Модальність волевиявлення складного речення у синхронії

Размещено на http://allbest.ru

МОДАЛЬНІСТЬ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ У СИНХРОНІЇ

Тугай О.М.

Київський університет імені Бориса Грінченка (Київ, Україна)

У пропонованій статті схарактеризовано модальність волевиявлення складного речення в історичному розвитку англійської мови у синхронії, а саме в ранньо-новоанглійській мові. Модальність складного речення визначено як функціонально-семантичну категорію із відношенням змісту висловлення до дійсності з урахуванням предикативних ознак категорії часу та волітивної модальності як реалізації події або ситуації. Синтаксичну категорію модальності волевиявлення зафіксовано в парадигмі модусно-диктумних відношень з виділенням предикатів модусу для фіксації факту наявності мовленнєвої ситуації та вираження пропозиції адресанта. Комунікативне призначення модальності волевиявлення складного речення окреслено з погляду відношення мовця до пропозитивної або диктумної основи змісту висловлення. Виокремлено категорії суб'єктивної та об'єктивної модальностей у складному реченні вольової семантики ранньоновоанглійської мови. Суб'єктивну модальність визначено як волітивну у головній клаузі речення із розмежуванням на волюнтативну та оптативну модальності зі значеннями прояву волі наказу, команди, бажання, прохання, інтенції адресанта тощо. Об'єктивну модальність визначено як пропозитивну у підрядній фінітній або інфінітивній предикаційній клаузі як реалізації пропозиції висловлення.

Окреслено модально-прагматичну перспективу складного речення з фінітною та інфінітивною предикацією дієслів волевиявлення. Встановлено, що суб'єктивна волітивна (волюнтатив- на та оптативна) модальність реалізується в модусній модально-прагматичній рамці, тоді як об'єктивна пропозитивна модальність експлікується в диктумній модально-прагматичній рамці досліджуваного речення. Проаналізовано реалізацію суб'єктивно-об'єктивних модальних відношень в ранньоновоанглійському складному реченні. Доведено, що волюнтативні модальні відношення виражаються в парадигмі «волюнтативний модус -- пропозитивний диктум», тоді як оптативні модальні відношення актуалізуються в парадигмі «оптативний модус -- пропозитивний диктум». Засвідчено реалізацію волюнтативної та оптативної модальностей прояву волевиявлення адресанта та модально-часову парадигму актуалізації ситуації в реченнях-висловленнях. Встановлено, що волюнтативна модальність визначає модальні відношення як «актуальні (потенційні) -- реальні /реальні (ірреальні)» на позначення актуальної/потенційної реальної або нереальної здійсненої ситуації. Модальні відношення оптативної модальності окреслено як «актуальні (потенційні) -- ірреальні (реальні) / ірреальні» на позначення актуальної/ потенційної нереальної або реальної, але не можливої здійсненої ситуації. Модально-часову парадигму реалізації ситуації в складних реченнях зафіксовано в парадигмі «індикатив / імператив -- суб'юнктив / інфінітив».

Ключові слова: складне речення, модальність волевиявлення, суб'єктивна волітивна модальність, об'єктивна пропозитивна модальність, волюнтативний / оптативний модус, пропозитивний диктум, ранньоновоанглійська мова.

модальність волевиявлення складне речення англійська мова

Oleksandra Tuhai

Modality of volition of a complex sentence in synchrony

The proposed article reveals the modality of volition of a complex sentence in the historical development of the English language in synchrony, namely in the Early New English language. The modality of a complex sentence is defined as a functional-semantic category with the relationship of the statement content to reality taking into account the predicative features of the category of time and volitional modality as the realization of an event or a situation. The syntactic category of the modality of volition is fixed in the paradigm of modus-dictum relationships with the emphasis on modus predicates to fix the fact of the actual speech situation and the expression of the addresser's proposal. The communicative purpose of the modality of volition of a complex sentence is outlined in terms of the speaker's attitude to the propositional or dictum basis of the statement content. The categories of subjective and objective modalities in a complex sentence of volitional semantics of the Early New English language are distinguished. Subjective modality is defined as the volitional modality in the main clause of a sentence with differentiation on voluntary and optative modalities with the meanings of the addresser's will manifestation of order, command, desire, request, intention etc. Objective modality is determined as the propositional modality in a subordinate finite or infinitive predicative clause as the realization of a sentence proposition.

