Внесок Гіядора Стрипського у вивчення української філологічної науки

Keywords: Hiyador Strypskyi, History of Ukrainian, Ukrainian dialectology, journal «Ukrania».

Серед угорських учених є такі, чиї імена надовго були вилучені з наукового обігу. До плеяди цих науковців належать, зокрема, історик, голова «Подкарпатского общества наук» Антоній Годинка, етнограф, філолог, літературознавець та бібліограф Гіядор Стрипський, а також філолог-славіст, літературознавець, педагог та перекладач Шандор Бонкало. Тривалий час їх називали «змадяризованими русинами» і вва-жали фундаторами заснованої на засадах окремішности підкарпатських русинів ідеї, які обстоювали етнічну, культурну і політичну самостійність цього етносу [див.: Мишанич 2013: 16]. Про наукову діяльність Г. Стрипського О. Мишанич згадує обмежено, лише одним реченням: праці Я. Головацького, Ю. Целевича, М. Драгоманова, В. Гнатюка, І. Франка та ін. привернули увагу широкого загалу цього краю, заохотили до наукової праці і самих закарпатців, зокрема і Г. Стрипського [Ibid.: 15]. Учений також інформує про те, що «представники “угро- руського” напрямку - Г Стрипський і Ш. Бонкало - обидва закарпатські українці, що жили і працювали в Будапешті, - високо підносили стару літературу, писану з ухилом до народної мови, і вважали, що на початку ХХ століття треба продовжити традиції XVII-XVIII ст.» [Мишанич 1993: 9]. О. Мишанич не вважає за доцільне продовжувати давніх традицій: ідеться «про витворення нової “угро-руської” мови і “угро-руської” літератури, яка не мала б нічого спільного з українською літературою» [Ibid.]. Б. Ажнюк називає Г Стрипського «одним із піонерів карпаторусинського мовного сепаратизму», хоча наголошує, що той визнавав спорідненість угорських руснаків і тих, які жили в Галичині й в Україні до 1800 року [Ажнюк 2013: 706-707]. Винятково в негативному тоні згадує Г. Стрипського Л. Белей - як «визначного поборника та навіть теоретика неорусинського дискурсу» [Белей 2013: 130], цілком ігноруючи факти про заслуги Г. Стрипського у дослідженні історії української мови, історії української літератури та їх інтерпретацію угорській науковій громадськості.

Сьогодні вже визнано, що А. Годинка, Г. Стрипський та Ш. Бонкало зробили вагомий внесок у розвиток української, зокрема закарпатської, науки. В українському мовознавстві досі сповна не визначено місця Г. Стрипського в історії українського мовознавства на теренах Закарпаття [Галас 2019: 28; Удвари 2001: 109]. Чи не найбільший вклад у «реабілітацію» наукової діяльности вчених Антонія Годинки та Гіядора Стрипського належить професорові Іштвану Удварі [Удварі 2007]. Оглядові мовознавчої діяльности Ш. Бонкала присвячено статтю Є. Барань [Барань 2018: 9-18].

У статті маємо на меті схарактеризувати, як мовознавці та сучасники Г Стрипського сприймали та інтерпретували постать та науково-суспільну діяльність ученого, з'ясувати підхід науковця щодо визначення статусу української мови, окреслити основні штрихи його діяльности у галузі українського мовознавства, зокрема історії української мови та діалектології, визначити його місце в історії українознавства.

Гіядор (Гіадор) Стрипський (Ядор; Sztripszky Hiador; псевдоніми - Біленький, Хіадор Мікеш, М. Миколаєнко, Золтан Карпати, С. Новик, Микола Стороженко, Тивадар Стрипський, Sztrippai Sz. Hiador, Ruszkoci, Belon Rusinsky, Th. Beregiensis) - філолог, фольклорист, бібліограф, перекладач. Один із представників руської науки, культури і літератури першої половини ХХ ст. Прославився як редактор, фіолог, історик культури, етнограф і поет [Лелекач 1944: 18]. В Енциклопедії історії України вказано: «громадський і політичний діяч, історик літератури, бібліограф, етнограф» [Держалюк 2012: 869]¹. В енциклопедії «Українська мова» читаємо: «український та угорський філолог, фольклорист, перекладач» [Галас-Галас 2007: 680]. Доповнює інформацію про коло діяльности Г. Стрипського І. Поп: «письменник, журналіст, історик літератури, громадський діяч русинофільського спрямування» [Поп 2006: 340].

