Античні автори про слов’ян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Вступ до слов'янської філології” на тему: «Античні автори про слов'ян»

Виконала:

Студентка першого курсу

Факультет української філології

Швець Анастасія Юріївна

Зміст

Вступ

Античні автори, які писали про слов'ян

Візантійські дослідження про слов'ян

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Достовірним джерелом інформації про будь-який народ є його писемні пам'ятки або письмові свідчення про нього. Оскільки своєї писемності і відповідної літератури праслов'янські племена не мали, важливими є повідомлення про них у працях античних істориків, мандрівників тощо.

Писемні джерела давньогрецької та давньоримської держав середини і другої половини І тис. до н. е. з цього приводу не дають про слов'ян надійних свідчень. Це зумовлено віддаленістю найдавніших праслов' янських територій від західноєвропейських земель, а також низьким порівняно з відомими цивілізаціями рівнем суспільно-економічного розвитку праслов'ян. Не проливають світла на розвиток праслов'ян і фундаментальні праці давньогрецького історика Геродота (484--404 до н. е.), який у V ст. до н. е. відвідав грецьке місто-колонію Ольвію в басейні Бузького лиману.

Докладно описуючи спосіб життя, звичаї, побут тощо різних центрально- й східноєвропейських племен від Південних Карпат до Нижнього Дніпра, він не згадує про слов'ян. Можливо, такий етнонім (назва праслов'янських племен) ще не існував на той час, але спроби вчених ідентифікувати праслов'ян через їхній зв'язок з іншими давніми племенами, про яких згадує Геродот, позитивних результатів не дали. З праць давньогрецького історика можна робити лише опосередковані висновки про етнографію, матеріальну культуру, суспільний лад тих праслов'янських племен, які утворювали зі Скіфією міжетнічний конгломерат -- скіфів-орачів, або сколотів. Основна ж маса праслов'ян-землеробів вела осілий спосіб життя в умовах лісостепу й полісся, тому безпосередніх контактів з ними в Геродота, який не піднімався вище степового Північного Надчорномор'я, не було.

Античні автори писали про різні племена, і зараз не завжди можливо точно визначити, до якої групи народів відносилось те чи інше плем'я. Крім власне слов'ян, назва яких вперше з'явилося в творах II ст. н. е., до слов'янських племен відносять венедів, антів, склавинів.

Перші письмові свідчення про слов'ян відносяться до початку 1 тисячоліття н. е. Про слов'ян повідомляють грецькі, римські, арабські, візантійські джерела. Античні автори згадують слов'ян під іменем венедів (римський письменник Пліній Старший, історик Тацит, географ Птолемей Клавдій).

Античні автори, які писали про давніх слов'ян

Найбільш ранні відомості про слов'ян у античних письмових джерелах відносяться до порівняно пізнього часу - до перших століть нашої ери. Ці дані досить уривчасті, а в географічному відношенні не конкретні. Для дослідження проблеми походження і етногенезу ранніх слов'ян вони мають допоміжне значення.

Своїм ім'ям слов'яни в античних джерелах не називаються. Античні автори знають венедів, і є всі підстави вважати, що під цим етнонімом ховаються слов'яни.

Пліній Старший -- римський історик, письменник, державний і військовий діяч Римської імперії. У І ст. вийшли енциклопедичні праці Плінія Старшого (прибл. 29--79), з яких до нашого часу збереглася лише «Природнича історія». Крім аналізу історії, побуту й мистецтва Давнього Риму, автор багато уваги приділив опису південноєвропейських земель від Гібралтару до Азовського моря. Він згадує про скіфів, сарматів і гіррів, що просувалися зі сходу аж до басейну Вісли. Називає Пліній Старший і неврів, яких багато дослідників відносить до праслов'янських племен середини І тис. до н. е., що заселяли територію від Верхнього Дністра до верхньої частини Південного Бугу, а також венетів, які жили, на думку вченого, на північний схід від Карпат, тобто по лівому боці Вісли до басейну Балтійського моря.

Пліній Старший, розповідаючи про походження бурштину, який поставлявся в Рим, згадує:

«Деякі письменники передають, що ці місцевості аж до річки Вістули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами, гіррами».

Під «місцевістю» він розуміє південно-східне узбережжя Скіфського (Балтійського) моря. При цьому венедів він відносить до сарматів.

У І ст. давньоримський мандрівник Віпісаній Агріппа склав примітивну географічну карту світу, яка збереглася у вигляді дорожніх таблиць шляхів Римської імперії, створених для практичних потреб маловідомим автором на ім'я Касторій (IV ст.). На таблицях поряд з карпатськими бастарнами, гетами й даками згадані як сусіди цих племен венети.