The modal-pragmatic perspective of a complex sentence with the finite and infinitive predication of verbs of volition is outlined. The subjective volitional (voluntary and optative) modality is established to be realized in the modus modal-pragmatic framework while the objective propositional modality is explicated in the dictum modal-pragmatic framework of the studied sentence. The realization of subjective-objective modal relationships in an Early New English complex sentence is analyzed. Voluntary modal relationships are proved to be expressed in the paradigm «voluntary modus -- propositional dictum» whereas optative modal relationships are actualized in the paradigm «optative modus -- propositional dictum». The realization of voluntary and optative modalities of addresser's will manifestation and the modal-temporal paradigm of the situation actualization is witnessed in the studied sentences-statements. The voluntary modality defines the modal relationships as «actual (potential) -- real / real (unreal)» to denote the actual/potential real or the unreal situation. The modal relationships of the optative modality are established as «actual (potential) -- unreal (real) / unreal» to denote the actual / potential unreal or real, but the impossible realized situation. The modal-temporal paradigm of the situation realization in complex sentences is fixed in the paradigm «indicative / imperative -- subjunctive / infinitive».

Key words: complex sentence, modality of volition, subjective volitional modality, objective propositional modality, voluntary /optative modus, propositional dictum, Early New English.

Вступ. Категорія модальності займає провідне місце в сучасній лінгвістиці та відзначається спрямованістю філологічних студій на функціонально-семантичний аспект дослідження контексту висловлення у співвідношенні його з дійсністю та певним ставленням адресанта до реальності / ірреальності повідомлюваного ним явища. У сучасних мовознавчих студіях різноплановість підходів до тлумачення категорії модальності, а особливо модальності волевиявлення на синтаксичному рівні складного речення в історичній германістиці свідчить про недостатній рівень аналізу останньої категорії та зумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Постановка завдання. Об'єктом нашого дослідження слугують складні речення з фінітною та інфінітивною предикацією дієслів вольової семантики в ранньоновоанглійській мові. Предметом дослідження виступають модальні ознаки та властивості волевиявлення мовця складних висловлень суб'єктивного та об'єктивного змісту в досліджуваному синхронному зрізі англійської мови. Метою статті є визначення функціонування модальності прояву волі адресанта в складних реченнях ранньоновоанглійської мови. Досягнення мети наукової розвідки передбачає розв'язання наступних завдань: 1) уточнити категорію модальності як загальну лінгвістичну категорію; 2) виокремити категорії суб'єктивної волітивної та об'єктивної пропозитивної модальностей; 3) окреслити модально-прагматичну перспективу складного речення вольової семантики в ранньо-новоанглійській мові; 4) проаналізувати експлікацію суб'єктивно-об'єктивних модальних відношень в ранньо-новоанглійському складному реченні з дієсловами волевиявлення; 5) визначити відношення волюнтативної та оптативної модальностей прояву волі адресанта та модально-часову парадигму реалізації ситуації висловлення. Матеріалом дослідження послугували складні речення фінітної, інфінітивної предикації з дієсловами волевиявлення, відібрані методом суцільної вибірки з корпусу творів В. Шекспіра та Т. Міддлтона.

Критичний огляд літератури, концептуальних рамок, гіпотез. Сучасна лінгвістика висвітлює дослідження категорії модальності в різних парадигмах та площинах мовного вираження. Загальний аспект категорії модальності викладався в працях радянських лінгвістів О. С. Ахманової, О.І. Бєляєвої, О.В. Бондарко, В.В. Виноградова, В.С. Храковського, О.О. Шахматова, В. М. Ярцевої. Суб'єктивний, об'єктивний зміст модальності привертав увагу О. М. Вольф, О. П. Глухової, С. О. Педченко. Модальність як логіко-граматична категорія була об'єктом досліджень Н. Д. Арутюнової, О. Л. Доценко, В. Б. Касевича, К. Ш. Міріскаєвої, Т. В. Шмельової. Зовнішня і внутрішня модальності на рівні складного речення в історичній германістиці та в сучасній англістиці були ретельно розроблені в провідних працях І. Р. Буніятової та Ю. П. Бойко. Розвідки Н. О. Савельєвої та Н.В. Скибицької здійснили вагомий внесок в дослідження явища деонтичної та епістемічної модальностей в діахронії та синхронії англійської мови. Модальне значення волевиявлення неодноразово було представлено в працях І.Адамсон, Л. В. Колобкової, С. В. Мясоєдової, В. П. Попової, К. О. Хузіної. Проте висвітлення модальності складного речення волітивної спрямованості адресанта в історичній перспективі залишається й досі поза увагою лінгвістів, що і є певною лакуною в дослідженні модальності волевиявлення ранньо-новоанглійського складного речення та зумовлює актуальність пропонованої проблематики.

Методологія дослідження. У сучасних мовознавчих студіях дослідження категорії модальності відзначаються різними міждисциплінарними підходами та багатоаспектністю аналізованих парадигм модальності. Основні методичні засади комунікативної, прагматичної, семантичної, синтаксичної та історичної лінгвістики уможливили окреслення провідних ознак категорії модальності волевиявлення в ранньо-новоанглійській мові. Методологічне підґрунтя нашої наукової розвідки включає наступні методи: 1) теорію модальності використано для окреслення категорії модальності волевиявлення в складних реченнях ранньоновоанглійської мови; 2) модусно-диктумну концепцію задіяно для аналізу модально-прагматичної перспективи досліджуваного складного речення; 3) метод комунікативного синтаксису задіяно для визначення функціонування модальних відношень суб'єктивної та об'єктивної модальностей прояву волі суб'єкта; 4) прагматичний аналіз застосовано для диференціації складних речень із волітивною волюнтативною та оптативною модальностями; 5) метод історичного аналізу використано для характеристики складних речень із семантикою волі в історичній синхронії.