Гіядор Стрипський народився 7 березня 1875 року в с. Шелестово (тепер у складі селища міського типу Мукачівського району Закарпатської области) у сім'ї священника². Дитинство провів у селах Шелестово та Руське. 1893 року закінчив Королівську католицьку державну гімназію в Унгварг Навчався в Будапештському, Коложварському та Львівському університетах³. Десять років працював бібліотекарем Трансильванського музею в Коложварі, водночас викладав українську та російську мови в Коложварському університеті⁴. Від 1910 року був на посаді заступника куратора етнографічної секції Національного музею в Будапешті, згодом став завідувачем географічного відділу, був міністерським радником. Його обрано членом Румунської академії наук, Угорської академії наук та дійсним членом історико-філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка⁵.

Одну із праць І. Удварі присвячено оглядові життя й діяльности Г Стрипського [Удварі 2007]. Це результат тривалих пошуків в архівах та бібліотеках Угорщини, Словаччини та України. У виданні вміщено бібліографію публікацій І. Удварі, присвячених Г Стрипському (34 позиції, серед яких 27 - написано угорською, 2 - українською, 5 - російською мовами) [Ibid.: 230-232]. Дослідження І. Удварі складається із семи частин: «Життєвий шлях і кар'єра» [Ibid.: 9-15], «Етнографічні праці» [Ibid.: 16-18], «Лінгвістичні праці» [Ibid.: 9-29], «Праці з бібліографії, історії літератури» [Ibid.: 30-39], «Стрипський як перекладач» [Ibid.: 34-39], «Стрипський очима сучасників» [Ibid.: 42-44]. У розділах, присвячених етнографічним, лінгівстичним, бібліографічним i перекладацьким питанням, уміщено бібліографію [Ibid.: 17-18, 28-29, 32-33, 38-39]. Передруковано зі збереженням ортографії працю «Старша руська письменность на Угорщині» [Ibid.: 49-76], подано факсимільне видання праці «Гді документы старшей исторіи Подкарпатской Руси? О межевых названіяхь» [Ibid.:77-142]. Заслуговує уваги й листування Г Стрипського, уміщене в додатках [Ibid.:145-229]⁶.

Отже, І. Удварі систематизував, проаналізував, належно оцінив та представив широкому загалові спадщину Г. Стрипського.

Г. Стрипського вважають справжнім українським письменником⁷ [Тіхий 1996: 127]. У молоді роки він писав вірші, які друкував у газеті «Неділя»⁸. Г. Стрипський дбав про популяризацію української літератури серед угорської спільноти. У листах, адресованих Іванові Франку, переконливо пише про потребу перекладів найкращих творів української писемности угорською мовою⁹ [детально див.: Галас 2013: 18]. Переклав і видав «Заповіт» Т. Шевченка¹⁰, окремі твори І. Франка¹¹, М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Руданського, «Слово о полку Ігоревім»¹². Був особисто знайомий із В. Гнатюком та І. Франком¹³, листувася з ними¹⁴. 1914 року Г. Стрипський був серед двадцяти чотирьох славістів та українських письменників, які вшанували сорокаріччя творчої діяль- ности І. Франка спочатку в «Записках Наукового товариства ім. Тараса Шевченка», згодом - у розширеному літературно-науковому збірникові [Стрипський 1914; Офіцинський 2011: 75].

1916 року редагував часопис «Ukrania. Ukran-magyar kulturalis es gazdasagi kapcsolatok szemleje» («Україна. Огляд україно-угорських культурних та економічних зв'язків») (видано 20 випусків). Загальну характеристику часопису та огляд літературних публікацій, зокрема висвітлення українсько-угорських літературних контактів, переклади творів української художньої літератури подано у статті В. Лебович [Лебович 2008: 247-266]. У програмній статті часопису Г Стрипський наголошує на важливості ознайомити угорського читача зі східним сусідом - Україною. Угорщина забула про неї не із власної волі і не з волі сусіда, а через російське панування, яке спочатку забрало свободу українців, а потім наклало руку на їхню культуру [Ukrania 1916: 1]. Попри всі намагання царя, українці не зрусифікувалися, дали світові зрозуміти, ким вони є і ким хочуть стати в майбутньому [Ibid.: 2]. А угорцям було б добре, якби їхнім безпосереднім східним сусідом стали не росіяни, а нове самостійне утворення, визволене з рабства, - життєздатна Україна [Ibid.: 1].

