Локальність і надлокальність в ідіостилі (на матеріалі рукописної спадщини письменників-подолян)

Ключові слова: рукописи, ідіостиль, мовне довкілля, мовні риси, С. Руданський, А. Свидницький, М. Коцюбинський.

The results of the analysis of the manuscript heritage of Podillian writers: S. Rudanskyi, A. Svydnytskyi, M. Kotsiubynskyi are presented. Lingual features that feature the individual style of each of these authors are described.

The topicality is due to the need to study the language practice of these authors as representatives of Ukrainian literature of the XIX century in the context of their connection with Podillia, to trace the ways of forming and developing of literary norms, the influence on the language of writers of the native Podillia dialect of the south-western dialect, which brings closer to solving to solving a broad problem of dialectal-literary interaction. The methodological basis of the article is attention to autographs and first editions, which turned out to be justified and effective in the study, since the texts of the works of these authors published later experienced editorial intervention and most of the features marking their individual style were leveled.

Archival materials were used, in particular autographs stored in the Manuscripts Department of Taras Shevchenko Institute of Literature of National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv), at the Manuscript Institute of the National Library of Ukraine named after VI Vernadsky of National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv), in Chernihiv State Literary-Memorial Museum of Mikhailo Kotsyubinsky (Chernihiv) and others.

This is an attempt to determine the role of the linguistic and cultural region (area) in the development of the national literary standard; to study the problems of formation of the Ukrainian literary language in the sequence personality collective / region, taking into account the principle of duality individual collective. Observation of the linguistic creativity of Podillian writers reveals duality, first of all. On the one hand, there is a close connection with the linguistic environment from which these linguistic personalities grew up and where they were formed, on the other hand, there is a clear desire for supra-locality. We state the presence of many individual features in their individual style, each of them is a separately formed linguistic figure, but most of the features we have recorded were common to all authors and common in Podillia dialects. And checking the collections of texts, the observed dialectal substance, the comparison with the Atlas of the Ukrainian language, and other dialectal descriptions gives grounds to claim that many of them are still existing today.

Keywords: manuscripts, individual style, language environment, language features, S. Rudanskyi, A. Svydnytskyi, M. Kotsiubynskyi.

Вступ

Проблеми становлення української літературної мови в останні десятиліття привертають увагу дослідників інтенсивно вивчаються окремі стилі літературної мови, окремі періоди в її історії, ідіолекти й ідіостилі багатьох письменників. Серед праць останніх років, у яких розглянуто загальні й часткові питання історичного розвитку української літературної мови, виокремлюємо праці наукові розвідки Л. Гнатюк, В. Ґрещука Л. Масенко, Л. Ткач тощо.

Одним із головних джерел вивчення історії української мови, історичної діалектології, окрім писемних пам'яток, є рукописні тексти художніх творів аж до початку ХХ ст. поки не почалося тотальне редагування видавцями авторських текстів.

Методологія дослідження. Нині все частіше висловлюється думка про те, що вивчення ідіолекту письменника, його творів необхідно здійснювати з урахуванням мовного довкілля, яке могло впливати на досліджуване індивідуальне мовлення та формування рис тексту, а також рукописів, які містять мовні риси того чи іншого письменника, виявити які, спираючись на друковані видання, неможливо.

Це міркування не є чимось новим, оскільки ще 1925 р. у журналі «Україна» надруковано статтю професора О. Синявського «Дещо про Шевченкову мову. Спроба вияснити декотрі сумнівні моменти Шевченкової вимови», у якій автор зазначав, що «ми й досі не маємо а ні єдиної навіть дрібної праці, присвяченої виключно цій мові <...> у наших численних працях про Шевченка й його твори небагато можна знайти принагідних путящих уваг про його мову». Він констатував, що мова Шевченкова потребує якнайдетальнішого вистудіювання з усіх боків. «Вияснити всі складові елементи Шевченкової мови й їх джерела, зокрема ступінь народности її та діялектну основу й фізіономію, а також динаміку підкреслює О. Синявський, ось одне з чергових завдань української лінгвістики» [7, с. 100]. Найкращими джерелами він називав автографи, тому що тільки на їхній основі можна вивчати фонетику і лексикологію, чого не можна здійснити на підставі друкованих текстів поета.

Автографи творів Т. Шевченка досліджували В. Сімович, М. Жовтобрюх, А. Москаленко, П. Тимошенко, В. Русанівський, І. Огієнко, які одностайно визнавали, що дослідження мови Кобзаря повинні ґрунтуватися на детальному аналізові його рукописної спадщини. Із праць зарубіжних учених, які висвітлюють дискусійні в українському мовознавстві проблеми, зокрема ті, що стосуються культури видання творів письменників, стану їхнього вивчення та лексикографічного опрацювання, варто виділити монографію відомого австрійського лінгвіста Міхаеля Мозера. Він переконливо довів, що лише на підставі рукописних джерел можна зрозуміти точний зміст творів, побачити справжні правопис і пунктуацію письменника, які суттєво відрізняються від сучасних текстів. Учений на основі ґрунтовного різнорівневого мовного аналізу визначає також внесок поета в розвиток сучасної української мови [5].

Закономірно, що творчість письменників другої половини ХІХ початку ХХ ст. привертала увагу дослідників, наслідком чого є численні різнопланові спостереження над ідіолектами окремих авторів. Особливістю цих студій є некритична опора на різночасові видання аналізованих текстів без належної уваги до їхньої історії, без попереднього текстологічного аналізу, відтак рукописна спадщина, першодруки, пізніші правки авторів мовна лабораторія письменника були поза увагою. Здебільшого лінгвостилістичні та історико-мовні праці про ідіолекти письменників залишаються без належної уваги до базових джерел інформації, затираючи при цьому ймовірний вплив мовного середовища на ідіолект митця. На цю особливість вивчення мови письменників із вказівкою на важливі методологічні прорахунки дослідників вказано у студіях П. Гриценка, Л. Гнатюк, Г. Школи, О. Кумеди, Є. Пилипенка й інших мовознавців.

Іншою проблемою є цілісний аналіз мовотворчості кількох авторів, об'єднаних ідейно-естетичним рухом чи локальною традицією. У зв'язку з особливою орієнтацією митців слова другої половини ХІХ початку ХХ ст. на питомі мовні джерела, рідне для них довкілля видається актуальною ідея вивчення мовотворчості кількох письменників, об'єднаних за територіальною ознакою.

Мета нашої статті проаналізувати рукописну спадщину письменників (С. Суданського, А. Свидницького, М. Коцюбинського), об'єднаних одним культурно-історичним простором, одним локусом і виявити не лише індивідуальне, а й інтегральне у творчості обраних для аналізу авторів. Методологічною засадою статті є увага до автографів і першодруків, що виявилося випраданим і результативним у дослідженні. Використано архівні матеріали, зокрема автографи, які зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ), в Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України (м. Київ), у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського (м. Чернігів) та ін. Ми схиляємося до думки П. Гриценка, що «некритичний вибір варіанта тексту для вивчення мови художнього твору, ідіолекту письменника як цілості чи для укладання словника мови його творів, призводить до прорахунків дослідників» [3, с. 20].