Карта світу по Віпісанію Агріппу (реконструкція К. Залльмана)

Приблизно в цей же час назва племені «венеди» з'являється у Тацита в роботі «Про походження германців і місцеположення Німеччини», написаної в 98 р. н. е. Описуючи різні племена Центральної та Східної Європи, Тацит згадує про венетів, які займають території між германцями й сарматами. Вже той факт, що автор вагається у визначенні етнічної належності венетів, порівнюючи їх то з германцями, то з сарматами, свідчить про самобутність цих племен. Тацит пише, що венети подібно до сарматів ведуть мандрівний спосіб життя, схильні до пограбувань.

З іншого боку, як і германці, вони вміють будувати будинки, користуватися щитами й долати пішки значні відстані. Венди (венеди), як стверджує автор, «споруджують собі будинки, носять щити і пересуваються пішки, до того ж з великою швидкістю». Натомість сармати проводять своє життя на возах і верхи, кочуючи степом з місця на місце. Безсумнівно, ближчий спосіб життя венетів-хліборобів до давньогерманського, ніж до сарматського, а також більша антропологічна подібність праслов'ян до прагерманців спричинилися до того, що Тацит був схильним відносити венетів до германських племен.

В останньому розділі він пише:

«Я вагаюся, зарахувати народи певкінів, венетів і фенів до германців або сарматів. Втім, певкінів, яких деякі називають бастарнами, щодо мови, способу життя, місць проживання і жителів поводяться як германці. Всі вони живуть у багнюці, а знати в бездіяльності. Змішаними шлюбами вони спотворюють себе, майже як сармати. Венети багато засвоїли з їхніх звичаїв, адже вони обходять розбійницькими зграями всі ліси і гори між певкінами і фенами. Однак вони швидше повинні бути віднесені до германців, оскільки і будинки будують, і носять [великі] щити, і мають перевагу в тренованості і швидкості піхоти - це все відрізняє їх від сарматів, живучих у візку і на коні».

У першій половині II ст. ще одну достовірну інформацію про слов'ян дав давньогрецький астроном і географ, створювач геоцентричної системи світу Клавдій Птолемей (прибл. 90--160). Характеризуючи племена лугіїв, сабоків, сулонів, велетів, костобоків тощо (Германія та Сарматія від Рейну до Дніпра), учений називає серед них і венетів як одне з найчисельніших племен європейської Сарматії, що є «великим народом».

За Птолемеєм, венети заселяли південне узбережжя Балтійського моря на схід від Вісли. Він іменує цю місцевість Венетською затокою, на південь від якої він називає Карпатські й Сарматські (Судетські) гори.

Цінною у Птолемея є інформація, пов'язана з використанням етнонімів на позначення слов'ян. Йдеться про те, що, крім, імовірно, кельтського венди (венти, венети, венеди), вчений уживає інший етнонім, можливо, самоназву слов'ян -- ставани, які, за його уявленнями, заселяли широкі простори від Південної Балтики до Дону.

На думку Г. Півторака, це цілком узгоджується з відомостями Плінія Старшого й Тацита про венетів. Що ж до припущення про кельтське походження етноніма венди й слов'янського ставани, то воно видається цілком аргументованим і природним.

Згідно Птолемею венеди - одне з найбільших племен Європейської Сарматії, межею якої на заході була р.Вісла (Вістула). Біля її витоків починалася вже територія німецьких племен. З півдня Сарматію обмежували Карпатські гори і північний берег Понта (Чорного моря), а з півночі - венедська затока Сарматського океану (узбережжя Балтійського моря). «Заселяють Сарматію дуже численні племена: Венеди - по всій Венедській затоці; вище Дакії - певкінов і Бастерни; по всьому березі Меотиди - Язиги і Роксолани; далі за ними всередину країни - Амаксовіі і Скіфи-Алани».

Враховуючи повідомлення Тацита про сусідство венедів з певкінов, венедів слід локалізувати між узбережжям Балтійського моря та територією певкінов і бастарниів, тобто в басейні Вісли. Судячи з Птолемею, жили і менш значні племена - гібони. Мабуть, вони не дожили до раннього середньовіччя, розчинившись серед венедського і німецького населення. Як далеко простягалися землі венедів на схід, визначити за даними Птолемея не можливо.