У номерах часопису, що з'явилися упродовж 1916 року, уміщено переклади Г Стрипського: «Заповіт», «До Основ'яненка», «Минають дні, минають ночі...» (разом із Балінтом Варгою) Т. Шевченка, оповідання «Історія моєї січкарні» І. Франка¹⁵, новели «Підпис» В. Стефаника, вірша «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Слова о полку Ігоревім» (разом із Ба- лінтом Варгою), подано статтю «Український етнос та угорська література» [Ukrania 1916: 295-298], «Петефі та Шевченко» [Ibid.: 152], некролог на смерть І. Франка [Ibid.: 153-155]. В. Лебович наголошує на унікальності часопису, «який віддзеркалює історико-політичні та суспільні переконання Угорщини періоду Першої світової війни» [Лебович 2008: 247].

Г. Стрипський переймався долею української мови та літератури. Про це свідчить недатований лист 22-річного Гіядора (1897) до брата Константина. Пропонуємо уривок із цього листа (угорський оригінал подано у виданні І. Удварі [Удварі 2007: 146-147]):

«Я дуже хотів би, дорогий братику, якби у якийсь день ти зібрав своїх друзів і пояснив їм, щоб не боялися, не зрадять вони Угорщину, якщо будуть читати русинські книги, вивчать справжню русинську мову, якою розмовляє 22-мільйонний народ, розділений між трьома державами. 1837 року М. Шашкевич підніс народну мову до рівня літературної з метою вживати мову народу на письмі, а слова на позначення термінів, яких у русинській мові нема, потрібно створити або запозичити з будь-якої слов'янської мови, окрім російської. Основа мета - довести, що малоруська мова відрізняється від великоруської [Російська академія наук 1905 року визнала, що малоруська [= українська мова] є окремою слов'янською мовою]. Відтоді гарно розвивається ця мова, здобула авторитет між усіма слов'янськими народами, окрім москалів. Малоруська література започаткована 1798 року: Котляревський чистою мовою українських русинів написав пародію “Енеїда”, з того часу історія малоруської літератури має багатьох відомих синів, назву кількох: Шевченко, Марко Вовчок, Федькович, Чай- ченко, Руданський, Іван Франко [тепер він найвідоміший поет і драматург], Карпенко-Карий, Драгоманов, Костомаров, Антонович, Грушевський та ін.»¹⁶ Г. Стрипський закликає творити літературну мову на основі народної: «Нашим языком письменним має бути язык робучого народа Русько-Країнського, а в утвореню його повинен участвоватися кождий Країнець» [Стрипський 1919: 12].

Статтю «Ukrajna foldje es пере» («Українська земля та її народ») [Sztrippai 1918: 100-101] Г Стрипський присвятив ознайомленню угорського читача з Україною - з її історією, географією, етнографією, з українсько-угорськими зв'язками, зокрема економічними, політичними та династійними. Учений відхиляє хибні твердження про те, що українська мова є діалектом російської, а українська нація начебто є частиною великоруської. Читач довідується про антропологічний тип українців, про основні види їхньої діяльности. Написане Г. Стрипський ілюструє світлинами, зокрема українського села поблизу Полтави, рівнинної частини Києва, типової української дерев'яної церкви, інтер'єру селянської хати гірського району, портрета дівчини з Київщини, ілюстрації ради запорізьких козаків, портрета Богдана Хмельницького. Зі статті випливає, що автор із симпатією пише про Україну та про її народ, хоче інформувати свого читача про неї.

У праці «Ukraina es az unitarizmus» («Україна та унітаризм») Г Стрипський розповідає про перші переклади Святого Письма українською, зокрема про переклади Біблії, виконані в період реформації, про Біблію Франциска Скорини, про Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.), яке переклав і переписав Михайло Василієвич, про «Катехизис» Симона Будного (1562), про переклад українською мовою частини Святого Письма Валентина Негалевського (1581) [Sztripszky 1915: 150-159].

