Декодування знаків: Французька революція та Паризька комуна як ключ до інтерпретації наративної стратегії новели Миколи Хвильового "Я (романтика)"

Міністерства охорони здоров'я України (Тернопіль, Україна)

(Ternopil, Ukraine) модерністська естетика хвильовий культурний код

DECODING OF SIGNS: THE FRENCH REVOLUTION AND THE PARIS COMMUNE AS A KEY TO THE INTERPRETATION OF THE NARRATIVE STRATEGY IN THE SHORT STORY OF MYKOLA KHVYLOVY “I (ROMANCE)”

The article concerns the narrative strategy of the author in the short story “I (Romance)” by Mykola Khvylovy. Through the prism of modern philosophical achievements, namely the understanding of culture as a narrative, the writer's involvement in the cultural code of the French Revolution and the Paris Commune to embody his own ideological and thematic content of the text is highlighted. Modernist aesthetics, in line with which the writer worked, involves the involvement of “foreign” voice, reference to the works and cultural realities of modern and previous eras. All this serves as a marker for the inquisitive reader, which reveals the intention of the author. Although the formation of an inquisitive reader just helps to understand what is hidden in the text, but it is possible to read the plot linearly. The official ideology worked on its own propaganda discourse, which also included the assessment of the French Revolution and the Paris Commune. Such involvement of the discourse of the previous epoch could be perceived as a reference and a call to authority, but in the process of reading the novel it becomes clear that in fact the involvement of someone else's discourse serves to show the author's understanding of the crime of the communist idea. Consistently pursuing this idea, the artist engages allusive connections both at the level of the plot, at the level of the character system and the creation of the scene. The protagonist of the novel, who is also a narrator, commits a serious moral offense, kills his own mother in the name of ideology. The author depicts him at the moment of the highest tension of the oscillations of the soul, although it becomes clear that he has already made his choice. The time of the story refers to the few days during which the black tribunal of the commune operates in a small town. It is significant that the past of the characters, their origins, etc. remain unknown to the reader. However, by referring the writer to previous historical events, it is easy to predict their future. They will all be victims of terror. In our opinion this is the author's strategy i.e. to bypass the official ideology, to give the imaginary reader the key to their own assessment of the political realities of the day and to show the tragedy of the individual in the vortex of revolution on the example of the main character.

Key words: narrative, narrative strategy, narration, narrative of culture, text, interpretation.

Постановка проблеми

Зміни ідеологічних чи психологічних парадигм завжди виявляються також через художній наратив. Для витлумачення особистісної та культурної ідентичності, як зазначає С.М. Гатальська, необхідною є та основа, яку створює поняття оповіді або наративу, що є текстом у найвластивішому розумінні. Сучасна філософська думка дійшла тієї концепції, що наратив не належить лише до царини діяльності письменників чи істориків. «Щоб правильно зрозуміти і витлумачити дію Іншого, якусь культуру чи подію, ми розглядаємо цей епізод у контексті певних наративних історій життя індивідів та його культурного оточення» (Гатальська, 2005: 279)

Аналізуючи художній спадок Миколи Хвильового в руслі модерної стильової течії, ми оцінюємо його як протест проти метанаративних догм минулого. Через вибрану ним наративну стратегію письменник експериментує на кількох рівнях - наративного дискурсу, типології героя та текстуальної взаємодії. З огляду на сучасне розуміння здобутків культури, які можуть і повинні бути прочитані як текст, плідним є відчитування наративної стратегії новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)» через аналіз смислів на стику різноманітних культурних наративів у ній, зокрема наратив Французької революції.

Аналіз досліджень

Попри значні напрацю- вання останніх десятиліть у царині досліджень українського модернізму загалом та творчості Миколи Хвильового зокрема, це полістильове явище все ще потребує докладного аналізу на всіх рівнях тексту. Від О. Білецького, С. Єфре- мова, Є. Маланюка, Ю. Меженка і до В. Агеєвої, Ю. Безхутрого, Т Бондарєвої, О. Галети, Т Гун- дорової, М. Жулинського, С. Журби, С. Павличко, Л. Плюща, О. Романенко, М. Руденко, О. Соловея, М. Сулими, В. Фащенка, І. Цюпяк здійснено дослідження різних аспектів творчості письменника.

