Жанрові особливості української барокової проповіді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жанрові особливості української барокової проповіді

Лілія Бомко, асистентка

Львівський національний університет імені Івана Франка

У статті осмислено теоретичні передумови жанрової структури української барокової проповіді в процесі її становлення й розвитку -- від ранньобарокового «Учительного Євангелія» Кирила Транквіліона Ставровецького до завершальної «Науки або способу зложення казання» Йоаникія Ґалятовського. Форми й засади співіснування двох проповідницьких моделей -- греко-словянськоїі латино-польської -- розглядаються як джерело риторичних і стилістичних змін, що зумовлюють жанрові модифікації та різновиди. Із цього погляду авторські передмови, теми проповідей, їх узгодженість із різними композиційними частинами тексту дають підстави простежувати послідовну реалізацію цілісного задуму в межах усієї книги та окремих проповідницьких зразків.

Ключові слова: традиція, західні впливи, барокове проповідництво, гомілетичний трактат, модель тлумачення.

Liliia Bomko, assistant lecturer

Ivan Franko National University of Lviv

THE GENRE FEATURES OF UKRAINIAN BAROQUE SERMON

This paper is an attempt to comprehend the theoretical preconditions ofthe genre structure of the Ukrainian baroque sermon in the process ofits formation and development starting from “Teaching Gospel” of the early baroque period written by Kyrylo Trankvilion Stavrovetskyi till the homiletic treatise “The Art or the Method of Composing the Sermon” by Ioanykii Galiatovskyi. The forms and principles of coexistence of two homiletical patterns, Greco- Slavic and Latin-Polish, are considered as a channel of rhetorical and stylistic changes that determine genre modifications and varieties. Viewed in this way, the author's introductions, topics of sermons, and their consistency with different composite parts of the text give grounds to observe the consecutive actualization of the whole conception within the ambit of the whole book and individual sermon samples.

One of the key issues is the interaction of oral and written (book) forms of a sermon, which reveals a double level of communication with the recipient: listening and reading. This is demonstrated by the oral practices of preaching by Kyrylo Trankvilion Stavrovetskyi, Ioanykii Galiatovskyi, Antonii Radyvylovskyi, and Lazar Baranovych, on the one hand. On the other hand, in their collections of sermons named “Key of Understanding”, “Virgin Mary's Garden”, “Spiritual Sword”, “Trumpets of Sermon Words”, the authors, in addition to the practical part, give some theoretical comments and reflections on their creative process, endowed with divine power.

The development of the theory of Ukrainian baroque preaching was greatly influenced by the homiletic treatise by Ioanykii Galiatovskyi “ The Art or the Method of Composing the Sermon”, in which the author consistently elaborates the main issues concerning the theme, composition, examples, and amplification.

Keywords: tradition, western influences, baroque preaching, homiletic treatise, interpretation pattern.

Жанр проповіді демонструє оновлення традиції в українській літературі вже наприкінці XVI -- на початку XVII ст. А в другій половині XVII ст. досягає вершини, стаючи періодом найбільшої її продуктивності. На жанровій специфіці барокового проповідництва наголошує Джованна Броджі- Беркофф, припускаючи: «Напевно, немає іншого літературного жанру, настільки полівалентного і багатогранного як гомілетика, і хоча так було завжди, це особливо стосується України XVII століття» [25, 414]. Українська барокова проповідь помітно відходить від староукраїнської (греко- слов'янської) моделі в перспективі наближення до західноєвропейського (латино-польського) зразка, творячи самобутній феномен цього жанру.

Мета статті -- окреслити власне барокові ознаки жанру проповіді в дискурсі теоретичних питань, беручи до уваги тексти Кирила Транк- віліона Ставровецького, Йоаникія Ґалятовського, Антонія Радивилов- ського та Лазаря Барановича. Методологія дослідження спирається на порівняльно-історичний підхід з елементами феноменологічного, герме- невтичного і структурного методів.

Одне з питань барокової гомілетики стосується взаємодії усної і писемної (книжної) форм; слід зважити на те, що жанрова специфіка проповіді виявляє подвійний характер комунікації з реципієнтом: слухання й читання.

Леонід Ушкалов звертав увагу на дискусію Петра Могили з Касіяном Саковичем, у якій перший робив екскурс у минуле, демонструючи існування української проповіді ще до часу хрещення Русі [20, 386--387]. Початок історії жанру -- період місіонерської діяльності святих Кирила та Ме- фодія, від яких у Київській Русі довідалися про Христову віру. Усна форма промови стала важливим чинником навернення слухачів, якими були й княгиня Ольга, і Володимир Великий. Тобто можна говорити про початки проповідницької традиції в Україні ще до офіційного запровадження нової релігії. А від часу хрещення, особливо за князювання Ярослава Мудрого, проповідництво розвивається водночас і як писана література. Зокрема, зо середини ХІ ст. збереглися казання Іларіона та Теодосія Печер- ського, а письменство ХІІ ст. збагатила спадщина Кирила Турівського.

