Фонетична варіантність у сучасному львівському мовленні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української мови НАН України

Фонетична варіантність у сучасному львівському мовленні

Галина Сікора

Київ

Abstract

Phonetic variability of today's speech in Lviv

The article focuses on phonetic variability in Lviv speech in the early 21^st century. Different types of variability have been identified and distinguished among acoustic and physiological features of sounds, in the sound length of words as well as in the social aspect. The author has analyzed the specific features of variants conditioned by the stratification of the city's population. The existence of wide range of phonetic variants has been proved. The conclusions are illustrated with the examples of sound modifications within the limit of one lexical unit.

Keywords: Lviv speech, phonetic variability, phonetic variant, sound modifications, vocals, consonants.

Варіювання, тобто тенденція до формальних і семантичних модифікацій, є властивістю мови як системи, адже воно «властиве будь-якому рівню мови на кожному етапі її розвитку» [Ярцева 1990: 33]. Результатом варіювання є варіантність - явище видозміни мовних одиниць, що зумовлює функціювання різних варіантів мовних одиниць, паралельних форм та уможливлює їх вибір.

Сучасна лінгвістика трактує варіантність як фундаментальну ознаку мови, її закономірний вияв розвитку, результат мовної надмірности чи економії мови, а варіанти - як продукт еволюції та асиметрії мовної системи, наслідок протилежних тенденцій у ній, єднальну ланку між діахронією та синхронією [Стишов 2005; Селіванова 2011: 59].

Тривалі спостереження над львівським мовленням початку ХХІ ст. уможливили висновок про те, що для цього лінгвального об'єкта властиве функціювання фонетичних, акцентуаційних, морфологічних, морфемних, семантичних, фразеологічних і синтаксичних варіантів, які усталилися внаслідок дії різних явищ - як діалектних, так і літературних. Для того щоб зрозуміти причину появи широкого спектра варіантів, потрібно звернутися до історії обраного для лінгвістичного аналізу міста.

Українське мовлення львів'ян формувалося на території поширення наддністрянського діалекту галицько-буковинської групи говорів південно-західного наріччя української мови, в ареалі функціювання західноукраїнського (галицького) варіанта літературної мови. Упродовж своєї історії місто перебувало у складі різних державних утворень: Галицько-Волинського князівства (від часу заснування Львова до 1349 р.), Речі Посполитої (1349-1772), Австро-Угорської імперії (1772-1918), Польщі (1918-1939), Радянського Союзу (1939-1941, 1944-1991), Генерал-Губернаторства із центром у Кракові (1941-1944), України (від 1991 р.). Зміни адміністративної належности Львова, а відповідно, й офіційної мови, різні суспільно-ідеологічні тенденції у сфері мовних канонів, що пропагували держави, до яких входило місто, постійна міграція етнічних українців (мешканців із довкілля) у місто, еміграційні та імміграційні процеси поляків у період до 1939 року, імміграція росіян у 40-х роках ХХ ст. тощо - такі екстралінгвальні чинники зумовлювали зміну панівного ідіома як мови зі статусом державної; виникнення, функ- ціювання, взаємодію та функційну лакунарність різних ідіомів, зокрема національних мов (споріднених: українська, польська, російська; неспо- ріднених: німецька, їдиш, вірменська, циганська), їх діалектних форм (наддністрянський діалект української мови; dialekt poludniowokresowy, gwara miejska), наддіалектних (українське та польське койне, dialekt kulturalny), просторічних (балак, або ґвара, і balak) і форм літературних (українська, німецька, польська, російська літературні мови), що впливало на лінгвальну природу міста.

Мовлення Львова, що витворювалося на наддністрянській діалектній базі, упродовж свого розвитку перебувало під впливами найбільше польської, російської мов, літературного стандарту української мови. На тлі мовної поліфонії дорадянського Львова домінували дві мови (польська й українська), що формувало специфіку досліджуваного локусу - історично зумовлені українсько-польську диглосію та білінгвізм, верхньою межею яких прийнято вважати 1939 рік. Український (як українське койне Львова) та польський (як польське койне Львова) сегменти міста тісно взаємодіяли, а наслідком цього стали взаємні впливи на всіх мовних рівнях. Після 1939 року польське львівське койне внаслідок руйнування цілісного соціуму його носіїв зазнало редукції [детально див.: Сікора 2018], а українське продовжило своє функціювання. фонетичний говір львівський