Результати дослідження

Для кінця ХІХ початку ХХ ст. є непорушним орієнтир на народну мову. А оскільки відбувалася орієнтація на народну мову, то її у вимірі знань авторів, тобто їхнього індивідуального мовного досвіду, треба було знати. Індивідуальний мовний досвід це те материнське мовлення, довкілля з чого особистість виростала, а в період середини ХІХ ст. це було фактично діалектне мовлення, або набуте (як це сталося із Марком Вовчком, яка вивчила через те середовище, у якому була пізніше). Це був досвід просторово-обмежений, тобто людина мешкала, діяла, творила, перебуваючи в певному хронотопі у певний час, на певній території, за визначених обставин. Це, по суті, хронотопічна цілісність і тому, коли цей досвід особистості й досвід відповідних хронотопів переплавлювся в тексти, відтворювався у текстах, він міг справляти вплив на ширшу мовну практику, що ставав об'єктом рецепції, сприймання, оцінки, прочитання, а відповідно й наслідування: один вчиться в іншого, наслідує іншого.

Саме тому, досліджуючи історію становлення чи окремого стилю, чи літературної мови в цілому, варто зважати на ці вектори залежностей мовотворчості однієї особистості від іншої, орієнтування на наявний уже досвід творення текстів сучасниками чи попередниками. Актуалізує проблему простору (континууму) для з'ясування історії становлення, розвитку літературної української мови у визначений час чи окреслену епоху, необхідність з'ясувати що автор зберіг зі свого мовного середовища, попри орієнтування на взірці.

Простір присутній постійно, але, зазвичай він не був центральним об'єктом у лінгвістичних студіях.

На початку ХХІ ст. усталюється думка, що вивчення ідіолекту письменника, його творів необхідно здійснювати з урахуванням не лише текстів (рукописів, прижиттєвих першодруків), а й мовного довкілля, яке могло впливати на досліджуване індивідуальне мовлення та формування рис тексту.

Отже, актуальним є студії про мову письменників на тлі їхнього говіркового довкілля за матеріалами рукописів чи принаймні першодруків. Саме такий підхід до вивчення ідіолекту письменника забезпечить точність оцінок і повноту опису мовних особливостей та орієнтирів автора, дозволить точніше окреслити його роль у становленні й розвитку норм літературної мови. коцюбинський рукописна спадщина подільський

Спостереження над мовотворчістю С. Руданського, А. Свидницького, М. Коцюбинського виявляє насамперед двоєдність. З одного боку тісний зв'язок із мовним довкіллям, із якого виростали й де формувалися ці мовні особистості, з іншого виразне прагнення до надлокальності. Якщо говорити про зв'язок із мовним довкіллям, то

І. у Руданського це:

1. Так зване укання: сукира, домувина «Каже збыты домувыну Да и грибъ копаты!... Скоро сынъ сюда Давыдивъ Прыйде умыраты» (Лірникові думи).

2. Спорадичне вживання дієслівних форм із нескладовим [/]: зайгорнувъ, пійняв, піймьі ««Пймы сыну!» Я й пйнявъ Посадывъ на яйця То мы малы зъ тыхъ яець Шисть воливъ видъ зайця» (Вір не вір.).

3. Відповідно до а з *р після губних з'являється перед [а] після приголосного [м] звук [н]: симня «Повернувся сынъ додому Вся симня встричае А Адамъ посередъ хаты Духъ свій испускае» (Лірникові думи).

4. Сстверділий кінцевий [ц']: хлопецъ «То бувъ хлопецъ чорноокій И хорошій и високій И румяный на лыци Молодецъ изъ молодцивъ» (Вечорниці).

5. Приголосний [у] заступає [л] у слові горілка «Отъ все готове шумъ затыхъ Стилъ застеляется у ныхъ И показалася горивка И деренивка, и вышнивка И медъ и пыво, та и квасъ, Якъ часомъ водытся у насъ!..» (Розмай).

6. Часте вживання сч замість шч (щ): счастя «Я счаслывый! Маю хату Маю батька, неньку. И до свого счастя всего Жинку молоденьку» (Два трупи). Зауважимо, що в тексті однієї й тієї ж співомовки ми зафіксували обидва варіанти нормативний і ненормативний: «Даремне йдуть мои лита Не выжу щастя за собою Я видъ колыскы сырота И пиду въ землю сыротою. Гиркая доле ты моя Тебе я доле проклыная Счаслыви вси, иденъ лышь я Невыжу счастя и незнаю» (Упир).

ІІ. у Свидницького це:

1. Дієслівні форми 1-ї ос. одн. теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни подано без чергування [д], [т], [з], [с] з відповідними шиплячими, як і в більшості південно-східних говорів, а також деяких південно-західних: ходю, попросю, вчистю, зненавидю «А що паниматиночко, каже, и вамъ лыхо, и въ мене не тыхо; прытопчимъ же биду кляту черевыкамы. Бо й я въ черевыкахъ же ходю» (Люборацькі).

2. Закінчення -е в іменниках середн. р. ІІ відміни в наз. й знах. відм. одн.: відьмуваннє, убраннє, дівованнє, жабориннє, закінченнє, зрощіннє, насланнє, оповіданнє, Запорожжє, счастє, життє, дрантє та ін. «Здаетця, все перемінилось; а воно все однакове, мабуть; лишь я перемінився, життє хрономъ стало, то здаетця, шо й свггъ не такий!., и люди поинакшіли» (Відьми.); «Гніздо тее, наче жабориннє зелене» (Відьми.). Водночас констатуємо паралелізм флексій -е та -а: счастє щастя, наприклад: «Колись я мавъ счастє жити лице въ лице съ простимъ людомъ укранськимъ колись и я бувъ счасливий!» (Відьми.), «До цего щастя не довго було ждати!» (Недоколисана).

3. Уживання [хв] замість [ф]: парахвіяне, парахвія «.було скілька хатъ і церковця Божа стояла то й парахвія була и птъ живь и бакаляръ» (Відьми.).

4. Залишки двоїни: дві сестрі «Було собі, кажуть, дві сестрі одна дуже багата на набшъ, а друга дуже бідна» (Відьми.).