Попри це, у східнослов'янській традиції до XVII ст. усна проповідь на регулярній основі не практикувалася, а її роль виконували уставні чи соборні читання, складені з доробку отців церкви. І водночас уже в XVI ст. з'явилися учительні Євангелія -- «новий тип православних євангелій» [26 24], що містили настанови на всі неділі і свята, тематичні слова, почерпнуті з повчальних творів ранньохристиянського періоду. Спочатку такі збірники призначалися для читання, а згодом функціонували й в усній формі [13, 581]. «Практика шкільної проповіді» простежується в православних братствах Вільнюса, Львова, Луцька, Кременця, де з кінця XVI ст. (а в монастирі при Київському братському училищі та в Києво-Печерській Лаврі -- пізніше) існувала посада «казнодія» [13, 582]. Так у період раннього барокового проповідництва в Україні відроджується «культура живого слова» [11, 191], яка, спираючись на досвід попередніх епох, оновлює традицію.

Першим реформатором жанру проповіді став Кирило Транквіліон Ставровецький. Його «Учительне Євангеліє» поєднує східну і західну традиції проповідування з католицьким і протестантським досвідом включно. Збірка містить настанови різних типів, про що повідомляє її повна назва: «Євангел'їе учитєлноє, албо Казаня на недЬлня през рокъ и на празники господскїе, и нарочитым святымъ угодником божїим».

У православному середовищі новаторство Кирила Ставровецького викликало, як відомо, негативну реакцію. У передмові до читача проповідник скаржиться на обставини, у яких йому довелося працювати: «...удавали мл зле до люду посполитого, хотлчи дЬло с[вя]тоє разори- ти... и свКгъ правды тмою лжЬ своєи закрити». Порівнює своїх кривдників із кротами, що «въ тмЪ застарілого безоумїа кріютсл: нехотлщи обновитисл яко орелъ горолєтньїй» [19].

Щойно 1619 р. в Рохманові виходить друком його «Євангеліє учительне», як 1620 р. Київський собор постановив «цієї книги не читати й по домах не тримати» [14 13], уважаючи усне казання «єретичним нововеденням» [11, 192]. Не більше й не менше, а «твори Ставро- вецького були визнані неправославними» [23, 33]. Такий суворий присуд значною мірою був зумовлений тим, що друковані проповіді, а що більше -- 'їх збірки, попри перекладені «Бесіди» Йоана Золотоустого, казання Леонтія Карповича та Захарії Копистенського й кілька учительних євангелій, зокрема «простою руською мовою» (Вільно, 1616) [27. 371], у першій половині XVII ст. були радше винятком, аніж закономірністю.

У цій історичній та релігійній ситуації «Євангеліє учительне» Кирила Ставровецького вражає своїм ранньомодерним характером, що зумовило його традиційне порівняння з Йоаникієм Ґалятовським та його культивуванням «смаку до новизни» [20, 105]. Власне, ці проповідники, належачи до різних періодів бароко, дають змогу переконатися, що «там, де панує традиція, старе й нове завжди утворюють живу єдність, причому жодне з них не відділяється від іншого з цілковитою визначеністю» (Г. Ґ. Ґадамер) [7, 284].

Наскрізний мотив «духовного розуму» у творчій стратегії Транкві- ліона відігравав роль просвітлення духовенства, бо йому «сильно залежало на тому, щоби проповідники Божого Слова мали належний рівень знань, аби могли стати основою віднови християнства та гідними партнерами в полеміці й дискусіях з иновірцями» [16 130]. Поряд зі святістю життя Кирило Ставровецький ставив високі розумові здібності проповідника; ці його погляди суперечили вченню про абсурдність віри, тобто незбагненність її об'єкта, що було поширене у Східній Церкві періоду середньовіччя. Зокрема, сучасник Транквіліона, Йосафат Кунцевич, у праці «Правила і конституції для своїх священників» писав про відсутність необхідності заглиблюватися у складні питання віри:

Нехай не досліджують легковажно жодних правд віри, але в простоті серця нехай так думають і говорять, як вірить і завжди вірила Свята Вселенська Апостольська Церква, і нехай не намагаються всього зрозуміти, бо, невміло дискутуючи чи говорячи про правди віри, можна де в чому провинитися проти віри [цит. за: 16, 130].

Отож помітна роль Ставровецького й Ґалятовського в піднесенні інтелектуальної культури проповідництва -- передумова для порівняння цих авторів.

Іван Франко вказав на важливу роль Кирила Транквіліона Ставро- вецького та Йоаникія Ґалятовського в розвитку українського письменства. Адже вони вводили у свої твори різні художні інтертексти (апокрифи, легенди, апологи, світські оповідання) зі східних й із західних літературно-богословських джерел. Особливу увагу Франко звертав на «матерію», яку використовують автори в проповідях: «а оповідані там “приклади” та чуда переходять в уста народу, вплітаються в канву давніших оповідань, пісень, колядок» [21:32, 216].

Вставні елементи, на які натрапляємо в їхніх казаннях, подані задля риторичної ампліфікації. Остання ще не була широко вживаною в домо- гилянській проповіді, із притаманним їй лаконічним викладом. І в цьому Кирило Ставровецький також виявляє новаторський підхід. Аліція З. Новак зазначає: «Транквіліон промовляє розлого, вживаючи символічні образи, а його тон тільки час від часу нагадує тон повчань настоятеля чи ієрарха парафіяльного клиру. Найчастіше це голос звучний, про- роцький, моментами навіть апокаліптичний» [16, 141--142].

Риторичний чинник надає мові проповідника високого поетичного звучання. Принципи античної риторики, опосередковані в досвіді отців церкви, визначають перспективу барокового «богомислення». У пошуках правильного порядку, «що надихає, а не обтяжує» [9, 91], народжується мистецтво «живого» слова як мистецтво особливого порядку, викликаючи під перехресним впливом східної і західної традицій процес жанрових трансформацій.

