Питання української літературної мови в лінгвістичній спадщині Ярослава Рудницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка Україна

Питання української літературної мови в лінгвістичній спадщині Ярослава Рудницького

Леся Гапон

м. Тернопіль

Анотація

У статті висвітлено суттєві (за Я. Рудницьким) ознаки української літературної мови, проаналізовано погляди мовознавця на її основу, періодизацію та чинники історичного розвитку, схарактеризовано етапи розвитку української літературної мови в авторській періодизації. Установлено перспективність ідей мовознавця в сучасній лінгвістиці, зокрема підходів до періодизації, до багатоаспектності аналізу чинників мовної еволюції.

Ключові слова: літературна мова, історія української літературної мови, мовна норма, стиль, періодизація історії української літературної мови, чинники історичного розвитку мови.

Аннотация

ВОПРОСЫ УКРАИНСКОГО ЛИТЕРАТУРНОГО ЯЗЫКА В ЛИНГВИСТИЧЕСКОМ НАСЛЕДИИ ЯРОСЛАВА РУДНИЦКОГО

Леся Гапон

Тернопольський национальний педагогический университет имени Владимира Гнатюка Украина, г. Тернополь

В статье освещены существенные (согласно Я. Рудницкому) признаки украинского литературного языка, проанализованы взгляды языковеда на ее основу, периодизацию и факторы исторического развития, охарактеризованы этапы развития украинского литературного языка в авторской периодизации. Доказана перспективность идей языковеда в современной лингвистике, в частности подходов к периодизации, полиаспектности анализа факторов языковой эволюции.

Ключевые слова: литературный язык, история украинского литературного языка, языковая норма, стиль, периодизация истории украинского литературного языка, фактор исторического развития языка.

Abstract

THE ISSUE OF THE UKRAINIAN LITERARY LANGUAGE IN Y. RUDNYTSKY'S LINGUISTIC HERITAGE

Hapon Lesia

Ternopil Volodymyr HnatiukNational Pedagogical University, Ternopil,

Introduction. The article highlights J. Rudnytsky's view on the essential features of the Ukrainian literary language, its basis, periodization and factors of historical development, describes the stages of the Ukrainian literary language development in the author's periodization.

Ukrainian literary language is a cultural heritage of Ukrainians as a nation, an important factor of spiritual development and unity of the people. The issue of the origin and development of the Ukrainian language and culture in general occupies a significant place in the rich and varied Ya. Rudnytsky`s heritage. The patriotic researcher sought to prove the Ukrainian language individuality and Ukrainian statehood and culture, its individual path of development since ancient times.

Purpose. The purpose of the article is to analyze Ya. Rudnytsky's views on the phenomenon of the Ukrainian literary language, its formation and periodization.

Methods. The research methodology encompasses the method of linguistic literature analysis as well as generalization of leading ideas.

Results. The concept of the literary language of the Ukrainian Slavist is based on the interpretation of the literary language as a generally accepted and improved form of the common language, which is determined and regulated by language norms, as well as in oral and written forms. The development of the literary language is not only the elaboration of norms, but also its spreading to all spheres of political, industrial and cultural life, which generates an extensive system of functional styles, which are evidence of a new quality of literary language.

The periodization of the historical development of the Ukrainian literary language is presented in Ya. Rudnytsky 's research on the broad background of historical events and the social linguistic and cultural situation in a particular period. Ya. Rudnytsky distinguishes between the old (XI--XV centuries), (XV--XVIII centuries) and new (from the end of the XVIII century) periods of literary language as a component of cultural history from the times of Kyivan Rus to the 30s of the XX century.

Originality. A new approach in the author's periodization to the history of the Ukrainian literary language is the singling out the stage of total Russification (XVIII century) in the middle period and a period of clear focus on the development of a common Ukrainian literary language in the new period (after the Ems decree of1876).

The important point in Ya. Rudnytsky's new Ukrainian literary language concept is the statement of the specifics of its development: moderate-evolutionary nature - from the beginning to the First World War and revolutionary - after the First World War, when there was rapid expansion of language as well as social functioning of language and its stylistic branching.