Ім'я Г. Стрипського П. Чучка пов'язує із зародженням власне української національної самосвідомости (перші роки ХХ ст.): показниками цього процесу, за твердженням ученого, стали публічні виступи місцевої інтелігенції, серед інших - і Г Стрипського, із науковою аргументацією того, що народні говори корінного слов'янського населення є говірками малоруської, тобто української, мови [Чучка 2013: 214-215]. Національне відродження, переорієнтацію на народну мову й культуру на початку ХХ ст. пов'язують із діяльністю А. Волошина, Ю. Жатковича та Г Стрипського [Юсип-Якимович 2017: 73]. На заслуги «раннього» Г. Стрипського в галузі вивчення угро-руської історії з перспективи власне української історіографії вказує В. Фенич [Фенич 2014: 139]. В. Бірчак серед іншого зазначає: «Г. Стрипський перший з підкарпатських учених став студіювати давнє письменство Підкарпатської Руси та став свідомо на обороні народної мови» [Бірчак 1937: 152]. Відомий угорський науковець І. Удварі зосереджував увагу на вивченні праць Г. Стрипського з етнографії [Udvari 1988: 9-11; 1999_а: 59-79]¹⁷.

Лінгвістичні праці Г. Стрипського охоплюють три галузі: дослідження з топоніміки, виявлення та вивчення давніх писемних пам'яток, прикладну лінгвістику. Варто наголосити на значенні Г Стрипського в реформуванні українського правопису: науковець намагався наблизити його до фонетичного. Пошук та дослідження писемних пам'яток XVXVIII ст., створених на території сучасного Закарпаття, було одним із пріоритетних завдань Г Стрипського¹⁸. Відома праця «Старша руська письменность на Угорщині» (1907)¹⁹, видана під псевдонімом Біленький. Автор зупиняється на аналізі зразків усної народної творчости, а також п'ятдесяти шести давніх рукописних пам'яток, зокрема таких, як: Літопись Мукачевскаго монастиря (1458), Толковное евангеліе изъ села Скотарського (1588), Гукливскій літопис (1660), Евангеліе учи- тальное о. Теодора Дулишковича (1673), Записки Михайла Оросвейгеші въ 3 томахъ (1672-1681), Учительное евангеліе изъ Данилова (XVII ст.), Унгварскій рукопись (Казаня зъ XVIII ст.) та ін. Автор наголошує на тому, що на досліджуваній території рукописні писемні пам'ятки, написані народною мовою, створювали священники та мандрівні писарі. Шкодує, що в XIX ст. традиція писати народною мовою не збереглася, перехід до «аристократичної» великорущини поділив народ на панів і простих людей [Біленький 1907: 10]. Автор не має сумніву в тому, що пам'ятки писали місцеві священники та дяки, на що вказують деякі мовні особливості, до прикладу: варовати `берегти', хибує `не вистачає; бракує', ци `чи', сокотити `берегти', вшытко `швидко' та ін., а також лексичні запозичення з угорської (варешъ `місто', маржина `худоба', орсагъ `країна', бегети `хвороба', бізоньшагь `свідчення', шаркань `змія'), рідко - полонізми (фрасунокъ `смуток', мова `бесіда', барзо `дуже'). Г Стрипський зазначає, що мова цих рукописів, безперечно, малоруська (тобто українська), а це свідчить, що руснаки по обидва боки Карпат жили в мовній і літературній єдності. У мові галицьких руснаків були вкраплення полонізмів, а в писемності угорських руснаків - русизмів. Наголошено на тому, що церкви та освітня справа були об'єднаними по обидва боки Карпат до 1800 року [Ibid.: 10-11], однак цю єдність було розірвано Московщиною [Ibid.: 14]. Водночас Г. Стрипський закликає творити народною мовою²⁰, як робили це предки: «наша повинность продовжати тоту стару письменность» [Ibid.: 12]. Подібні явища - творення мовою народу²¹ - наводить з угорської літератури, засуджує вживання великоруської мови на письмі, адже нею не вміли говорити, лише писали. У кінці XVIII ст. було близько 300 руснацьких шкіл, де працювали високоосвічені вчителі, а зараз сімдесят відсотків селянства не вміють читати й писати: «Кто хоче братися за просвЬщеня народа, тотъ повиненъ по руськи, нашимъ словомъ, руснацькимъ складомъ писати, а тото такъ, якъ наші дЬды писали передъ 200 роками, однакожъ съ увагою на поступь языкового розвою, то есть по народному» [Ibid.: 13]. Схвально відгукується про прагнення Г. Стрипського, зокрема про його дослідницьку діяльність [Ibid.: 219], П. Чучка [Чучка 2013: 238]. Ф. Тіхий подав уривок зі згадуваної праці Г Стрипського [Тіхий 1996: 127, 215-218], зауваживши, що «мова тексту чисто українська, однак зустрічається чимало підкарпатських діалектизмів, які додають тексту особливого колориту». Наводить приклади діалектизмів, запозичень, аналізує правопис [Ibid.: 127-128]. І. Удварі датував цю статтю українофільським періодом у світогляді Г Стрипського, початок якого, на думку автора, належить до 1897/98 навчального року, який Г. Стрипський провів у Львові. Подавши цю статтю, І. Удварі повністю зберіг її ортографію, наголосивши на тому, що в тексті наявні численні українізми [Удварі 2007: 48].

