегородка). Тор раніше часто був орієнтиром виокремлення кордонів Російської держави в кінці XVII - початку XVIII ст., зокрема Ізюмське укріплення для захисту від кримських татар соляних промислів на річці Тор, а також Святогірського монастиря та Маяцького містечка, розташованих праворуч на кримському боці Сіверського Дінця. Дон і Донець номінували скіфи або їхні нащадки - алани - іранськомовні племена сарматського походження. Вони будь-яку рухому воду, зокрема й річки, називали дон, а вже слов'янські етноси додали суфікс -ець, тобто Донець - це малий Дон, який вище від Азова впадає у великий Дон.

Як засвідчують археологічні матеріали, значна частина басейну Сіверського Дінця була вже залюднена до кінця палеоліту, зокрема добре знаною є Минієвська стоянка недалеко від села Богородичного Слов'янського району, що належить до Мадленської епохи палеоліту.

За часів енеоліту відбулося культурне відокремлення басейну Сіверського Дінця від Центральної України. Якщо в басейнах Дніпра, Ворскли й на північному сході розвивалася трипільська культура (переважно землеробська), то в басейні Сіверського Дінця - давньоямна (переважно скотарська). Від VII ст. до н.е. (бронзова доба) увесь басейн Сіверського Дінця був скіфською територією [5].

Гідронімне означення Сіверський походить від назви слов'янського племені сіверян (сівери), на землях яких брала початок ріка. Сіверяни - один зі східнослов'янських племенних союзів, який у другій половині ІХ ст. разом з полянами утворили Київську Русь. Від лексеми сіверяни походить і назва Сіверського князівства [13, с. 153]. Етнонім є похідним від старослов'янського апелятива съвєръ. М. Фасмер залучив до реєстру словника топонім Съвєръ з таким поясненням: «...область племені сіверян...недалеко від Чернігова...» [14, с. 589]. Отже, хоронім Сіверська земля є твірною основою гідронімного означення. Від XVI-XVII ст. заселення басейну Сіверського Дінця відбувалося переважно під контролем російської влади. До XVIII ст. ріка відігравала роль захисної лінії від кочівників з південного сходу. Кожне місто, засноване біля цієї водойми, повинне було будувати захисні споруди за планами, затвердженими в Москві. Після завоювання Криму захисна функція річки послабилася, важливішими стали економічні проблеми, зокрема спорудження водяних млинів. Млинові греблі остаточно призвели до припинення судноплавства на Сіверському Дінці.

На правому березі Сіверського Дінця розташовані Святі гори (історична назва узвишшя з крейдових відкладів), документальну інформацію про які датовано в руських літописах, зокрема Львівському (1547 р.) і Лебедівському (1554 р.). Гори названі Святими, тому що в них здавна в крейдових печерах-келіях селилися монахи, а пізніше виник і монастир, який слугував також фортецею. «Першу документальну звістку про Святогірський монастир, - як зазначає Д. Багалій, - ми маємо в 1624 р., коли ігумен Симеон з братією отримав царську грамоту і ругу в Бєлгороді» [2, с. 36]. Засновниками монастиря, імовірно, були українські ченці з-за Дніпра або Гетьманщини. Територію навколо Святих гір називали Святогір'ям, а сформований у ХХ ст. санаторний комплекс - Святогірським. З огляду на те, що курорт у 1964 р. набув статусу міста районного підпорядкування (Слов'янська), його перейменували на Слов'яногірськ. Компонент - гірськ міг бути мотивованим як лексемою гора (гори), так і город (зрусифікований варіант). Наразі було створено гибрідний ойконім, своєрідний «пам'ятник» епохи постійних ідеологізованих перейменувань і «топонімного волюнтаризму». У «Топонімічному словнику-довіднику Української РСР» за редакцією М. Янка представлено некоректну етимологію ойконіма: «Місто на Слов'янських горах» (с. 136), оскільки жодних «слов'янських» гір у цій місцевості ніколи не було. У 2003 р. місту було повернено історично вмотивовану назву Святогірськ, а монастирю надано статус Лаври.

Отже, словотвірна модель, за якою відбулося продукування назви міста, є поширеною в топоніміці регіону. Двослівний ойконім, транстопонімізуючись, зазнав структурних змін (втрати флексії, яку замінено на інтерфікс), а потім способом основоскладання, який супроводжує суфіксальна деривація (додаванням продуктивного у слов'янській ойконімії суфікса -к-), утворена композитна топонімна лексема: Святі гори - Святогірськ, аналогічно Сіверський Донець - Сіверодонецьк; Сухий Ізюмець - Сухоізюмецьк, Верхній Торець - Верхньоторецьк тощо.