Результати дослідження та обговорення.

На сучасному етапі розвитку мовознавства актуальним є дослідження речень у царині категорії модальності. Остання розглядається більшістю лінгвістів як семантична категорія речення (Н. В. Скибицька, Н. О. Савельєва, О. Л. Доценко, А. О. Худяков, О. В. Бондарко). Модальність -- це функціонально-семантична категорія, що виражає різні види відношень висловлення до дійсності. Модальність є мовною універсалією, яка належить до основних категорій мови. Вираз «модальність» використовують на позначення широкого спектра явищ неоднорідних за змістовим наповненням, граматичними властивостями, ступенем оформленості на різних рівнях мовної структури (Ярцева, 1989, с. 303; Очковська, 2018, с. 65).

У лінгвістику термін «модальність» (від лат. «modus» -- міра, спосіб) увійшов з філософії та логіки, і був запроваджений Аристотелем (Скибицька, 2010, с. 11). У логіці модальність визнається як одна із провідних логічних форм -- судження. Універсальною формулою судження виступає наступна: S є P, де S є суб'єктом судження або те, що виступає предметом думки, тоді як P є предикатом судження або те, про що говорять або мислять стосовно суб'єкта судження (Худяков, 2005, с. 58).

Існують різні підходи до визначення природи модальності як універсальної мовної категорії. У граматичних студіях модальність тлумачиться як категорія речення, що виражає відношення його змісту до дійсності з точки зору мовця та містить такі аспекти висловлення як емотивність, комунікативну цілеспрямованість, заперечення, оцінку та часову категорію. Ця концепція прослідковується у численних працях В. В. Виноградова як засновника теорії модальності та його послідовників (Худяков, 2005, с. 56-57). Кожне речення містить значущу конструктивну ознаку як модальне значення, тобто вказівку на відношення до дійсності (Виноградов, 1975, с. 55). Речення -- це граматично складена мінімальна одиниця мови як словесне вираження одиниці мислення, що реалізується у відношенні до дійсності. Співвіднесеність висловлення із дійсністю є змістом ознаки предикативності як актуалізація події або ситуації. І ця прив'язка речення до дійсності отримує своє вираження через предикативні категорії часу та модальності (Калинина, 2001, с. 16; Шахматов, 1941, с. 59).

В. В. Виноградов розглядає категорію модальності на синтаксичному рівні як площину вираження та конкретизації категорії предикативності із загальним граматичним значенням співвіднесеності головного змісту речення до дійсності (Глухова, 2012, с. 7; Виноградов, 1975, с. 55-56). Речення характеризується тісно узгодженими властивостями зв'язку реченнєвих одиниць та містить особливу семантичну властивість вираження предикації, тобто співвіднесеність змісту думки із дійсністю (Ахманова et al., 2003, с. 105). А предикативність та модальність є суттєвими категоріями комплексних речень, де остання розглядається як обов'язкова ознака речення (Бойко, 2012, с. 87-88).

Категорія модальності дозволяє реченню виконати своє комунікативне призначення та висловити ставлення мовця до пропозитивного змісту мовлення (Скибицька, 2010, с. 3; Савельєва, 2010а). Суголосним з даним твердженням є розуміння модальності Фердінандом Брюно та його підхід до мовних фактів з психологічної точки зору, де він виділяє три види модальних значень, власне модальність судження, почуттів та волевиявлення мовця (Глухова, 2012, с. 13; Brunot, 1936, с. 511-512). За О. В. Бондарко, модальність є комплексом актуалізаційних категорій, що характеризують з погляду мовця відношення пропозитивної основи змісту висловлення до дійсності за провідними ознаками реальності / ірреальності (Бондарко, 1990, с. 59; Скибицька, 2010, с. 27). О. П. Глухова кваліфікує мовну модальність як широку семантичну категорію, що складається з двох змістовно різнорідних шарів, а саме пропозитивного (онтологічного) і прагматичного (гносеологічного). Пропозитивна модальність пов'язана з актуалізацією зазначеної події в реченні, а прагматична модальність пов'язана із прагматичною оцінкою повідомлення про цю подію. При цьому пропозитивну модальність розглядаються як відношення мовця до пропозитивного змісту (Глухова, 2012, с. 17; Мирискаева, 2018, с. 22). У логіці пропозиція завжди відокремлюється від комунікативної модальності (Арутюнова, 1976, с. 31; Lewis, 1943, p. 237-241).