Закономірно, що у процесі історичного розвитку львівське мовлення мало сприятливі умови для накопичення у своїй структурі варіантних елементів, які на сучасному синхронному зрізі виявляються як на одному мовному рівні, що в лінгвістиці називають власне варіантністю, так і на двох та більше мовних рівнях, що лінгвісти окреслюють як комбіновану, або змішану варіантність [Кучеренко 1990: 12]. У міському соціумі високий ступінь варіантности мовних засобів на всіх мовних рівнях іменують поліваріантністю [детально див.: Сікора 2016: 128-129].

Зауважимо, що варіантність показова для функціювання мови упродовж усього її розвитку, а діапазон варіантности є основою для диференціації мовних історичних періодів. Початок ХХІ ст. для львівського мовлення означений продуктивним виявленням фонетичних варіантних засобів, які є репрезентантами, з одного боку, орфоепічних канонів старої львівської норми, яку пропагували галицькі граматики кінця ХІХ - початку ХХ ст., а з іншого - сучасного львівського узусу, на який потужно вплинув український літературний стандарт і (меншою мірою) інші мови - зокрема польська, російська. Це зумовлено виразним стратифікаційним розшаруванням соціуму міста: старше покоління, яке формувало свої мовленнєві навички в передвоєнні роки ХХ ст. і якому більше властивий мовний консерватизм, зберігає регіональну мовленнєву традицію, а молодь більше орієнтується на літературну вимову.

Варіантність міського мовлення на фонетичному рівні, яка функціює на тлі різнорівневої поліваріантности, полягає у співіснуванні кількох відмінних за звуковим складом варіантів однієї лексеми або навіть цілої низки таких варіантів. У гетерогенному за своєю природою львівському мовленні фонетична варіантність усталена внаслідок дії різних чинників і має різноманітні вияви, що дало підстави виокремити її різновиди, диференційовані: 1) за генезою: а) варіанти маніфестують належність до діалектного чи літературного сегментів; б) варіанти репрезентують власне українські риси чи інтерференцію (м'який [л'] та звукосполуки [л'а], [л'е], [л'у], [л'о], замість їх твердих літературних відповідників; ширше усталення фонем /ґ/, /ф/, /3/, /3'/, /3/, /3'/ у словах іншомовного походження; дорсально-палатальні приголосні [з"], [с"], [3"], [ц"], на противагу їх літературним відповідникам із корональною вимовою; назалізацію вокалів [е], [о], [у] у звукосполуках [ен], [он], [ун]); 2) за акустичними та фізіологічними (тембр, гучність, висота тону) властивостями звуків - варіанти слова зумовлені вокалічними, консонантними рисами чи поєднанням вокалічних і консонантних рис; 3) за наявністю чи відсутністю змін у звуковій довжині слова: а) варіанти, зумовлені мовними рисами, що змінюють звукову довжину слова - подовження чи скорочення слова (протеза, епентеза, редукція, відсутність подвоєння (подовження) приголосних в іменниках середнього роду перед давнім звукосполученням «палатальний приголосний + j»); б) варіанти не пов'язані зі зміною звукової довжини слова (зумовлені субтитутивними змінами окремого звука в межах сталої звукової довжини слова; метатезою тощо); 4) за соціальним аспектом - варіанти зумовлені стратифікаційним і ситуативним різновидами варіантности (залежні від соціального розшарування соціуму та ситуації спілкування).

Різноманітність мовленнєвих реалізацій на фонетичному рівні, наслідком яких є утворення та співіснування двох чи більше фонетичних варіантів (серед них найчастотнішим є або загальновживана діалектна форма, або ж нормативний фонетичний варіант лексеми), забезпечив, з одного боку, широкий репертуар притаманних мовленню львів'ян фонетичних диференційних рис, а з іншого - вплив літературного стандарту (попри найбільшу консервативність фонетики в зіставленні з іншими мовними рівнями). Ці два джерела - діалектне й літературне - породжують функціювання поряд із діалектними фонетичними варіантами їх літературного відповідника, створюючи широкий асортимент варіантів із різним звуковим складом та уможливлюючи індивідуальну (в ідіолекті львів'янина) і загальну (у соціумі Львова загалом чи соціальних групах, наприклад вікових) модифікацію мовних засобів, що тісно пов'язано з важливим соціолінгвістичним аспектом фонетичної варіативности, яку потрібно трактувати як вид соціальної диференціації мови.