Значна кількість назв міст і сіл утворена внаслідок топонімної метонімії. Зокрема ойконім Макатиха утворено від назви річки, на березі якої воно розташоване. Не зовсім з'ясованою є етимологія гідроніма. Знані кілька версій:

1) у тюрській мові лексема макати (макатир) має семантику богатир (велетень), герой. На думку М. Гетманця, тюрський номен Макати разом з іменником жіночого роду річка утворили назву Макатиха [4, с. 28];

2) лінгвісти констатують, що кочівники номінували ріки іменами ханів, тому Макатиха може бути мотивована ім'ям Макатир (Бохатур), оскільки в басейні річок Тор і майже вже пересохлої сучасної Макатихи (давньої Каяли) під час археологічних розкопок було виявлено неабияку кількість половецьких поховань, зокрема й ханських, і кам'яних статуй, які, можливо, і є тими богатирями-героями, спорудженими на берегах Макатихи.

На думку дослідників, поразки князь Ігор зазнав саме на річці Каялі. Уперше ріки Гола Долина й Макатиха, як місце битви русичів з половцями, були оприлюднені відомим археологом- краєзнавцем М. Сибилєвим у 1943 р. На підставі історичних, географічних, лінгвістичних й археологічних досліджень доведено, що події «Слова...» відбувалися між Ізюмом і Слов'янськом, а річка Сюурлій - це сучасна Гола Долина (Сюурлій з тюрської - вода, яка розливається, ллється, що відповідає гідроніму Гола Долина), а Макатиха - це колишня Каяла. На думку Є. Отіна, внутрішня форма Каяла досить звичайна щодо тюркської гідронімії, «ординарна» (від kaja - скеля, kajaly - скелистий) [10, с. 46]. Гідрологи довели, що на берегах Макатихи ще на початку ХХ ст. були скелі, які мешканці зруйнували в процесі господарської діяльності. Наразі, матеріали гідрології, військової історії, археології, лінгвістики вможливлюють уподібнення Каяли із сучасною Макатихою. Отже, гідроніми Тор і Донець зберегли давні назви, а Сюурлій і Каяла - ні, чому, вірогідно, посприяли монголо-татари.

Найменування урочища Маяк (Маяцьке) є мотиватором ойконіма Маяки (славнозвісного Маяцького городища - демонстранта давньої культури, стародавнього зруйнованого поселення). Назва урочища на правому березі Сіверського Дінця походить від апелятива маяк - «сторожева варта», де знаходилося певне пристосування для передачі сигналів небезпеки завдяки певним знакам: розмахуванню, качанню чогось, маянню-махам руками, маяком, за допомогою вогню, диму тощо» [10, с. 55]. У документах 60-х років XVII ст. трапляється інформація про урочище Маяк і Маяцьке озеро, біля якого було наказано побудувати містечко - укріплене поселення (фортецю) [2, с. 131]. Пізніше топонім Маяцьке містечко зазнав структурно-граматичних ойконімних змін: зрощення в одне слово - універсалізація, полегшена тим, що ойконім Маяк утворено завдяки метонімії та додаванню закінчення множини як словотвірного засобу: Маяцьке містечко - Маяки. Такий процес завершився рухомим наголосом (з останнього складу на перший), унаслідок чого відбулося розподібнення з відповідним апелятивом.

Серед найстійкіших до перейменування виявилися гідроніми й ороніми Слов'янська, зокрема такою словоформою є назва гори Карачун, біля підніжжя якої протікає Сухий Торець. Усі науковці одностайні щодо тюркського походження зазначеної власної назви, а семантику потрактовують по-різному:

1. Карачун походить від караучі - той, хто дивиться вперед, дозорний [11, с. 24];

2. Караджун означає чорний сокіл. Буквосполучення дж у народному мовленні замінили на ч [7, с.18];

3. Поширеною є версія, за якою перекладають назву гори як «чорна смерть», саме таку версію відбито і в легендах. Цей топонім мотивовано, імовірно, тим, що зручне розташування гори допомагало першим поселенцям захищатися від ворогів. Пізніше на горі перебували козацькі дозори.

Висновки

Топоніміка північної Донеччини є архаїчним й усталеним пластом лексики, де зафіксовано не лише інформацію про певну місцевість, а й історичні, етногеографічні, культурні й ментальні ознаки народностей, які тут проживали. За походженням така тематична група належить до найдавніших прошарків. Гідроніми досліджуваного регіону вирізняються усталеною граматичною формою, семантикою і, насамперед, мотивованістю. Значна кількість таких мовних одиниць є тюрськими за походженням.