5. Форми 3-ї ос. одн. теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни на -е замість -ить: висе, робе, молоте, говоре, доносе, любе, душе, дзвоне, зломе, вкороте й ін. «Прыйде маты съ поля, всюды справно: понагудовувано, понаповано, начыння перемыте, и мыскы въ мысныку, ложкы въ горшку за комыномъ, горшкы на полыци, а що не змистылось, на тыну по килкахъ проти сонця висе» (Люборацькі); «Якъ бы за годынку передъ цымъ Мася побачыла, що хто робе таки штукы, сама просміяла бъ, а теперь ось-якъ!» (Люборацькі); Хай же старшый молоте, а мы подывимось на двиръ, чы не иде друга пидвода (Люборацькі); «А! лыха моя годына! ото ізда! говоре зъ досадою та жінка» (Люборацькі). Спорадично такі форми трапляються в оповіданнях: «И вемъ дивно, шо вона такъ красно бавитця; и ввесь двіръ навшпинячки ходе» («Недоколисана»), проте зауважимо, що переважують уже форми на -ить: «И панъ повеселмшавъ, и паня инкша ходить» («Недоколисана»); «Це не то, що дитина слухняна, або крепакъ нещасливий, що не ідь, то й мусить послухати» («Проти сили .»).

ІІІ. у Коцюбинського це:

1. Спорадичне вживання [ц'] замість африкати [ч] у сполучнику (частці) хоча «Першый раз Андрій у такому великому мисти, хоця ж вин и зайшов у самый гиршый, жьідивській куток» (Андрій Соловійко...); «Коли б це, Господы, вирватись з Винныци. Щоб хоць куток теплый маты, хлиба кавалок...» (21 грудня.).

2. Після приголосних перед закінченням в орудн. відм. іменників ІІІ відміни послідовно вживається м'який знак або [і]: заздристію, хыжыстью, постилью, радистью, злистью «Не иден проізжій гладкій пан, котрому проилысь и его роскишни будинки и ёго тлусте жыття, з заздристію дівітся на таке сельце, любуется им.» (Андрій Соловійко.); «Дытыни хтилось бы побавытыся з котом, що он пид постилью муркае, та так гарно простягае лапку до клубочка з ныткою.» (Андрій Соловійко.).

3. Послідовне вживання закінчення -е у слові люди «Други люде теж сказалы на Андрія, що вин непутящый» (Андрій Соловійко.); «.его вчора заризалы, а сегодня мают ховати, вже і люде зибралыся» (21 грудня.); «Варто б тому, хто хоче й може робыты добро людям звернуты увагу и на цих нещасных, бо й то люде» (21 грудня.); «Але наши люде не так вынни, як вы их вынуватыте» (Дядько та тітка).

Водночас спільними виявилися такі риси, як:

І. На фонетичному рівні:

1. Вставні приголосні [л], [н] після губних: роспнявся, здоровля, соломнянык»Спывъ и я той прыкрый келыхъ За здоровля доли, И зъ похмиля мое серце Розрывають боли» (Цар-Соловей); «Утопыла-сь мене донько Въ холодную воду: Погубыла здоровлячко и мылую вроду!...» (Упир); «Верещытъ пипъ репетуе, Крычыть молодыця Соломнянык скаче, скаче И зъ горы валытся» (Цар-Соловей) в ідіостилі С. Руданського; вимня, здоровля, мняв, соломняникъ, памнять, памнятатиму, опамнятались, риплях».и съ тогожъ часу, каже, почала вона й до здоровля повертатися» (Відьми.); «Якъ поколисали Марусю такъ шось зъ місяць, чи шо, то вона і змнякла, як вюкъ від вогню» («Недоколисана»); «... Спасибі! Спасибі за памнять! Сідай лишь» («Недоколисана»), «Посередъ города стоять въ Камнянци домы одынъ до другого попрылыпалы, улыця мизь нымы й де навхрест» (Люборацькі) у А. Свидницького; здоровля, мнягко «Скильки воно уйняло в вас здоровля, счастя, скилько заграбало в тяжкій праци добутих, кровавих грошей?» (Андрій Соловійко); «Тыхо и мнягко казав Жук» (Андрій Соловійко); «В туж хвылыну, як вин оце подумав, у его ниг опынывся соломляный брыль, зирваный витром у якогось чоловика.» (Андрій Соловійко); «.на голови чорный мнягкій капелюх» (Дядько та тітка); «У дядька мнягка, тепла, прывитна душа» (Дядько та тітка) у М. Коцюбинського. Наявність вставних [л], [н] на місці [j] одна з ознак подільських говірок [6, с. 498; 2, с. 217].

2. Стверділий кінцевий [т] у дієсловах 3-ї ос. одн. і множ. теперішнього часу і 2-ї ос. множ. наказового способу: ломитъ, валитъ, зазелен/ютъ, точытъ, ставытъ, скочытъ, пьютъ «Та гей быкы! Ломитъ бадыля Ломитъ его валитъ на прахъ Нехай не буде того зиля На нашыхъ батькивскы^х поля^х!» (Гей бики); «А я за хвистъ: «гутю-га!» А вовкъ налякався Та якъ скочытъ я и гопъ! На свитъ показався» (Вір не вір.) у С. Руданського. Водночас, у співомовках фіксуємо й нормативний варіант: «А кинь ходыть по трави И передъ пасеться А задъ росте, тай росте Ажъ до неба пнеться» (Вір не вір.); закрывают, почнут, нароблят, ненавыдят, будут, любят, поважают, не знают, можут, засмиют, заглядают, радіют, мают, будут, бигают, прыймут, капают, бачыт, почнут, покинчат, скажут, чекают, пустит, знают, мают, пошлит, зеленіют, обступают «. то буде жыття сыроты, котрого ненавыдят» (Андрій Соловійко); «Хоцяж тебе не спммалы, але можут спійняты» (Андрій Соловійко); «Пустит мене переночувати!..» (21 грудня.); «А йдит обидаты! Ото забалакалысь, гукнула з ганку титка» (Дядько та тітка) у мовотворчості М. Коцюбинського. Твердий кінцевий [т'] у дієсловах 3-ї ос. одн. і множ. теперішнього часу і 2-ї ос. множ. наказового способу э характерною ознакою подільського говору [6, с. 498; 2, с. 217].

3. Діалектні форми числівників: еден, їдна, штири (штыре), штирнадцять «Иденъ в поли, другій въ лиси, Третій коло бочкы» (Цар-Соловей); «Чы тры ричи взяты разом Судышъ ты идному? Чы каждому идну взяты? И котру якому?» (Цар-Соловей); «У идного крыви рукы Той ногы немае Той идно лышь око мае И то выплывае» (Лірникові думи); «Та школяри бидни диты Сырдытои доли Пройдутъ надень штыре разы Дорогу до школы» (Лірникові думи); «Знаешь рыбу, шо на соби Цилый свитъ трымае Тая рыба стрепенулась Штыре разы мае» (Лірникові думи) у С. Руданського; їден, штири «.воны вже дуже мицно почнут дерты иден другого за чубы.» (Андрій Соловійко.); «Дай, боже, здоровья! видказало два голосы; иден товсто, поважно, як и прыстало курцеви, а другій тонко та скоро, мов горобець зацвиринькав» (Дядько та тітка); «Ходыты було никому коло неи. Иден дядько повынын був, на самоти, поратыся и коло слабои, и коло хозяйства!» (Дядько та тітка); «Зате вже обидаты за штырёх буду» (Дядько та тітка) у М. Коцюбинського. Як зауважують мовознавці, фонетично видозмінені форми числівників j/ден, штири і похідних від них є особливістю подільських говірок [2, с. 217].

