Граматичні ідеї О. Синявського та С. Смеречинського як цінне джерело пізнання української мови в контексті розвитку новітніх лінгвістичних парадигм

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Граматичні ідеї О. Синявського та С. Смеречинського як цінне джерело пізнання української мови в контексті розвитку новітніх лінгвістичних парадигм

О. Межов

Н. Костусяк

Україна, м. Луцьк

Анотація

У статті окреслено граматичні погляди Олекси Синявського та Сергія Смеречинського в історичній ретроспективі та в контексті розвитку новітніх лінгвістичних парадигм. Установлено теоретичну вагу і практичну цінність ідей О. Синявського й С. Смеречинського для внормування й розбудови синтаксису сучасної української літературної мови. З 'ясовано, що конкретно з граматичних поглядів О. Синявського й С. Смеречинського заслуговує на особливу увагу сучасних українських граматистів; які граматичні ідеї цих мовознавців мають заступити чи скоригувати постулати, що нині панівні в сучасній українській граматиці; яка практична користь зазначених розвідок для викладачів мовознавчого профілю, передусім граматистів, а також здобувачів освіти.

Ключові слова: мовознавство, українська літературна мова, синтаксична норма, граматика, синтаксис, національні риси синтаксису, речення.

Annotation

Grammatical ideas of O. Syniavskyi and S. Smerechynskyi as a valuable source of knowledge of the Ukrainian language in the context of the development of modern linguistic paradigms

O. Mezhov, N. Kostusiak, Lesya Ukrainka Volyn National University, Lutsk

Introduction. The article outlines Oleksa Syniavskyi's and Serhii Smerechynskyi's perspectives on grammar in historical retrospect and in the context of the development of modern linguistic paradigms.

Purpose. To establish the theoretical and practical value of O. Syniavskyi's and S. Smerechynskyi's ideas for standardization and development of the syntax of modern Ukrainian literary language; to find out which specific standpoints of these scholars deserve special consideration on the part of modern Ukrainian grammarians; to identify the grammatical ideas of these linguists that should replace or correct the postulates that are currently dominant in modern Ukrainian grammar; to find out what are the practical advantages of these studies for teachers of linguistics, especially grammarians, as well as students.

Methods. The research methods such as observation, descriptive, comparative, structural, complex analysis made it possible to achieve the research goal and meet its objectives.

Results. Today many modern scholars specify, clarify, deepen, refine the relevant ideas, valuable theoretical principles of O. Syniavskyi and S. Smerechynskyi, who were the first to standardize the syntax of the Ukrainian language on a scientific basis. The scale and multifaceted description of syntactic units in terms of stylistics, vocabulary, semantics and phraseology, speech, spelling, language history and dialectology are striking. The comprehensive analysis of linguistic phenomena, profound scientific and yet comprehensible presentation of material in books can be a good example for the authors of modern textbooks and practical manuals on Ukrainian syntax, because most grammars, unfortunately, are dominated by a formal approach to describing syntactic phenomena and contain theoretical formulations that cause difficulties with learners. The learners will be able not only to gain valuable knowledge about the nationally marked norms of literary language, its specific features, but also to use them in different genres and styles of speech instead of borrowed or calqued grammatical forms and constructions. The best examples of works by Ukrainian classics, folklore sources will serve as didactic material for illustrating some theoretical principles and linguistic-aesthetic and national education during lectures or practical classes on syntax, morphology, stylistics, culture and history of the Ukrainian language.

Originality. This paper presents the first ever comparative analysis of grammatical concepts of O. Syniavskyi and S. Smerechynskyi and establishes their role in the development of modern linguistics and linguodidactics. The latest scientific studies, theoretical and practical textbooks on syntax should focus not on the work of Russian grammarians, as it was before, but primarily on the works of Ukrainian linguists of the early XX century. The books of O. Syniavskyi and S. Smerechynskyi will encourage modern grammarians to multifaceted knowledge and understanding of the depths of Ukrainian syntax, comprehensive innovative research in the context of modern linguistics.