Сформульовані на початку XX ст. ідеї Г. Стрипського про відновлення давніх писемних традицій та створення на їх основі окремої літературної мови для східних слов'ян [Ibid.: 14-16], які проживають на території Угорщини, викликали значний резонанс у сучасних наукових колах, що й дало підстави трактувати автора як «теоретика неорусинського дискурсу», «піонером карпаторусинського мовного сепаратизму» та ін.

Г. Стрипський був одним з авторів «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка», які присвятили статтю Іванові Франкові²² у 40-річ- ний ювілей діяльности²³. Статтю «З старшої письменности Угорської Руси»²⁴ поділено на чотири розділи²⁵. У першому йдеться про динаміку релігійного життя угорських русинів, на що почасти вплинуло те, що Угорська Русь «від давніх віків стояла під культурними впливами двох протилежних напрямів: Сходу та Заходу» [Стрипський 1914: 179]. Далі дослідник наголошує на важливості появи «печатних оборонних книг, писаних народною мовою» у формі учительських євангелій та постил. Описує появу «Катехисиса для науки Угроруским людем» (1698) у перекладі галицького священника Івана Корницького та «Буквар языка славенська» (1699) мукачівського єпископа Йосипа де Камеліса, наголошує на особливій потребі їх появи, згадує пам'ятку «Краткоє Припадков Моральных или нравных Собраніє» (1727) єпископа Георгія Бизантія. Недоліком Г Стрипський вважав їх придатність лише для церковних осіб.

Справжньою подією, на думку Г Стрипського, стала поява праці єпископа Михайла Мануїла Ольшавського «Начало письменъ дітемь къ наставленію на латинскомъ языкГ» (Коложвар, 1746), написаної латинською та церковнослов'янською мовами. Автор подає копію титульної та першої сторінки «Начала», здійснює їх ретельний аналіз [Ibid.: 187-188]. Особливу увагу зосереджує на огляді стану тогочасної освіти, на новаторській діяльності єпископа Ольшавського щодо запровадження народного шкільництва та на ролі «Начала» в системі шкільної освіти [Ibid.: 188-191], підсумовуючи: «Ольшавський був не тілько основателем першого руського семинара, ... але далеко випередивши думки своєї доби, загадав він займатися й народним шкільництвом тоді, коли укладав свої Elementa» [Ibid.: 191]. Останній розділ присвячено оглядові релігійних обставин, що стали підставою коложварського друку «Начала» Мануїла Ольшавського [Ibid.: 191-194].