Риторичні стратегії Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського й Антонія Радивиловського практично розкриті й у самих повчаннях і -- як рефлексії щодо власних творів -- у передмовах до книг. Уже назви проповідей засвідчують певну розбіжність тлумачення мови і мовлення. Лазар Баранович і Антоній Радивиловський дотримуються поширеної формули, у якій незмінним елементом назви проповіді виступає «слово», виявляючи тим співпричетність авторського «слова» і Божественного Логосу («Слово на святу велику неділю Пасхи» Лазаря Барановича, «Слово перше на Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа» Антонія Радивиловського). Натомість Йоаникій Ґалятовський уживає термін «казання», як у заголовках, так і в текстах своїх проповідей та го- мілетичному трактаті «Наука або спосіб зложення казання», чим також підтверджує зв'язок мовлення й Логосу.

В етимологічній системі поняття "koyoQ (гр.) містить близько тридцяти українських відповідників, де головними є «розмова, мовлення, слово, раціональність, розум...» [10, 237]. Тобто, з одного боку, Логос -- це «слово» в традиційному перекладі. А з другого, -- мовлення (лат. sermo), слово в дії. Sermo «спочатку стосувалося бесіди, розмови, дискусії, обміну думками, вживається на позначення вдосконаленої, опанованої мови»; «передбачає усвідомлення форми» [10, 167]; «як синонім fundatia “красномовство”; “стиль вмілої та вченої мови”» [10, 168].

Отже, поняття «казання» має безпосередній семантичний зв'язок із мовленням: казнодій -- той, хто каже / мовить / промовляє, утворюючи лінію семантичного нашарування похідних структурних одиниць. Первинне ж значення можна віднайти в етимології цього поняття та через асоціативні зв'язки, які приводять до мовлення -- «царини, де “є те, що дає”, воно -- завжди обдаровує й ніколи не буває даним» [10, 25] і, за Мартіном Гайдеґґером, становить буття («мова -- дім буття»); «мова дарує буття» [10, 25]. Прикметно, що «логос розуміли тільки в поєднанні з “діалогом”, усередині простору, який можна назвати “риторикою”» [10, 165], що простежується вже в «Риториці» Аристотеля. Це, з одного боку, риторика буття, бо Логос є тим Словом, яким Бог викликає речі з небуття [1, 132]. А з другого, будучи тлумаченням Святого Письма, -- риторика мовлення. У цьому контексті Поль Рікер писав, що інтерпретація «передбачає теорію мовлення, а не теорію тексту» [18, 321].

Варто зазначити, що термін «слово» як жанр проповіді убирає в себе ознаку мовлення -- слова в дії, постає промовлюваним словом. Така тенденція помітна ще в києворуських творах («Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «слова» Кирила Турівського і Клима Смолятича), а також у барокових (слова Кирила Транквіліона Ставровецького, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича), що вказує на традиційність мислення давніх українських проповідників. Адже й проповіді Ісуса Христа називалися «Словом Божим» (Лук. 5:1) [6, 76], а у Псалмі 118 Давид називає Писання Словом (Словами) Господнім(и) [6, 75].

Досліджуючи феномен «слова» як окремого, особливого жанру в українській літературі, Петро Білоус звертає увагу на його «властиво літературне значення» [4, 115], яке синтезує символічно-міфічне поле тексту і підтексту: «Авторська свідомість творців “слів” перебуває у семантичному полі Логоса, що виражає “божественний смисл” і смисл мовленого Слова» [4, 131].

Перед виголошенням «слово» має бути записане, тобто стати літературним твором, що його слід розуміти як окремий уявний світ. Проповідь поєднує в собі цих два світи, котрі, зрештою, відмикають третій, сформований у діалогічній перехідності світу Біблії та художньої уяви автора, зустрічаючись у «внутрішньому мовленні» тексту.

Письменницька праця проповідника передбачає дію «божественного натхнення» [1, 91] Святим Духом (гр. паракк^то? -- «помічник», «утішитель»). У передмовах до збірок казань автори часто наголошують на мотиві «особливого дару, що робить людину гідною царського сану» [1, 92], почерпнутому зі старозавітних текстів. Святий Дух наділяє проповідників неймовірною творчою силою. У «Передмові до чителника» Кирило Транквіліон Ставровецький говорить про свої повчання як про «трудноє и преважноє дЬло», «дЬло с[вя]тоє», через які «Д[у]хъ Б[о]жій хощетъ всБмъ ч[е]л[овБ]кммъ сп[а]стисА, и в разумБ истинны прїйти» [19].

У передмові «Пречистои и пребл[агосло]веннои Д[Б]вБ М[а]ріи єдинороднагм С[ы]на Б[о]жогм» до збірки проповідей «Огородок Марії Богородиці» Антоній Радивиловський звертався до Пресвятої Богородиці з проханням: «...былемъ в томъ не мставленъ м М[а]рїє! Жєм(в) до люду з оустъ моихъ за м[о]л[и]твами твоими якм пишучи такъ и проповБдаючи сїи словеса, мБлъ помощ облюбенца твоєго Д[у]ха С[вя]- т[о]го, которїй и ву працы мене змоцнАлъ, и ву проповБданїи Азыком моим керовалъ» [17, 3]. А в передмові «До чителника православного» Радивиловський завдячує допомозі Святого Духа: «...гды бымъ сїй слива мои силам разуму моєги подлоги приписалъ; але чтомъ колвек до сего М[а]ріи внеслъ Огородка, не ит моєго ани ит мене самаго; але ит помощи Д[у]ха с[вя]тоги взАлемъ» [17, 1].