Conclusion. The grammatical ideas of O. Syniavskyi and S. Smerechynskyi, who made an invaluable contribution to the development of Ukrainian linguistics, are gathered and analysed in the face of the need to use the resources of the vernacular language and the best works of Ukrainian writers to standardize literary language, as well as great attention to syntactic norms, which must correspond to the national spirit of the language.

Keywords: linguistics, Ukrainian literary language, syntactic norm, grammar, syntax, national features of syntax, sentences.

Постановка проблеми

Важливою подією в українському книговидавництві стала академіна серія «Українська граматична класика», у якій на сьогодні вийшли дві класичні граматичні розвідки: «Норми української літературної мови» Олекси Синявського (2018 р.) [12] і Нариси з української синтакси (у зв'язку з фразеологією та стилістикою) Сергія Смеречинського (2021 р.) [14]. Безперечно, кожен з авторів цих книг зробив неоціненний внесок у розбудову українського мовознавства, на чому акцентували у своїх працях Ю. Шевельов (Юрій Шерех), М. Жовтобрюх, А. Даниленко, А. Грищенко, П. Гриценко, В. Бріцин та ін.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ю. Шевельов уважав книгу О. Синявського, монументальною працею (передовсім для фонетики і граматики), яка й сьогодні має «значення авторитету і закону для української літературної мови» [19, с. 11-12], а самого автора - науковцем і професором університету, «що вніс у проблеми нормалізації глибоке знання, науковий досвід і методу, не тільки вичуття тенденції розвитку, а і розуміння їх» [16, с. 316-317], зокрема роль О. Синявського у створенні «Українського правопису» 1928 року висвітлив у розвідці «Українська мова в першій половині двадцятого століття. Стан і перспективи» (1987) [18, с. 158-160]. Характеризуючи фонетичний напрям наукової діяльності вченого, М. Жовтобрюх зазначав: «Праці О.Н. Синявського відіграли велику роль у формуванні орфоепічних норм української мови.... На основі власних досліджень, зокрема й експериментальних, ... він у своїх працях обстоював і пропагував тоді науково найбільш обґрунтовані правила української літературної вимови» [9, с. 20]. Про значний внесок О. Синявського в розвиток української діалектології, лексикографії, історії мови, правопису, фонетики, орфоепії, граматики пишуть П. Гриценко і В. Бріцин у вступній статті репринтного видання «Норми української літературної мови» Олекси Синявського 2018 року [6], наголошуючи, що «пропонована увазі Читачів книга, як і вся наукова і лінгводидактична спадщина О. Синявського, залишається цінним джерелом пізнання й освоєння великого материка української мови» [6, с. ХІХ]. А. Грищенко влучно констатував: «Оцінюючи працю з погляду сучасного розвитку мовознавства на Україні, з повним правом можна сказати, що вона й досі залишається одним з найкращих зразків науково-практичного опису граматичної системи української літературної мови» [7, с. 61].