Складна стратифікаційно-функційна лінгвальна природа міського соціуму імплікує залежність вибору фонетичних засобів мови від екстралінгвальних соціальних чинників. Аналіз дублетних диферен- ційних діалектних і літературних рис на фонетичному рівні сучасного львівського мовлення засвідчив кореляцію їх уживання із соціальними характеристиками мовців. Мозаїчне представлення наслідків опозиції «діалектне / літературне» в соціумі Львова має багато закономірностей. Ступінь насичености діалектними рисами визначають передусім вікові, соціальні характеристики, мовні смаки, сформовані під впливом узусної традиції, що склалася в сім'ї, чи під впливом мовного оточення. Традиційно в лінгвістиці вид варіювання, залежний від стратифікації суспільства, називають стратифікаційним, а значущими в доборі й усталенні таких варіантів є соціальний статус, соціальна роль, престиж [Ibid.: 59]. Соціальний статус, що охоплює такі характеристики, як стать, культурне й соціальне походження, вік, професію (філологи / не- філологи), становить важливий аспект особистости мовця. У міському мовному просторі діалектні диференційні фонетичні риси щодо їх оцінки мовцями поділяємо на а) престижні, б) непрестижні, периферійні, які відображають так звану сільську вимову, а також на в) риси, яких мовці не усвідомлюють. Найбільше діалектні риси сконцентровані у мовленні львів'ян старшої генерації, які народилися в довоєнному Львові й отримали освіту польською мовою, а їхні мовленнєві навички формувалися у 20-40 рр. минулого століття. На жаль, кількість таких осіб щороку невпинно зменшується. Збереження й актуалізацію діалектних рис, а отже, і фонетичних варіантів, забезпечують такі чинники: а) постійна міграція з львівського довкілля в місто, яка триває від найдавніших часів [Rudnyckyj 1993: 12-13] і яка за період незалежности України ще більше посилилася; б) можлива актуалізація у мовленні львів'ян регіональних мовних стереотипів, пов'язаних у комунікативному просторі Львова з тією віковою групою, до якої вони стали належати.

Освіта львів'ян теж впливає на їхнє мовлення, оскільки в осіб із вищою освітою (особливо філологічною), які прагнуть орієнтуватися на українську орфоепію, фонетичних діалектних рис у мовленні може бути менше, хоча це теж не є закономірністю.

Іноді добір мовних елементів підпорядковано дії позамовних чинників. Окрім стратифікаційного різновиду, пов'язаного із соціальною структурою суспільства, соціальна варіативність має ситуативний різновид, що залежить від ситуації спілкування і передбачає особливу спеціалізацію засобів у мовленні, які використовують у різних комунікативних ситуаціях [Селіванова 2011: 59]. Цьому ситуативному різновидові властиві, по-перше, орієнтування мовця на реципієнта й на оцінку особистости мовця, а по-друге, врахування комунікативних сфер функціювання (публічне / непублічне мовлення).