Докладний аналіз новели «Я (Романтика)» у своїй монографії «Хвильовий: проблеми інтерпретації» здійснив Ю. Безхутрий. Він цілком слушно розглядає цей твір як найбільш значимий для письменника, такий, який охоплює визначальне коло проблем, зазначаючи полісемантичність тексту. Безсумнівно, заслуговує на увагу подальших дослідників глибока розвідка мотивів, що пронизують усе тло новели. Це мотив убивства і смерті, амбівалентності головного персонажа, ідеологічного та політичного фанатизму, мотив божевілля і темряви, мотив грози, вовчий мотив і мотив дороги, євангельські мотиви. Пильно розгортаючи текст, шар за шаром учений аналізує текст на різних рівнях - образів, хронотопу, ідейного наповнення. Таким чи іншим чином Ю. Безхутрий також зачепив інтертекстуальний рівень, зокрема торкається культурного коду громадянської війни, революції та наголошує на текстових відсиланнях до Французької революції та Паризької комуни. На нашу думку, особливості поетики митця все ще потребують висвітлення, зокрема ідеологічний (у розумінні У. Еко) та культурологічний контексти доби є плідними для прочитання новелістичного спадку одного з найвидатніших прозаїків доби Розстріляного відродження.

Мета статті - розглянути авторську розповідну стратегію через залучений письменником наратив Французької революції та Паризької комуни, висвітлити особливості авторської інтен- ції через зв'язки між образами, на рівні назв та лексем, ідеологічні та історичні конотації.

Виклад основного матеріалу

У новелі «Я (Романтика)» можна відчитати відсилання до різноманітних текстів. Серед них -- діалог з новелою Михайла Коцюбинського довкола манери імпресіоністичного відображення дійсності через епіграф «Цвітові яблуні», євангельські мотиви, мітологічні корені образу вовка. Усе це дозволяє зацікавленому читачеві по-іншому інтерпретувати сюжет та ідейне наповнення твору.

Погоджуючись із думкою Р. Барта, що «текст треба розглядати не як завершений, закритий продукт, а як прогрес продукування, підключений до інших текстів, інших кодів (це і є інтертексту- альність), і за допомогою цього артикулюється в суспільстві та історії не способами визначення, а цитування» (Барт, 1996: 385), розглядаємо текст новели через призму її інтертекстуальних зв'язків. Але у відкритому тексті відчитуються зв'язки не лише з іншими художніми творами, а й з культурними феноменами. На нашу думку, письменник, залучаючи офіційно пропагований дискурс Французької революції та Паризької комуни в текст власної історії, творить новий її зміст, змушуючи допитливого читача до нелінійного прочитання, розуміння цього авторського наміру та приховування підтексту від критичного ока влади.

Уже згадуваний нами Ю. Безхутрий, розглядаючи новелу, звернув увагу на її алюзивні зв'язки з Паризькою комуною. «Освячена авторитетом Марксових відгуків про неї, вона сприймалася не лише як прихід до влади пролетаріату і встановлення його диктатури, але і як зразок, гідний наслідування, вияв героїзму, мужності і самопожертви» (Безхутрий, 2003: 282). Як зазначає вчений, міфологізація Паризької комуни відбувалася в українській літературі й у перші пореволюційні роки, як-от поява поеми В. Сосюри «1871 рік». Що стосується сучасного бачення тогочасних подій, фахівці з історії держави і права бачать її «відчайдушною спробою революційних фанатиків шляхом насилля і терору втілити в життя ідеї французьких утопістів» (Трофанчук, 2006: 216).

Уже з першого рядка новели ми бачимо натяк допитливому читачу:

- «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія» (Хвильовий, 1991: 322) (напівжирний шрифт у цитатах Миколи Хвильового тут і надалі наш - М.Р.).

Образ загірної комуни знаходимо і в інших творах митця. Вочевидь, для письменника він є наскрізним концептом, який становить важливу частину семантичного поля художнього світу Хвильового і вимагає докладного аналізу. Але в письменника окремим культурним текстом стає вся Французька революція з якобінським терором включно, а також Паризька комуна. Попри її гасло, яке ввійшло в конституції різних держав і постулює все найкраще -- «Свобода! Рівність! Братерство!», революція позбавила частину тогочасного суспільства будь-яких прав, зокрема на справедливий суд, і була знищена фізично.

Письменник через свого персонажа «Я», який є водночас свідком подій і оповідачем про них, руйнує романтизовані уявлення про французьких і, відповідно, радянських комунарів. Адже Паризька комуна скасувала поліцію, жандармерію, їхні функції виконували пролетарські батальйони Національної гвардії. Свобода захисту, прилюдний, однаковий для всіх суд з виборними суддями мали стати здобутком, але, попри задекларовані зміни, відбувалися репресії (дет. див. Варварцев, Мартинов, 2013, Сюндю- ков, 2012).

Протягом розвитку розповіді наратор поступово розгортає перед читачем епізод власного життя. Місце події не названо, ми можемо лише здогадуватися, що йдеться про Україну. Однак це слугує авторській стратегії. Це означає, що такі події могли відбуватись і відбувалися всюди, від свавілля ЧК постраждало кожне велике і маленьке містечко України. Засідання чорного трибуналу відбуваються в палаці:

Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії (Хвильовий, 1991: 323).