По-різному оцінюють фахівці працю С. Смеречинського - від абсолютного схвалення до глибокої критики й заперечення. Зокрема, у коментарі до перевидання книги О. Горбач зараховує О. Синявського до послідовника О. Курило, Є. Тимченка, М. Сулими, які «в народно-мовному дусі хотіли в 1920-30-х роках нормувати синтаксу, фразеологію й словотвір літературної українщини» [4, с. 10]. У цій палкій любові до народної мови, у захопленні її питомими рисами, а також у колосальному фактичному матеріалі Ю. Шевельов убачає силу Смеречинського, водночас критикує його за надмірний радикалізм пропагованих ідей, неоднозначно сприйнятих у мовознавчих колах [17, с. 6-7]. Оригінальність міркувань і послідовність їх викладу у праці С. Смеречинського відзначає з погляду теоретичної граматики А. Даниленко, наводячи низку аргументацій власної оцінки [8, с. 28]. Ґрунтовний аналіз «Нарисів» С. Смеречинського із зазначенням їхньої актуальності для сьогодення, новизни, багатьох переваг і водночас недостатній переконливості, дискусійному характері деяких ідей автора у вступній статті репринтного видання 2021 року здійснили В. Бріцин та П. Гриценко [1]. Як слушно констатують дослідники, «багато з актуальних проблем синтаксису української мови С. Смеречинський прозрів логічно та відчув інтуїтивно» [1, с. XXIV]. Отож, без глибокого осмислення цінного доробку українських мовознавців минулого, особливо «золотого десятиліття українського інтелектуального Відродження» [1, с. IV], який створює підґрунтя для внормування українського синтаксису через відновленням його питомих рис, неможливо вибудувати викінчених прогресивних концепцій новітньої лінгвоукраїністики як у теоретичному, так і прикладному вимірах.

Мета пропонованої розвідки - окреслити граматичні погляди Олекси Синявського та Сергія Смеречинського в історичній ретроспективі та в контексті розвитку новітніх лінгвістичних парадигм, а також установити теоретичну вагу і практичну цінність їхніх ідей для внормування й розбудови синтаксису сучасної української літературної мови. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання низки важливих завдань, які доцільно сформулювати у таких питаннях:

1. Чому і чим важлива академійна серія «Українська граматична класика» для сучасного українського мовознавства?

2. Яка теоретична вага кожної з перевиданих розвідок для новітньої української граматики?

3. Що конкретно з граматичних поглядів О. Синявського й С. Смеречинського заслуговує на особливу увагу сучасних українських граматистів і чому?

4. Які граматичні ідеї О. Синявського й С. Смеречинського мають заступити чи скоригувати ті постулати, що нині панівні в сучасній українській граматиці, і чому?

5. Яка практична користь зазначених розвідок для викладачів мовознавчого профілю, передусім граматистів, а також здобувачів освіти?

український граматичний синтаксис синявський смеречинський

Виклад основного матеріалу дослідження

Сергій Смеречинський, як представник пуристичного (етнографічного, національно зорієнтованого) напряму в мовознавстві, уважав, що літературна мова повинна бути наближена до народнорозмовної й очищена від чужомовних упливів. Олекса Синявський, як прихильник поміркованого пуризму, відстоював синтез народних, питомих форм із конструкціями, заснованими на європейських традиціях, проте вносити чужомовні синтаксичні форми, на його думку, можна лише з великою обережністю у випадку їх особливої придатності та без порушень природної синтаксичної будови. Погляди вчених об'єднувало визнання потреби використовувати ресурси народної мови й найкращі твори українських письменників для внормування літературної мови, а також велика увага до синтаксичних норм, які повинні відповідати національному духові мови.

Заслуга С. Смеречинського в тому, що він виділив національні специфічні риси синтаксису української мови, передовсім активні конструкції, здавна властиві народній мові «майже активні звороти» з предикативними формами на -но, -то, які містять поняття «хтось зробив», вимагаючи об'єкта у знахідному відмінку. При цьому вважав порушенням синтаксичної норми (не без впливу російської та інших літературних мов!) поєднання з ними дієслівної зв'язки бути, особливо в минулому часі, та орудного відмінка дійової особи (у функції діяча, суб'єкта дії) [14, с. 12-20]. Ці ідеї, які загалом сприйняло більшість мовознавців, мають неабияку цінність у випрацюванні сучасних норм синтаксису української мови. О. Синявський, навпаки, обстоював нормативність дієслівної зв'язки бути та орудного відмінка дійової особи в таких конструкціях, проте застерігав від безпідставного їх надуживання, особливо в діловій мові [12, с. 206, 257].