Давні автори зазвичай визначали кордони між народами по великих річках, оскільки вони були хорошими і єдиними орієнтирами у маловідомих країнах. Так, кордоном між Німеччиною і Сарматією для римлян була Вісла; кордоном між Галлією і Німеччиною - Рейн; землі антів по Йордану простягалися «до Данапра». Однак точно з'ясовано, що германці часів Цезаря жили по обидві сторони Рейну, а антскне поселення, судячи з археологічних матеріалами, поширювалися по обидві сторони Дніпра. Отже, вказівки древніх авторів про рубежах між народами не можна трактувати буквально, і відомості римлян, що Німеччина доходила до Вісли, не суперечать локалізації венедів по обидві сторони цієї ріки.

Візантійські дослідження про слов'ян

античний слов'янин візантійський

У творах візантійських істориків є відомості про різні сторони життя і побуту слов'ян. Розповідається про військове мистецтво, бойових успіхи та невдачі слов'ян, про їх політичну організація і вождів, про поселеннях і житлах, про відносини з Візантією, аварами і іншими племенами.

Візантійські автори повідомляють дуже важливі відомості для вивчення питання про слов'янську освоєнні Балканського півострова. Інша інформація про географію слов'ян в цих джерелах майже відсутня. Тільки у творі Прокопія є дані про етногеографії племен Північного Причорномор'я, в тому числі про одну зі слов'янських угруповань того часу - антах. За Прокопію анти разом зі слов'янами жили, з одного боку, на північному березі Істра (нижнього Дунаю), з іншого - на північ від утрігуров, що мешкали по узбережжю Меотиди (Азовського моря). Таким чином, виходить, що антам належали області Причорномор'я між нижнім Дунаєм і Приазов'ям, де вже мешкали тюркські племена кутригурів і утрігуров.

Для дослідження проблеми етногенезу слов'ян більш істотне значення має твір готського єпископа Йордану, який жив у VI ст. «Getica» була закінчена в 551 р. Праця присвячений історії готовий починаючи з того часу, коли вони розселилися в гирлі Вісли, покинувши Скандинавію, і кінчаючи серединою VI століття. У процесі викладу автор робить ряд екскурсів в історію слов'ян.

Вже було сказано, що Йордан дозволяє встановити зв'язок між слов'янами і венедами античних письменників.

Він повідомляє: «Між цими річками [Тисою, Олтом і Дунаєм] лежить Дакия, яку, на зразок корони, огороджують скласти Альпи [Карпати]. У лівого їх схилу, що спускається на північ, починаючи від місця народження річки Вістули [Вісли], на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів».

Ця інформація як би підкреслює відомості античних авторів про те, що найдавнішою областю венедів був регіон, пов'язаний з басейном Вісли.

До середини VI в. венеди-слов'яни вже розселилися на широких просторах Європи і були відомі під іменами венедів, слов'ян [склавен] і антів.

«Склаві живуть, - пише Йордан, - від міста Новіетуна [мабуть, Невіодун на правому березі Сави, нижче нинішньої Любляни] і озера, іменованого Мурсіанскім [по Е. Ч. Скржінської озеро Балатон], до Данастра [Дністра], а на північ - до Вісли... Анти ж ... поширюються від Данастра до Данапра [Дніпра], там, де Понтійське [Чорне] море утворює закрут ».

Таким чином, слов'яни в часи Йордану заселяли широку смугу, що простирається від Середнього Подунав'я до нижнього Дніпра. З повідомлень цього історика видно, що західними сусідами слов'ян були німецькі племена, на південному заході вони стикалися з фракійцями, на сході - з тюркомовними племенами, а на північному сході, мабуть, з Естіями (балтами), землі яких знаходилися між південно-східним узбережжям Балтійського моря, і акаціров, що мешкали в басейні Дону. Твір Йордану цінно і тим, що в ньому є деякі історичні відомості про слов'ян періоду IV-V ст.

Бездоганна точність у визначенні Йорданом племінних розмежувань слов'ян, їхнього територіального окреслення, хронології подій підтверджується всіма істориками, у зв'язку з чим свідчення готського літописця прирівнюють до документальних фактів.

У свою чергу, Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавини говорили однією мовою. Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об'єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно.

У книзі «Війна з готами» Прокопій підтвердив інформацію про території, спосіб господарювання, суспільний лад, етнографічні особливості слов'ян, яка була в невідомих йому працях Йордана. Але в багатьох моментах свідчення цих авторів про слов'янські племена першої половини V ст. різняться з тієї причини, що вони жили й творили в різних країнах, які мали неоднакові стосунки зі слов'янами.