Conclusion. The results of Ya. Rudnytsky's research are convincing and reliable owing to the analysis of linguistic phenomena, changes reflected in the written language monuments of a certain period, which objectify the evolutionary process of language formation that unfolded in Ukraine for a long time.The article defines the perspective of the linguist's ideas in modern linguistics, and namely the approaches to language periodization and multifaceted analysis of the factors affecting language evolution.

Key words: literary language, history of Ukrainian literary language, language norm, style, periodization of history of Ukrainian literary language, factors of language historical development.

Постановка проблеми. Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності. Українська літературна мова - це культурне надбання українців як нації, важливий чинник єдності народу та його духовного розвитку. Проблема становлення і розвитку української літературної мови була предметом дослідження вітчизняних мовознавців П. Житецького, І. Франка, А. Кримського, М. Сумцова, М. Сулими, П. Плюща, І. Білодіда, П. Тимошенка, А. Москаленка, М. Жовтобрюха, В. Русанівського, В. Німчука, В. Передрієнка, Л. Масенко та ін. Їй присвятили свої праці також і лінгвісти діаспори: С. Смаль-Стоцький, І. Огієнко,Я. Рудницький, Ю. Шевельов, О. Горбач.

Питання походження й розвитку української мови, культури загалом посідають значне місце в багатому й різноманітному доробку Ярослава-Богдана Рудницького, ученого- патріота, який прагнув за допомогою наукових фактів довести окремішність української мови та власний шлях розвитку української державності й культури з найдавніших часів.

Я. Рудницький був одним із найбільш діяльних українських філологів поза межами України. Незважаючи на його фундаментальні дослідження в різних галузях українського мовознавства, у Радянській Україні праці вченого через ідеологічні причини не були знайомі широкому науковому колу. Зацікавлення доробком Я. Рудницького спостерігаємо лише в материковій Україні періоду незалежності. З'ясування значення наукової спадщини вченого загалом і висвітлення окремих напрямів його лінгвістичної діяльності зокрема сприятиме всебічному об'єктивному висвітленню історії українського мовознавства і його подальшому розвиткові.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання, пов'язані з особистістю Я. Рудницького, його внеском у розвиток українського мовознавства, розглядалися в працях науковців незалежної України З. Бичка, С. Гірняк, Я. Дзири, Г. Дідківської, Р. Зорівчак, Г. Мацюк, Н. Мартинишин, Р. Сіромського, Г. Шміло, В. Шендеровського. Статті Я. Дзири, Г. Дідківської, Р. Зорівчак, В. Шендеровського присвячені висвітленню окремих аспектів лінгвістичних досліджень Я. Рудницького, а в розвідках З. Бичка й С. Гірняк стисло представлено діалектологічні та соціолінгвістичні напрацювання вченого. У монографії Л. Гапон здійснено аналіз концепцій автора, що стосуються різних аспектів учення про українську мову.

Мета і завдання статті - проаналізувати погляди Ярослава Рудницького на феномен української літературної мови, її становлення та періодизацію.

Виклад основного матеріалу. У колі лінгвістичних інтересів відомого філолога діаспори Ярослава Рудницького проблема української літературної мови в її суспільному функціонуванні та стильовому розгалуженні була однією з найважливіших, оскільки вона передбачає нерозривний зв'язок насамперед з проблемою національної й культурної ідентичності, а мовознавець неодноразово наголошував на потребі самоідентифікації української нації в мові [9, с. 37].

«Розглядати концепцію української літературної мови в її еволюції, стильовій розбудові та інтелектуалізації доцільно, - зазначає Т. Панько, відштовхуючись від поглядів ученого на походження української мови як мови етнічної» [3, с. 115], тому коротко зупинимося на проблемі українського глотогенезу в трактуванні Я. Рудницького.