У «Предсловїи ко читателю» зі збірки «Меч духовний» Лазар Баранович увів міркування про момент «передачі божественної енергії» [3, 56] від Святого Духа, яка з'являється в думці автора перед складанням проповіді та живить його розум до моменту завершення твору. Дух, за словами Мартіна Бубера, «воліє стати висловом і твором» [5, 202]: «М[о]лю Та н[ы]нБ и Азъ: даджъ и мні ит ИсполненЇА тоги жде Д[у]ха с[вя]та[ги] принАти, Азъ же зде начну гла[голи]ти Слово Твоє Б[о]жіє съ дерзновенієм, на ползу всім Чтущимъ и Послушающим»; « [Боъ] сподобил єсть бытии Концу ділу моєму... не презрБлъ діло рукъ моихъ, и Концем діло вінчал» [3]. Водночас це дух, «який продовжує жити у вислові й творі» [5, 202], а отже, є тим поривом, який змушує проповідь відбуватися в дійсності.

Письменники применшують свою працю перед Богом, застосовуючи «топос скромності» -- поширений у церковній прозі засіб, яскраво виражений у передмові Радивиловського («Бы нє ты и Пребл[а]- г[осло]веннаА Д[і]во М[а]ріє за мною грішньїмь, не годнымъ, и не заслужонымъ слугою своимъ, до С[ы]на своєги м[о]л[и]твы вносила! ...что бы твоєги годно было Огородка, ани писати, ани вымовити» [17, арк. 1 зв.]) і в Лазаря Барановича («Сила єги в немощі моєй совершисА: десница Г [оспод] нА сотвори силу въ писаніи нємощннА дєсници моєА» [3, арк. 12 зв.]). Власну свободу проповідник зіставляє з Божою волею («свобідна воля»). Адже поряд із природним знанням, яке може осягнути людський розум, у Божественному Об'явленні проповідник отримує надприродне знання [1, 195], яке є «не-речове» в людині й осмислюється як «образ і подоба» Абсолюту [1, 200].

У передмові до «с[вя]щенникивъ законныхъ новічкихь» збірки «Ключ розуміння» Йоаникій Ґалятовський торкається питання взаємодії віри і справи: місія проповідника, на його думку, полягає в тому, щоб навертати невірних на християнство, а грішним указувати на правдивий шлях покаяння, за що він «отримає велику нагороду від Бога» [8, 3]. Ґалятовський наголошує на спасенному значенні цієї праці: проповідник рятується сам і рятує людей складанням казань. Це і є для них тією справою, у якій віра оживає, бо, за Лазарем Барановичем, «віра без діл м[е]ртва єст» [3]. Отож книжність у літературній праці барокового проповідника відіграє дуже велику роль як «засіб наближення до сакральної сфери» [15, 55].

У духовній культурі бароко, відкритій до метафоричної мови, простежується тенденція закладати в назву книги певний символічний код («Ключ розуміння», «Меч духовний», «Труби словес проповідних», «Огородок Марії Богородиці»), інтерпретація якого складає основу передмови до збірки. «Меч духовний» у тлумаченні Лазаря Барановича -- це Божий голос: «Сей Мечъ Д[у]ховный Г[о]л[ос]ъ Б[о]жіи исходАщ изъ Усть Х[ристо]вых, не убиваєт но живит» [3].

Свої проповіді Антоній Радивиловський порівнює із квітами, які ростуть у саду («огородку») Марії Богородиці: «...той мт мене розмаитыми Словесы новонасажденный Огородокъ, злучи з собою якм огородкомъ; абы при цвіті въ тебі выросломъ Хр[и]сті, и сїи мои написаныи и проповЬданныи словеса, якм цвЬты ні которыи нєувАдали» [17, арк. 1 зв].

Йоаникій Ґалятовський тлумачить назву збірки «Ключ розуміння» в невеликому вступі, адресованому читачеві («Чителнику ласкавый»). У поясненні відкривається міметична мета книги: її назва «Ключ», тому що «с[вя]щенником до КазанА двери мтмьїкаєта» [8, 2]. Тобто, читаючи проповіді «Ключа розуміння», священники могли за зразком Ґаля- товського скласти свої казання, чим відмикали собі й іншим людям двері до Неба.

Книга унікальна тим, що містить перший в Україні гомілетичний трактат «Наука албо способъ зложеня казанА», у якому автор систематично описує вказівки, необхідні для написання проповідей: тема, композиція, ампліфікація, біблійні цитати й система небіблійних джерел. У другій частині трактату («Наука албо способъ зложеня казанА на погребі»), що, за словами Аліції Новак, «є добрим теоретичним доповненням та своєрідним посібником із застосуванням зразків похоронних проповідей» [27, 372], гомілет подає варіанти тем для складання проповідей на похорон. А взірці його похоронних казань -- у пізнішому, львівському, виданні збірки «Ключ розуміння» (1665). Широкий теоретичний матеріал обох трактатів Йоаникій Ґалятовський практично втілює у проповідях: «Способъ зложенА КазанА, которыи тутъ написалем, мбачишъ въ всЬхъ моихъ казанАхъ» [8, 488].