4. Твердий [р] замість [р']: бура, трома, ратувати, гора (горя), дручкамы, зорамы, прамо «И высоко на повитре Верхы пидммаютъ И хрестамы золотымы Якъ зорамы сяють» (Лірникові думи); «А що хочешь? Тры копы! Жыдъ мацнувъ рукамы За барана заплатывъ Трома копшкамы» (Баран); «Разъ топывся грубый ляхъ Ставъ репетуваты Мужыкъ иденъ и побигъ Пана ратуваты» (Надгорода); «Ходытъ ляшокъ по коршми А хочеться исты Пытаеться шынькара: «Czy niemasz pieczystej?»« (Змисний лях); «Впнявъ до неба тай унизъ Мени й гора мало Ажъ до нызу на симъ мыль Мотуза нестало» (Вір не вір.) у С. Руданського; якъ зори, зорами, зъ вівтара, опира, до ёго міране, трохи, трохъ, п/драдъ, примірали, викурувавъ небіжчика, ратуйте, сваратця, посваруетця, трасовина, на вечеру, оруть, на вечеру, опира, съ трома «Спочатку батько й мати, було, посварувались на ню, и носомъ въ кутокъ ставляли, и на коліна» (Недоколисана); «...а човна нема на пристані бувъ и то діравий» (Проти сили.), «Тоди молодыци въ ростечъ, и на ихъ мисце прыйшлы чоловикы паниматокъ ратувати» (Люборацькі) в ідіостилі А. Свидницького; шкрабаты, канцелярыя «В тій чоловик шкрабается в голову, наче хоче вышкрабаты з ній ту подать, що так мицно засила ёму в голову» (Андрій Соловійко) у М. Коцюбинського). Твердість приголосного [р] перед голосними одна з озкак подільського говору на фонетичному рівні [6, с. 498].

5. Кінцеві шиплячі та африката [ч], хоч і не послідовно, зберігають свою давню м'якість: лемишь, хочешь, порадышь, бачышь, хочь, биліешь, тисячь, лышь, ничь

- «А чересло мое излива Лемишь изъ правои рукы Зитнуть и коринь того зиля Чого жъ вы сталы? Гей быкы!» (Гей бики); «Обступылы навкруга Видного Иванця Тай пытаютъ якъ на смихъ «Що хочешь за зайця?»« (Заєць); «А зъ барылка и бижыть... Не порадышь крыкомъ Жыдокъ жыво и заткнувъ Варылко языкомъ» (Розп'ятий жид); «.Тай каже купцеви: «Та купуй уже купуй Славная конына! Чы жъ не бачышь якъ по ни Сплакалась дытына?» « (Славная конина); «Нагадався за симъ мыль Назадъ подывывся А у коня якъ на смихь Лышь передъ лышывся» (Вір не вір.); «Тилько знаемъ що въ тимъ неби Ангелы литалы И святіи писни Вогу День и ничь спивалы» (Лірникові думи) в мовотворчості С. Руданського; лишь, поминешь, сидишь, складешь, спогадаешь, захочишь, промежь себе, насторчь, ледачь, хочь «Горпина це пронюхала, бо такожь мала мухи въ носі» (Відьми.); «Да не кажи тпрру: бо будешь пішки йти» (Відьми); «Оть и гулятимешь сміливо, де захочешь!..'' (Відьми.) у А. Свидницького; хочь, ледачь, няньчь, бачышь, помрешь, хочешь, перечытуешь, второпаешь, вдіешь, згадаешь, ковтнешь, будешь, думаешь

- «А мени: и нагодуй, и вмый, и сорочку поший, и талапайся з ным, и няньчь ёго» (Андрій Соловійко.); «А ни хаты, а ни хлиба кавалка, навит сорочкы гарнои нема, а як помрешь, то нема за що й поховатысь...» (21 грудня.); «Славный обид у титкы. Простый: борщ з сметаною, вареныкы з сыром до сметаны чы галушки але такій смачный, що як згадаешь, то и слыну ковтнешь» (Дядько та тітка) у рукописах М. Коцюбинського. Збереження м'якості шиплячих та африкат характерна риса консонантизму південно-західних говірок.

6. Уживання [и] на початку слова: ыржа «Та гей быкы! Чого жъ вы сталы? Чы поле страшно заросло? Чы лемиша ыржа поила? Чы затупылось чересло?» (Гей бики) у С. Руданського; ыноди, ынды, ызновъ, ыначе, ыскры, ыжыцю ынчого, ындыкъ «.ийзіли вони літа моі!...» (Відьми.); «.иноді, бувало, нишкомъ и ганчірку причеплять до сорочки тай дурять, шо спати лягають.» (Відьми.); «Коли це не поможе, то изновъ бувало відкопують.» (Відьми.); «^въ на коня срібломъ-золотомъ сяе, ажъ искритъ...» (Відьми.); «Так моім панамъ и день минувъ, шо все одно на другого бундюжились та ходили, носи поспускавши, яко индюки!» (Недоколисана); «Яснее сонце не пече, якъ-то инколи бувае, а наче теплою рукою по тілі водить» (Недоколисана); «И підчепить инчий біду, що неабияк и скараскаетця; а другому, то карай, боже, и повжъ: зъ жінкою щастя, якъ рукою пригорнув» («Проти сили.» у рукописах А. Свидницького; инчий, инак, иншу, исторія «За розум, добре серце, чеснисть, щыру пораду и помич, вси люде з Восивки и ынчых сил казалы, що не зналы и не знают лучшого чоловика як Андрій Соловійко» (Андрій Соловійко.); «Так чы ынак, а щось же іи допровадыло до такого нещасного стану» (21 грудня.); «Вуло, и страву соби окреме ыншу варыть, и цукор свій тримає» (Дядько та тітка); «Тепер також здоровенный, тилько декотри дерева повырублени, ынши посохлы, ынши здычавилы» (Дядько та тітка); «Ысторыя, хозяйство, сыльныця, зирныця, землепысь, политычна економія, зоологія все те на кону» (Дядько та тітка); «.то зовсим ыншым чоловиком зробывся...» (Дядько та тітка) в ідіостилі М. Коцюбинського. Зауважимо, що український правопис дозволяє написання початкового и в деяких словах.