Результатом свідомої мовної стратегії львів'янина є використання в мовленні деяких рис-маркерів вищого соціального прошарку, а іноді - і ситуативне надуживання такими рисами з метою підкреслити свою належність до такої суспільної верстви, як львівська інтелігенція, що може відповідати або ж не відповідати дійсності. У таких випадках мовці вживають лексеми з діалектними рисами, що засвідчені в лексиці іншомовного походження, зокрема із м'яким [л'] та звукосполуками [л'а], [л'е], [л'у], [л'о], замість їх твердих літературних відповідників: е[л'е]^[ґ(г)ант- но, е[л'е]мент, інте'[л'е]кт, те⁽⁾[л'е]фон та ін.; зі звуком [ґ], замість літературного [г]: [ґ]а'зета, ма[ґ]аЗин, [ґ]арант'(і)йа, ори[ґ']інал'ниї та ін. Таку ж мовну стратегію застосовують некорінні мешканці міста, особливо російськомовні новоприбулі із зони АТО, які намагаються перейти на місцевий мовний код, щоби львів'яни сприймали їх своїми. Із-посеред власних фонетичних рис у львівському мовному середовищі вони насамперед намагаються позбутися усталеної під впливом російської мови м'якості [ч'] (іноді [ш'ч']), замість нормативної твердої вимови цього звука. Саме тому і змінюють вимову слів на зразок [ш 'ч ']о, [ш 'ч '] оп, [ш 'ч ']е, [ч ']о'го, [ч ']оМу на їх відповідники із твердими шиплячими [шч]о (частіше [ш]о), [шч]об (частіше [ш]оп, [ш]о^уп, [ш]уп), [шч]е (частіше [ш]е), '[ч]ого, [ч]ому, які є літературними й водночас органічними для мовлення мешканців Львова, як і для мовлення галичан загалом. За певних комунікативних ситуацій (під час розмови з мешканцями міста, які у своєму мовленні більше орієнтуються на літературні вимовні норми, чи в умовах публічного спілкування) фіксуємо намагання львів'ян із високим ступенем діалектного забарвлення мовлення олітературнити свою вимову, наприклад: а) не вживати форм із діалектним переголосом на зразок Т'ежко на користь Т'ажко, уз'еу на користь уз'ау, ч 'ес на користь час тощо, які в зіставленні з літературною вимовою мають статус сільської, периферійної, неінтелігентної вимови, а у сприйнятті осіб, мовленню яких такі риси не властиві, - і кумедної, яку можна використовувати зі стилістичним навантаженням; б) вимовляти літературну звукосполуку [шч], замість дуже поширеної серед львів'ян різного віку її вимови як [ш], усталеної внаслідок прогресивної асиміляції¹, у словах на зразок [шч]о, на противагу шо, [шч]е, на противагу [ш]е і под.

Звідси можна зробити висновок, що фонетичні варіанти, які спів- віснують у соціумі Львова, функційно та комунікативно рухливі, а межі соціальних груп досить рухомі, адже мовець, послуговуючись деякими рисами усного дискурсу, що є маркерами тієї чи тієї соціальної групи, може потрапити до неї і навіть стати її учасником.

Розгляньмо звукові модифікації в межах однієї лексеми на кількох прикладах, коли в одному варіантному ряді репрезентовано фонетичні вияви, зумовлені дією різних видів варіантности, тобто різними чинниками.

У мовленні львів'ян числівник один (від псл. *jedim>) має різні фонетичні реалізації: йеДен, йіден, їден, один (як у літературній мові), удин, о^удин, о^уден, уден [АУМ 2: к. 225]. Форма йеден, імовірно, усталилася під впливом пол. jeden; фонетичний варіант йіден ілюструє підвищення (звуження) репрезентанта фонеми /е/ в позиції після середньоязикового [й], це явище також трактують як відсутність лабіалізації [е]; форма їден засвідчує редукцію вокалу [і] як прояв синкопи. Усі три варіантні форми більше притаманні мовленню львів'ян старшого віку. Фонетичні форми уден, о^уден виникли, на нашу думку, під впливом контамінації форм о(у,о^у) 'дин і йе'ден та означені підвищеною (звуженою) реалізацією фонеми /о/, що вивляється в значному зближенні або заступленні нена- голошеного [о] з [у] - т. зв. уканні, що є дуже виразною рисою у Львові; удин, один - форми, що постали під впливом літературного один також унаслідок укання та найбільш уживані. Наголошений вокал [и] у фонетичних варіантах один, удин, один часто реалізується в більш напруженому, із вищим ступенем закритості звуці [и]. Така артикуляція, яка не є обов'язковою для мовлення львів'ян, активно функціює в сучасному львівському узусі; особливо вона властива львівській інтелігенції, молоді. Як бачимо, ряд фонетичних варіантів обраного для аналізу слова засвідчує тільки вокальні звукозміни.