За спостереженнями Л. Ушкалова, літературний твір бароко постає «в технічному плані» як результат взаємодії трьох складників: теми як основи твору, взірця, тобто певного спектра авторів для наслідування і матерії, яка «виступає в ролі конструктивного матеріалу» [20, 70]. У своїй гомілетиці Ґалятовський демонструє важливість кожного із цих елементів для написання проповіді, з увагою на темі, яка виступає «фундаментом» усього казання [8, 487] та на способах ампліфікації (розгортання) теми.

Закладена вже в епіграфі, тема проповіді стає результатом смислових пошуків інтерпретатора і є задумом тексту, тому процесу написання передує вибір теми, з якою має співвідноситися кожна частина проповіді -- ексордіум (вступ), нарація (основна частина) і конклюзія (висновок).

Автор «Науки...» увиразнює актуальні барокові особливості, коли говорить про можливий, але застарілий підхід до написання проповіді (без теми): «Можетъ часомъ казанє бытии и без 0емы, мбачиш та- коє казанє у с[вя]того ВасилїА Великого на чтырдесА[т] М[у]ч[е]ников и оу с[вя]-того Іманна Златоустого на похвалу с[вя]тыхъ Верховныхъ Ап[осто]-л[ов]ъ Петра и Павла, але того стулю Казнодіи теперішнєго віку рідко заживаютъ» [8 493]. Отже, тема в бароковій проповіді -- це її змістова домінанта. . Найбільші проповідницькі джерела, за Йоаникі- єм Ґалятовським, -- Біблія, книги отців церкви, церковні гімни.

Важливою умовою є співзвучність загальної теми з кожною частиною казання, що разом творять композиційну цілісність. І цей момент стає ключовим у трактаті: Йоаникій Ґалятовський не лише накреслює схему систематичних правил для написання проповіді з обов'язкових трьох частин, але кожну свою пораду вписує в єдину модель тлумачення. Структурно-композиційні особливості казання виявляють повноту розуміння через «герменевтичну тріаду» [1,497] -- розуміння (intelligere), тлумачення (interpretare) і застосування (applicare).

У контексті риторичної ампліфікації Ґалятовський пропонує два інтерпретаційні підходи: «через різний сенс багато і різних речей одним іменем називаються» (приклади: «Казання на В'їзд Господній», «Казання на Воскресіння Христове») та «одна річ багатьма і різними іменами називається» («Казання на Обрізання Господнє»), «такъ и ты шукай розныхъ именъ, котрыи єдной речи служатъ, то латво розширишъ своє казанє» [8, 497].

Автор «Науки...» подає широкий спектр джерел, із яких проповідник може черпати матерію: Біблія, житія святих, праці отців церкви, історії та хроніки, а також книги про звірів, птахів, риб, дерева, камені, різні води тощо. Власне кажучи, матерія є «засобом ампліфікаційної практики, таким собі “вбранням думки”» [20 70], тобто матеріалом, який конструює художній твір.

Тим часом уже в першій половині XVII ст. польський проповідник Яцек Міяковський у своїх проповідях подавав різні види прикладів, які утримували увагу авдиторії: «Свої моральні вчення Міяковський проілюстрував яскравими прикладами, які пожвавили дискурс і викликали зацікавлення у слухачів» [28, 120].

Роль взірців виконують, з одного боку, різноманітні докази (аргументи), серед яких найголовнішим і найбільш цитованим є Святе Письмо: «До тогм що мовишъ на Казаню, доводи тогм писмом с[вя]тымъ з Библіи, албо свідоцством с[вя]того м[т]ца якогм Уч[и]телА Ц[е]рковно- го, албо прикладом, албо подобенством, албо якимъ колвекъ доводомъ потверди и подопри свою мову» [8, 495]. Кожний аргумент має вплинути на адресата мовлення так, щоб переконати його.

З другого боку, гомілетичні правила Ґалятовський ілюструє прикладами з власних проповідей, що робить трактат жвавим і динамічним. Автор веде діалог із читачем, пропонуючи певні формули, які змушують повертатися до проповідей «Ключа розуміння», щоб поглянути на них очима критика:

Можеш повабит[и] люде[й] до слуханА, гды любо в н[е]д[і]лю, любо в с[вя]- то будеш им на казаню мбіцат[и] якую новую реч показат[и], которои мны не видали и не чували, гды им мбіцатимеш показат[и] на Казаню якую дивную и неподобную речъ. Читай першоє моє Казанє на покровъ прес[вя]тои Б[огороди]- ци. Тамъ в Пропозыцыи дивную и неподобную речъ мбіцалем показати, же пр[е]ч[и]стаА Д[і]ва зважила огонь, змірила вЪтеръ, и завернула назадъ д[е]нь прешлый, потымъ тоє в Наррацїи показалемъ [8, 492].

«Нова річ» у риторичній концепції Йоаникія Ґалятовського -- це ідея концепту, яка виконує функцію естетичного впливу на реципієнта, впливу на емоції через подив, тобто через «дивную и неподобную речъ», яку досі «не видали и не чували» [8, 491]. Про «дивну річ» Ґалятовський повідомляє вже на початку мовлення, у пропозиції, тобто біблійному епіграфі до казання, котрий може свідчити про авторську винахідливість (добір цитат зі Святого Письма та перенесення їх на тематичне полотно проповіді). Яскраві приклади таких концептів можна спостерегти в біблійних цитатах-епіграфах «Казання на Воскресіння Господнє» («засяє серед ночі сонце і місяць тричі на день; і з дерева буде капати кров, камінь подасть голос свій» (3 Езд. 5:4--5)), «Казання на Успіння Пресвятої Богородиці» («І з'явилась на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір» (Об. 12:1)), « Казання на Покрову Пресвятої Богородиці» («Зваж мені вагу вогню, або виміряй подув вітру, або поверни назад день, який уже минув» (3 Езд. 4:5)).