Проблема ґенези мови українського народу не була предметом спеціального дослідження вченого, однак він мав чітко сформовану позицію з цього питання. Приймаючи традиційний поділ слов'янських мов на три групи, мовознавець наголошує, що цей поділ не генетичний, а зумовлений лише географічним принципом, оскільки спирається «на географічне розміщення відповідних моноетнічних комплексів» [6, с. 8]. Усі слов'янські мови, за твердим переконанням автора, походять із спільнослов'янської, або праслов'янської мови: «Українська мова, так як і староцерковнослов'янська й усі слов'янські мови, походить із праслов 'янської мови й розвивалася з розпадом праслов 'янської в V і пізніших століттях окремо як говори українських племен: полян, древлян, волинян, бужан, дулібів, лучан, тиверців, уличів та сіверян» [5, с. 51]. У цьому переконанні Я. Рудницький спирався на відомі в славістиці праці західноукраїнських лінгвістів С. Смаль-Стоцького, О. Колесси, В. Сімовича. Надаючи перевагу дивергентному поясненню мовних інновацій, учений категорично заперечує існування спільносхіднослов'янської (праруської, давньоруської) мови, указує насамперед на специфічні риси української мови як свідчення її самостійності порівняно з російською і білоруською. Ці мовні ознаки вирізняють українську мову «...як щось одне, як споєну й послідовно збудовану цілість-систему і роблять із неї окремішню одиницю в сем'їслов 'янських мов» [6, с. 13]. літературний мова рудницький

Розглядаючи історію української мови в тісному зв'язку з історією українського народу, спільні риси української та інших слов'янських мов, славіст пояснював, спираючись на теорію хвиль Й. Шмідта, мовними контактами. На думку дослідника, українська мова - це окрема лінгвальна система, що розвивалася й розвивається в певних суспільно-історичних умовах як самостійна одиниця в сім'ї слов'янських мов: «Українська мова автохтонна й континує безпосередньо й тягло розвоєві тенденції того праслов'янського говору, який лежить в її основі» [6, с. 14]. Єдності національної мови, диференційованої на територіальні діалекти, соціальні жаргони тощо, сприяє існування спільної літературної мови українського народу, що репрезентує мовні особливості загальнонародної мови.

Систематизація поглядів Я. Рудницького на історію української літературної мови викладена насамперед у праці «Українська мова та її говори», стимулом до написання якої послужило бажання автора зробити свій унесок у справу відродження української національної самосвідомості.

Концепція літературної мови українського славіста базується на трактуванні літературної мови як загальноприйнятої й удосконаленої форми загальнонародної мови, що визначається та регулюється мовними нормами, а також побутує в усній та писемній формах. Літературна мова, спираючись у всіх своїх найважливіших системно-структурних компонентах на народно-діалектну основу, ніколи цілком з нею не збігається. За словами Я. Рудницького, це «наддіалектне утворення, бо збагачується новотворами письменників, поетів, журналістів і ін., а також фразеологією й слівництвом інших говорів, відрізняючись від них (говорів -Л. Г.) передусім, своєю опрацьованістю й нормативністю» [6, с. 72].

Я. Рудницький розглядав літературну мову як вищу, художньо і науково оброблену форму народної мовної системи, процесом олітературення якої керують письменники, а зафіксовані ними мовні факти лінгвісти визнають нормативними.

Розвиток літературної мови полягає не лише у виробленні норми, а й поширенні її на всі сфери політичного, виробничого і культурного життя, що породжує розгалужену систему функціональних стилів, які є свідченням появи нової якості літературної мови. Стильова диференціація літературної мови - одна з головних внутрішньомовних ознак, за якою виокремлюють етапи розвитку літературної мови і яка співвідносна з такими екстралінгвальними чинниками, як зміна соціальних формацій, визначні історичні події в житті суспільства, великі наукові відкриття. Важливими чинниками становлення й розвитку української літературної мови, за словами Я. Рудницького, були «друкарська справа, державна влада (князі, канцелярії, суди, військо, церква, школа)», однак, як тільки з'являється геніальна творча особистість, вона відразу стає «справжньою вирішною силою в розвитку літературної мови» [6, с. 14]. Мовленнєва діяльність творчої особистості здатна впливати на мовлення представників різних соціальних груп, зокрема й нижчих верств населення, а це всезагальне використання стає вагомим чинником створення літературної мови, яка поширює свій вплив на всю «націю-державу» і стає мовою культури й літератури.

Розглядаючи суспільне функціонування української літературної мови в різних сферах («1. у товариському, розмовному стилі, 2. у риторичному, промовному стилі, 3. у науковому стилі, 4. у поетичному стилі») Я. Рудницький закликав використовувати її в усіх ділянках мововжитку і тим самим сприяти її розвитку та популяризації [6, с. 23].