Неорганічні, як стверджує С. Смеречинський, в українській народній (та й літературній класичній) мові запозичені з мови польської (безпідметові на зразок хату будувалося) та російської (підметові - хата будувалася) пасивні конструкції з присудком на -ся. Чітко розмежовуючи нормативні й девіантні конструкції з -ся, він рекомендував уживати притаманні українській народній мові активні конструкції штибу хату будували без частки -ся, а також власне українські дієслова на -ся активного значення у двоскладних реченнях на зразок Засипалась криниченька жовтеньким піском (тобто не хтось засипав її, а вона сама засипалась) та односкладних безпідметових структурах на -ся (важко дишеться, сумно живеться), -ло (чоловіка вбило; розірвало корчму), де орудний відмінок виступає як знаряддя невідомої, «таємної» сили, що діє активно (хмарами півнеба замостило) [14, с. 24-27]. Близькими до цих були теоретичні положення О. Синявського, проте він не відкидав можливість функціонування пасивних підметових конструкцій із присудками на -ся, які мають специфічну семантику й можуть змагатися (конкурувати) із безпідметовими реченнями [12, с. 212].

Різняться погляди вчених щодо присвійних прикметників (зокрема займенникового їхній) - характерної риси української народної мови, яку не треба обмежувати на користь невластивого їй родового присвійного [14, с. 68-73] або не варто надуживати присвійними прикметниками в літературній мові, де домінує родовий посесивний [12, с. 236]. Сучасним мовознавцям варто дослухатися до думки О. Синявського, який обґрунтовує доцільність уживання кожної з граматичних форм відповідно до конкретних семантичних відношень у словосполученні.

По-різному намагаються розв'язати лінгвісти дискусійне питання щодо функціонування називного й орудного відмінків у структурі складеного іменного присудка. Якщо С. Смеречинський обстоює на широкому матеріалі живої народної мови органічність називного предикативного постійної і змінної ознаки при будь-яких формах дієслівних зв'язок, уважаючи полонізмом невластивий українській мові орудний [14, с. 80-90], то О. Синявський не такий категоричний і подає корисні для сучасних науковців та педагогів рекомендації щодо нормативного використання конкурентних у літературній мові присудкових форм називного, орудного й прийменникового знахідного залежно від їхньої семантики, частиномовного вираження і способово-часової форми дієслівної зв'язки [12, с. 226-228]. Ці лексико-семантичні й формально-граматичні умови (критерії) конкретизують, уточнюють до сьогодні з опертям на норми, запропоновані О. Синявським та іншими мовознавцями 20-30 рр. минулого сторіччя.

Суголосні погляди вчених на проблему використання сполучних слів, що, який, котрий у складнопідрядних реченнях. Вони одностайно наголошують на беззаперечній першості національно маркованого сполучного засобу що, а також що + займенник у різних відмінкових формах та обмеженому вживанні лише у книжних (науковому й діловому) стилях невластивих народній мові відносних займенників який і котрий. Цю слушну думку поглиблює чимало сучасних учених, зокрема С. Харченко у монографії «Синтаксичні норми української літературної мови ХХ - початку ХХІ ст.». З опертям на книги мовознавців золотого десятиліття, зокрема О. Синявського та С. Смеречинського, вона також окреслює новітні тенденції в розвитку синтаксичного ладу української мови, пов'язаних із кореляцією активних і пасивних конструкцій, уживанням орудного суб'єкта, дієслівних зв'язок при формах на -но, -то, називного й орудного відмінків в іменному складеному присудкові тощо [15].