7. Відсутність подовжених приголосних в іменниках середн. р. ІІ відміни: волося, бадыля, зиля (зілля), гыля, сниданя, жытя, смерканя, насиня «Лысый я, волося спало Решта билая якъ снигъ Недалеко моя яма» (Полюби мене); «Впередъ быкы! бадыля зсохло Сами валяться будякы А чересло, лемишь новіи. Чого жъ вы сталы? Гей быкы!» (Гей бики); «Ты глибоко углибъ Твердый коринь пусты Гыля вгору роскынь Ты росты та росты!» (До дуба) в автографах С. Руданського; дівуваня, каміня, волося, шматя «А внъ все перебиравъ и вибравъ таке лихо, шо й каміня вгризе» (Проти сили.); «Черезъ ктька-часъ панна сватача виглядае причипурилась, прибралась, всякого фантя на себе начіпляла, бразкотиня понавішувала» (Недоколисана); «Далій почали хлопці вговоряти, що якъ не буде істи, то пан казав заливаня зробить» (Недоколисана); «А я, то поки житя мого, слухатиму тебе, як Божого гласу» (Недоколисана) у рукописах А. Свидницького); волося, наріканя, смітя, шматя, оповіданя, йменя, весіля «Ще доси волося до горы встае, та мороз по шкури подырае» (Андрій Соловійко.); «Я перу шматя, колы прыходыть моя сестра, Устя»; «В своиім оповідани вона багато напутала» (21 грудня.); «Густа, як щитка, зелена, як рута, заквичана, як дивчына на весили, манячыть трава на полянци» (Дядько та тітка); «Василько похолов з остраху. Волося полізло до гори, серце перестало стукати в грудях» (Ялинка); «Восі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками жита синіло биндочкою небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колосям» (виправлено М. Коцюбинським з колоссям Б. К.) (Харитя) у М. Коцюбинського. Для літературної мови і «більшості українських діалектів властиве асимілятивне подвоєння м'яких приголосних фонем в іменниках типу зілля, життя, що виникло внаслідок асиміляції [j] до попереднього м'якого приголосного після занепаду слабкого зредукованого [ь] (у групі -іе) і відоме також під назвою асимілятивного подовження приголосних звуків» [2, с. 84]. У південно-західних діалектах, зокрема й у подільських говірках [4, с. 78], сталося стягнення цих приголосних і цим вони «різко протиставляються решті українських діалектів» [2, с. 84].

8. Уживання приставних [г], [в]: згоремо, гьіншій, гатаман «Та гей быкы! Згоремо поле Поаемъ ярее зерно А спаде дощыкъ незабаромъ В земли пробудыться воно» (Гей бики); «Ты не моя!.. и бровы чорни Мылуе гыншш, а не я И гыншй хтось тебе прыгорне Во ты дивчыно не моя» (Ти не моя); «Но дивчына невертае Еи мыла украина Еи гыншй прыгортае! Охъ невдячная дивчына!» (Зозуля); «Осавулы й Гатаманы Злота повни жмени»; «Чы то зоры, божи мысли, Вожая дорога? Чы то може кажна зирка Гыншй свитъ у бога?».(Цар-Соловей) у С. Руданського; Гумань, гинча, гинчим часомъ, відгучу (дериват від лексеми учити) «Коло Гумани, чы луче в Гуманщини, и було и е сельце хочь бы й Солодькамы ёго назвати» (Люборацькі) у А. Свидницького. Наявність «протетичних приголосних [г], [в] є виразною фонетичною рисою подільського говору, особливо у порівнянні зі степовим говором, а також літературною мовою» [4, с. 78].

9. Перехід [і] в [у] внаслідок асиміляції, що визначаємо, наприклад, у слові цілувати «Тай тогди вже до попа Грихы сповидаты. Ото пипъ ему дае Хреста цюлуваты. Поцюлувавъ цыганчукъ Пипъ его пытае А той ему вси грихы И оповидае» (Циган на сповіді); «И царевычи склонылысь, На колина сталы И остатный разъ жывого Батька цюлувалы»; «И обое силы разом Разомъ обійнялысь, Обійняльїсь, розмовлялы, Щыро цюлувалысь» (Цар-Соловей); «Прыйде мылый поцюлуе Въ билее лыченько Скаже: люблю тебе мыла любее серденько» (Упир); «Наставъ Велыкдень. Зновъ Т рохымъ Зъ своимы чорнымы очыма!.. По служби Божій щыро зъ нымъ Поцюлувалася дивчына» (Хрест на горі); «Святкы веселіи насталы Дивчата хлопцивъ цюлувалы И виддавалы крашанкы.» (Розмай) у С. Руданського; «Але Андрій швыдко нахилывся и перше, ниж Жук стямыився, поцюлював його руку, на котру разом з поцюлюем капнуло дві горячи слёзы» (Андрій Соловійко...); «Горяче, щыре сонце так и вабыть тебе, так, здается, й прымовляє, сяючы: а ходы, чоловиче, най я обцюлюю тебе, з своими горячимы поцюлюнкамы увилью сылу в твое мизерне тило!» (Дядько та тітка) у рукописах М. Коцюбинського.

10. Випадіння звука або групи звуків у дієслові хотіти, у середині присудкового слова треба, у частці нехай: хтіла, хтіти; треа, тра; най «А що жъ, кажу, тра комусь Ихаты въ дубыну! То бувало й каже дидъ «Хто жъ поиде сыну?»« (Вір не вір.); «То ото вже тра було Батька мени вчыты Але за то якъ навчывъ То-то було жыты» (Вір не вір.) у С. Руданського; «.хто хтівь сміявся, хто й ні, а 1ванъ поіхав^' (Відьми.); «Хто іі знавъ, чого вона хтіла, шо намірялась світло загасити!» (Відьми.); «.то іі треа робітника, а вона й післала чорта за мною» (Відьми.); «Якихь парубювъ треа, шобь посватавь котрий таку огиду паплюгу таку!» (Відьми.) у рукописах А. Свидницького; «Хтив бы розирваты увесь мыр, себе самого.» (Андрій Соловійко.); «Тра шукаты якои небудь роботы.» (21 грудня.); «Не прыймають... ходыла до сусидив не хтять прийняты...» (21 грудня.); «Часом тра перейты через пекарню» (21 грудня.); «Дайте, серце, най нагріюсь... Най я вже в вас переночую... Най я вже в вас, як в матеньки риднои...» (21 грудня.); «.а ходы, чоловиче, най я обцюлюю тебе.» (Дядько та тітка); «От лучше залышы та най твое пропадае» (Дядько та тітка); «Оприч казенщыны там губернских та сенатских видомостей, и у рукы ничого не хтилось узяты» (Дядько та тітка); «То хтилось бы затаиты те невидоме счастя у самій глыбыни серця, то хтилось бы подилытыся ным з цилым свитом» (Дядько та тітка) у М. Коцюбинського.