Отож ефекту подиву барокові проповідники досягали, застосовуючи концепти або кончетто (від. лат. concеptus -- поняття) [11, 29], вироблені на основі «пошуку до новизни як такої» або ж «інтелектуального пошуку» [20, 108]. Концептні образи віддзеркалюють внутрішню структуру «гармонії в дисгармонії буття» [20, 107], відкриваючи далекі поняття у близькому контексті, і вказують на рівень творчої винахідливості автора, на «дотепність, влучність й свіжість вислову» [11, 29]. Концепти зустрічаємо у проповідях Лазаря Барановича та Антонія Ра- дивиловського. А Йоаникій Ґалятовський не лише застосовує їх у своїх творах, а й осмислює як текстотвірний матеріал для проповідей у теоретичному аспекті.

У другій частині трактату «Наука албо способъ зложеня казанА на погребі» автор подає образи-концепти, окреслюючи їхні джерела та значення. Наприклад, із герба: «Шолом спасіння і меч духовний, що є голос Божий, той Концепт можеш взяти з герба померлого» [8, 502]; чи від часу: «Можеш у казанні скласти концепт від часу, у який померла людина. Наприклад, якщо померла в понеділок, будеш говорити, що для того Бог забрав її зі світу у понеділок, щоб Ангели її душу до неба донесли, бо понеділок -- день Ангельський» [8, 507] (Переклад мій. -- Л. Б.).

Трактат «Наука або спосіб зложення казання» був першою в Україні спробою ввести церковну риторику в загальну систему теорії літератури поза рамками навчальної дисципліни. Відомо, що від часу заснування Києво-Могилянської академії (1632) кожний викладач риторики мав підготувати власний навчальний курс. Найдавнішим збереженим прийнято вважати латиномовний рукописний курс «Оратор могилян- ський» (1636) Йосипа Кононовича-Горбацького, який складається із двох частин -- риторики й діалектики. У середині -- другій половині XVII ст. риторичні курси викладали Лазар Баранович, Йоаникій Ґалятовський та Стефан Яворський («Риторична рука»). А майже століття потому з'являються відомі трактати з поетики й риторики Феофана Про- коповича «De arte poetica libri III» (1705), «Про риторичне мистецтво десять книг» (1706) та курс поетики Митрофана Довгалевського «Сад поетичний» (1736), з окремим розділом про риторику.

Взірцями для риторик у Києво-Могилянській академії були античні теорії красномовства, передусім Аристотеля, Цицерона та Квінтіліана. Водночас у настановах вітчизняних авторів помітні впливи західної традиції.

Новою у практиці українського проповідництва стає ознака барокової вченості: оратор -- це всебічний інтелектуал (письменник, викладач- професор та автор курсів, духовний наставник тощо). Такий погляд утвердився у стінах Києво-Могилянської академії, де в другій половині XVII ст. сформувався гурток з учених-проповідників, найголовніші з яких -- Лазар Баранович, Йоаникій Ґалятовський, Антоній Радивилов- ський -- за тодішніми традиціями одночасно з викладанням мали писати й виголошувати проповіді [22, 7].

Отже, отримані результати дослідження показали, що жанр проповіді в контексті барокової літератури розвивається з урахуванням риторичних теорій і стильових засобів бароко. Щільний зв'язок тлумачення з риторикою другої половини XVII ст., а саме з такими її античними поняттями, як літературна композиція, «мистецтво рецензування тексту», принцип аналогії, виникає в українській літературі завдяки біблійній герменевтиці. Рефлексії теоретичного характеру стосувалися різного роду питань письменницької майстерності, яких проповідники побічно торкалися в передмовах до своїх збірок казань. Значним проривом у розвитку гомілетичної теорії в Україні стає трактат «Наука або спосіб складання казання» Йоаникія Ґалятовського.

Проповідницький дискурс XVII ст. дає змогу розгледіти особливості стилю кожного з авторів. Спроба залічити їхні проповіді до греко- слов'янської або до латино-польської моделей не зовсім відповідає «художньо-літературній природі» [12, 31] цих творів, які часто переходили межу очікуваних можливостей.

Стиль бароко закріпив в українській літературі новий тип проповіді, яка з погляду і форми, і змісту не подібна до зразків візантійської та давньої української гомілетичних моделей. Зміни в риторичній організації казань стали наслідком трьох взаємоузгоджених чинників: перший стосується західноєвропейських (католицьких) впливів; другий -- впливів попередніх епох (античності та середньовіччя); третій узгоджує в собі два попередніх у моделі барокового світогляду, формуючи оригінальну манеру жанру.

Література

українська барокова проповідь

1. Аверинцев С. Софія-Логос. Словник. 3-тє вид. Київ: Дух і Літера, 2007. 650 с.

2. Ансельм Кентерберійський. Монологіон. Прослогіон / перекл. з латинської мови Ростислав Паранько, вступна стаття, коментарі Андрій Баумейстер. Львів: Видавництво УКУ 2012. 286 с.