Як зазначає О. Ніка, у концепції історії української літературної мови ключовими є питання періодизації, термінологічного окреслення літературної мови в різні періоди її функціонування [2, с. 20]. В основі виокремлення певних етапів історичного розвитку перебувають як внутрішні процеси розвитку самої літературної мови, так і її взаємозв'язки з розмовною мовою та історією українського народу. У цьому питанні переплітаються суто мовознавчі проблеми із суспільними, пов'язаними з прагненням українського народу пізнати об'єктивну правду про себе, утвердити свою самобутність та право на власну незалежну державу. Тому періодизація історичного розвитку української літературної мови представлена в Я. Рудницького на широкому тлі історичних подій і суспільної мовно- культурної ситуації в конкретний період. Я. Рудницький виокремлює давній (ХІ-ХУ ст.), (ХУ-ХУІІІ ст.) і новий (з кінця XVIII ст.) періоди літературної мови як складника культурної історії від часів Київської Русі до 30-х років XX ст. [6, с. 69].

Характеристика кожного історичного етапу української літературної мови містила розгляд відповідних пам'яток української писемності з визначенням відбитих у них найважливіших рис української мови, аналіз тих мовних змін, які відбувалися в живому мовленні та знайшли відображення в текстах. Із такого всебічного висвітлення випливає, що риси, притаманні українській мові як окремій самостійній одиниці в сім'ї слов'янських мов, сформувалися переважно в дописемний період, оскільки вони зафіксовані вже в найдавніших наших пам'ятках [6, с. 69].

Погляди Я. Рудницького на періодизацію історії української літературної мови узгоджуються з поширеними в діаспорній лінгвістиці концепціями Ю. Шевельова, О. Горбача, М. Чапленка про виокремлення трьох етапів її розвитку, тоді як мовознавці материкової України цього часового періоду розглядали лише два етапи.

Другим ключовим питанням у концепції історії української літературної мови є використання термінології на позначення різних періодів її функціонування. Як і його сучасники, І. Огієнко, І. Свєнціцький, Ю. Шевельов, Я. Рудницький дотримувався погляду про виникнення літературної мови в Україні на чужій основі. Першою літературною мовою Київської Русі була мова Церкви, за термінологією автора - староцерковнослов'янська: «З найдавніших часів літературною мовою українців була староцерковнослов'янська мова» [6, с. 73]. Ця мова, створена солунськими братами Кирилом і Мефодієм, із часом українізувалася, оскільки риси живої української мови «вдиралися щораз сильніше в староцерковнослов 'янську мову й відрізнювали її виразно від московської чи сербської старо- болгарщини: староцерковна літературна мова зукраїнщилася, себто постав український тип староцерковнослов'янської мови» [6, с. 81], що проіснував доXVШ століття. Українську літературну мову ХІ-ХГУ ст. вчений називає «українізованою староцерковщиною старої доби» [6, с. 82]: «Згодом витворився окремий тип цієї мови, що ми її називаємо українізованою старо-церковщиною, чи староукраїнською літературною, чи теж книжною мовою. Попри неї існували далі й розвивалися поодинокі говори українських етнічних груп, творячи народне підложжя, ґрунт для згаданої українізації староцерковнослов'янської мови», - зазначає дослідник [5, с. 51].

За Я. Рудницьким, для середньої доби в розвитку української літературної мови характерне її використання як державної мови у Великому Литовському Князівстві. Цим самим автор стверджує безперервність літературно-мовного історичного процесу. У межах «українізованої староцерковщини середньої доби» (ХУ-ХУШ ст.) мовознавець виділяє «руську мову» ХУ століття - державну й дипломатичну мову Великого Литовського Князівства, і стверджує, що починаючи з ХУІ століття простежуються дві тенденції розвитку української літературної мови: 1) повернення до чистої староцерковнослов'янської мови в православних храмах, а з ХУІІІ століття - її русифікація через засилля Московського патріархату і «великодержавний» вплив на Києво-Могилянську академію; 2) уживання в богослужіннях греко-католицької церкви українізованої староцерковщини, виникнення українського літературного «койне» [5, с. 63].