У теоретичному мовознавстві категорія модальності тісно пов'язана із модусно-диктумною концепцією репрезентації речення. На думку Ш. Баллі, у будь-якому висловленні можна виділити головний зміст (диктум) та модальну частину (модус), де виражається інтелектуальне, емоційне або вольове судження мовця по відношенню до диктуму. Відповідно, модальність визначається як синтаксична категорія із виокремленням предикатів модусу із модальною семантикою, які можуть приєднувати додаткові речення (Бондарко, 1990, с. 69). Модусні предикати фіксують факт наявності будь-якої ситуації, тобто позначають про її існування, а також можуть виражати пропозитивне значення, що називає діяльність особи, яка фіксує первинну ситуацію. До модусних предикатів відносять каузативні дієслова на кшталт oder, command, charge, дієслова розумової та мовленнєвої діяльності як ask, propose, advise, а також дієслова емоційного сприйняття -- desire, want. Репрезентовані дієслова модусу формують складні речення фінітної та інфінітивної підрядної предикації в ранньоновоанглійській мові (Храковский, 1983, с. 43-48).

У прикладах (1) -- (2) продемонстровано модусно-диктумні модальні відношення головної та підрядної частин ранньоновоанглійського складного речення із матричними предикатами модусу command, desire: (1) Grumio: [«Error i' the bill, sir; error i the bill. I commanded] (модус) [the sleeves should be cut out and sewed up again; and that I'll prove upon thee, though thy little finger be armed in a thimble»] (диктум) (Shakespeare, 1988, p. 160, The Taming of the Shrew, iv, iii, 146149). (2) Achilles: [«To him, Patroclus: tell him I humbly desire] (модус) [the valiant Ajax to invite the most valorous Hector to come unarmed to my tent»] (диктум) (Shakespeare, 1988, p. 601, Troilus and Cressida, iii, iii, 274-276).

У сучасному мовознавстві поділяють поняття суб'єктивної та об'єктивної модальностей (В. В. Виноградов, O. М. Вольф, О. П. Глухова, Ю. П. Бойко, О. Л. Доценко, Н. В. Скибицька, Н. О. Савельєва, А. П. Очковська). Модальність розглядається як універсальна логіко-граматична категорія, що виражає об'єктивне відношення змісту висловлення до дійсності та його суб'єктивне значення до цього змісту. За О. Л. Доценко, суб'єктивна модальність виражає ставлення мовця до змісту висловлення з погляду його обізнаності у тому, про що йдеться у пропозиції. Об'єктивна модальність виражається у значеннях реальності або відповідності висловлення дійсності та ірреальності, де у змісті висловлення відображається потенційно реальна об'єктивно можлива чи бажана ситуація. Ці модальності утворюють на рівні речення-висловлення єдиний модальний план, де суб'єктивна модальність реалізується у головній частині речення як волітивна волюнтативна або оптативна модальність, тоді як об'єктивна модальність експлікується у підрядній частині речення зі зазначенням реальності або нереальності виконання головної дії (Доценко, 2001, с. 4-6). Реалізація об'єктивно-модальних значень у пропозитивних структурах, ядром яких є диктум, об'єктно-з'ясувальних висловлень передбачає врахування опорних матричних дієслів (предикатів модусу), граматичного вираження предикатів диктуму та рівня модальної маркованості сполучників (Доценко, 2006, с. 122).

Об'єктивна модальність є обов'язковою категорією висловлення, яка формує речення як предикативну одиницю з урахуванням модально-часових форм вираження реальності / ірреальності повідомлення (Очковська, 2018, с. 66-67). У функціонально-семантичному аспекті об'єктивну модальність визначають як відношення змісту повідомлення до дійсності у вимірах реального та ірреального часу. Суб'єктивну модальність кваліфікують як семантичну категорію, що утворює у реченні другий модальний шар та виражає відношення мовця до повідомлюваного у висловленні (Глухова, 2012, с. 21-23; Скибицька, 2010, с. 3; Савельєва, 2010б). При цьому об'єктивна модальність позиціонується як первинна предикативна, а суб'єктивна визнається як вторинна модальність, що нашаровується на попередню відтінками оцінної та експресивної семантики (Бойко, 2012, с. 89).

У прикладі (3) фіксуємо реалізацію суб'єктивної волітивної модальності в головному реченні із дієсловом have ordered та об'єктивної пропозитивної модальності у підрядному реченні: (3) Prospero: [«The direful spectacle of the wreck, which touch'd The very virtue of compassion in thee, I have with such provision in mine art So safely ordered] (суб'єктивна волітивна модальність) [that there is no soul»] (об'єктивна пропозитивна модальність) (Shakespeare, 1988, p. 2405, The Tempest, i, ii, 26-29).