Готський учений найбільше стикався із сусідніми венетами, життя котрих він докладно описав, як і діяльність споріднених з венетами склавинів та антів. Натомість візантійський політичний діяч, беручи участь в основних історичних подіях, був свідком безпосередніх відносин своєї імперії з антами й склавинами, що заселяли землі на північний схід від Нижнього Дунаю, який виступав природним кордоном між Візантією і південно-східними слов'янами. Щодо венетів, які жили далеко на північ від Візантії в басейні Вісли, то Прокопій не мав з ними ніяких відносин, як і не мав про них достовірної інформації, тому він і не згадує про це слов'янське плем'я у своїх працях.

Склавини й анти межували з Візантійською імперією. Прокопій не мав чіткого уявлення про північні рубежі склавинів і північно-східні землі антів, але досить точно описав локалізацію та життя цих племен на дотичних до Візантії територіях. Про це він пише так: «Гуни, склавини й анти мають свої оселі по той бік річки Істра (Дунаю) недалеко від його берега».

Автор стверджує, що анти жили в тісному сусідстві зі склавинами: перші становили собою східне угруповання, а другі -- західне. При цьому Прокопій Кесарійський відзначає не тільки територіальну, а й етнічну близькість слов'янських племен, які мають спільні витоки: «Колись навіть ім'я у склавинів і антів було одне й те саме». Можливо, крім названого істориком спільного для слов'янських племен етноніма спори, він знав з античних джерел і про функціонування в такій ролі назви венети, але прямих указівок на це не зафіксовано.

Після розпаду гунського союзу слов'янські племена (головним чином склавини й частина антів) поступово просунулися на південний захід, завершивши наприкінці VI -- в VII ст. засвоєння ними більшої частини Балканського півострова. Прокопій був свідком зміцнення позицій слов'ян на лівому березі Нижнього Дунаю та активного приготування їх до проникнення вглиб Балкан. Після трьох років грабіжницьких нападів візантійських прикордонних загонів Хільбудія анти й склавини 534 р. відповіли добре організованим всенародним повстанням: «Через три роки після свого прибуття Хільбудій, як звичайно, перейшов ріку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всі поголовно».

Повстання 534 р. стало поворотним моментом у слов'яно-візантійських відносинах, початком завоювання слов'янами Балканського півострова. Численні згадки Прокопія про взаємодію і військові сутички між цими народами засвідчують, що слов'яни поступово перетворювалися із стихійної сили народного протесту й самозахисту на добре організовані формування, які навчилися наступати, перемагати ворога й долати створену Юстиніаном систему фортець уздовж Дунаю (Істра).

Отже, початкові визвольні бої слов'ян проти ромеїв (інша назва візантійців) змінилися на військові грабіжницькі напади, які за часів Прокопія здійснювалися здебільшого для придбання коштовностей і полонених, а пізніше для захоплення нових територій. Тексти «Історії війн Юстиніана» датують і локалізують майже кожну подію і хід початкового заселення слов'янами Балканського півострова.

Але як письменник і політичний діяч Прокопій Кесарійський володів й іншою інформацією про слов'янські племена, яку подав на сторінках своїх книг. Зокрема, описуючи в четвертій книзі «Війна з готами» та в останній книзі «Історії війн Юстиніана» місцевість Приазов'я й народи, які його заселяли в VI ст., автор указує, що на північ від утигурів, колишніх кіммерійців, «займають землі незчисленні племена антів». Тим самим візантійський дослідник підтверджує свідчення Йордана і власні враження про особливу могутність антів з-поміж слов'янських племен і про займані ними надчорноморські простори, уточнюючи їхню локалізацію між Нижнім Дунаєм і Доном.

Крім того, Прокопій подає багато цінної інформації про:

заняття

характер господарювання

соціальний устрій

зовнішній вигляд

житло

одяг

вірування

звичаї тощо антів і склавинів

У зв'язку з цим його праці виявляються найповнішим і найціннішим джерелом інформації про ці племена в стародавній історії.

Візантійський історик карійського походження Йоанн Ефеський (506--585) відомий у славістиці головним чином за описом подій після смерті імператора Юстиніана. Його свідчення стосуються здебільшого нових нападів слов'ян на Візантію, їхнього просування вглиб Балканського півострова. Зокрема, в «Церковній історії» (584) автор так характеризує завойовницькі дії й заселення слов'янами Балкан за останні 17 років: «На третій рік після смерті імператора Юстиніана під час царювання імператора Тиверія вийшов клятий народ слов'ян і пройшов усю Елладу, область Фессалонікі та всю Фракію. Вони захопили багато міст і фортець, спустошили, спалили, полонили та підкорили собі область і поселилися в ній вільно, без страху, як своїй власній... І до цього часу вони розселені й живуть спокійно в ромейських областях без турбот і страху».