Саме на середню добу припадають, на думку Я. Рудницького, «зародки письменства в українській народній мові», які вчений відносить до XVI ст., коли вперше в Україні відчули потребу писати народною мовою «для лепшого вирозумленя людей посполитих» [6, с. 82]. Пробудження національної самосвідомості вчений пов'язує з релігійними та соціальними змінами в українському суспільстві, зокрема ідеями Реформації, що проникали в Україну через Польщу й Литву. Таку літературну мову лінгвіст називає «простою мовою» [6, с. 82]. Характеризуючи літературну мову середньої доби, учений зауважує значний вплив на її розвиток польської мови, зокрема, указує на запозичення з польської та через її посередництво з латинської та західноєвропейських мов. Я. Рудницький також розглядає літературну мову цієї доби у взаємозв'язку із жанрами творів: чиста народна мова, уважає мовознавець, має місце у творах з народного життя - інтермедіях, великодніх і різдвяних віршах, сатирах, в інших творах уживається далі церковнослов'янська мова [6, с. 83].

У розвитку української літературної мови середньої доби Я. Рудницький зосереджує увагу на XVIII ст. Заборони української мови першої половини XVIII ст., коли, за словами Я. Рудницького, здійснювався «нагін на тодішню українську церковнослов'янську мову з боку російського уряду й примус вимовляти її з московська» [6, с. 100] стали причиною занепаду цієї літературної мови: така зросійщена церковнослов'янська мова «ставала щораз більше чужою в Україні й це вплинуло на поширеність народньої мови як літературної» [6, с. 91], що і продемонструвала «Енеїда» І. П. Котляревського.

Період розвитку української літературної мови «від Котляревського» Я. Рудницький називає «новою добою» (кінець XVIII століття - до наших днів), однак у її межах після Емського указу (1876 р.) виокремлює сучасну українську мову, що репрезентує, на його думку, якісно новий етап - розвиток спільної української літературної мови: «йде зближення та вирівняння різниць у літературній мові Наддніпрянщини й Наддністрянщини» [6, с. 100].

Характеризуючи нову добу в історії української літературної мови, Я. Рудницький звертає увагу на розвиток цієї мови в Наддніпрянщині, Галичині і Буковині. Уважаючи базовим для формування сучасної літературної мови східноукраїнське мовлення, дослідник, однак, наголошував, що саме в західноукраїнському регіоні було закладено підвалини новітньої науково-технічної термінології, активно розвився публіцистичний стиль [6, с. 101].

Кінець XIX - початок XX ст. - короткий, але дуже плідний період у розвитку української літературної мови. Він збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збудувати власну державу, з бурхливим наростанням художньої творчості як у галузі літератури, так і в інших видах мистецтва.

Зняття заборон українського друкованого слова й одержання статусу державної мови у XX ст. зумовили радикальні зміни в українській літературній мові. Використання її в «різних ділянках державного, технічного й економічного життя привело до потреби творити і вдосконалювати фахову термінологію з усіх галузей знання» [6, с. 101].

Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі 30-40-х років. У роботі «Мовна і правописна справа в Галичині», датованій 1937 роком, Я. Рудницький зазначає: «Після 1929 за Збручем...пішов пляновий і систематичний наступ на все українство, отже й на українську мову. Російський уряд в т.зв. Радянській Україні, хоч і не заборонив офіційно українську мову, старається її «наблизити» до мови Леніна- Сталіна й «всесвітнього пролетаріату», до російської мови». Таке «наближення (помосковлення) йде скорим ходом вперід, головно-ж у ділянці термінології (й скорочення), складні й правопису, що вже значно одбіг від академічного...» [4, с. 11].

Новим підходом в авторській періодизації історії української літературної мови є виокремлення в середній добі етапу тотальної русифікації (XVIII ст.) та в новій добі періоду виразної спрямованості на розвиток спільної української літературної мови (після Емського указу 1876 р.).

Важливим у концепції нової української літературної мови Я. Рудницького є положення про специфіку її розвитку: помірковано-еволюційний характер - від початків і до Першої світової війни і революційний - після Першої світової війни, коли відбувається стрімке розширення суспільного функціонування мови, її стильове розгалуження. Автор указував на той факт, що українська мова в післявоєнний період (1914-1918 рр.) зазнала такого «велетенського скоку» у своєму розвитку, якого не було в жодній із сучасних європейських мов. Отримання власної державності, небувалий розвиток економічного, політичного, технічно-виробничого, наукового колективного національного життя, а також активна діяльність українських письменників, - усе це викликало, на думку вченого, «раптове прискорення в досьогочасному незвичайно умірковано-еволюційному розвитку української літературної мови [7, с. 3].