У сучасному мовознавстві питання модальності волевиявлення й досі залишається дискусійним. За Л. В. Колобковою та О. М. Тугай, поняття волевиявлення має статус самостійного модального значення, в семантиці якого домінує елемент сфери потенційності з охопленням модальних значень можливості, необхідності, бажаності тощо. Ідентифікація інваріантного значення волевиявлення та диференціація його семантичних варіантів здійснюються з урахуванням відношення суб'єктів модальної ситуації до реалізації потенційного стану справ, що постає змістом волевиявлення, де останній стає найважливішим чинником вибору форми репрезентації волі в реченні як елемента модальної ситуації прояву вольової інтенції адресанта (Колобкова, 1995, с. 5-10; Тугай, 2021, с. 30). В широкому розумінні значення волевиявлення розглядається із відтінками модального значення бажання, наміру, прохання, наказу тощо, де останні об'єднуються «вольовим відношенням суб'єкта до дійсності як його власне вольове спонукання» (Хузина, 2011, с. 301; Тугай, 2017, с. 31).

Із категорією модальності волевиявлення тісно пов'язана категорія волітивності. Як відзначає О. Л. Доценко, основними значеннями волітивної суб'єктивної модальності є волюнтативність та оптативність, різниця між якими полягає в адресованості або неадресованості волевиявлення мовця до адресата, відповідно (Доценко, 2000, с. 43). Функціонально-семантична єдність предикатів волевиявлення базується на інших двох ознаках модальних значень, як волюнтативність та ірреальність. Волюнтативність розглядають як вказівку на волю людини, спрямовану на виконання дії. Ірреальність характеризує певний стан речей як такий, що існує не в дійсності, а тільки в мисленні. Ірреальності спонукального висловлення відповідає формування в його змісті суб'єктивно-модальних значень можливості / неможливості, бажаності / небажаності, необхідності / відсутності реалізації у висловленні із закріпленням у відповідних групах лексем певної мови (Мясоєдова, 2013, с. 8). Модальне значення волюнтативності полягає у вираженні вольової спрямованості суб'єкта до вчинення дії. У складному реченні це значення реалізується конструкціями з дієсловами бажання, наміру, схильності, прагнення, задуму, таких як wish (хотіти), hope (сподіватися), aspire (прагнути), endeavour (намагатися) тощо (Бондарко, 1990, с. 119; Хузина, 2011, с. 302).

Синтаксична категорія оптативності відноситься до модальної категорії комунікативного типу висловлення. За ієрархією значень комунікативної рамки оптативні речення належать до функціонального типу речень волевиявлення з метою прояву волі мовця та виражають бажання останнього, щоб мала місце або здійснилась визначена ним ситуація (Бондарко, 1990, с. 170-172). За І. Адамсон, модальний зміст дезидеративності несе в собі склярний характер між бажанням та наміром здійснити потенційну дію, що виражається у мові переважно інфінітивом із різним ступенем темпоральної дистанційованості від моменту мовлення. Адже кінцевий прагматичний смисл модальних висловлень бажання залежить не тільки від лексичних та граматичних особливостей або чинників, але й від контексту мовлення. Загальний логічний зміст бажаних висловлень полягає у декларації мовцем про намір змінити або перетворити стан об'єкта. Модальний зміст дієслів волевиявлення як want, wish, desire, hope у поєднанні з інфінітивом -- це інтенсивна потенційна дія суб'єкта, його намір на створення нового вигляду або якості об'єкта дії (Адамсон, 2006, с. 84-97).

У лінгвістичних студіях модальне значення волевиявлення розглядають в аспекті суб'єктивно'ї волітивної модальності з виокремленням волітивного спектру суб'єктивних субкатегорійних модальних значень, який експлікує інтенцію мовця щодо необхідності чи бажаності пропозиційного змісту речення-висловлення. За С. О. Педченко, для суб'єктивної волітивної модальності характерною ознакою є виразна прагматична орієнтація із спрямованістю на зміни екстралінгвальної реальності й відображення позиції суб'єкта мовлення щодо необхідності чи бажаності встановлення певного об'єктивного зв'язку між складниками пропозиції. Основними планами реалізації її змісту є волюнтативність (директивність) та оптативність (бажаність). У комунікативній ситуації волевиявлення суб'єкта набуває модальних відтінків наказу, команди, заклику, застереження, поради, побажання. Діапазон експліцитних проявів волюнтативності коливається від наполегливої категоричності до ввічливого прохання (Педченко, 2016, с. 306-307). Суб'єктивна модальність волевиявлення відображає позицію суб'єкта мовлення щодо необхідності чи бажаності встановлення певного об'єктивного зв'язку між суб'єктом та предикатом пропозиції. Сутність такої пропозиції є вольовою, тобто спрямованою на зміни екстралінгвістичної реальності, встановлення нових зв'язків та відношень (Доценко, 2000, с. 43). Суб'єктивна волітивна модальність нашаровується на об'єктивно-модальне значення пропозиції і стає носієм оцінки модальним суб'єктом ступеня необхідності чи бажаності переходу від ірреального зв'язку суб'єкта і предиката пропозиції до реального змісту висловлення (Доценко, 2001, с. 16).