11. На граматичному рівні:

1. Уживання прикметниково-прислівникових суфіксів чйш-, -іщта -чдля вираження вищого та найвищого ступенів порівняння замість суфікса -іш-: найяснищій, найсыльнищй, найрозумнищій, наймылищй, найдобрищій «Щобъ иденъ сынъ бувъ найкращій Другій найсыльнищй А щобъ третій сынъ у него Бувъ найрозумнищій». (Лірникові думи) «Но царевычу прычепо, Ты зъ ныхъ наймылищй, Ты найкращій, найдобрищій И найрозумнищій» (Цар-Соловей); «А царивна зрумянила, Не отповидала, Лышъ царевича тиснище Ручкою обняла» (Цар-Соловей) у мовотворчості С. Руданського; мізернійший, чистійше, яснійші, сміливійший, зручнійше, розумнійші, потихійшае, друднйшъ (трудніше) «И панъ повеселйшавъ, и паня инкша ходить, а шо слуги, якъ випровадили панну чи то бакъ молоду паню за обійстя, то ажъ перехрестились» (Недоколисана); «Пройшло дві неділі чи що, Маруся почала голоснійше говорити, далій то крикне, то стукне, то ногою тупне» (Недоколисана); «Тай післали за найменьчою» (Недоколисана); «Завізъ батько и зновь до ліса, та ще строгійше заказавь про жінокь не говорити» (Проти сили.), «Говоры! дурна! озвалась паниматка. Вже ты не розумнйшый за мого покійного татуня; а воны, було, все росказують, що такъ и такъ діятеметця, якъ зблыжытця страшный судъ» (Люборацькі) у А. Свидницького; добріщаю, сильніще, частіще, міцнійшою, понятливіщий, повеселійшати «.та ще така в мене собача натура, що як пьяный, то зараз добрищаю...» (Андрій Соловійко.); «.щоб мицнійшою здавалась» (Андрій Соловійко.); «Та хто вас, бабо, візьме у Сороку? голоснище каже мама»; «Хочь на піч вилізте, може, там трохи тепліще...» (21 грудня.); «Багато сонця, без миры чыстого повитря, на округы добро й чоловик добрищає» (Дядько та тітка); «Меньчый билявеньке таке: роздзявыло рота, заклало назад рученята и трымає в ных возыка» (Дядько та тітка); «Яків (у рукописі записано Яків, а не Яким Б. К.)трохи повеселійшав: за три карбованці можна було відібрати від шевця жінчині чоботи» (Ялинка); «Йій хтілося скоріще діждатися ранку» (Харитя); «Ляжу зараз спати, щоб завтра раніще прокинутися, подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву» (Харитя) у рукописах М. Коцюбинського. Вищий ступінь порівняння прикметників у більшості українських діалектів, як і в літературній мові, твориться за допомогою суфіксів -ш-та -іш-, які «внаслідок різних асимілятивних та дисимілятивних процесів, а також інших фонетичних перетворень, можуть набирати різного вигляду. У низці говірок відповідно до суфікса -ішмаємо -йш(< -'Ьиш-)» [2, с. 114]. Виникнення цих форм мовознавці пояснюють «аналогією форм типу вищий, кращий тощо, але вони могли витворитись і внаслідок дисиміляції ш>ч: -\>иш(через асиміляцію до наступного ш), > -Ъшш > -ішш-, а далі через дисиміляцію > -ішч(орфогр. -іщ-)» [1, с. 221].

2. Уживання дієприкметникового суфікса -ану віддієслівних прикметниках замість суфікса -ен-, наприклад: згубляний, зкругляный «И все мисто комашнею Къ скали прыпадае Нибы згубляного счастя На ніи шукае» (Лірникові думи); «Кругомъ церквы на подвирьи Трава зеленіе Тилько каминь край дзвиныци Зкругляный биліе». (Лірникові думи); «Правда мыло мени було, Якъ дивча обняла И опущане покривля Зъ думкы піднімала» (Цар-Соловей) у С. Руданського; поколяний, посоляний, зліпляний, роспаляний «...самь нехай зостанетця вь церкві за дверима и дивитця крізь той поколяний папірець ...» (Відьми.), «.дякъ вьетця, якъ вьюнъ посоляний ...» (Відьми.); «Далі й це перестало, наче той двіръ заджумляний стоіть» (Недоколисана), «...давнйшымы часамы прычетъ бувъ стрыжаный та голяный, і зодягалысь, хто якъ мигъ.» (Люборацькі); «Идучы въ мисто видъ Кодымы то-що-сь полудня, якъ вже доижджаты до жыдивськыхъ домивъ, по праву руку стоить церква миська, а по ливу далеко вщъ дорогы, внызъ за пустымъ городом, двиръ, чоломъ проты горы, зъ рундукомъ, и передъ дворомъ велыкый пляцъ, штакетамы обгороджаный» (Люборацькі); «Це-бъ-то мавъ буты за хурмана, та тилько батигъ державъ у руци колысь цей батигъ бувъ и посмоляный, а теперь вже давно облизъ, ажъ рудый, та товстый такый!» (Люборацькі) у А. Свидницького; заваляний, викладянний, одягняний, замучений «Гуркитня брычок по выкладянных каминямы вулыцямы, высоки будынкы, велыки крамныци.» (Андрій Соловійко.); «З-за дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі русява голова дівчинки, нахиляна вбік до відра, а далі права рука, піднята трохи

догори» (Харитя); «Вмить якось дуже жаль стало єі слабої матері, дужче заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколяні стерньою, згадався переляк недавний сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, почала ридати» (Харитя) в автографах М. Коцюбинського. Вживання дієприкметникового суфікса -ану віддієслівних прикметниках замість суфікса -єні дотепер широко знане на Поділлі.

3. Форма оруд. відм. одн. іменників на -ом (-ьом, -ём) замість нормативної на -єм: царомъ, крайомъ -»Прыбувъ Мошко съ Петрополя Тай людей дурывъ Що нибы винъ у столыци Съ царомъ говорывъ» (Розмова); «Будь довильна своимъ крайомъ. Не бажай чужого, Але нехай и чужіи Не займаютъ твого» (Цар-Соловей) у С. Руданського; мечомъ, Антосьомъ, дёгтёмъ «.сбираютця царі наше царство звоювати, тебе силою заміжъ взяти, а мене въ неволю запродати або мєчомъ стяти!»; «а двері на нічь намазують дёгтёмъ та часником» (Відьми.); «Якъ Люборацька прьііхала зъ Антосёмъ, то, якъ вси, взяла пару калачивъ хлиба а въ тий сторони калачі печуть, що в решето не змистытця здорові, пляшку вына взяла и тры карбованци гришмы, тай повела сына «являтысь»« (Люборацькі) у А. Свидницького; жальом, вогньом, счастєм «Андрійко іи за косы, шарпае, а у самого очи так и блищать недобрым вогнём.» (Андрій Соловійко.); «И те «щось» зовсим не пахло щастём, достатком, спокоём, на що має право кожний чоловік» (21 грудня.); «Прыхылыть свою стомлену кильканедильным нєспанём голову до подушки и нибе дримає.» (Дядько та тітка); «.и якись мріи насуваються идна за другою, оточують якимсь то спокийным, то пекучым счастєм твое серце» (Дядько та тітка) у М. Коцюбинського. Змішування твердої й м'якої груп іменників чол. р. ІІ відміни, що виявляється у вживанні флексії -ом (-'ом) замість -єм (-єм) в іменниках м'якої та мішаної груп спостерігається у значній кількості говорів південно-західного наріччя [1, с. 44].