Висновки

Концепція української літературної мови Я. Рудницького спирається на глибоке знання писемних джерел, розуміння специфіки мовної норми і жанрово-стильової диференціації в різні історико-мовні періоди. Оперуючи належними лінгвальними фактами, учений послідовно доводив самостійність української мови й обстоював власний шлях розвитку української державності та культури з найдавніших часів. Історико-культурне підґрунтя пронизує і становлення, і розвиток літературної мови.

Результати досліджень Я. Рудницького переконливі й достовірні завдяки аналізу мовних явищ, змін, відображених у пам'ятках писемності певного періоду, які об'єктивують еволюційний процес мовотворення, що розгортався в Україні впродовж тривалого часу. Лінгвістична перспективність наукових ідей ученого набуває актуальності в процесі сьогоднішнього обговорення періодизації історії української літературної мови, об'ємного й точного висвітлення основних закономірностей її розвитку, специфіки дослідження в кожний період.

Література

1. Гапон Л. Лінгвістична спадщина Ярослава-Богдана Рудницького : монографія. Тернопіль, 2017. 200 с.

2. Ніка О. Концепція історії української літературної мови В. М. Русанівського. Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. 2011. Вип. 22. С. 18-28.

3. Панько Т. Концепція української літературної мови в системі науково- культурологічних поглядів М. Грушевського. Зб. наук. праць і матеріалів Міжнарод. ювілейної конф., присвяч. 125-й річниці від дня народження М. Грушевського. Львів, 1994. С.111-129.

4. Рудницький Я. Мовна та правописна справа в Галичині. Львів, 1937. 16 с.

5. Рудницький Я. Нарис граматики старо-церковно-слов'янської мови. Мюнхен, 1947. 142 с.

6. Рудницький Я. Українська мова та її говори. Вінніпеґ : Товариство Плекання Рідної Мови, 1965. 116 с.

7. Рудницький Я. Як говорити по-літературному. Прага, 1941. 104 с.

8. Русанівський В.Староукраїнська і слов'яноруська мови на тлі розвитку інших літературних мов. Мовознавство. 1997. № 1. C. 3-11.

9. Rudnyckyj Ya. An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language : Introductory Part. Second Revised Edition. Winnipeg : Ukrainian Free Academy of Sciences, 1972. Part 0-11. LXXXV р.

References

1. Hapon L. Linhvistychna spadshchyna Yaroslava-Bohdana Rudnytskoho : monohrafiia. Ternopil, 2017. 200 s.

2. Nika O. Kontseptsiia istorii ukrainskoi literaturnoi movy V. M. Rusanivskoho. Aktualni problemy ukrainskoi linhvistyky: teoriia ipraktyka. 2011. Vyp. 22. S. 18-28.

3. Panko T. Kontseptsiia ukrainskoi literaturnoi movy v systemi naukovo-kulturolohichnykh pohliadiv M. Hrushevskoho. Zb. nauk. prats i materialiv Mizhnarod. yuvileinoi konf., prysviachenoi 125-y richnytsi viddnia narodzhenniaM. Hrushevskoho. Lviv, 1994. S. 111-129.

4. Rudnytskyi Ya. Movna ta pravopysna sprava v Halychyni. Lviv, 1937. 16 s.

5. Rudnytskyi Ya. Narys hramatyky staro-tserkovno-slovianskoi movy. Miunkhen, 1947. 142 c.

6. Rudnytskyi Ya. Ukrainska mova ta yii hovory. Vinnipeg : Tovarystvo Plekannia Ridnoi Movy, 1965. 116 s.

7. Rudnytskyi Ya. Yak hovoryty po-literaturnomu. Praha, 1941. 104 s.

8. Rusanivskyi V. Staroukrainska i slovianoruska movy na tli rozvytku inshykh literaturnykh mov // Movoznavstvo. 1997. №1. C. 3-11.

9. Rudnyckyj Ya. An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language : Introductory Part. Second Revised Edition. Winnipeg : Ukrainian Free Academy of Sciences, 1972. Part 0-11. LXXXV r.

Размещено на Allbest.ru