У нашому дослідженні виходимо із розуміння модально-прагматичної перспективи волевиявлення ранньоновоанглійського складного речення як семантичної категорії єдиного суб'єктивно-об'єктивного модального плану змісту речення із формуванням двох модально-прагматичних рамок з урахуванням волітивного та пропозитивного складових компонентів. Актуалізація суб'єктивної волітивної модальності із типами значень волюнтативної та оптативної модальностей експлікується у головній клаузі складного речення. Об'єктивна модальність або пропозиція волевиявлення реалізується у підрядній клаузі досліджуваного речення. Дослідження модальності волевиявлення у складних реченнях ранньоновоанглійської мови уможливлює окреслити ситуацію цілого реченнєвого комплексу як реальну реалізовану або ірреальну нереалізовану.

У прикладі (4) суб'єктивна волітивна волюнтативна модальність актуалізується модусним дієсловом commands у головній клаузі як прояв директивної інтенції адресанта та реалізує ситуацію як реальну реалізовану: (4) The Duke of Norfolk: [«Hear the king's pleasure, cardinal: who commands you] [To render up the great seal presently Into our hands»] (Shakespeare, 1988, p. 1387, King Henry VIII, iii, ii, 228-230).

У реченні (5) суб'єктивна волітивна оптативна модальність актуалізується модусним дієсловом wish у головній клаузі як прояв бажання адресанта та визначає ситуацію як ірреальну нереалізовану: (5) Vermandero: [«Valencia speaks so nobly of you, sir, I wish] [I had a daughter now for you»] (Middleton, 2007, p. 1657, The Changeling, iii, iv, 1-2).

Речення (6) репрезентує об'єктивну модальність із пропозитивним елементом у підрядній фінітній клаузі, що актуалізується диктумним дієсловом will help та визначає ситуацію речення як реальну можливу реалізовану: (6) Titus: [«Now all the service I require of them Is] [that the one will help to cut the other»] (Shakespeare, 1988, p. 1577, Titus Andronicus, iii, i, 77-78).

У західноєвропейській лінгвістиці найбільше розповсюдження отримала загальна концепція модальності Ш. Баллі, який наголошував, що модальність є душею речення. Як і думка, вона утворюється як результат активної операції мовного суб'єкта. Неможливо надавати значення речення висловленню, якщо в ньому не знаходиться будь-яке вираження модальності (Глухова, 2012, с. 12; Балли, 1955, с. 44). Модальність є семантично обов'язковим компонентом речення із виконанням конституюючої функції (Худяков, 2005, с. 57). Семантична категорія модальності виражає обов'язок, дозвіл, бачення мовцем вірогідності явища чи події. Повний вимір модальності неможливий без урахування питань мовленнєвої комунікації з її учасниками. У період після середньоанглійської мови відбулися зміни в граматичному ладі англійської мови щодо прагматично релевантних компонентів, власне зниження частотності вживання та зменшення кількості перформативних дієслів, якісне скорочення набору маркерів дискурсу. Це явище призвело до історичного зсуву в способах реалізації мовленнєво-актової інтенції та розвитку мовних засобів адресації (Скибицька, 2010, с. 33-45; Шевченко, 1999, с. 7).

У провідному модальному протистоянні виявляється послідовне розмежування у мові фактів дійсності (реальних) та фактів нашої уяви, розумової діяльності (ірреальних) (Шмелева, 1984, с. 86). При визначенні модальної семантики порівнюються поняття актуальності / потенційності та реальності / ірреальності. Актуальність містить поняття реальності як її центральне, специфічне, чітко виражене поняття, тобто реальність у вузькому сенсі. Потенційність не може бути одностайно пов'язана з ірреальністю. Потенційність слід трактувати як таке поняття, що пов'язує ірреальне значення з реальним. В модальних значеннях відображається не тільки опозиція реальність / ірреальність, але й динаміка зв'язків між реальністю та ірреальністю, що виражається у потенційності (Бондарко, 1990, с. 75-76).

У 70-80-тих роках XX століття формується визначення модальності як граматичної категорії щодо окреслення ролі дієслівного способу модальності, що визначає неможливість / можливість впливу суб'єкта на реалізацію ситуації (Скибицька, 2010, с. 26). І. Р. Буніятова зазначає, що дієслова волевиявлення бажати, хотіти, змушувати, наказувати, просити, дозволяти тощо як модальні оператори походять від претерито-презентних дієслів, які зберігають морфологічно-синтаксичні характеристики повнозначних дієслів, зокрема формативи часу, особи, числа зі здатністю відкривати позицію підрядної комплементарної частини речення (Буніятова, 2004, с. 253-258).