3. [БарановичЛ.]. Меч духовный. Київ: Тип. Печер. лаври, 1666. 464 с. з грав.

4. Білоус П. Літературна медієвістика. Вибрані студії: У 3 т. Т. 2: Художній світ давньої української літератури. Житомир: ПП «Рута», 2012. 428 с.

5. Бубер М. Я і Ти // Бубер М. Я і Ти. Шлях людини за хасидським вченням. Пер. з нім. Київ: Дух і Літера, 2012. С. 25--223.

6. Гарднер Л. На сторожі істини. Тверезий погляд на докази. Київ: Книгоноша, 2020. 168 с.

7. Ґадамер Г. Ґ. Істина і метод. У 2 т. Т. 1 / Герменевтика І: Основи філософської герменевтики / пер. з нім. О. Мокровольський. Київ: Юніверс, 2000. 288 с.

8. [Ґалятовський Й.]. Ключ разумінїя сщенником законным и свіцким належачій. Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1659. 512 с.

9. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей / пер. з фр. [У 5 т.]. Київ: Дух і Літера, 2009. Т. 1. 576 с.

10. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей / пер. з фр. [У 5 т.] Київ: Дух і Літера, 2011. Т. 2. 488 с.

11. Ісіченко Ігор, архиєпископ. Історія української літератури: епоха Бароко (XVII--XVIII ст.). Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. Львів: Святого- рець, 2011. 568 с.

12. Кого наслідували українські проповідники XVII ст. -- греків, римлян чи поляків? // Наукові записки НаУКМА. 2015. Т. 176. Філологічні науки (літературознавство). С. 31--35.

13. Корзо М. Православная проповедь в Речи Посполитой XVII в.: некоторые наблюдения / The Orthodox Sermon in the Polish-Lithuanian Commonwealth of the 17th Century: Some Observations // Slovene. 2017. № 2. С. 578--596.

14. Криса Б. Проповідник Слова Божого. Вступне слово // Ставровецький Кирило Транквіліон. Учительне Євангеліє / пер. з ц.-сл. Б. Криса, Д. Сироїд, Т. Трофименко. Львів: Свічадо, 2014. С. 7--18.

15. Матушек О. Проповіді Лазаря Барановича в дискурсі українського Бароко: монографія. Харків: Майдан, 2013. 360 с.

16. Новак А. Традиційні теми повчань для священиків у Євангелії учительному // Кирило Транквіліон Ставровецький -- проповідник Слова Божого / упоряд. Б. Криси, Д. Сироїд. Львів: Видавництво ЦКУ 2017. С. 125--142.

17. [Радивиловський А ]. Огородок Маріи богородицы розмаитими цвітами словес на праз- ники господскія богородичны и проч. Київ: Тип. Печер. лаври, 1676. 1128 с. з грав.

18. Рікер П. Що таке текст ? Пояснення і розуміння // Антологія світової літературно- критичної думки XX ст. / за ред. М. Зубрицької. 2-ге вид., доп. Львів: Літопис, 2001. С. 305--323.

19. Ставровецький-Транквіліон К. Євангеліє учительне. Рохманів, 1619, 691 арк.

20. УшкаловЛ. Література і філософія: доба українського бароко. 2-ге вид., стер. Харків: Видавець Олександр Савчук, 2019. 416 с.

21. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. Київ: Наук. думка, 1976--1986.

22. Чепіга І. П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського -- видатна пам'ятка української мови XVII ст. // ГалятовськийІ. Ключ розуміння. Київ: Наук. думка, 1985. С. 5--51.

23. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага: Український видавничий фонд, 1931. 176 с.

24. Яковенко Н. У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. Київ: Лаурус; Критика, 2017. 704 с.

25. Brogi Berkoff G. The sermons of Antoniy Radyvylov'skyj: history, culture, mentality // Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. Київ: Laurus, 2012. С. 414--424.

26. KuczynskaM. Ruska homiletyka XVII wieku w Rzeczypospolitej. Ewolucija gatunku -- specyfica funkcjonalna (Cyryl Stawrowiecki: Ewangelia pouczajaca. Rachmanow 1619; Joannicjusz Galatowski: Klucz rozumienia. Kijow 1659). Szczecin, 2004. 326 s.

27. Nowak А. Rola kazan zalobnych w ruskim odrodzeniu cerkiewnym (Rzeczpolita w XVII w.) // Dialog z Tradycja, t. 6: Dawna i wspolczesna kultura funeralna / edited by Iwona Steczko and Renata Dzwigol. 2017. Krakow: Collegium Columbinum. S. 369--382. 28.

Panus K. Fenomen kaznodziejstwa miejskiego // Terminus, 2009. Z. 1--2 (20--21). S. 113--130.