Наступні події за участю слов'ян у басейні Нижнього Дунаю наприкінці VI-- на початку VII ст. докладно описав візантійський історик Псевдо-Маврикій (прибл. 539-- 602), якому належить праця «Стратегікон» (у буквальному перекладі з грецької «Історія воєнних дій»). Достеменно особистість її автора не з'ясована. Припускають, що ним міг бути імператор Маврикій, який правив у Візантії протягом 582--602 рр., але певні сумніви з цього приводу залишаються, тому його ім'я часто супроводжується означенням Псевдо-.

Особливість описаних Псевдо-Маврикієм фактів, пов'язаних зі слов'янами, полягає у двох моментах:

1) жанр «Стратегікону» як своєрідного воєнного посібника зумовив акцентування на описі зброї, тактики ведення бою зі слов'янами, а також на тих елементах суспільного життя, які впливали на їхню боєздатність і ставлення до ймовірних противників;

2) секрети воєнних успіхів слов'ян автор «Історії воєнних дій» шукав насамперед у способі їхнього життя на лівобережжі Дунаю, хоч наприкінці VI -- на початку VII ст. слов'яни вже проникли далеко вглиб Балканського півострова.

Як і Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій описував життя й діяльність двох слов'янських племен -- склавинів (слов'ян) й антів, між якими автор виявив більше спільного, ніж відмінного: «Племена слов'ян й антів живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. їх дуже багато в їхній країні, і вони дуже витривалі, зносять легко і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельськи, привітно зустрічають їх і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього».

Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Мірінейській, який у праці говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Історична праця Агафія написана під сильним впливом Прокопія Кесарійського. Його «Історія Юстиніана» охоплює період з 552 до 558 рр. і описує ситуацію напередодні приходу авар до європейських степів.

Війни між народами за басейн Дунаю не обмежувалися візантійсько-слов'янським протистоянням. Після занепаду Римської імперії сюди стікалися в пошуках кращих земель різні племена. Одним з наймогутніших на історичній арені Центральної Європи був аварський племінний союз, який зі сходу пройшов спочатку Північне Надчорномор'я, а в середині VI ст. на території Паннонії сформував державне утворення Аварський каганат, що проіснувало до кінця VIII ст. Авари здійснювали часті набіги на слов'ян, франків, Візантію. Цей бік слов'яно-аварських стосунків описав візантійський історик VI ст. Менандр у книзі «Історія».

У боротьбі за нові землі й своє місце в Центральній та Південно-Західній Європі ворогуючі між собою в VI--VII ст. візантійці й слов'яни змушені були об'єднувати свої зусилля з метою протистояння нападам жорстоких варварів.

Повідомлення про це є в праці «Історія», написаній у 628--638 рр. візантійським хроністом середини VII ст. Феофілактом Симокаттою: «Тим часом Хаган, дізнавшись про напади ромеїв, послав Апсіха з військами, щоб знищити плем'я антів, яке перебувало в союзі з ромеями». Вважається, що це остання письмова згадка про антів, але й вона свідчить про ще значну силу цього східнослов'янського племені в VII ст., яке володарювало від Дону до Нижнього Дунаю, підтримуючи склавинів у їхньому просуванні вглиб Балканського півострова.

«Історія» є найкращим джерелом інформації про ці події, яке свідчить про остаточне засвоєння склавинами (південними слов'янами) задунайських земель і про зникнення з центральноєвропейської арени антів, які під тиском аварів повернулися на свої старожитні землі між гирлом Дунаю і Дніпром, злившись з іншими східнослов'янськими племенами.

Феофілакт Симокатта дав характеристику і прибалтійським слов'янам, які були нащадками славнозвісних венетів і віддалилися від своїх східних і південних побратимів насамперед через вклинення в Центральну Європу аварського племінного союзу з переважно тюркомовним населенням.

Нова інформація про слов'ян з'явилася в писемних джерелах кінця І тис. н. е. арабського походження, бо на цей час могутній Арабський каганат посягнув і на слов'янські простори. Такі контакти між слов'янами (зазвичай східними) й народами каганату (арабами, персами, євреями, вірменами та ін.) мали місце протягом IX--XI ст., але здебільшого на рівні дипломатів, мандрівників, купців тощо, які робили документальні записи про життя слов'ян і водночас переказували не завжди правдиві історії або недостовірні події.

Деяку інформацію про географію, історію та культуру слов'ян у контексті народів Східної Європи на початок X ст. подав у збереженому 7-му томі енциклопедії «Книга коштовних скарбів» (903--913) арабський письменник іранського походження Ібн Ростех. Його опис ґрунтується на невідомих джерелах другої половини IX ст., тому науковці не завжди беруть його до уваги.

У 921--922 рр. послом абасидського халіфа аль Муктадира до камських булгар був Ібн Фадлан, який у звіті про цю подорож подав багато відомостей про булгар, хазарів, русів та ін. Він описував події, очевидцем яких був сам, через що спадщина Ібн Фадлана викликає довіру й широко використовується дослідниками. Цінними для славістів є відомості про похорон руського вельможі на берегах Волги, про географію, природу, харчування, одяг, звичаї, вірування східних слов'ян.

Цікаві відомості про слов'ян залишив арабський історик аль Масуді (пом. 956), який записував і особисті спостереження під час наукових експедицій до Східної Європи, зокрема в басейн Каспійського моря, і не завжди перевірені повідомлення різних мандрівників і купців. Тому в його свідченнях були недостовірні деталі. У творі абу Мансура (аль Азгері?) (? -- прибл. 980) повідомляється про зовнішність і сусідів слов'ян:

«Слов'яни -- плем'я червоного кольору, яке має русе волосся; вони межують з країною Хазар на вершинах Румських гір. Людину червоного кольору називають Слов'янином з причини подібності її до кольору слов'ян».

Інформацію про економічне життя й політичне становище західних (передусім поляків, чехів, ободритів -- союзу племен полабських слов'ян) і південних (головним чином болгар) слов' ян подає єврейський мандрівник іспанського походження Ібрагім Ібн Якуб, який у 965-- 966 рр. подорожував у слов'янські країни з метою торгівлі, надання медичних послуг і т. ін. Відображені в переказах його творів (XI ст.) відомості в основному підтвердилися археологічними дослідженнями.

У трактаті придворного сельджунського лікаря Шарафа аз-замана Тахіра Марвазі «Про природні властивості тварин» (1120) описано життя й діяльність слов'ян і русів:

«...А що стосується слов'ян, то вони народ чисельний і між їхніми землями й землями печенігів шлях у десять днів, по степах і землях, які не мають доріг, там густі ліси й водяні джерела, і вони населяють ці ліси, і нема в них винограду, і багато в них меду, і вони пасуть свиней, і вони спалюють покійників, тому що вогнепоклонники, і більша частина їхніх посівів -- просо, і в них різного роду свирелі..., і в них нема надлишків у життєвих припасах, і зброя в них -- метальні списи, дротики й прекрасні щити..., і в царя (в'ючний) скот..., і взимку нападають на них мадяри, і в них багато рабів, тому що вони постійно нападають».

Висновки

Згадки про слов'ян у творах античних авторів свідчать, що протягом І тис. н. е. вони перетворилися з маловідомих цивілізованому світу племен спочатку на три могутні гілки (венетів, склавинів й антів), які значною мірою визначали характер і наслідки другого Великого переселення народів, а потім сформували міцні державні утворення на європейських просторах від Західних Балкан і Балтійського моря до Поволжя.

Завдяки працям Плінія Старшого, історик Тацита, географа Птолемей Клавдія, єпископа Йордана, історика Проскопія Кесарійського й візантійських авторів цей складний період у житті й діяльності слов'ян залишився задокументованим, що дає ключ до розуміння історії слов'ян.

Список використаної літератури

1. Перші згадки слов'ян в писемних джерелах [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: https://moyaosvita.com.ua/geografija/pershi-zgadki-slovyan-v-pisemnix-dzherelax/.

2. Лучик В. В. Вступ до слов'янської філології/ В. В. Лучик. - Київ: Видавничий центр «Академія», 2008. - 337 с.

3. Сєдов В. В. Походження та рання історія слов'ян / В. В. Сєдов. - Москва: Наука, 1979. - 157 с.

4. ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ [Електронний ресурс]. - 2019. - Режим доступу до ресурсу: http://zno.academia.in.ua/mod/book/tool/print/index.php?id=102.

5. Пліній Старший [Електронний ресурс]. - 2020. - Режим доступу до ресурсу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9#%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96

Размещено на Allbest.Ru/