Розстріляний шляхтич - промовиста деталь, і чому це сталося - не важливо для сюжету, зрозуміло, що було досить походження. Лакеї, які мовчазно й нечутно доносять вино з княжих погребів, пишні канапи, леопардові хутра, жирандолі й канделябри, а також глуха канонада, яка постійно звучить десь за містом, слугують нагадуваннями, проступають своєрідним палімпсестом Франції попередніх революційних подій. Знищити все старе дощенту, включно з людьми, що хоч трохи не підпадає під ідеали революції - девіз якобінців, і ось та сама картина змальовується вже в часи початку ХХ століття.

Ріки крові, що пролилися на площі Згоди, перетворюються на такі, які породили новітні комунари. Наратор новели водночас є главковерхом «чорного трибуналу комуни», який навіть не розрізняє підсудних, а називає їх безлико «ікс» та без ліку номерує справи. Обивателі міста слушно називають їх садистами. Оповідач сам собі зізнається:

...Шість на моїй совісті?

Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів -- тьма на моїй совісті!!! (Хвильовий, 1991: 326). Культурний контекст Французької революції М. Хвильовий вживає як фон, на якому в тексті з'являються маркери, які відсилають нас до революції у ХХ столітті: чека (ЧК), комунізм, мав- зер, ревком, главковерх, штаб Духоніна. Проте, як слушно зауважив Ю. Безхутрий, письменник показує все під зовсім іншим, ніж схвалений офіційною ідеологією, кутом зору: «революція - не очищаюча злива над світом, а кров, насилля і смерть; комунізм - не безхмарне щасливе майбутнє, а примарна ілюзія, туманна й невідома, яка, проте, вимагає для себе безкінечних і конкретних людських офір» (Безхутрий, 2003: 255).

Як воюючі сторони згадуються версальці та інсургенти. Версальці - це назва, яку отримали прибічники контрреволюції, які перебували в передмісті Парижа Версалі й за допомогою прусських військ у травні 1871 р. вчинили криваву розправу над комунарами. Як бачимо, знову є відсилання до попереднього культурного коду Паризької комуни. Так само, як і лексема - гільйотина, яка вже стосується Французької революції. Важкий косий ніж, який вільно спадає по вертикальних направляючих, як пристрій для здійснення смертної кари відомий з XIII століття. Її встановили на площі Революції (нині це площа Згоди), де за роки Французької революції було страчено більше ніж 10 тисяч чоловік, серед них король Людовік XVI і королева Марія Антуанетта. Що закономірно, її жертвами стали й ті, хто ініціював ці вбивства, - діячі Французької революції Жорж Дантон, Луї Сен-Жюст, Каміль Демулен, Максиміліан Робесп'єр (Дет. див.: 6 травня 1758 року; Максиміліан Робесп'єр; Сюн- дюков, 2012). Хоча як засіб страти вона існувала до середини ХХ століття, для читача гільйотина асоціюється саме з часом якобінського терору, з масовим знищенням через походження, за доносом, за найменшою підозрою у співчутті до неугодних владі. Відносно милосердна страта через гільйотинування, однак, вражала самою масовістю - до 60 страт на день, ставши засобом залякування.

Гільйотина згадується в тексті кілька разів.

- Я подумав: «коли доктор - злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини» (Хвильовий, 1991: 326).

Образ ката в суспільній свідомості пов'язаний зі страхом перед смертю та перед тим, хто здійснює такий перехід у потойбіччя. З часів Середньовіччя ті, хто виконували смертні вироки, займали особливе місце в суспільстві, через свою діяльність вони відмежовувалися від решти - ремісників, торгівців, селян, лицарів, отримували високу платню за свої послуги, які повинні були здійснюватись майстерно і відповідно до потреби - швидкої і безболісної смерті чи, навпаки, тривалої та мученицької агонії. Попри важливість цієї постаті в соціокультурному житті, назва професії завжди несе негативну конотацію. З цим теж безрезультатно намагався боротися Конвент, надаючи катам громадянські права та звання офіцера в арміях Республіки.

Для оповідача-персонажа новели гільйотина стає уособленням розриву, відсікання людини від її минулого, колишнього життя від теперішнього, це - символ невідворотності та незворотності цього вибору між чекістом і всім тим, що складає людину - її мораллю і цінностями:

- Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі (Хвильовий, 1991: 327).

Вибір, який зробив головний персонаж і водночас оповідач, зруйнував його душу. Моральна катастрофа, непрощенний вчинок - вбивство рідної матері в ім'я революції - розколюють «Я».