Серед характерних рис української народної мови, які виділяв С. Смеречинський, варто ще звернути увагу сучасним дослідникам синтаксису на такі:

1) широке вживання так званого другого знахідного або давального присудкового (а не орудного!) у питомих конструкціях на кшталт мене покинув молодую; оженив мене малолітнього [14, с. 91-92], на основі яких І. Вихованець та його послідовники - сучасні граматисти - розвинули вчення про подвійні синтаксичні зв'язки, вторинні присудки та дуплексиви [2; 3; 10; 11];

2) паратаксис (сурядність) й асиндетон (безсполучниковість) на рівні словоформ (членів речення) та частин складного речення, які мають велику стилістичну вагу як засоби виразності, динамічності мовлення [14, с. 225, 243];

3) особливе стилістичне навантаження сполучників та, та й, можливість / неможливість їх заміни сполучником і; специфічні забарвлення відтінками умовності, гаданості, бажаності сполучника мети аби на противагу сполучникові щоб, який виражає чисту мету або намір [14, с. 208-215].

Заслуговують на увагу сучасних граматистів чимало цінних положень праці О. Синявського, у якій уперше унормовано синтаксис української мови на науковій основі:

1) у студії [12, с. 189] відбито важливу для теоретичної граматики ідею О. Потебні про керування як форму (спосіб) підрядного синтаксичного зв'язку, що стосується лише значеннєво передбачуваної головним словом сполучуваності безприйменникових і прийменникових непрямих відмінків іменників, яку розвинув у своїх працях сучасний професор лінгвістики І. Вихованець та його учні на основі теорії валентності [2; 3; 10; 11];

2) простежуємо опис відмінка як міжрівневої морфолого-синтаксичної категорії, адже у розділі «Словозміна» розглянуто систему відмінкових закінчень і зразки відмінювання різних части мови, а в розділі «Синтакса» - семантико-синтаксичні функції відмінків, специфіку їхньої сполучуваності з керівними словами, конкуренцію форм родового й знахідного, доцільність уживання, рівнозначність чи взаємозамінність інших відмінкових та прийменниково-відмінкових форм у конкретних умовах відповідно до значеннєвих відтінків, чого немає навіть у більшості сучасних підручників для вишів. Такий міжрівневий підхід, започаткований ще в працях Є. Тимченка, пізніше удокладнено в монографіях І. Вихованця [3], Н. Костусяк [10], О. Межова [11] та ін.;

3) прийменники, сполучники й частки автор доречно характеризує в розділі «Синтакса» (у сучасному функційному синтаксисі такі службові слова кваліфікують як аналітичні синтаксичні морфеми І. Вихованець, К. Городенська, А. Загнітко, Н. Костусяк, О. Межов та ін.), зокрема їхні значення, структуру, походження, особливості вживання, синонімію, стилістичну роль; подає принципи розмежування сполучників і сполучних слів; закладає основи для створення граматичних словників прийменників та сполучників, які видано на початку ХХІ сторіччя (укладачі К. Городенська [5], А. Загнітко та ін. [13]);

4) уперше системно висвітлено складні теоретичні проблеми українського синтаксису (актуальні й для сьогодення!) й подано чіткі практичні рекомендації щодо його внормування, переважна більшість яких закріпилася в сучасних граматиках: правила узгодження присудка з однорідними та складеними підметами; умови відокремлення другорядних членів речення; критерії розрізнення однорідних і неоднорідних означень, омонімічних вставних слів і членів речення, прикладки й означуваного слова, а також означень, складених і складних присудків; можливість висловити ту саму думку різними синтаксичними конструкціями (синтаксичними синонімами чи варіантами) тощо. Цим продемонстровано прагнення ґрунтовних досліджень, що спонукає сучасних граматистів до багатогранного пізнання й осягнення глибин українського синтаксису.

Приємно вражає масштабність, багатоаспектність опису синтаксичних одиниць у зв'язку зі стилістикою (специфіка вживання мовних конструкцій у художньому, діловому, розмовному стилях, засоби їх увиразнення, синтаксична синонімія й варіантність), лексикою, семантикою і фразеологією (лексичне наповнення синтаксичних словоформ, їхні синтаксичні значення, стійкі сполуки), комунікацією, мовленнєвою діяльністю (порядок слів і місце членів речення у різних типах висловлень, їхні інтонаційні особливості, різновиди й вага в живій мові ритмо-інтонації, її вплив на зміст речення та пунктуацію, залежність семантики й структури від наміру мовця й ситуації); правописом (норми словозміни, формо- й слововживання, пунктуації) і девіатологією (приклади помилкових конструкцій у часописах, художніх творах, діловому мовленні); історією мови та діалектологією (поряд із літературною нормою подано говіркові варіанти, архаїчні форми, паралелі з інших мов, історичні коментарі щодо деяких граматичних форм: родового й знахідного відмінків, дієприслівника, дієприкметника, інфінітива тощо). Такий комплексний аналіз із глибокою науковістю й доступністю викладу може стати гарним взірцем для написання сучасних підручників і практичних посібників із синтаксису української мови, адже у більшості граматик для вищої школи, на жаль, домінує формальний підхід в описі синтаксичних явищ нерідко з важкими для сприйняття теоретичними формулюваннями. Саме в цьому полягає передовсім практична користь аналізованих розвідок для викладачів мовознавчого профілю, зокрема граматистів, а здобувачі освіти зможуть не лише почерпнути цінні знання про національно марковані норми літературної мови, її специфічні риси, а й використовувати їх у різних жанрово-стильових різновидах мовлення замість запозичених або скалькованих граматичних форм і конструкцій. Кращі зразки художніх творів українських класиків, фольклорних джерел слугуватимуть як дидактичний матеріал для ілюстрації теоретичних положень та мовно-естетичного й національного виховання під час проведення лекцій або практичних занять із синтаксису, морфології, стилістики, культури й історії української мови.

Висновки дослідження та перспективи подальших наукових розвідок у визначеному напрямі

Цінні граматичні ідеї О. Синявського й С. Смеречинського, викладені попереду, мають заступити чи скоригувати деякі ще досі, на жаль, чинні постулати традиційної граматики, укорінені у вишівських і шкільних підручниках. Новітні наукові студії, теоретичні й практичні посібники із синтаксису повинні орієнтуватися на праці не лише російських граматистів (О. Востокова, Ф. Буслаєва, О. Пєшковського, О. Шахматова, М. Поспєлова, М. Шанського, П. Леканта та ін.), як це було до сьогодні, а передовсім на праці українських мовознавців початку ХХ сторіччя, які на противагу хибній радянській ідеології про універсальний характер синтаксису української та російської мов (нібито однакове формальне вираження лексичних і граматичних значень, спільність синтаксичної структури речень і под.) відстоювали ідеї національної ідентичності українського синтаксису на народній основі зі збереженням історичної пам'яті, ментальності. Вони повинні й лягти в основу викладання граматики, курсу «Історія українського мовознавства» та написання нових підручників. Саме цим насамперед важлива академійна серія «Українська граматична класика» для українського мовознавства загалом і сучасної української граматики зокрема. Попри дедалі більшу популярність електронної книжки, бажано було б найперше репринтно перевидати в академійній серії «Українська граматична класика» наукові студії Євгена Тимченка, які в перспективі сприятимуть створенню викінченої відмінкової граматики сучасної української мови на національному ґрунті.

Література

1. Бріцин В.М., Гриценко П.Ю. Сторінками дослідження С. Смеречинського. Смеречинський С. Нариси з української синтакси (у зв'язку з фразеологією та стилістикою). Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2021. С. ТТТ-ХХТУ (Репринт із видання 1932 р.). (Серія «Українська граматична класика»).

2. Вихованець Т.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови: монографія. Київ: Наук. думка, 1992. 222 с.

3. Вихованець Т.Р. Система відмінків української мови: монографія. Київ: Наук. думка, 1987. 232 с.

4. Горбач О.С. Смеречинського Нариси з української синтакси [Післяслово]. Смеречинський С. Нариси з української синтакси в зв'язку з фразеологією та стилістикою. Харків: Радянська школа, 1932. 305 с. (Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача. Мюнхен, 1990).

5. Городенська К.Г. Граматичний словник української мови: сполучники. Херсон: Вид-во Херсонського державного університету, 2007. 337 с.

6. Гриценко П.Ю, Бріцин В.М. Цінний досвід розбудови української літературної мови. Синявський О. Норми української літературної мови. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2018. С. ТТТ-ХТХ (Репринт із видання 1931 р.). (Серія «Українська граматична класика») .

7. Грищенко А.П. О.Н. Синявський: місце в історії українського мовознавства. Українська мова. 2005. №4. С. 22-62.

8. Даниленко А.Т. Предикати, відмінки і діатези в українській мові: історичний і типологічний аспекти. Харків: Око, 2003. 512 с.

9. Жовтобрюх М.А. Визначний дослідник української мови. (До 80-річчя з дня народження О.Н. Синявського). Українська мова і література в школі. 1967. №12. С. 18-25.

10. Костусяк Н.М. Структура міжрівневих категорій сучасної української мови: монографія. Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. 452 с.

11. Межов О.Г. Типологія мінімальних семантико-синтаксичних одиниць: монографія. Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. 464 с.

12. Синявський О. Норми української літературної мови. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2018. ХХ, 368 с. (Репринт із видання 1931 р.). (Серія «Українська граматична класика»)

13. Словник українських прийменників. Сучасна українська мова: 1705 укр. прийменників та їх еквівалентів / А.П. Загнітко, І.Г. Данилюк, Г.В. Ситар, І.А. Щукіна. Донецьк: ПКФ «БАО», 2007. 416 с.

14. Смеречинський С. Нариси з української синтакси (у зв'язку з фразеологією та стилістикою). Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2021. XXIV, 283 с. (Репринт із видання 1932 р.). (Серія «Українська граматична класика»).

15. Харченко С.В. Синтаксичні норми української літературної мови XX - початку XXI ст.: монографія; відп. ред. К.Г. Городенська. Київ: Міленіум, 2017. 417 с.

16. Шевельов Ю. Покоління двадцятих років в українському мовознавстві. Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Т. 173. Праці історико-філософської секції: збірник на пошану українських учених знищених большевицькою Москвою / ред. М. Овчаренко. Париж; Чикаґо: Накладом Осередку праці НТШ в Чикаго, 1962. С. 309-332.

17. Шевельов Ю. Три профілі. (До перевидання праць наддніпрянських мовознавців у Львові). Наші дні. 1943. Ч. 4. С. 6-7.

18. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): стан і статус. Нью-Йорк: Сучасність, 1987. 294 с.

19. Шерех Юрій. Нарис сучасної української літературної мови. Мюнхен: Вид -во «Молоде життя», 1951. 402 с.

References

1. Britsyn V.M., Hrytsenko P.Yu. Storinkamy doslidzhennia S. Smerechynskoho. Smerechynskyi S. Narysy z ukrainskoi syntaksy (u zviazku z frazeolohiieiu ta stylistykoiu). Kyiv: Vydavnychyi dim Dmytra Buraho, 2021. S. III-XXIV (Reprynt iz vydannia 1932 r.). (Seriia «Ukrainska hramatychna klasyka»).

2. Vykhovanets I.R. Narysy z funktsionalnoho syntaksysu ukrainskoi movy. Kyiv: Nauk. dumka, 1992. 222 s.

3. Vykhovanets I.R. Systema vidminkiv ukrainskoi movy. Kyiv: Nauk. dumka, 1987. 232 s.

4. Horbach O.S. Smerechynskoho Narysy z ukrayinskoi syntaksy [Pisliaslovo]. Smerechynskyi S. Narysy z ukrayinskoi syntaksy v zviazku z frazeolohiieiu ta stylistykoiu. Kharkiv: Radianska shkola, 1932. 305 s. (Fotoperedruk z pisliaslovom Oleksy Horbacha. Miunkhen, 1990).