Форма дав. чи місц. відм. одн. мені особового займенника я має такі фонетичні модифікації: (на) ме^и'н'і (як у літературній мові), (на) ми'н'і, (на) м'і"н'і, (на) мн'і, ми. Найбільш уживаною є форма (на) ми'н'і, яка репрезентує підвищення [е] ^ [и], що в науковій літературі називають також зближенням [е] до [и] чи т. зв. иканням, що дуже поширене в мовленні львів'ян; (на) м 'і'н'і - форма маніфестує дію вокальної гармонії та засвідчує ікання як вище в зіставленні з літературною нормою функційне навантаження звука [і], яке має різноманітні вияви; (на) мн'і - усічена форма, що репрезентує вокальну синкопу (пор.: пол. (na) mnie); у дав. відм. ми - давня, енклітична відмінкова форма цього особового займенника, яку вживають львів'яни старшого віку чи вихідці з підльвівських сіл.

Функціювання різних звукових модифікацій репрезентує лексема м'ясо: мйасо (як у літературній мові), м'йасо^у, м'йасу, м'йесо^у, м'йесу, м'н 'асоу мН 'асу, м'н 'есо^у, м'н 'есу, М 'асоу М 'асу. Усі діалектні реалізації цього слова в соціумі Львова засвідчують більший чи менший ступінь укання у флексії. Перехід [мй] > [мн'] як прояв прогресивної асиміляції за місцем і способом творення ілюструють фонетичні варіанти м'н'асору), мН'есо^у(у); явище діалектного переголосу [а] > [е] - варіанти м'йесо^у(у), мН'есо^у(у). За нашими спостереженнями, найбільш уживаною формою є фонетична реалізація м'йасо(о^у,у), діалектні форми з переходом [мй] > [мн'] і переголосом [а] > [е] обмежені соціальними характеристиками мовців: вони маркують мовлення львів'ян старшого віку, мешканців львівського довкілля або ж осіб із сильним ступенем вияву діалектних рис. Поширення серед різних прошарків львів'ян (особливо молоді) набуває фонетичний варіант 'м 'асо^у, який засвідчує усталену під впливом російської мови ненормативну м'яку (на противагу твердій йотованій) вимову губних приголосних перед [а].

Лексема огірки в комунікативному просторі Львова має такі варіантні вияви: ог 'ірки (як у літературній мові), а також 'ог 'ірк 'і, вог 'ірк 'і, о^уг 'ірк 'е чи уг 'ірк 'е, всРг 'ірк 'е чи вуг 'ірк 'е, які є модифікаціями вокалів і консонантів. Фонетичний варіант 'ог'ірк'і ілюструє відхилення від нормативного наголошування, яке водночас не є типовим для мовлення львів'ян парокситонним; містить звукосполуку [г'і] як один із виявів поширеної консонантної риси в мовленні львів'ян - напівпалатальних приголосних [г'], [ґ'], [к'], [х'], які в ненаголошеній позиції виявляються як звукосполуки [г'і], [к'і], [х'і]. Лише наявністю протетичного [в] відрізняється від попередньої форма 'вог'ірк'і. У найбільш поширених у Львові неопротезованих формах сРг 'ірк 'е чи уг 'ірк 'е засвідчено різний ступінь підвищеної (звуженої) реалізації фонеми /о/; у цих формах також наявне наголошування, що збігається з літературним, але яке зумовило діалектну звукосполуку [к'е] як наслідок здебільшого обов'язкових у мовленні львів'ян напівпалатальних приголосних [г'], [х'], [ґ'] перед [е] в наголошеній позиції; во^г 'ірк 'е чи вуг 'ірк 'е - ці форми відрізняються від попередніх лише наявністю протетичного [в]. Усі форми є поширеними серед львів'ян різних соціальних груп, але спостережено, що опротезо- вані форми більше властиві особам старшого (менше середнього) віку чи малоосвіченим.

Варіантність, зумовлену діалектними особливостями української генези й іншомовним впливом, засвідчують фонетичні реалізації лексеми гонор (із пол. honor) зі значеннями 1. `честь, гідність'; 2. `чванливість, пихатість' [ЛЛ: 196]; 1.розм. `перебільшене поняття про свою гідність; чванливість, пиха' //рідко. Те саме, що гордість; 2. заст. `честь, гідність' [СУМ 2: 123]. У мовленні сучасного Львова функціюють такі варіанти з різним звуковим складом цієї лексеми, як 'гонор (як у літературній мові), 'ґонор, 'гон'ір. Прикладом вищої порівняно з літературною нормою функційної активности звуків [ґ] у словах іншомовного походження (у літературній мові усталився [г]), що є однією з особливостей консонантизму сучасного львівського койне, маніфестує фонетичний варіант 'ґонор. Наявність [і] відповідно до закономірного [о] в закритому складі як прояв уже згадуваного ікання засвідчує лексема 'гон'ір.