4. Від деяких іменників колишніх -а-, -ja-основ у різних українських говірках, зокрема й подільських, фіксуємо форми род. відм. множ. із флексією -в, що витворилася під впливом -й-основи. Уживання цієї флексії замість нульової у формах род. відм. множ. іменників жін. р. І відміни звичне явище для аналізованих текстів: штуків, черепахів, комахів «И на пивничь вид тых горивъ Землю пущи вкрылы, На полудень росла травка И джерела былы» (Цар-Соловей); «Чы комахивъ де загляне, То и просыть ненькы: «Подывыся, моя нене, На кузкы маленьки»« (Цар-Соловей); «И зачавъ людей збыраты Звирыну и птахивъ Ризныхъ гадивъ, ризныхъ жабивъ Рыбъ и черепахивъ» (Лірникові думи); «А тымъ часомъ люде сталы Штукивъ добыраты И увсюды коло ставу Млены будувати» (Лірникові думи) в автографах С. Руданського; жаб/еъ, школ/'въ, войн/'въ, баб/'въ «А якъ по той бжъ школ1въ наче полянка невеличка, а кругомъ болото, трасовина... (Відьми.)»; «Якъ-то де! озвався молодий. Чи то я мало войн1въ вщбувъ, шоб безъ рани обійтися!» (Відьми.); «Гей! дивчата! сказала паниматка панянкамъ, якъ ото пійшла въ валькиръ, регочучысь, вона ажъ до сєстрив прыйшла, гей! дивчата! каже, прыслав вамъ владыка богослова» (Люборацькі). За аналогією ця ж флексія можлива в іменниках середн. р.: «А то ше роблять осикові хрести на вікнах прибивають довгі осикові поліна наохресть на кожнмъ вікні въ тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на нічь намазують дёгтёмъ та часником, що ще роблять виявитця зъ оповіданнівь»; (Відьми.) у А. Свидницького; бабів, сестрів «Багато на свити таких бабив» (21 грудня.). За аналогією вживання закінчення -ів замість нульової флексії у формах род. відм. множ. іменників чол. р. ІІ відміни: мищанив, цыганив, наприклад: «.гурмы усякого люду: панив, мищанив, москалив, цыганив, мужыкив, жыдив.» (Андрій Соловійко.) у рукописах М Коцюбинського.

5. У дав. і місц. відм. одн. прикметників і неособових займенників жін. р. наявні звичайні усічені закінчення з опущеним [/]: на лави дубови, въ крамни, по ни, на церкви святи, ти рыби, у кажди цєркви, по зєлєни ««А крамная, каже, де?» Та крамна ледащо! «Чого?» каже Бо въ крамни Чухатысь нема въ що!»« (Крамная сорочкка); «.Тай каже купцеви: «Та купуй уже купуй Славная конына! Чы жъ не бачышь якъ по ни Сплакалась дытына?»« (Славная конина); «А на цєркви святи баня Ныжча тои бани Прыгадуе хрыста Бога Въ води въ Іордани» (Лірникові думи); «Выглядае свои смерти На гладки пидлози, Збиливъ волосъ его чорный, Нибы на морози» (Цар-Соловей) у С. Руданського; по други «Почалась учта. А попы народъ учтывый, куды! никому не жалують хлиба-солы. Выпылы по чарци, що одынъ Бог, далій по други» (Люборацькі) у А. Свидницького.

6. Злиті форми минулого часу складеного типу, що є поєднанням основної структурної частини колишнього перфекта (дієприкметника) з допоміжним дієсловом у скороченому вигляді: казали-сьти, приніс-єм «Ты трымавъ-ысь, пидпыравъ-ысь А тепер избытый Ты биліешь, трупомъ тліешь Ничымъ непокрытый» (Цар-Соловей); «Утопыла-сь мене донько Въ холодную воду: Витдала-ись нечыстому Здоровля и вроду!...» (Упир) в автографах С. Руданського; заховався еси, не послухала еси, не чула еси, мали-би-сьте, позирав-єсь, бачили-сьмо «-Этъ! дурна ти! каже баба. Я жъ казала не дивись! Не послухала еси, то вибачай. Тимъ и скінчилась наука» (Відьми.); «Бачивши, що нічого не помагае, батько й плюнувъ: цуръ тобі! пекъ тобі! вже не маленька еси, сама шукай світові ладу» (Недоколисана); «.бо, мабуть, уже засклівь еси до тристенного изъ своею жіночкою» (Недоколисана); «Каже мій пипъ, що вміе, а я неписьменна. В церкви чытавъ, сама чула-мъ» (Люборацькі); «Чы вы вже готови? пыта Люборацькои Пождить, чы не забула мъ чого, видказала вона» (Люборацькі); «Пять пнивъ пасикы, озвалась паниматка. Тепер крипысь; самъ того хтів-ась. Що бъ то було мене послухаты! А теперь пятнадцять карбованчыкивъ такъ: тьху!» (Люборацькі); «А чого жъ такъ звысока на насъ позыравъ-эсь?» (Люборацькі); «И паниматка була коло шаровильныка, а панотець збыравсь сино косыты и пишовъ коляндарь почытаты, якъ бачыли-сьмо» (Люборацькі) у А. Свидницького; так-ем, змерзла-м, зробывесь «Так ем змерзла, так ем змерзла, що й... Аа-а!» (21 грудня.); «Та вже сегодня не дійду. Змерзла-м дуже» (21 грудня.); «А, здоров! Добре зробывесь, що прыйшов» (Дядько та тітка) у рукописах М. Коцюбинського. Такі «складні» форми минулого часу і до сьогодні є маркером подільських говірок.

Більшість рис, які ми зафіксували, виявилися спільними для усіх письменників-подолян і поширеними в подільських говірках. І перевірка за зібраннями текстів, за спостережуваною діалектною субстанцією, за зіставленням із Атласом української мови, іншими діалектними описами дає підстави стверджувати, що багато із них живі й дотепер.

З іншого боку ці письменники, хоча й не декларували відхід від діалекту і формування єдиної літературної мови, не виступали теоретиками як Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, але мовною практикою намагалися формувати єдину літературну мову. Говорячи про прагнення до надлокальності, констатуємо паралелізм форм у творах С Руданського і А. Свидницького, а аналіз пізніших рукописів М. Коцюбинського засвідчує, що деякі з названих рис подільського говору із творів раннього періоду він уже не використовує, розуміючи їхню локальність, а саме: 1) слово цілувати написано через і; 2) немає випадіння звука або групи звуків у дієслові хотіти, у середині присудкового слова треба, у частці нехай; 3) у дієсловах 3-ї ос. одн. і множ. теперішнього часу і 2-ї ос. мн. наказового способу вже послідовно вжито ь (м'який знак); 4) звук [р] утратив твердість перед голосними: козиряти, обдряпаний, буряків, рятунку; 5) немає вставних [л'], [н'] після губних приголосних опам'ятався; 6) пасивні дієприкметники минулого часу вже із суфіксом -ен-, а не -ан-, як у ранніх творах: одчинені, одділена.