Працю «Угроруські літописні записки» під псевдонімом Біленький Г Стрипський надрукував у «Записках наукового Товариства ім. Шевченка» [Біленький 1911: 73-82], звернувши увагу на те, що у східній частині Угорської Русі в комітатах Унґ, Береґ, Мараморош збереглося по селах безліч старих друків, рукописів. Автор виявив близько 20 рукописів XVII-XVIII ст. Загалом, зазначає автор, у гірській частині Угорської Русі є ще чимало скарбів літератури, які містять безліч інформації про історію і культуру цих регіонів. Читач може ознайомитися з уривком із «Гукливського літопису». Досліджено дату найдавнішого запису пам'ятки (1660), записи пізніших років, а також їх авторів. Подано приклади різних записів до 1812 року. Окрім цього, уміщено два записи в Острозьку Біблію (1581), які виконали дві особи в селі Бедевля, що на Мараморощині (нині Тячівський район).

І. Удварі зібрав бібліографію праць Г Стрипського, у яких порушено проблеми ономастики, серед іншого - питання етимології деяких топонімів, опублікованих у журналах «Литературна НГделя», «Magyar Nyelv» та «Magyar Nyelvor», а також листи, адресовані відомому угорському славістові Яношу Меліху, у яких, полемізуючи з дослідниками закарпатських топонімів, аргументує свої твердження [Udvari 1999_b: 412-418]. В іншій статті І. Удварі зібрав повну бібліографію мовознавчих праць Г Стрипського²⁶, науковець детально аналізує деякі з них, зокрема ті, у яких порушено питання етимології слів, скажімо, топонімів [Удвари 2001: 109-125]. Відомо, що Г Стрипський між 1900 і 1913 рр. зібрав чималий матеріал топонімів із комітатів Мараморош, Берег, Унг, Угоча та Земплен. 1924 року передав його О. Петрову, який цей особливо цінний матеріал вніс до свого видання. Г. Стрипський уклав питальник для збору топонімів, зокрема ойконімів, потапонімів, лімнонімів, антропонімів, зоонімів, який розіслав учителям, щоб ті допомогли зібрати матеріал [детально див.: Ibid.: 111]. В. Сугоняк, аналізуючи праці з ономастики у виданнях «Подкарпатського общества наук»⁷, серед іншого - статті та замітки Г. Стрипського, вказала, що вони позначені проблемністю, оригінальністю, масштабністю авторового мислення [Сугоняк 2013: 67]. Питання ономастики у працях Г Стрипського⁸, наприклад аналіз праці «ГдГ документы старшей исторіи Подкарпатской Руси? О межевых названіяхь»⁹, порушено у статті А. Галас [Галас 2019: 30-31].

На думку В. Сугоняк, Г. Стрипський - один із найактивніших і найстарших співробітників «Подкарпатського общества наук» ⁰, який намагався скеровувати роботу товариства¹, залучаючи до наукових пошуків молодь [Сугоняк 2016: 89]. Відомо, що в 40-х роках ХХ ст. Г Стрипський розгорнув потужну лексикографічну діяльність. Хотів підготувати словник народної української лексики³. Уклавши питальник, спонукав до збирання матеріалу молодих учених, студентів, сільських учителів тощо [Галас 2019: 33].

Як людина освічена, Г Стрипський інформував наукову громаду про давні писемні пам'ятки, створені на території сучасного Закарпаття, ретельно вивчав їх, закликав збирати давні рукописи. Більшість сучасників схвально відгукувалася про діяльність Г Стрипського [Удварі 2007: 42-43]³, зокрема В. Бірчак наголосив на тому, що «праці Д-ра Гіядора Стрипського не сухі, а повні любови до рідньої мови, яку автор розвиває, підносить і видосконалює» [Бірчак 1937: 152]. С. Добош³⁴ зазначив, що в галузі дослідження підкарпатської руської давнини Г Стрипський має великі заслуги [Добош 1942: 55]. І. Хланта також високо оцінив наукову діяльність Г. Стрипського: «перший із закарпатських учених почав вивчати давнє письменство краю та свідомо став на захист народної мови та літератури»³ [Хланта 1995: 676]. Г Стрипського називають ученим, який зробив чимало для зближення націй [Ajtay 2002: 29]. Це дає підстави розглядати діяльність Г Стрипського в тісному зв'язку з історією сучасного Закарпаття, з історією народної мови та її говорів, належним чином оцінити її в контексті україністики, зокрема українського мовознавства загалом.

Література