REFERENCES

1. Averintsev, S. (2007). Sofiia-Lohos. Slovnyk. (3rd. ed.) Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]

2. Anselm of Canterbury. (2012). Monolohion. Proslohion (R. Paranko, Trans.). Lviv: UKU. [in Ukrainian]

3. Baranovych, L. (1666). Mech dukhovnyi. Kyiv: Typohrafiia Pecherskoi lavry. [in Old Ukrainian]

4. Bilous, P. (2012). Literaturna mediievistyka. (Vols. 1--2, Vol. 2). Zhytomyr: Ruta. [in Ukrainian]

5. Buber, M. (2012). Ya i Ty. In M. Buber, Shliakh ludyny za khasydskym vcheniam (pp. 25--223; Trans.) Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]

6. Gardner, L. (2020). Na storozhi istyny. Tverezyi pohliad na dokazy (Trans.). Kyiv: Knyhonosha. [in Ukrainian]

7. Gadamer, H.-G. (2000). Istyna i metod. (Vols. 1--2, Vol. 1; O. Mokrovolskyi, Trans.). Kyiv: Yunivers. [in Ukrainian]

8. Galiatovskyi, Y. (1659). Kliuch rozuminnia. Kyiv: Drukarnia Kyievo-Pecherskoi lavry. [in Old Ukrainian]

9. Yevropeiskyi slovnyk filosofiii: Leksykon neperekladnostei. (2009). (Vols. 1--5, Vol. 1; Trans.). Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]

10. Yevropeiskyi slovnyk filosofiii: Leksykon neperekladnostei. (2011). (Vols. 1--5, Vol. 2; Trans.), Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]

11. Isichenko, I. (2011). Istoriia ukrainskoi literatury: epokha Baroko (XVII--XVIII st.). Lviv: Sviatohorets. [in Ukrainian]

12. Koho nasliduvaly ukrainski propovidnyky XVII st. -- hrekiv, rymlian chy poliakiv? (2015). Naukovizapysky NaUKMA. Filolohichni nauky (lireraturoznavstvo), 176, 31-- 35. [in Ukrainian]

13. Korzo, M. (2017). Pravoslavnaia propoved v Rechy Pospolitoi XVII v.: nekotoryie nabliudeniia / The Orthodox Sermon in the Polish-Lithuanian Commonwealth of the 17th Century: Some Observations. Slovene, 2, 578--596. [in Russian]

14. Krysa, B. (2014). Propovidnyk Slova Bozhoho. Vstupne slovo. In Kyrylo Trankvilion- Stavrovetskyi, . Uchytelne Ievanheliie (B. Krysa, D. Syroid, T. Trofymenko, Trans.; pp. 7--18). Lviv: Svichado. [in Ukrainian]

15. Matushek, O. (2013). Propovidi Lazara Baranovycha v dyskursi ukraiinskoho Baroko. Kharkiv: Maidan. [in Ukrainian]

16. Novak, A. (2017). Tradytsiini temy povchan dlia sviashchenykiv u Yevanhelii uchytelnomu. In B. Krysа, & D. Syroid (Eds.), Kyrylo Trankvilion Stavrovetskyi -- propovidnyk Slova Bozhoho (pp. 141--142). Lviv: TsKU. [in Ukrainian]

17. Radyvylovskyi, A. (1676). Ohorodok Mariii Bohorodytsi. Kyiv: Drukarnia Kyievo- Pecherskoii lavry. [in Old Ukrainian]

18. Ricreur, P. (2001). Shcho take tekst? Poiasnennia i rozuminnia (Trans.). In M. Zubryts- ka (Ed.) Antolohiia svitovoii literaturno-krytychnoii dumky XXst. (2nd. ed.; pp. 305-- 323). Lviv: Litopys. [in Ukrainian]

19. Stavrovetskyi-Trankvilion, K. (1619). Yevanheliie uchytelne. Rokhmaniv. [in Old Ukrainian]

20. Ushkalov, L. (2019). Literatura i filosofiia: doba ukraiinskoho baroko (2nd. ed.). Kharkiv: Vudavets Oleksandr Savchuk. [in Ukrainian]

21. Franko, I. (1976--1986). Zibrannia tvoriv (Vols. 1--50). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

22. Chepiha, I. P. (1985). “Kliuch rozuminnia” Ioanykiia Haliatovskoho -- vydatna pamiatka ukraiinskoi movy XVII st. In I. Haliatovskyi, Kliuch rozuminnia (pp. 5--51). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

23. Chyzhevskyi, D. (1931). Narysy z istorii filosofii na Ukraini. Prague: Ukrainskyi vydavnychyi fond. [in Ukrainian]

24. Yakovenko, N. (2017). Uposhukakh Novoho neba: Zhytia i teksty Yoanykia Galiatovskoho. Kyiv: Laurus; Krytyka. [in Ukrainian]

25. Brogi Berkoff, G. (2012). The sermons of Antoniy Radyvylov'skyj: history, culture, mentality. In Theatrum Humanae Vitae. Studii naposhanuNatali Yakovenko (pp. 414-- 424). Kyiv: Laurus.

26. Kuczynska, M. (2004). Ruska homiletyka XVII wieku w Rzeczypospolitej. Ewolucija gatunku -- specyfica funkcjonalna (Cyryl Stawrowiecki: Ewangelia pouczajqca. Rach- manow 1619;Joannicjusz Galatowski: Klucz rozumienia. Kijow 1659). Szczecin. [in Polish]

27. Nowak, A. (2017). Rola kazan zalobnych w ruskim odrodzeniu cerkiewnym (Rzeczpolita w XVII w.). In I. Steczko, & R. Dzwigol (Eds.), Dialog z Tradycjq, t. 6: Dawna i wspolczesna kultura funeralna (pp. 369--382). Krakow: Collegium Columbinum. [in Polish]

28. Panus, K. (2009). Fenomen kaznodziejstwa miejskiego. Terminus, 1--2 (20--21), 113--130. [in Polish]

Размещено на Allbest.ru