Унаслідок редукції - продуктивного різновиду варіантности щодо звукової довжини слова - з'являються часто зумовлені поєднанням вока- лічних і консонантних рис фонетичні (фонемні) варіанти алегроформ із різним ступенем компресії (від слабкої до сильнішої). Головна тенденція таких звукозмін полягає в переході до модульованішого промовляння, унаслідок чого певні склади уподібнюються до сусідніх і відтак усікаються приголосні, склади. Наприклад, під дією апокопи та синкопи різні стадії редукування формують динамічні трансформаційні ланцюжки алегро- форм із різною комбінаторикою фонетичних змін, тобто ряди фонетичних варіантів однієї лексеми: спеціально - спиц'ійал'но, спиц'йал'но, спи'ц'ал'но, сп 'іц'і'йал'но, сп 'іц'йал'но, сп 'іц'ал'но (пор.: пол. specjalnie).

Отже, фонетична варіантність у львівському мовленні початку ХХІ ст. зумовлена найрізноманітнішими модифікаторами та має продуктивні модифікації, що свідчить про широкий діапазон коливання сучасної діалектної львівської норми. Співіснування фонетичних варіантів однієї лексеми забезпечує різноманіття структурного потенціалу, накопиченого в процесі історичного розвитку львівського мовлення, створює специфіку його лінгвальної природи, зумовлює різнопланову стратифікацію та комунікативні можливості. Фонетичні варіанти збагачують мовлення львів'ян, слугують інвентарем для активної модифікації таких мовних засобів, як виявів взаємодії діалектного й нормативного сегментів, так і репрезентантів лише в межах діалектного сегмента. Різні фонетичні модифікації лексем виявляють наслідки багатого репертуару фонетичних рис у мовленні мешканців Львова: свідчення давности, стійкости мовної регіональної традиції в соціумі цього міста та впливу літературного стандарту як важливої єднальної ланки з українською мовою загалом. Співіснування різночасових (давніх і нових) форм у фонетиці, їх диференційне функціювання в міському соціумі формує феномен сучасного мовлення львів'ян.

Джерела

1. АУМ - Атлас української мови: в 3 т. Т. 2. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. Київ,1988. 520 с.

2. ЛЛ - Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / 2-е вид., доповн. і випр. Львів, 2012. 852 с.

3. СУМ - Словник української мови: в 11 т. Т. 2. 1971. С. 123.

Література

4. Сікора 2015 - Сікора Г Алегроформи у сучасному львівському мовленні. Діалектологічні студії. 10: Традиції та новаторство / відп. ред. П. Гриценко, Н. Хобзей. Львів, 2015. С. 161-174.

5. Сікора 2018 - Сікора Г. Реконструкція як прийом моделювання міського мовлення в діахронії (до історії дослідження львівського койне). Лінгвістика: зб. наук. праць. Старобільськ, 2018. № 2(39). С. 51-66.

6. Сікора 2016 - Сікора Г Текст міста як лінгвістичний феномен. Українська мова. 2016. № 4. С. 122-135.

7. Селіванова 2011 - Селіванова О.О. Варіантність мови. Лінгвістична енциклопедія. Полтава, 2011. С. 59.

8. Стишов 2005 - Стишов О. Варіантні форми в сучасній українській мові. Культура слова. 2005. Вип. 65. С. 59-64.

9. Кучеренко 1990 - Кучеренко Л.І. Взаємодія літературномовних та діалектних елементів у процесі комбінованого варіювання. Проблеми української діалектології на сучасному етапі: тези доповідей. XIV Республіканська діалектологічна нарада. Житомир, 1990. С. 12-13.

10. Rudnyckyj 1993 - Rudnyckyj J.B. Lemberger ukrainische Stadtmundart: (Znesinnja). Wiesbaden, 1993. 139 s.

11. Ярцева 1990 - Ярцева В.Н. Проблемы языкового варьирования: исторический аспект. Ярцева В.Н. Языки мира: Проблемы языковой вариативности. Москва, 1990. С. 4-35.

Размещено на Allbest.ru