Претерито-презентні дієслова, які у давньоанглійський період вживалися як повнозначні та мали повне лексичне значення, з розвитком англійської мови почали передавати нереальну модальність із відтінками значень можливості, бажання, гіпотези. Із послабленням синтетизму у середньоанглійському періоді розпочинається розвиток аналітичних форм для позначення відношення часу повідомлення до моменту повідомлення з погляду мовця. Аналітизм сприяв уточненню граматичних часових значень та формуванню нових засобів вираження способів дієслова як головного експонента категорії модальності (Скибицька, 2010, с. 88). У давньогерманському підрядному реченні реалізація суб'юнктива залежала від модальності, яку мовець надавав висловленню. Якщо суб'юнктив у германських мовах, поступившись оптативу, первісно передавав суб'єктивне ставлення мовця, то оптатив виражав бажання, можливість або настанову дії. Із посиленням аналітизму оптатив розвивається у суб'юнктив, та протиставляється імперативу у плані вираження волевиявлення як структурно зумовлені засоби вираження модальності (Буніятова, 2004, с. 245-246).

Модальність складної синтаксичної єдності визначається композиційним об'єднанням різних модальних значень її складників та загальною семантикою цілого (Виноградов, 1975, с. 84). У нашій розвідці verba voluntatis належать до дієслів з імпліцитною модальною семантикою та вказують на відношення мовця до бажаного, необхідного або можливого факту дійсності, маніфестантом якого вступає залежне речення (Буніятова, 2003, с. 177-178).

На пояснення принципів семантичної організації речення семантичний синтаксис висуває ідею про обов'язкове поєднання у реченні об'єктивних та суб'єктивних елементів смислу. Цю ідею пов'язують з іменем Шарля Баллі, використовуючи його терміни на позначення об'єктивної частини -- диктум, а суб'єктивної -- модус (Шмелева, 1988, с. 5-6). За О. Л. Доценко, модально-прагматична структура у складних реченнях може реалізувати дві модальні площини, власне суб'єктивно-модальну із предикатом модусу відповідної семантики та об'єктивно-модальну із особливостями засобів її вираження (Доценко, 2006, с. 158-159). Актуалізаційні категорії модусу слугують для встановлення відношення об'єктивного змісту речення до моменту мовлення і до учасників спілкування (Глухова, 2012, с. 28).

Модус або модальну модусну рамку розуміють у лінгвістиці в тій частині семантичного висловлення речення, яка зосередження зліва від «роздільника» (Арутюнова, 1976, с. 62). Розуміння модальної рамки використовується у тому сенсі, що пропозиція вставляється в ту позицію, що залишається для неї у модальній рамці (Касевич, 1988, с. 66). До волітивнихмодусів входять модуси волевиявлення та необхідності (Арутюнова, 1988, с. 98; Глухова, 2012, с. 27). Інструментом на позначення диктуму виявляється поняття пропозиції, яке постає поруч із термінами «подія», «ситуція», «стан справ» та означає «мовне втілення деякого стану справ в дійсності та ситуації». Пропозитивні смисли або пропозитивний диктум описують об'єктивно притаманні ситуації аспекти та особливості її реалізації, де диктум виражається в структурі другорядного предиката пропозитивної семантики. Встановлення найбільш природного модусу виявляє характер пропозиції, яка може супроводжуватися в реальних висловленнях тільки зі своїм відповідним модусом (Шмелева, 1988, с. 9-13).

У ході дослідження модально-прагматичної перспективи ранньоновоанглійського складного речення послугуємось теорією мовної модальності О. Л. Доценко, модусно-диктумною концепцією Ш. Баллі. Виокремлюємо суб'єктивну волітивну модальність із експлікацією суб'єктивних волюнтативних / оптативних відношень та формуванням модально-прагматичної рамки у головній клаузі, та об'єктивну модальність із експлікацією пропозитивного елемента та оформленням модально-прагматичної рамки у підрядній клаузі. Визначаємо волюнтативний модус та предикати модусу як інтенціональну складову змісту речення, що реалізується у головній частині висловлення та диктум або пропозитивний компонент із актуалізацією у підрядній фінітній та інфінітивній клаузах складного речення.

Суб'єктивні модальності відображають різні аспекти відношення мовця до змісту висловлення. Вони дуже різноманітні за своєю природою і визначаються в мові різними засобами. Синтаксична реалізація модусно-диктумних структур містить перелік значень, які виражають модуси та перелік власне модусів, що дає уявлення про різноманіття та численність відповідних смислів (Вольф, 1988, с. 124). Волюнтативні відношення належать до сфери директивних мовленнєвих актів, що відзначаються семантикою пропозиції (диктумом) й предикатом модусу (Доценко, 2006, с. 236). Наявність компонента адресованість / неадресованість у семантиці модусу зумовлює семантико-структурні особливості висловлення. Реалізація волюнтативного модусу передбачає обов'язковість комунікативного впливу на слухача, який повинен виконати необхідну для суб'єкта волевиявлення дію, і який є безпосередньо суб'єктом дії пропозиції (Доценко, 2000, с. 43).