Водночас, говорячи про спільність, єдність, про подільськість трьох авторів, ми можемо стверджувати наявність багатьох індивідуальних рис у їхній мовотворчості, кожен із них це окремо різьблена мовна постать, але водночас ми ще раз підкреслюємо необхідність бачення оцих різностей у єдиному річищі подільськості й далі у загальноукраїнському контексті.

Вважаємо, що виявити цю індивідуальність можемо лише в рукописних текстах, оскільки більшість із наведених рис знівельовані уже навіть у першодруках, не говорячи уже про видання пізнішого (радянського) часу.

Далеко не всі ті явища, які є подолізмами потрапили далі у структуру літературного стандарту. Багато таких рис залишилися на периферії. Вони є у текстах, навіть у пізніших перевиданнях, але сприймаються як регіоналізми для характеристики тих чи інших героїв або ситуації. Це функціональна периферія подолізмів у загальноукраїнській структурі літературної мови (балювати бенкетувати; страшкий лякливий, боязкий; нігич зовсім, нічого, ніскільки; опеньгатися одружитися; легінь юнак, парубок; пательня сковорода).

Висновки

Отже, аналіз рукописної спадщини С. Руданського, А. Свидницького, М. Коцюбинського уможливив висновок про те, що: а) рукописні тексти є надійним джерелом вивчення ідіолекту автора, його реального внеску в розбудову літературного стандарту; б) автографи відбивають низку діалектних рис різних структурних рівнів (фонетичного, граматичного, лексичного), які як константа є маркерами діалектного простору Поділля, збережені дотепер у мовленні подолян; в) за творами цих авторів можна скласти список рис, важливих для розуміння специфіки подільського діалекту на тлі інших діалектів (суфікс -ішчу формах вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників; суфікс -ан у дієприкметниках; флексія -а в род. відм. іменників II відміни одн.; паралелізм форм виявлено в іменниках III відміни род. відм. одн. (смерти смерті), у вживанні флексії -е / -и у слові люди (люде люди); впливом рідномовного оточення зумовлені форми з усіченим закінченням з опущеним [/] у дав. і місц. відм. одн. прикметників і неособових займенників жін. р.; функціонування закінчення -ів у формі род. відм. множ.; г) письменники уводили в тексти своїх творів слова рідного для них подільського говору.

Провідні письменники-подоляни, орієнтуючись на єдину загальноукраїнську літературну мову як запоруку її дальшого розвитку, зберігали з рідним довкіллям тісні зв'язки упродовж усього творчого життя. Підтримування висхідного розвитку єдиної української літературної мови, поповнення багатьма локальними елементами її структури це реальний внесок Поділля, його чільних представників у збереження й розвиток української мови.

Список використаних джерел

1. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору) / С. П. Бевзенко. Ужгород: Закарпатське обласне товариство, 1960.

2. Бевзенко С. П. Українська діалектологія / С. П. Бевзенко. К.: Вища школа, 1980.

3. Гриценко П. Ю. Ідіолект і текст / П. Ю. Гриценко // Лінгвостилістика: об'єкт стиль, мета оцінка: зб. наук. пр., присвячений 70-річчю від дня народження проф. С. Я. Єрмоленко . К: Ін-т укр. мови НАНУ, 2007. С.16-43.

4. Гриценко П. Ю. Основні риси подільського говору / П. Ю. Гриценко // Поділля. Історико-етнографічне дослідження І Гриценко П. Ю., Артюх Л. Ф., Балушок В. Г., Болтарович З. Є. та ін. К: Видавництво НКЦ “Доля”, 1994. С. 74-81.

5. Мозер М. Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки / пер. з нім. В. Кам'янця / М. Мозер //. Українознавча наукова бібліотека нТш. Л: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, 2012. Ч. 32.

6. Прилипко Н. П. Подільський говір І Н. П. Прилипко // Українська мова. Енциклопедія І редкол.: В. М. Русанівський та ін. К.: УРЕ, 2004. С. 498.

7. Синявський О. Дещо про Шевченкову мову. Спроба вияснити декотрі сумнівні моменти Шевченкової вимови / О. Синявський // Україна. 1925. Кн. 1-2. С. 100-114.

References

1. Bevzenko, S. P. (1960). Istorychna morfolohiia ukrainskoi movy (Narysy iz slovozminy ta slovotvoru) [Historical morphology of the Ukrainian language (Essays on word change and word formation)]. Uzhhorod: Zakarpatske oblasne tovarystvo. (In Ukr.).

2. Bevzenko, S. P. (1980). Ukrainska dialektolohiia. [Ukrainian dialectology]. Kyiv: Vyshcha shk. (In Ukr.).

3. Hrytsenko, P. Yu. (2007). Idiolekt i tekst. [Idiolect and text.]. In: Linhvostylistyka: obiekt styl, meta otsinka (pp. 16-43). Zb. nauk. pr., prysviachenyi 70-richchiu vid dnia narodzhennia prof. S. Ya Yermolenko. Vidp. red. akademik NAN Ukrainy V. H. Skliarenko. Kyiv. (In Ukr.).

4. Hrytsenko, P. Yu. (1994). Osnovni rysy podilskoho hovoru. [The main features of the Podil dialect]. In: Podillia. Istoryko-etnohrafichnedoslidzhennia (pp. 74-81). Artiukh L. F., Balushok V. H., Boltarovych Z. Ye. ta in. Kyiv: Vydavnytstvo NKTs «Dolia». (In Ukr.).

5. Mozer, M. (2012). Taras Shevchenko i suchasna ukrainska mova: sproba hidnoi otsinky. [Taras Shevchenko and the modern Ukrainian language: an attempt at a decent assessment]. Pereklav z nimetskoi Volodymyr Kamianets. Ukrainoznavcha naukova biblioteka NTSh. Lviv. Ch. 32. (Seriia «Istoriia movy»). (In Ukr.).

6. Prylypko, N. P. (2004). Podilskyi hovir. [Podilsk dialect]. Ukrainska mova. Entsyklopediia. Redkol.: Rusanivskyi V. M., Taranenko O. O (spivholovy), M. P. Ziabliuk ta in. Kyiv: Ukrainska entsyklopediia. P. 498. (In Ukr.).

7. Syniavskyi, O. (1925). Deshcho pro Shevchenkovu movu. Sproba vyiasnyty dekotri sumnivni momenty Shevchenkovoi vymovy. [Something about Shevchenko's language. An attempt to clarify some doubtful moments of Shevchenko's pronunciation]. In: Ukraina. Kn. 1-2 (pp. 100-114). (In Ukr.).