Вважаємо перспективними етнолінгвістичні регіональні дослідження топонімів окресленої території, вони посприяють подальшому вивченню ономастикону України.

Література

1. Ананьева Н.Е. История и диалектология польского языка: Москва: Изд-во МГУ, 1994. 301 с.

2. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Харків: Дельта, 1990. 256 с.

3. Ваденюк П.Е. Где нужно искать ту реку...? / [у кн.: Труды третьего археологического съезда в России]. Т ІІ. Київ, 1878. 79 с.

4. Гетманец М.Ф. Тайна реки Каялы («Слово о полку Игореве»). Харьков, 1982. 132 с.

5. Лавров П.І. Історія Південно-Східної України. Київ: МП «Слово», 1992. 299 с.

6. Михальчук О.І. Географічна термінологія в мікротопонімії Підгір'я. Мовознавство. 1997. № 2-3. С. 29-35.

7. Овчаренко І.М. Слов'янський сокіл. Донецьк, 2004. 56 с.

8. Отин Е.С. Дон и Донец. Восточноукраинский лингвистический сборник. Донецк: ДонГУ, 1994. Вып. 1. С. 55-62.

9. Отин Е.С. Избранные работы. Донецк: Донеччина, 1997. 470 с.

10. Отин Е.С. Из топонимии Славянского района. Слово и время: сборник научно-методических статей в честь профессора

О.Е. Ольшанского. Славянск: СГПИ, 1997. С. 41-57.

11. Скрипник В. Нариси з історії міста-курорту. Слов'янськ: ТОВ “Видавництво «Друкарський двір»”, 2015. 87 с.

12. Ткаченко Е.Н. Взаимодействие гидронимов и ойконимов (в бассейне реки Казенный Торец). Філологічні студії. Донецьк: ДонДУ, 2003. С. 58-62.

13. Українська радянська енциклопедія. Київ: Гл. ред. УРЕ, 1963. Т. 13. 563 с.

14. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: в 4 т. Москва: Прогресс, 1987. Т. 3. 831 с.

References

1. Anan'eva N.E. Istorija i dialektologija pol'skogo jazyka: Moskva: Izd-vo MGU, 1994. 301 s.

2. Bahalii D.I. Istoriia Slobidskoi Ukrainy. Kharkiv: Delta, 1990. 256 s.

3. Vadenjuk P.E. Gde nuzhno iskat' tu reku...? / [u kn.: Trudy tret'ego arheologicheskogo s"ezda v Rossii]. T ІІ. Kii'v, 1878. 79 s.

4. Getmanec M.F. Tajna reki Kajaly («Slovo o polku Igoreve»). Har'kov, 1982. 132 s.

5. Lavrov P.I. Istoriia Pivdenno-Skhidnoi Ukrainy. Kyiv: «Slovo», 1992. 299 s.

6. Mykhalchuk O.I. Heohrafichna terminolohiia v mikrotoponimii Pidhir'ia. Movoznavstvo. 1997. №2-3. S. 29-35.

7. Ovcharenko I.M. Slov'ianskyi sokil. Donetsk, 2004. 56 s.

8. Otin E.S. Don i Donec. Vostochnoukrainskij lingvisticheskij sbornik. Doneck: DonGU, 1994. Vyp. 1. S. 55-62.

9. Otin E.S. Izbrannye raboty. Doneck: Donechchina, 1997. 470 s.

10. Otin E.S. Iz toponimii Slavjanskogo rajona. Slovo i vremja: sbornik nauchno-metodicheskih statej v chest' professora O.E. Ol'shanskogo. Slavjansk: SGPI, 1997. S. 41-57.

11. Skrypnyk V. Narysy z istorii mista-kurortu. Slov'iansk: TOV “Vydavnytstvo «Drukarskyi dvir»”, 2015. 87 s.

12. Tkachenko E.N. Vzaimodejstvie gidronimov i ojkonimov (v bassejne reki Kazennyj Torec). Filologichni studi'i'. Donec'k: DonDU, 2003. S. 58-62.

13. Ukrainska radianska entsyklopediia. Kyiv: Hol. red. URE, 1963. T.13. 563 s.

14. Fasmer M. Jetimologicheskij slovar' russkogo jazyka: v 4 t. Moskva: Progress, 1987. T. 3. 831 s.

Размещено на allbest.ru