Модальність цілісної структури складних речень волітивної семантики ранньоновоанглійської мови визначаємо як суб'єктивнооб'єктивну зі значеннями волюнтативності, оптативності з урахуванням критеріїв класифікації відношень та значень, як: 1) семантики дієслів волевиявлення; контрольованості / неконтрольованості ситуації; реальності / ірреальності висловлення; здійсненності / нездійсненності ситуації; присутності / відсутності адресата; 2) характеру відношень між адресантом та адресатом; ступеня категоричності; 3) авторитарності джерела спонукання; 4) рівня зацікавленості комунікантів у виконанні дії (Доценко, 2006, с. 236-243; Беляева, 1985, с. 79).

Слідом за В. П. Поповою, англійські дієслова волевиявлення розглядаємо як особливу лексико-семантичну групу дієслів на позначення прояву волі як окремих одиниць певної системи лексико-граматичних засобів вираження модального значення «волевиявлення» із відтінками наказу, команди, вимоги, згоди, дозволу, заборони, бажання, інтенції, наміру, воління, прохання, обіцянки тощо (Попова, 2000, с. 130; Вежбицкая, 1985, с. 255). В англістиці модальне значення волюнтативності реалізує вольову цілеспрямованість суб'єкта до здійснення дії в узгодженні головних дієслів бажання, наміру, прагнення тощо переважно з інфінітивними клаузами (Бондарко, 1990, с. 119).

У складних реченнях ранньоновоанглійської мови засобами вираження суб'єктивної волюнтативної модальності виступають предикати (перифрази) наказу, команди (order (give / have / take order), charge, command, appoint), вимоги, рішення (require, choose, determine, resolve), заборони, примусу (forbid, force, enforce, bid, compel, induce), дозволу (permit, allow, dare). Вони реалізуються у головній частині складного речення (модусі) із утворенням суб'єктивних волюнтативних відношень модусної модально-прагматичної рамки висловлення. Волюнтативні значення наказу, команди, примусу, вимоги, заборони, дозволу розгортаються у підрядній пропозитивній фінітній або інфінітивній частині (диктумі) із утворенням об'єктивних модальних відношень диктумної модально-прагматичної рамки висловлення.

Суб'єктивно-об'єктивні волюнтативні відношення реалізують модально-прагматичну рамку «волюнтативний модус -- пропозитивний диктум» як:

I. Актуальні реальні/реальні відношення волюнтативної модальності на позначення актуальної реальної, реальної здійсненної ситуації в модально-часовій парадигмі «презентний, футуральний індикатив / імператив -- презентний, футуральний індикатив / презентний інфінітив»: (7) King: [«Tell me, sirrah, but tell me true, I charge you, Not fearing the displeasure of your master, Which on your just proceeding I'll keep off, By him and by this woman here] (волюнтативний модус) [what know you?»] (пропозитивний диктум) (Shakespeare, 1988, p. 687, All's Well That Ends Well, v, iii, 235-238). (8) Albany: [«We do require them of you,] (волюнтативний модус) [so to use them As we shall find their merits and our safety May equally determine»] (пропозитивний диктум) (Shakespeare, 1988, p. 1940, King Lear, v, iii, 43-45).

У прикладах (7) -- (8) засвідчено реалізацію суб'єктивно-об'єктивної модальності в модально-прагматичній рамці як «волюнтативний модус -- пропозитивний диктум», де матричні предикати модусу charge, require актуалізують суб'єктивну волюнтативну модальність із відтінками команди, вимоги у волюнтативному модусі, а другорядні предикати диктуму know, to use актуалізують об'єктивну модальність у пропозитивному диктумі. Наказова, категорична семантика дієслів волевиявлення, контрольованість ситуації та зацікавленість адресантів у виконанні дії як авторитетних суб'єктів спонукання присутніх адресатів, а також презентна / футуральна модально-часова парадигма складних речень позначають волюнтативну модальність висловлень як актуальну реальну із реальною здійсненною ситуацією.

Актуальні реальні/ірреальні відношення волюнтативної модальності на позначення актуальної реальної, нереальної здійсненної ситуації в модально-часовій парадигмі «претеритний індикатив -- футуральний індикатив, претеритний / презентний / аналітичний суб'юнктив / презентний інфінітив»: (9) Hermia: [«In that same place thou hast appointed me,] (волюнтативний модус) [To-morrow truly will I meet with thee»] (пропозитивний диктум) (Shakespeare, 1988, p. 240, A Midsummer Night's Dream, i, i, 177-178). (10) Macduff: [«He did command me] (волюнтативний модус) [to call timely on him, I have almost slipped the hour»] (пропозитивний диктум) (Middleton, 2007, p. 1179, The Tragedie of Macbeth, ІІ, III, 44).