5. Horodenska K. Hramatychnyi slovnyk ukrayinskoi movy: spoluchnyky. Kherson: Vydavnytstvo Khersonskoho derzhavnoho universytetu, 2007. 337 s.

6. Hrytsenko P.Yu, Britsyn V.M. Tsinnyi dosvid rozbudovy ukrayinskoi literaturnoi movy. Syniavskyi O.N. Normy ukrayinskoi literaturnoi movy. Kyiv: Vydavnychyi dim Dmytra Buraho, 2018. S.III-XIX (Reprynt iz vydannia 1931 r.). (Seriia «Ukrainska hramatychna klasyka»).

7. Hryshchenko A.P. O.N. Synyavskyi: mistse v istorii ukrainskoho movoznavstva. Ukrainska mova. 2005. №4. S. 22-62.

8. Danylenko A.I. Predykaty, vidminky i diatezy v ukrainskii movi: istorychnyi i typolohichnyi aspekty. Kharkiv: Oko, 2003. 512 s.

9. Zhovtobriukh M.A. Vyznachnyi doslidnyk ukrainskoi movy. (Do 80-richchia z dnia narodzhennia O.N. Syniavskoho). Ukrainska mova i literatura v shkoli. 1967. №12. S. 18-25.

10. Kostusiak N.M. Struktura mizhrivnevykh katehorii suchasnoi ukrainskoi movy. Lutsk: Volyn. nats. un-t im. Lesi Ukrainky, 2012. 452 s.

11. Mezhov O.G. Typolohiia minimalnykh semantyko-syntaksychnykh odynyts. Lutsk: Volyn. nats. un-t im. Lesi Ukrainky, 2012. 464 s.

12. Syniavskyi O.N. Normy ukrainskoi literaturnoi movy. Kyiv: Vydavnychyi dim Dmytra Buraho, 2018. XX, 368 s. (Reprynt iz vydannia 1931 r.). (Seriia «Ukrainska hramatychna klasyka»).

13. Slovnyk ukrainskykh pryimennykiv. Suchasna ukrainska mova: 1705 ukr. pryimennykiv ta yikh ekvivalentiv / A. Zahnitko, I. Danyliuk, H. Sytar, I. Shchukina. Donetsk: PKF «BAO», 2007. 416 s. 42

14. Smerechynskyi S. Narysy z ukrainskoi syntaksy (u zviazku z frazeolohiieiu ta stylistykoiu). Kyiv: Vydavnychyy dim Dmytra Buraho, 2021. XXIV, 283 c. (Reprynt iz vydannia 1932 r.). (Seriia «Ukrainska hramatychna klasyka».

15. Kharchenko S. Syntaksychni normy ukrainskoi literaturnoi movy XX- pochatku XXI st.; vidp. red. K. H. Horodenska. Kyiv: Milenium, 2017. 417 s.

16. Shevelov Yu. Pokolinnia dvadtsiatykh rokiv v ukrainskomu movoznavstvi. Zapysky Naukovoho Tovarystva im. Shevchenka. T. 173. Pratsi istoryko-filosofskoi sektsii: zbirnyk na poshanu ukrainskykh uchenykh znyshchenykh bolshevytskoiu Moskvoiu / red. M. Ovcharenko. Paryzh ; Chykago: Nakladom Oseredku pratsi NTSH v Chykaho, 1962. S. 309-332.

17. Shevelov Yu. Try profili. (Do perevydannia prats naddniprianskykh movoznavtsiv u Lvovi). Nashi dm. 1943. CH. 4. S. 6-7.

18. Shevelov Yu. Ukrainska mova v pershii polovyni dvadtsiatoho stolittia (1900-1941): stan i status. Niu-York: Suchasnist, 1987. 294 s.

19. Sherekh Yurii. Narys suchasnoi ukrainskoi literaturnoi movy. Miunkhen: Vyd-vo «Molode zhyttia», 1951. 402 s.

Размещено на allbest.ru