У руслі політичного курсу дехристиянізації, який було розпочато діячами Французької революції, відбувалася демонополізація ролі церкви. Християнство замінили спочатку на атеїстичний Культ Розуму, який пропагувався дуже недовго, а його засновників було гільйотиновано. Пізніше Робесп'єром та прихильниками було запропоновано деїстичний Культ Верховного Створіння. Було запроваджено нові свята, змінено назви місяців. Як і в часи радянської республіки, нищилося церковне майно та цінності, церкви руйнувалися або переобладнувалися під господарські приміщення, священнослужителів переслідували, церковні служби заборонили. Радянська влада теж пішла цим шляхом. Відсилання до цього знаходимо в тексті новели:

- Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»? (Хвильовий, 1991: 330).

Згодом так і відбулося. Одна політична партія повністю зайняла місце божественної влади. Це і голови Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна, зображені повсюдно, і сакральне місце поховання Леніна, і навіть гасло «Ленін вічно живий!».

Читачам уже не потрібна кінцівка твору, його головна загадка виноситься за межі тексту. Революція - чи то Французька, чи то в радянській республіці - пройшла один і той самий шлях. Як сказав у темниці Дантон, «революція, як Сатурн, пожирає своїх дітей». А отже, репресивна машина рано чи пізно знищить й оповідача. Ось так, побіжними натяками, митець зумів передати жахливий гнітючий світ, трагедія якого в тому, що ніякої свободи, рівності і братерства насправді не сталося і не станеться, допоки це буде купуватися ціною крові.

Головного персонажа твору оточують усі необхідні атрибути терору:

- «Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни» (Хвильовий, 1991: 328).

Вони цілком співвідносяться з пролетарськими батальйонами Національної гвардії, що існували під час Паризької комуни і перейшли на її бік. Слід звернути увагу, що письменник означує їх словом «юні». Молодь завжди менше критична, а більше емоційна. Суспільна несправедливість штовхає їх на радикальні кроки, вона легше підпадає під вплив.

Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам (Хвильовий, 1991: 328).

Агенти, доноси, засудження всіх без заслуховування свідків, слідства тощо - все це створило нестерпну атмосферу страху і невпевненості в завтрашньому дні. Це було успішно використано якобінцями, а далі не менш успішно застосовано під час терору на Україні в часи становлення радянської влади й далі під час Сталінського правління.

Особливе зацікавлення викликає система персонажів новели. Я - гомодієгетичний оповідач, який не має імені, що наштовхує читача на думку, що на місці цього «я» були тисячі фанатиків революції, і в такій ситуації вибору «я чекіст, але я і людина» опинявся кожен з них і мусив його робити. Андрюша, який співвідноситься з типом російського інтелігента через форму свого імені, ніяк не може осягнути нову реальність і тому навіть підписатися під вироком не може повноцінно, ставлячи щось таке, що не дозволить його потім ідентифікувати. Ці хитання, небажання засвідчити свою волю виступають як дзеркало половинчастості головного персонажа:

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою -

не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик (Хвильовий, 1991: 324).

Зодного боку, оповідач заявляє, що він благословляє той час, коли взяв участь у революційних подіях і намагається бути відданим ідеалам революції:

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует (Хвильовий, 1991: 327).

З іншого боку, з розвитком подій його щораз більше починають мучити сумніви, і він дедалі більше стає схожий на Андрюшу, тому він його так зневажає. Ще один член революційного трибуналу - Дегенерат, теж без імені, лише назва діагнозу за ознакою враження, яке той справляє. Ця ознака пов'язана насамперед з відсутністю інтелекту, отже, критичного мислення. Кількома штрихами, точними художніми деталями письменник змальовує цього революціонера, в якого «трохи безумні очі»:

- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки (Хвильовий, 1991: 324).

Для освіченого читача промовистою деталлю є те, що Дегенерата названо «вірним псом революції». Собаками Господніми - Domini canes - називали монахів ордену Святого Домініка, які відали інквізицією. Їхнім символом був плямистий пес, що тримає в зубах факел - вогонь істини. Паризькі домініканці були відомі як якобінці. Оскільки їхній монастир став притулком для «Товариства споборників свободи та рівності», то їх теж стали називати якобінцями.

З лідером якобінців Максиміліаном Робесп'єром чимало асоціативних рис у Доктора Тагабата - ще одного члена чорного трибуналу комуни. Загальновідомо, що французький диктатор власноруч підписав вирок своєму найкращому другові Каміллу Демулену і відправив його на гільйотину в ім'я революції, хоча плакав, коли робив це.

Оповідач кількома штрихами характеризує його:

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою -